Глава 5. Блиск золота.

Після словесної суперечки з цілителькою, Дерфен не зволікав, розуміючи свою провину. Він знав, що жінка піде до управителя палацу, і той знову покарає його, як всі попередні рази. Однак цього разу чоловік вирішив вчинити хитріше і не дозволити старій лисиці потрапити до Своу швидше за нього. Яс перевищував свої службові повноваження по відношенню до рабів регулярно, і багато хто про це знав. Проте зараз він майже вбив того, хто вважається цінним воєнним трофеєм. Дерфен готовий закластися, що темношкірі ґарсадці стануть дорогими прикрасами в домах міністрів і лицарів, особливо ці — останнє покоління знаті захопленої країни.

Не чекаючи досвіта, старший наглядач зібрав в шкіряну торбинку гірку золотих монет, із сумом зваживши її в руці. Ціна мовчання Ульберта була не всім по кишені, тож проти нього йшли ті, хто мали гроші, чи були вищі по статусу. Чоловік швидко направився до управителя, по дорозі “задобривши” і вартових — ті вже дуже не хотіли будити свого втомленого господаря.

Їх перемовини були швидкими і зрозумілими: Дерфен впхнув чоловіку золото, попросивши, аби його справа не дійшла далі. В свою чергу, Своу прискіпливо розглядав блискучі монети, перераховуючи їх сухим пальцем. Пообіцявши Ясу, що не роздує з цього проблеми і примусить Ровену замовкнути, Ульберт з масляною посмішкою сховав шкіряний мішечок в глибинах своєї скрині.

Дерфен радів, коли дізнався від своїх шісток, котрі слугували його вухами і очима в стінах палацу, що лікарка була страшенно розлюченою після розмови з управителем. Що ж, її походження не має ніякої сили перед його грішми. Він зловтішався, уявляючи, як чоловік гаркнув на Ровену, не дав їй і слова сказати, прогнав з кабінету і повелів не втручатись.

Переповнений впевненістю в собі, Яс щасливо провів решту дня за чаркою, наказавши молодшим наглядачам простежити за роботою рабів. Про юнака, якого він поранив власними руками, чоловік навіть забув, зовсім тим не переймаючись.

Близько десятої вечора, захмелений Дерфен вирушив до в’язниці, бажаючи застати там Ровену. Йому хотілось принизити її, розчавити і довести, що в кінці кінців саме він залишиться правим, що б вона не робила. Вино тільки посилило це бажання, тож чоловік вирішив дозволити собі цю маленьку приємність. Він відчував себе переможцем, коли ступав сходами вниз. Доводилось стримувати сміх, котрий так і виривався з горла. Біля камери стояв один із вартових, котрого Яс жестом попросив піти. З середини линуло м’яке жовте світло від факелів, стояла в’язка тиша, немов павутиною осідаючи на плечі.

Ставши на воротах, Дерфен вже не приховував кривої посмішки, котра різкою лінією розрізала його блискуче від поту обличчя. В погляді чоловіка читалась зневага і почуття власної величі по відношенню до трьох присутніх. Він прийшов якраз вчасно — ще кілька хвилин, і Ровена пішла б, знову залишаючи з пацієнтом свою помічницю. Жінка люто зміряла його, проте нічого не сказала. Все, що вона могла — проклинати того подумки. Наслідки її необдуманих слів могли бути занадто серйозними, тож Веллер змушена була тримати язик за зубами.

— Ну що, коли забереш це до себе? — поблажливо питає Яс, киваючи головою в сторону Нілама, котрий продовжував безсило лежати животом вниз.

Цілителька закусила щоку з середини так сильно, що відчула присмак крові. Їй було важко терпіти приниження від такого, як Дерфен. Для неї той був не більше, ніж бридкий слимак, який вміло пролізав до кожної дірки. Він не мав відданості, не мав поваги, тільки й дивлячись, в чиїх руках більше влади, аби краще прислужитись. Ровена ненавиділа таких, бо саме від них варто було очікувати ножа в спину, якщо твої вороги платитимуть більше.

Йшли хвилини, а Веллер так і не вдалось спопелити наглядача поглядом, тож вона облишила це заняття. Лора, котрій нічого не пояснили, розгублено стояла посеред камери, тихо спостерігаючи то за нахабним чоловіком, то за понурою наставницею. Дівчина дивувалась, чому та досі не поставила Яса на місце, як робила це кожного разу. Проте зараз щось було не так. Браус зрозуміла, що це було пов’язано з управителем палацу і, схоже, тим, що він надав перевагу Дерфену.

