Глава 46

— А давай одружимося відразу після школи?.. — Блейн не давав Абелю (з байдужим обличчям) проходу. — Я можу вийти за тебе, навіть коли тобі виповниться вісімнадцять. Правда, я чекатиму!

Ми знаходилися в кабінеті для гуртка казкарів, де я записував новеньких учасників і став свідком цієї милої сценки. З того часу, як Абель зруйнував чари столітнього сну, Блейн вважав, що вони офіційно пара. Втім, Абель і не заперечував.

— Чого ти пристав до мене? — спитав Абель. — Варто було один раз тебе поцілувати, як…

— П’ятдесят вісім разів, — раптом видав Блейн, ніжно обійнявши його за руку.

— Інші п’ятдесят сім разів були для того, щоб тебе заткнути, — зашипів на нього Абель. — Чого ти знову прилип до моєї руки? Ось що тобі не йметься?

— Якщо ми одружимося після випуску зі школи, то я обіцяю, що буду нити вдвічі менше! — клятвено промовив той. — Хочеш, я навіть подарую тобі свій перший раз? Під час «ночі»! Це дуже скоро. Можеш бути зі мною жорстоким, я не впиратимуся.

Таке почуття, ніби він просто озвучив свої мрії.

— Ти ненормальний, — Абель, мабуть, подумав так само.

— Так, коли справа стосується тебе.

Спочатку мені здалося, що їхні стосунки повернулися в колишнє русло — коли один любить, а другий морщить ніс, — і навіть поспівчував по вуха закоханому Блейну, поки Абель не видав:

— Я одружуся з тобою, якщо народиш мені омегу, а я назву його Мелюзин.

Блейн ніби засяяв від радості зсередини, а потім почав розповідати, що він народить хоч десяток омег.

— …Або сорок! — співав він. — Свою фігуру я швидко приведу в норму, і завжди буду таким же ідеальним, як зараз!

— За цією ідіотською футболкою не видно твого “ідеалу”, — фиркнув Абель.

— То я хоч зараз зніму.

— Дочекайся «ночі».

Блейн зрозумів натяк і квапливо кивнув, усміхаючись так, ніби виграв у лотерею.

Що за дивна парочка? І чому я посміхаюся, дивлячись на них? А потім я відволікся на нового учасника клубу, чий батько виявився якимсь там бардом, але я прослухав, а лише вписав його ім’я до списку та дозволив увійти, щоб познайомитися з рештою.

Тож тепер казкарі, які залишаються в Гріммвілі, потрапляють під мою опіку так, ніби я став нянькою для всіх і кожного. Хоча якщо подумати… Мені не звикати.

Незабаром прийшов Блейз, він навмисне не втручався у справи брата, який повис на Абелі з обговореннями, скільки ж у них буде діток, а одразу підійшов до мене:

— Гей, ти добре спілкуєшся з Хель?

— Так, — відповів я. — Ми обожнюємо «Гру Престолів», щоразу щось обговорюємо із серіалу чи книжок, а що?

— Він уникає мене… — похмуро повідомив той, усім своїм виглядом показуючи, що така поведінка йому не до вподоби. — Не розумію, де я завинив… Раніше ми завжди приходили сюди разом, він брав мене за лікоть, і ми йшли спокійно, обговорювали день, проведений знову ж таки разом. А зараз він відмахнувся і втік. Що це означає? Я не розумію сучасних гарнюнь-омег.

— Він… не сказав тобі? — я трохи жахнувся, але вирішив, що не приховуватиму правду від Блейза: — Хель вирішив піти з батьками.

— Що?.. Якого? — здивувався моментально Блейз. — Це через мене? Не бреши, гаразд? Я не настільки твердолобий. Я бачу, як він часом дивиться на мене, але не зрозумію, що це означає. Мені здавалося, він просто звикає до мене, але зараз…

— Навряд чи я зможу допомогти… — ухилився я, хоч дуже хотів викласти все, як на блюдечку.

