Глава 48. Спогади з межі між життями

Велич собору Святого Петра змушувала Сандро почуватись останнім нікчемою й водночас надавала сил. Його руки все ще тремтіли після сповіді, на яку він наважився чи не вперше за свідоме життя – до Риму він сприймав цей акт за формальність, до якої вдаються, бо так прийнято. Не останню роль у такому баченні відіграла його мати, яка водила його до храму або особисто, або доручала це охороні, жодного разу не відпустивши сина без нагляду. Вона боялася, що її психічно нестабільне дитя вчинить щось непорядне. Саме дитя, у свою чергу, втратило будь-яку віру у власну здатність приймати рішення й хоч якесь значення тих рішень.

Цього разу все було геть інакше. За чотири дні до цього чоловік отримав повідомлення від одного з аптекарів, із якими домовився про різні компоненти формули, написаної зовсім молодим адептом Ордену в оперному театрі Загреба. За майже місяць він поступово знайшов усе вказане, враховуючи препарати, які приймав з розпорядження матері останніми роками і які завбачливо прихопив, коли тікав із Хорватії.

Організм, який вже третю добу існував без підтримки звичних речовин, протестував все відчутніше. Сандро опустився на коліна й підняв голову, намагаючись зосередитися на розписах стелі – так запаморочення ставало трохи менш помітним. «Добре, що Естер хоч погодилась змішати те все», – він згадав про шприц із готовим препаратом у сумці. – «Хоча я можу й не витримати такої дози. Та я принаймні висповідався перед смертю. Ну й хіба може бути щось гірше?», – його тіло пронизав черговий нервовий спазм. «Я так і не побачив Сикстинську капелу», – Кастільйоне ледь усміхнувся сам до себе. – «Та треба йти, доки не відключився».

Притримуючись за стіну, доки приступ не стих, він вийшов надвір. Дорога до хостелу, в якому знайшлася вільна кімната із дверима на ніч, зайняла ще годину. Сандро не хотів вводити препарат у квартирі, яку орендувала Естер. «Не хочу, щоби в разі чого те житло асоціювалося в неї зі смертю». Чоловік витяг із сумки косметичку й розгорнув товстий шар тканини, в якій і лежав шприц із ледь сірою рідиною. Він мав уявлення про те, як ввести голку в передпліччя – не раз робив це раніше, в моменти загострення параної, коли не підпускав до себе медсестру. Власне, саме через такі моменти він і випросив у матері дозвіл навчитись самому робити собі необхідні ін’єкції. Не даючи собі часу на те, щоби передумати, Сандро випустив у вену весь вміст шприца. Реакція не змусила довго на себе чекати. Різкий спалах болю пронизав м’язи й змусив чоловіка лягти просто на підлогу – дійти кілька кроків до ліжка йому не вдалось. Спазми продовжувались і наростали, наштовхували на уривки думок про те, що три дні ломки без звичних препаратів проти цього були чимось на кшталт комариного укусу проти відкритого перелому. Скільки часу все тривало, він не знав, але встиг відчути полегшення за мить до того як остаточно втратити свідомість.

***

«Я не знаю, як відбувався сам перехід, якщо вас це цікавило. Відключився від пекельного болю й пролежав так годин сім, може довше. Як отямився, починало світати», – чоловік зробив ще ковток кави. На його подив, напій вийшов не надто міцнішим за той, який він пив ще в Римі. Собі ж княгиня додала чи не вдвічі більше заварки – Сандро уявлення не мав, як вони п’ють щось подібне, але питати не наважився.

– Що ти відчував, коли повернувся до тями? – Ілінка відклала на стіл порожню чашку.

– Відчував, певно, все, що міг. Хоча граф казав, що чуття загостриться лише за умови тієї первинної дози, яку новобранцям вводять у сім років, – він задумався. – Не знаю напевне, в чім річ.

– Твоя мати згадувала про усічені дози, які тобі давали з народження для полегшення переходу. Річ у них. Той ґрунт, про який казав граф, ти мав. Се добре. Біолоґічно твій орґанізм ідентичний до всіх інших у моїм війську, – вона помовчала й продовжила, не дивлячись на співрозмовника. – Та я хочу знати, що ти відчував у іншому сенсі.

– Не знаю, що прийнято відчувати, коли перероджуєшся у контексті Ордену, пані, та я був… – Сандро зітхнув, підбираючи слово, – … не знаю, як описати. Спустошеним чи що. Лежав на підлозі, на стіну падали перші ледь помітні промені сонця… І не знав, що буде далі. Лише почувався дуже самотнім – бо наче як вже не був людиною, але й не став мисливцем. Я наче як…

– Не знав, навіщо пішов на це? – незвично м’яко запитала княгиня.