— Я йду, Лоро. Ти знаєш, що робити, — тихо каже жінка, не бажаючи більше дихати з ненависним їй Ясом одним повітрям. Вона вже збиралась йти, відчуваючи на собі зухвалий погляд навпроти, проте знайомий голос примусив Ровену спинитись, а Дерфена підскочити від несподіванки.

— Не поспішайте, Ровено. Я хочу, щоб ви були присутні, — несподівано з-за спини чоловіка виникла Меріан, м’які кроки якої ніхто навіть не почув. Він одразу відійшов від неї, а густі брови здивовано полізли вверх, опинившись майже на середині лоба.

— Що такої пізньої години тут знадобилось покоївці Його Високості? — одразу питає Яс, не розуміючи, яким чином в цю історію вплітається Третій принц.

Всі добре знають, що Меріан Мур не просто служниця, а тінь наймолодшого сина Короля. Він добре обізнаний в справах палацу, бо жінка завжди, подібно примарі, виникає там, де щось трапляється, і негайно повідомляє про це господарю. Вона розумна, кмітлива, мовчазна і неймовірно віддана Леону, що робить з неї небезпечного супротивника. В палаці її побоюються, тому не сміють брехати, чи чогось з того, що вона наказала, не виконати.

— Я тільки виконую волю Його Високості принца Леона, — сухо відповіла жінка, підходячи до юнака. Вигляд спини хлопця стане ще одним, що назавжди залишиться в її голові і буде супроводжувати, здається, до смерті. Меріан стиснула губи, кидаючи засуджуючий погляд на сполотнілого чоловіка.

Лора перелякано озирнулась на наставницю, проте вона проігнорувала дівчину, зосередившись на Мур, звівши брови на переніссі.

— В-волю Й-його Високості? Про що це ти..? — щиро наляканий Дерфен позадкував, поки його не спинила волога стіна. Спираючись на неї, блідий наглядач з шаленою швидкістю подумки прокручував події останнього дня, досі гадки не маючи, чому втрутився принц. Невже він чимось завинив перед ним? Проте їх дороги майже ніколи не перетинались, адже двоє жили в різних світах і були персонами різної “ваги”. Першим спало на думку, що це Ровена якось все ж добилась свого, але яким чином та взагалі потрапила до Леона Блера? Королівська сім’я рідко брала до уваги справи звичайних смертних, не кажучи вже про якихось там рабів. Та коли все ж втручається, то для винуватих це нічого доброго не несе.

— Його Високість Третій принц Леон Рівел Лей Блер наказав перевести пораненого раба до шпиталю на час його лікування у лікарки Ровени Веллер, — оголосила Мур, демонстративно підіймаючи на рівень очей золоту каблучку з гербом Валії, аби ні в кого з присутніх не виникло жодного сумніву щодо її дій.

Ровена здивовано роззирнулась, немов шукаючи відповідей на свої питання, але ті не з’являлись написами довкола, залишаючи її сам на сам з роєм припущень. Слова жінки навпроти шокували її, але, не схоже, що вона отримає якісь роз’яснення. Наказ є наказом, і ніхто не посміє не виконати його. Це примусило цілительку хитро всміхнутись, помітивши стан наглядача.

Напружене мовчання перервав радісний вигук Лори, котра одразу ж замовкла, впіймавши шалений погляд Дерфена. Його побіліле лице швидко забарвилось люто-багровим, а очі навіжено випучились, погрожуючи своєму власнику вильотом з орбіт. Ясу здалось, що його спочатку облили крижаною водою, а тоді занурили в киплячу смолу — піт градом котився по тілу, а сорочка зрадливо обліпила велике черево і шию.

Наказ Третього принца.. Невже про його хабар комусь стало відомо? Ні, якщо б це питання піднялось, його б вже вислали з палацу. Ульберт теж не з говірких, а знаючи темперамент чоловіка, той розумів, що Дерфен частенько навідуватиметься до нього. Тож чому таку дрібницю принц розглянув особисто? Звісно, про його всепрощення і жалісливість хіба що глухий не знав, але ж не могло бути все так просто.. Виходить, що Леон якось довідався про сильно побитого раба, пожалів його і відправив лікуватись? Ясу хотілось вдарити себе за подібну думку, бо вона була надто наївною. Судячи по собі, чоловік шукав прихованого змісту, бо не вірив в звичайну людську чуйність.

— Я.. — протягнув Дерфен, стурбовано бігаючи поглядом по камері, перебування в котрій вже стало для нього нестерпним.