— Мелорі, — наполегливо промовив Блейз. — Я просто благаю тебе! Від мене всі йдуть, а я не розумію, як мені це зупинити! Деякі мої друзі теж підуть у свій казковий світ, проте я заспокоював себе тим, що Хель залишиться зі мною. Може, дивно так говорити, але мені щиро подобається в ньому абсолютно все! Ця плаксивість, крихкість, вразливість… Це не передати на словах.

Тоді я трохи схитрував:

— Але Хель вважає інакше. Блейзе, — я переконався, що нас ніхто не слухає і заговорив тихіше, — якщо тобі є що йому сказати, то не тягни з цим.

— Ти про що?..

— Подумай, як ти ставишся до нього. Добре подумай, гаразд?

— Ти на що натякаєш?.. — він усе ще не розумів, а казав, що не твердолобий. — Звичайно, я його захищатиму, якщо знадобиться!

— А чому? Ти ніколи не думав, чому він тобі так подобається? — після цього питання я вдав, ніби відійшов до Ноеля, щоб дати Блейзу подумати над моїми словами.

***

Час невблаганно прискорювався, наче мені назло. Здавалося б, ще вчора я заспокоював себе думкою, що я маю цілий тиждень, щоб поспілкуватися з Бренданом та іншими, проте не встиг отямитися, як лишилося всього два дні.

Прощальна вечірка проходила біля дома Брендана, точніше, у будиночку для гостей на території Пендрагонів. Ця вечірка була цілком звичайною, навіть спокійною — ніхто не кричав і не витворяв нічого незвичайного, та й алкоголем чомусь ніхто не зловживав. Затишна атмосфера, приємна весела музика, люди спокійно спілкуються між собою все прекрасно. Але чому ж мені так паршиво?

— …Я не знаю, але може, ти обійдешся без випивки?.. — виявляється, Блейн мені щось казав, а я навіть не помітив його наявність поряд із собою. — Минулого разу ти був агресивним. Знаю, що не в алкоголі була справа, однак той твій стан лише відображення тебе самого… у казковому варіанті… Чи я щось не те говорю?

— Я не збираюся пити, це не моє, — сказав я йому, а потім здивувався: — Чому ти не з Абелем? Мені здавалося, що ти його не відпустиш від себе ні на крок.

— Та куди він тепер від мене подінеться? — махнув рукою той. — Скоро прийде, так я на ньому й повисну. І вже повір, ніхто не зможе мене відклеїти. Ось це, — він продемонстрував стаканчик з пивом, — краще за будь-які любовні зілля.

— Ти вирішив його опоити? — здивовано поцікавився я. — А це не підло?

— C’est La Vie*, — видав Блейн, багатообіцяюче посміхаючись.

Мені б його впевненість у собі та своїх діях! Варто мені було про це подумати, як він дав мені цей стаканчик, прошепотівши:

— Хоча тобі це зараз потрібніше.

І поспішив відійти до компанії, в якій стояли деякі його однокласники. Я не встиг навіть спитати, що означає такий щедрий жест, бо відчув руку на плечі і несильні обійми — це Крист’ян.

Він приїхав пізніше, але причини не сказав, бо… та характер у нього такий противний, от і все.

— Якщо ти шукаєш собі партнера, я вже тут, — сказав він. — Минулого разу ти дозволяв мені практично все.

— На цей раз тема вечора не побачення, — відповів я йому.

— Та я в курсі, хотів тебе подразнити, а то ти надто серйозний, — Крист’ян нахилився і легко поцілував мене в лоба. Через це мені моментально стало дуже ніяково. — Твій другий коханець зараз затримується, але він приїде, повір мені.

— Колишній коханець, — трохи підіграв я, а потім здивовано глянув на пиво. — Навіщо Блейн взагалі віддав мені його?