– Так. Саме так.

– Зараз теж так почуваєшся? Після присяги, маю на увазі.

– У разі неправильної відповіді ви мене стратите на місці? – він зачепився поглядом за кинджал, який лежав біля її чашки, й зауважив на стіні позаду жінки дворучний меч.

– Не буває неправильних відповідей, коли йдеться про ментальний досвід.

– Думаю, мені варто змиритися з деякими речима, – Сандро провів долонею по потилиці. – Я не скаржитимусь і драматизуватиму якомога менше, обіцяю. Зрештою, ви буквально врятували мені життя, тож васалітет – справедлива ціна. Я лише багато думаю про Марі… про Маріанну, – йому чомусь захотілося назвати її повним іменем. – Я знаю, що вона в безпеці – більшого й не прошу. Тільки от якщо я коли-небудь…

Він знову говорив про те, як боїться віддалити її від себе. Княгиня слухала його, перевівши погляд на сонячне проміння вздовж паркету й килима. «Таке вже було», – вона втомлено потерла скроні, щиро намагаючись зосередитися.

***

«Чи бажаєте ви висповідатися?», – перед очима княжни один за одним виникли образи останніх шести років. Потік спогадів здавався нескінченним, доки вона знову не побачила останній – скривавлене тіло Грандмайстра, яке лежало майже так само, як і тіло її матері за три роки до цього. «Не бажаю», – дівчина глянула просто в очі священника. Той кивнув і відійшов. На його місце стала її верховна жриця й повторила запитання. «Ні. Мені немає з чого сповідатись».

Ще один спогад. «Прошу, не зв’язуйся із ними. Ти ж не така. Ти ще маєш шанс змінитись і порвати з цим всім. Не знаю, ким була твоя мати, але невже її смерть варта того, щоби відмовитися й від власного життя?», – Декієна дивилася на неї так, наче бачила вперше. Ілінка лише всміхнулась у відповідь – із розумінням того, що боярська дочка, ймовірно, пропустила крізь вуха чи не дві третини її розповіді про події всіх років із часу приходу родини Росетті на землі Трансильванії. Вона обережно взяла долоню Декієни, яка ніжно й нервово перебирала пасма на її скроні. «Якщо зв’яжуся – що буде? Відмовишся від мене?», – княжна не звикла приховувати питання за більш благопристойними формами. – «Якщо я матиму військо – Орден поверне мені цю землю. Ти хвилюєшся за мене чи за втрату впливу, панянко Росетті?» «Мені страшно від того, ким ти станеш».

«Чи є ваше рішення розділити наш шлях добровільним і остаточним?», – голос жінки, яка керувала преторіанками покійної княгині, перервав потік картин минулого. «Так», – Ілінка дала верховній жриці зняти з неї довгу темну мантію й краєм ока помітила, як священник взявся уважно розглядати верхівки дерев на протилежному боці галявини, щойно вона залишилась без одягу. Питання прозвучало ще двічі, як і відповідь. Відблиски вогнищ додавали моменту ще більшої урочистості. Княжна опустилася на коліно й схилила голову, дозволяючи жінці зрізати волосся на її скронях і потилиці. Щойно довгі темні пасма опинилися у вогні, жінка простягла їй руку й клинок. Ілінка розсікла свою долоню й зробила те саме з нею, після чого відчула її міцну хватку. Ігноруючи біль, промовила свою клятву.

Жриця накинула на її плечі темне хутро. Вона підвелась і окинула поглядом галявину, де зібралися офіцерки, призначені ще її матір’ю. «Ваша Ясновельможносте, прийміть мою присягу», – жінка, яка щойно остаточно посвятила її до війська, схилилася у поклоні. Слідом за нею на коліна опустилися й інші. «Їхня присяга непорушна. Це як брати священний шлюб із ними», – подібне вона чула ще після рішення доєднатися до гвардії в Ель-Мансурі. Тоді ці слова змусили її напружитись. Сьогодні ж вона відчула полегшення і навіть якусь дивну радість – таку, ніби й справді обвінчалася із коханою людиною.

