Глава 46. Місце в світі

Посеред нескінченної абсолютної темряви на мить спалахнув сліпучо-білий промінь. Він загорівся там, де мало б бути небо – трохи вище за уявний горизонт. Тонкий, ніби проведений чиєюсь незримою рукою, промінь згас так само раптово, як і запалав.

Інгвар розплющив очі – його організм прокидався рано, як і завжди. Він не поспішав вставати з підлоги своєї не те келії, не те камери. Хлопець не бачив снів від початку аскези. Частину його свідомості це тішило, адже перед очима більше не було тих моторошних крил.

Мить, у яку він побачив промінь серед темряви, стала його першим сном за трохи більш ніж дев’ять місяців. У тому світлі не було нічого тривожного. Воно запросто могло бути відповіддю підсвідомості на неждане відлучення від Ордену, візуалізацією його переживань. Але разом із цим Інгвар зловив себе на думці, що знає причину. Його потойбічне, те, яке було складно описати словами, повернулося. Слабко, непевно, проте воно знову було поруч.

Стук у двері. «Ваш літак прибуде за десять хвилин». Хлопець встав із підлоги й підійшов до одного з кутів кімнати, де лежала дорожня сумка. Її дав йому Хеммінг напередодні, після останнього на цей період читання кодексу для новобранців – здогадувався, що в лицарів свідомості не так багато речей. Інгвар кинув у сумку сіру мантію і єдину книгу, яка була в його камері. На те, щоб вмитися, вистачило п’яти хвилин, після чого він вдягнувся у таку ж сіру мантію й відчинив двері.

– Я готовий.

– Чудово. Ходімо на посадку? – Вікторія ледь підняла очі. Хлопець був такого ж зросту, як і її брат, якщо не трохи вищий. «Що ж ви всі тут такі високі?», – подумала вона й натомість запитала: – Від літака до замку вас супроводять мої соратниці. Вже на місці співпрацюватимете із Сильвією, лікаркою, яка доглядає молодшу пані. Ваше завдання…

– Я пам’ятаю.

До злітної смуги вони підійшли мовчки. «Він не надто хоче говорити», – Вікторія вирішила не чіпати його. «Пані покладає на нього великі надії. Хоч би й вони не були марними».

– Ви справді такий досвідчений? – вона поставила питання вже біля літака.

– Маєте сумніви? – запитав він так, наче вести діалог його змусили.

– Ви здаєтеся мені вельми молодим для того, що про вас кажуть.

– Це важливо?

– Зрештою, не моя справа. Пані довіряє вам. Щасливої дороги.

– Дякую, – Інгвар схилив голову й склав долоні перед собою.

Після його відльоту Вікторія постояла надворі ще кілька хвилин, після чого повернулася всередину приміщення штабу – на острові, як і завжди, було холодно.

***

«Пані Леґран, ви в порядку?» Маріанна прийшла до тями в своїй кімнаті. Її долоню стискав Габріель. На краю ліжка сиділа жінка з княжої гвардії – вона зняла каптур і маску й схвильовано дивилася на господарку дому.

– Пані Леґран?

– Що я… Що зі мною? – Маріанна обережно піднялася на лікті.

– Ви втратили свідомість. Пан Хайс запропонував віднести вас сюди. Як ви почуваєтеся?

– Не знаю, та почуватимусь краще, якщо ви поясните, що відбувається. Цьому приміщенню лишилося існувати максимум два тижні.

– Зараз воно знаходиться під іншою юрисдикцією. Орден більше не має до вас претензій.

– Це звучить як якесь диво, – вона з недовірою дивилася то на вартову, то на Габріеля. – Як?

– Мені відомо небагато. Проте до цього причетний власник цього приміщення. Вочевидь, власник вже колишній, тим не менш…

– Сандро? – Маріанна стисла край покривала. – Що з ним зараз? Він живий? Боже милосердний… Якщо він – колишній власник, хто керуватиме тут зараз? Як же все складно…

– Керувати будете ви до призначення княжого намісника чи намісниці. Цей процес може зайняти й кілька років, тож не поспішайте планувати переїзд або що. Оцей… простір? Чи що це у вас?