— Нічого не вирішуєте, — закінчила речення за нього Меріан так, як вважала потрібним, — Я тут, аби повідомити рішення Третього принца, а не просити вас про щось. Ваша думка непотрібна й недоречна, тож, будьте люб’язні, тримайте її при собі. Більше того, хочу прямо вас попередити, що Його Високість страшенно незадоволений жорстоким поводженням з рабами. Ви повинні їх навчати, а не вбивати. Не забувайтесь, Дерфене, не переходьте межу знову, бо вже назад не повернетесь, — Мур повільно наблизилась до чоловіка, впившись в його лице погрожуючим поглядом. Її тихий, похмурий голос пробирав до кісток. Яс ніколи собі не зізнається, що в цей момент по-справжньому боявся гніву цієї жінки.

— ..зрозумів, — здавлено видавив з себе наглядач, не потребуючи більше жодних пояснень. Все було кришталево ясним — він привернув до себе забагато непотрібної уваги, котра вилізла боком.

— Ровено Веллер, якщо в транспортуванні пораненого вам знадобиться допомога, не соромтесь сказати про це старшому наглядачу в’язниці, — вже спокійно звернулась до лікарки Меріан, склавши руки за спиною і неспішно виходячи в коридор.

— Дякую вам. Чи не могли б ви також передати мою вдячність Його Високості? — вперше озвалась за весь час розмови Ровена трохи захриплим голосом. Треба бути чесним, вона зраділа не так врятуванню життя раба, як перемозі над Дерфеном. Гіркий післясмак ранкового приниження різко пройшов, ніби жінка напилась з найчистішого джерела. Вона перевела погляд на Яса, котрий, впіймавши його, одразу відвернув голову, не мавши змоги побачити її усмішку.

— Так, я передам, — кивнула Мур, а тоді, попрощавшись, направилась до виходу так само тихо, як і прийшла.

Декілька хвилин глухої тиші була наче перервою між поєдинками.

— Я заберу хлопця негайно, — діловито почала Ровена, глузливо мружачи очі, — Ну, ти питав про це, здається.

Дерфен не мав більше сил стримуватись, але й не міг зараз дозволити собі накинутись на Веллер, котру так і хотілось придушити. Йому потрібно було взяти себе в руки, не робити нічого необачного і перечекати гнів принца. Він знав, що зі шкіри вилізе, але добряче помститься що лікарці, що ґарсадському виродку, але пізніше. Яс зачекає на слушну мить, коли зможе завдати удару їм обом.

Чоловік щось буркнув, відмахуючись рукою, а тоді стрілою полетів до вхідних дверей, розлючено хапаючи ротом повітря.

— То.. то ми справді заберемо його? Це виглядає, як сон, — майже шепоче Браус, ніби боячись розвіяти магію, в котру так хотіла вірити.

— В нас буде час поговорити про це. А поки знайди когось з варти, скажи, аби взяли носилки і запрягли коня. Не забудь додати, що це наказ Третього принца, — жінка почала збирати медикаменти, котрі залишила на ніч, в скриню, обережно вкладаючи кожну пляшечку на її місце. Вона не хотіла затримуватись в цьому місці, бажаючи тільки якнайшвидше повернутись додому.

— Звісно, — погодилась Лора, а тоді швидко покинула камеру, поспішаючи виконати наказ своєї пані.

Дівчина раділа, що в цілительки покращився настрій. Та, хоч і була суворою, проте в серці завжди залишалась доброю, турбуючись про своїх пацієнтів і докладаючи багато сил для їх лікування. Браус тішило і те, що юнаку дуже пощастило. Тепер його життю нічого не загрожує, бо у вправних руках лікарки і чистих палатах шпиталю йому одразу покращає, не кажучи вже про належний догляд і харчування. В голові досі крутилась та розмова з Меріан, коли вони зіштовхнулись біля саду. Невже після цього Мур розповіла про все принцу, а той вже вирішив допомогти? Лора вирішила поки мовчати про це, аби не накликати на себе біду. Тепер, коли Дерфена так принизили, він точно буде шукати початок цього клубка, аби покарати всіх, до кого зможе дістатись. І дівчина боялась, що стане однією з перших, якщо буде необачною.

— Тобі краще запам’ятати ім’я того, хто витягнув тебе звідси і бути безкінечно вдячним йому, — тихо радить Ровена, помітивши, що Нілам прийшов до тями.

Хлопець отямився нещодавно, чуючи відривки речень ніби крізь товщу води. Його зморена свідомість не мала достатньо сил, аби опрацювати інформацію, тому він просто ловив слова, не завжди точно розуміючи їх зміст. Силуети один за одним змінювались то на вищий, то на нижчий, то зовсім зникаючи з поля зору. В голові калатало і грюкало, ніби каша з болю і думок вже кипіла, готуючись витекти. Спину, здається, безжалісно облизувало полум’я — так та пекла, не даючи забути про себе ні на мить.

Майже нічого юнак згодом і не згадає, крім того, як щирим золотом виблискувала прикраса принца ворожого королівства.