«До вашого відплиття ми залишаємось у маєтку Росетті?», – жриця спитала про це вже по закінченню таїнства, дорогою до їхнього тимчасового житла. «На жаль. Маю надію, Орден нарешті зрозуміє, що повернути мені право протекторату – єдине правильне рішення», – Ілінка намагалась викинути з голови те, що вони живуть у домі Декієни. – «Вони мали дві претензії. Те, що військо присягало моїй матері, а не мені – а вона ж визнана ними єретичкою й відступницею, хоч і ніколи не була в Ордені. Й власне реліґійне питання», – вона зітхнула й глянула на співрозмовницю. – «Ти тут остання сповідуєш кеметизм. Все військо прийняло хрещення». «Натякаєте на те, що мені теж доведеться?» «Ти не під присягою. Чи, радше, під іншою присягою. І ти мій останній зв’язок із материнською гілкою. Хай лише посміють виказати щось проти», – коні зупинилися на подвір’ї. Ілінка спусилася на землю й розвернулася до маєтку. Перед тим, як піти, кинула: «Якщо раптом прийде панянка – я лежу й усвідомлюю, ким мене зробила присяга». «Не хочете її бачити?» «Не знаю, чого хоче вона – бачити мене чи проповідувати».

***

– Александре, послухай мене, – княгиня жестом попросила його замовкнути. – Мої слова прозвучать жорстко, але я знаю, про що кажу. Будь готовий до того, що вона не прийме тебе. Звикни до сієї думки. Коли дозволиш собі змиритися – буде легше. Жінці, про яку ти говориш, теж буде непросто. Військо змінить тебе. Полон вже змінив тебе. Навіть якщо вона буде достатньо сильною, щоби заново пізнати тебе – знадобиться час. Багато, неймовірно багато часу.

Сандро не відповів. Він торкнувся своєї чашки, випрямив пальці й розслабив їх, дивлячись на них як на якийсь незнайомий об’єкт. Ілінка спромоглася озвучити все, що не давало йому спокою з моменту присяги.

– З вашого дозволу, я залишу при собі лише молитви про її добробут, – зрештою промовив чоловік. – І насмілюся запитати, чи це все, про що ви хотіли поговорити.

– Поспішаєш до Вікторії? – всміхнулась княгиня. – Справа хороша, вже відпускаю. Наразі я почула достатньо, дякую.

***

«І, не дай Боже, він посміє творити щось непередбачене. Довіра довірою, але є червоні лінії, які не можна порушувати навіть за найвищих її проявів», – Сильвія дочитала електронний лист від Вікторії, у якому офіцерка переказувала слова княгині. Лікарка лише потисла плечима – така заява здалася їй беззмістовною. «Наразі він лише говорив. Що непередбаченого?» У її двері постукали. «Пані, я можу зайти?»

Вона мовчки відчинила, впускаючи Інгвара. Хлопець вклонився й заговорив:

– Якщо із компонентами проблем нема, я готовий створити препарат і почати перехід.

– Пані готова до цього?

– Ні, вона не вірить у мою компетентність, – спокійно відповів він.

– Не зважайте. Вона встигла зневіритись зі всі ці роки.

– Не зважаю. Від сьогоднішнього вечора ви мусите скоротити дозу її ліків так, щоб хоча б три-чотири доби із кінця тижня пані провела без підтримки препаратів. Її організм мусить максимально очиститись перед ініціацією.

– Це може вбити її, – відсторонено промовила Сильвія. – А потім Її Ясновельможність вб’є мене. Й вас за компанію, шановний пане.

– Не вб’є. Летальні процеси запустяться значно пізніше, ми встигнемо почати перехід, – його спокій починав злити.

–Чому б не почати процес без таких ризиків?

– Ризик – вводити речовину в непідготований організм. Інше – лише ймовірності, не ризики.

– Імовірності?

– Не більше.

Клинок Сильвії опинився на небезпечно малій відстані від його артерії. Інгвар перевів погляд на лезо. «Руни не схожі на ті, які використовує Орден. Вони радше подібні на щось арабське?», – відсторонено подумав він. – «Вони й самі свого роду відступники чи як? Тільки от їх тут ціле регуляне військо, яке ніхто не кидає під трибунал». Хлопець не встиг зрозуміти, чому думає про речі, до яких не має жодної причетності.

– Пам’ятайте своє місце, – крижаним тоном промовила жінка. – Будь-кому із нас геть не складно перерізати вам горло.

– Я ваша остання надія, – його голос прозвучав незвично твердо й видався Сильвії глибшим, ніж до цього. – Ви не посмієте зашкодити мені.