– Хто його знає… Сандро не визначав якийсь конкретний термін для цього місця. Він звав його Гніздом, тож я не знаю точно…

– Ви можете звати це як хочете. Він вже не причетний до цієї справи. Тепер це місце ваше і Її Ясновельможності. Та її вплив визначається хіба тим, що тут буде присутній наш загін. Запевняю, ми не завдамо ні вам, ні гостям ніяких незручностей. Навіть більше – готові допомагати з будь-якими процесами за вашим наказом.

– Он як… – вона окинула поглядом вартову. – Це все звучить дуже гарно. Перш за все накажу вам надягти щось більш… більш цивільне чи що? Боюся, після ваших колег з Ордену наші постояльці не надто добре зреагують на персон у формі, – Маріанна перш за все мала на увазі себе, але не наважилася це сказати.

– Це дещо незвична умова, та ми, безумовно, виконаємо її. Ще запитання?

– Так. Що з Сандро?

– Знову ж таки, мені відомо небагато, – зітхнула жінка. – Проте він вже обрав свій шлях і цього не змінити.

– Що з ним? Він хоч живий?

– Так. Наразі так. Але його шлях більше не пролягає крізь ваші землі. Мені шкода.

– Що ж, якщо такий його вибір, хто я, щоб судити? – Маріанна помовчала й все ж спромоглася видати слабку посмішку й простягнула руку співрозмовниці: – Як мені до вас звертатися?

– Маґдалена. Можна Маґда, – вона стисла її долоню. – Тоді як мені називати вас?

– Маріанна. Без «пані Леґран», добре?

***

«Прокидайся, сонечко! Добрий день, бо третя година то вже не ранок», – Вікторія розсунула штори й кімнату залило не надто часте для острова яскраве світло. Сандро натягнув ковдру на голову й із невдоволеним стогоном відвернувся до стіни. Офіцерка подивилася на це, впала на ліжко поруч із ним і обійняла його ззаду.

– Ти ще довго будеш вдавати, що ти млинчик?

– Ммм… Ну Віііік… Тут так гарно спати…

– А прокидатися ще краще. Давай, вставай. Підемо в бібліотеку й позаймаємося твоєю мовою.

– Я залишаюся з думкою, що спати гарно, – він ще міцніше стис ковдру, яку обмотав навколо себе.

– Ти ж розумієш, що я можу віднести тебе в бібліотеку на руках, не витягаючи з ковдри? І будуть юні адепти дивитися на дорослого мужчину в ковдрі посеред бібліотеки.

– Хоч матимуть, що за вечерею обговорити, – Сандро все ж розвернувся до неї. – Що ти маєш проти млинчиків? Я сьогодні млинчик із тривожністю.

– Он як, – Вікторія погладила його потилицю. – Скажи, що тебе тривожить?

Він мовчав. Опустив погляд на ковдру, під якою нервово стискав пальці, й щосили намагався уникнути її погляду. Чоловік не уявляв, що казати. Не знав, чи доречно для зброєносця бути відвертим із офіцеркою – не ввічливо-щирим, а саме відвертим.

– Прошу, скажи щось, – їй було незвично бути свідком його мовчання. – Можна італійською. Та якою завгодно. Лише відреагуй як-небудь, добре?

– Якщо скажу, ти скажеш, що негоже воїнові так казати, – тихо промовив він, не зводячи очей на неї.

– Давай так. Ти хотів би поділитися?

– Хотів би, – Сандро все ж глянув їй в очі. – Проте я навіть не знаю, чи не нахабно з мого боку так зловживати твоєю увагою. Зрештою, я впораюся, – це прозвучало геть невпевнено. – Нічого страшного. Мені, певно, потрібен час, щоби звикнутися зі всіма думками й…

– Якщо хочеш поділитися – поділись. Не як воїн. Як брат. Зрештою, я не знаю, як мені допомогти тобі просто зараз. Хіба що можу відвести тебе в сад.

– Справді? – чоловік дивився на неї якось зовсім по-дитячому. – Я… Я був би щасливий вийти надвір. Серйозно. Так можна?

– Можна, – Вікторія встала з ліжка й простягнула йому руку. – Йдемо?

– Ще питаєш, – усміхнувся він і стис її долоню. – Лише дай мені трішки часу на збори.

***

«Це ж школа, а не в’язниця». Сандро пам’ятав, що так виправдовували відсутність охорони в кампусі – вона з’явилася вже після його першого вбивства. В коридорах магістерського корпусу її теж не було. «Тут є системи нагляду, їх досить», – пояснила Вікторія. – «Охороняють лише прохідну сюди. Бути без постійного спостереження – привілей перебування в магістраті».

Для Сандро це теж було привілеєм. Скільки він себе пам’ятав, йому нечасто вдавалось залишитися без охоронців. Проте той факт, що після дев’яти місяців ув’язнення йому дозволено ось так просто ходити ледь не центром організації, яка утримувала його як небезпечного терориста й лідера деструктивного культу, надавав якихось нових відчуттів поруч із тими, які проявлялися ще в перші місяці його двадцятидев’ятиліття.

– Нам сюди, – Вікторія зупинилася біля чергових дверей. – Сьогодні тут на диво сонячно, тож обережно. Дай собі звикнути до світла.

– Ти це кажеш особі, яка буквально ледь не рік милувалася флуоресцентним світінням, – чоловік потер перенісся, відганяючи ще надто свіжий спогад.

– Твоя правда, – вона опустила долоню на ручку дверей. – Готовий?

– Певно, – він опустив погляд. – Себто так.

Від денного світла мессір на мить заплющив очі, які негайно почали сльозитись. Він закрив обличчя долонями, неспішно витер сльози й так само повільно розплющив очі, щоби дати їм призвичаїтись. Невпевнено вийшов на доріжку саду, вкриту бруківкою, й глянув вперед.

Сад магістерського корпусу й близько не нагадував той невеликий шмат землі за домом общини зі всім, що якось потрапляло в землю й було спроможне там прорости. Пообіднє сонце гралося із червоно-жовтим листям дерев, посаджених на відстані, достатній для візуальної симетрії й одночасної природності ландшафту. Геометричний живопліт і клумби, вкриті різноманітними квітами, розташовувалися за подібним принципом. Сандро уявлення не мав, який ландшафтний дизайнер працював над цим садом, але чи не вперше за останній час відчув себе спокійніше.

– Тут так гарно, – він сам не зауважив, як прошепотів це німецькою. – Немовірно.

– E atât de frumos aici, ти хотів сказати? – Вікторія підійшла й поклала долоню на його плече.

– Прошу? – чоловік знову перейшов на італійську. – Що ти сказала?

– Те саме, що й ти, але румунською.

– От знаєш, що… От вивчу якусь арабську, не знаю, й так само буду говорити з тобою незрозумілою тобі мовою, – закотив очі Сандро.

– Як тільки матимеш достатньо часу на вивчення арабської – на здоров’я.

– Знаю-знаю, вчити румунську, все таке, – він засунув руки в кишені штанів і глянув у небо, примруживши очі. – Ти абсолютно точно маєш рацію. Мені варто звикати до неї, а не вдавати, що все це не про мене й не зі мною.

– Йдемо, – дівчина взяла його за лікоть. – Не будемо серед дороги стояти.

Сандро мовчки стис її долоню й кивнув на знак згоди. Доріжка саду розділялась і він навіть не намагався запам’ятати шлях – оперативна орієнтація в просторі ніколи не була його сильним боком. «Якщо хочеш поділитися – поділись. Не як воїн. Як брат».

Вікторія привела його до невеликого фонтану між кущами. Тонкі струмені стікали з античної композиції в чашу на рівні з газоном. Чоловік опустився на траву, зняв рукавичку й занурив пальці в холодну воду. Офіцерка присіла біля нього:

– Тут є лавочка. Ось там, – вона вказала на край галявини навпроти них. – Зручніша певно, ніж на землі сидіти.

– Зараз мене за недоумка матимеш, але я знову прослухав, – його щоки вкрилися легким рум’янцем. – Можеш повторити?

– Кажу, протектор… здається, Галіції? Неважливо, займався встановленням лавочок тут. І буквально за два метри від тебе є лавочка. Не хочеш сісти?

– А, ти про це… – він глянув туди, куди вказувала Вікторія. – Не знаю. Я люблю сидіти на траві. В школі постійно під живоплотом сидів, вдома теж…

– Матінка дозволяла тобі сидіти на землі? – перепитала дівчина. – Твоя матінка – Джельсоміна Кастільйоне і її не доводив до сказу той факт, що ти сидиш на землі? Ти, певно, й справді її улюблена дитина. Або ж я її погано знаю.

– А вона тут до чого? – Сандро замовк, шукаючи логіку в словах офіцерки. – А, ти маєш на увазі дім… Я не про Загреб.