«Вони нічого не зроблять. Лише показують силу», – Інгвар слухав ці слова у власній свідомості. Він знав, що говорить та сутність, яка повернулася в день вильоту до Румунії. «Або ж я просто божеволію», – крізь пелену потойбічної присутності прорвався голос розуму.

За мить до того, як у очах юнака згасла загроза, Сильвія повільно прибрала клинок назад у ножни на поясі. Вона чудово знала про те, що при ньому немає нічого, що можна би було принаймні вважати зброєю. Цей жест був не стільки погрозою чи попередженням – лише сплеском відчаю, спровокованим словами хіміка, ще зовсім нещодавно покараним за неузгоджені ініціації.

– Прошу вибачення за мою нестриманість, – за спиною Інгвара знову була німа порожнеча. – Проте я наполягаю на тому, щоби організм вашої пані провів без препаратів хоч дві доби.

– Вона може загинути, – повторила жінка.

– Я… – він на мить опустив погляд. – Я знаю. Знаю, які високі ставки. Але в її ситуації – все або нічого.

– Або вічне життя, або негайна смерть, – Сильвія похитала головою й зітхнула. – Як медик я вас розумію. Але як воїн під присягою Її Ясновельможності, не можу дати згоди. Якщо ж повідомлю володарці, вашу пропозицію…

– Пробачте, та це моя пряма вказівка, не пропозиція.

– Якщо ж вона дізнається про всі ризики – навряд чи погодиться. І немає жодних гарантій, що її гнів не впаде на вас.

– Неважливо. Скажіть їй все якомога швидше. Я готовий починати одразу як пані Декієна ввійде у фазу очищення організму.

***

«Ти маєш очистити свою свідомість», – Вікторія провела кінчиком леза вздовж його хребта. – «Доки ти б’єшся, для тебе не існує нічого окрім твого опонента й двох метрів навколо вас». Сандро мимоволі здригнувся від дотику холодного металу – спогади про ув’язнення ще не встигли згаснути.

«Відсторонись від всього іншого. Реакція допустима лише коли атакуєш або захищаєшся. Зараз ти не робиш ні того, ні іншого – лише показуєш, наскільки вразливий», – вона забрала клинок від шкіри чоловіка. Він безшумно видихнув і щойно лише встиг відвести плече вбік у спробі розвернутися до офіцерки, як відчув на ньому міцну хватку:

– Наказ був стояти й слухати. Розумію, тобі нудно, – Вікторія стала навпроти нього. – Сотня присідань для початку, далі подивимось.

– Бляха… – ледь чутно промовив Сандро.

– Сто десять.

– Прошу?

– Сто двадцять. Отже, що треба робити з наказами?

– Виконую, пані офіцерко, – він заплющив очі й повільно порахував до п’яти.

– І тримай спину рівно. Наскільки можеш, – Вікторія пригадувала, що його рани зажили не так давно.

Сандро лише кивнув і звів руки за спиною, щоб звикнути до положення. М’язи пронизав біль – не такий сильний, як кілька днів тому, але все ще відчутний. Після перших тридцяти присідань стало легше. Чи радше чоловік перестав сприймати дискомфорт як щось незвичне – той потрохи ставав фоновим відчуттям, яке було з ним, певно, завжди, а зараз лише загострилося через нові для нього умови. Думки знову поверталися до Риму, але він свідомо переривав ці внутрішні візуальні монологи. «Доки я б’юся, для мене нема нічого крім мене, противника й двох метрів землі. Доки ж я тут, нехай для мене не буде нічого крім обов’язку. Реакція – лише напад чи захист, інше – надмір», – про себе Сандро повторював це як мантру. – «Я не навернений насильно. В мене був вибір і я обрав цей шлях. Це саме та доля, яку я заслужив за мої діяння. Боже, дай же мені сил побороти мою гордість», – останні два десятки далися особливо складно.

– Дві хвилини на перепочинок. Далі глянемо, на що ти здатний у спарингу.

– Із тобою, пані офіцерко? – все ще шукаючи в собі сили на кожен наступний подих, запитав він, хоча подумки вже встиг пошкодувати про це.

– Або зі мною, або з Її Ясновельможністю, – Вікторія поклала кинджал на підлогу, подалі від себе. – Сьогодні без зброї. То з ким?

– З тобою, – він зашарівся, уявивши княгиню в ситуації ближнього бою. – Але скажи… З ким складніше?

– Все, що я вмію крім засвоєного за новіціяту – від неї. Тож не знаю, як сказати об’єктивно. В тебе ще тридцять секунд, – вона звірилася із годинником.