– Рим? – вона сіла поруч, схрестивши ноги. – Якщо тобі так зручніше – посидимо тут. Як ти зараз? Вчора на суді наче не був дуже щасливий.

– Я в порядку. Мені вже не загрожує страта. В мене чи не вперше за життя є повноцінна робота. Ти показуєш мені сад. Я нарешті виспався. Чого б мені бути не в порядку? – він обійняв себе за плечі й перевів погляд на кущі. – Хіба в мене є хоч найменше право на скаргу?

– Але щось тебе тривожить, – Вікторія невідривно дивилася на нього. – Ти звав себе Птахом, а позавчора й цього зрікся.

– Ти не подумай, я вдячний тобі і Її Ясновельможності. Скласти присягу – мій вибір. Але я почуваюся так, ніби втратив волю. Ніби в ув’язненні мав її більше, ніж зараз – тоді я нікому не належав. Ще зрозумів, що це теж насправді абсолютна нісенітниця. Я ніколи не був незалежним. Моя свідомість досі сприймає себе лише через інших: через Маріанну, постояльців… А я сам для себе наче й не існую. Зараз мене й все, що було до ув’язнення, пов’язує лише мова. І коли ти сказала позайматися нею, в мене була бентежна думка, що я певним чином перестану існувати. Я боюся, бо не знаю, ким буду для себе, коли остаточно стану васалом княгині на її землях. Не знаю, чи буду взагалі, – Сандро видихнув і глянув на неї: – Ну от, знову я наговорив якихось неясних речей. Вік, певно, варто мені негайно переходити на румунську, якої я не знаю. Буду менше дурниць верзти. Тож я цей… Коротше… Ну, хрін зі мною, – він замовк і одразу ж запитав: – Ти ж сьогодні наче проводила Інгвара? Як він?

– Тримається, думаю. Принаймні по ньому не вгадаєш, так це чи ні, – про себе Вікторія зауважила, що Сандро назвав хлопця на ім’я, а не «юним графом», як згадував його в розмовах зазвичай.

– Бачився з ним перед вироком. Бідолашне дитя, вигнане за межі єдиного, в чому було певне. Пташеня, викинуте з гнізда. Хоч би він знайшов для себе хоч якусь опору в цьому бентежному потоці, – чоловік пропускав між пальцями струмінь холодної води в пошуках заспокоєння.

– Тобі зараз так само складно, як і йому. Ти й сам визнаєш, що перебуваєш поміж своїми ерами, чи не так?

– Не так, Вік, зовсім не так, –він спромігся на сяку-таку посмішку. – Я вже бував у подібних станах, хоч і не мав потреби в таких кардинальних зреченнях, як зараз. Та моя психіка, хоч і спротивляється зараз, рано чи пізно призвичаїться й сприйме за норму буття все, що накаже Її Ясновельможність. У нього ж це перший перехід – подібним був хіба той первинний момент усвідомлення себе в Ордені, та тоді граф був геть малим дитям. Зараз же його відсторонили від всього світу, який він вважав непохитною аксіомою. Шкода, що я не можу допомогти йому пережити це.

– Для початку допоможи собі, братику. Хто знає, може ще й зустрінешся з ним. Тільки щоб допомогти графові знайти його місце, маєш точно знати, де твоє.

***

«Ми підготували для вас покої», – вартова зупинилася поруч із черговими дверима серед довгих коридорів замку й відчинила їх. Інгвар окинув поглядом запропоновану кімнату й повернувся до жінки:

– Прошу вибачення, пані, та згідно з моїм статусом я не можу жити тут.

Вартова опустила очі. Йому здалося, що її щоки почервоніли, та він не міг знати точно, бо не бачив нічого крім, власне, її очей. Швидко зібравшись, вона заговорила:

– Як ми можемо виправити ситуацію? Її Ясновельможність наказала забезпечити вам комфортні умови для роботи. Тож, якщо дозволите, я врахую всі ваші побажання.

– Мені потрібна не така велика кімната. Без вікон чи меблів. Лише чотири стіни й, якщо ваша ласка, освітлення, та це зовсім не критично.

– Ви просите виділити вам підсобне приміщення? – невпевнено перепитала вартова.

– Якщо у вас це так зветься – так. І я б хотів поговорити із лікаркою, про яку мені казала офіцерка, що супроводжує Її Ясновельможність у наставницькій ротації. Якщо все, що я чув – правда, процес переходу треба почати негайно.