— Ти… ще не в курсі?.. — судячи з тону, Крист’ян сам здивувався. Буває ж таке! — Хвилинку, королевич злякався тобі розповідати? Цікаво, чому я не здивований?..

— Що він не сказав?.. Щось трапилося? А не знаю тільки я?

— Значить, інші теж побоялися тобі сказати…

— Та що я такий страшний? — обурено пирхнувши, я витріщився на Крист’яна, який поспіхом закрутив головою:

— У жодному разі. Якщо не брати до уваги чорного полум’я, бажання вбити когось за непокору і любов до контролю, то… Ні, все одно трохи лякаєш.

— Дякую! — обурено відповів я. — Ти такий милий сьогодні!

Я хотів піти, не розуміючи, що трапилося такого, що всі раптом побоялися мені щось розповісти, але Крист’ян уп’явся слідом:

— Та годі тобі! Тільки не треба злитися на мене!

— Я не злюся.

— А твій погляд каже протилежне, — він перегородив мені шлях. — Мелорі, буде краще, якщо він скаже тобі особисто. Хіба це не звучить толерантно? Чи я не те слово видав? Гуманістично? Ем… Не знаю, правда.

Його незграбні спроби виправдатися змусили мене пом’якшитися. Думаю, я просто трохи не в собі через цю затишну атмосферу навколо. Усі так мило спілкуються один з одним, а в мене на душі суцільна туга. Ось і стався когнітивний дисонанс.

А чого я чекав? Провід зі сльозами на очах?

— Я не люблю пиво, — сказав я, віддавши склянку Крист’яну. — Знайди мені щось більш… приємне.

— Це наказ?

— Саме він. Якщо не знайдеш, я буду злитися і далі.

— Все зрозумів! Йду шукати тобі випивку, як хороший раб! — і пішов у натовп, посміхаючись від своїх думок.

Я окинув поглядом присутніх у величезній вітальні кімнаті будиночка для гостей, дивуючись, що всі ці люди зникнуть зі школи одного дня. Можливо, це привабить нові плітки, теорії змови та інші нісенітниці, які так люблять обговорювати підлітки. Але в школі без деяких стане порожньо. Аномально звучить, адже у нас там завжди багато народу.

Нєж особливо був засмучений тим, що його найкращий друг, Донован Вольф, залишає новий світ разом з усією своєю родиною, щоб відшукати рідну зграю та жити в кращих умовах. Враховуючи звичну вразливість Нєжа, то прощання з найкращим другом, мабуть, один із найважчих моментів у його житті.

Загалом прощання — річ важка. Напевно, я просто не готовий попрощатися з усіма, мені хочеться вірити в альтернативу, проте не все у світі таке прямолінійне.

— Агов! — Крист’ян підскочив до мене, всунув до рук якусь довгу склянку, не пояснюючи її вміст, а потім підштовхнув до виходу. — Ти ж знаєш, що я тебе кохаю? Знаєш, звісно. Так от, я хочу, щоб ти частіше усміхався, прощаючись з усіма, гаразд?.. Але ти не зможеш цього зробити, якщо не поговориш зі своїм королевичем. Я побачив його у вікні біля озера. Поговоріть віч-на-віч, гаразд?

Я здивовано подивився на нього:

— Але чому це кажеш ти?..

— Я був би ідіотом, якби не бачив вашого зв’язку. Раніше я почав би співати сумні пісні, але я зрозумів, що це занадто ванільно. До того ж, ідея зустрічатися втрьох мені сподобалася, на жаль, цього так і не сталося. Так от, йди до озера. Інакше шкодуватимеш потім усе своє життя. А оскільки ми житимемо разом, як сім’я, я кожен божий день дзижчатиму над вухом типу: «А я ж говорив!».

— Оце мотивація! — я посміхнувся, а потім навіть знайшов у собі сміливість потягнути його на себе за комір, щоб легко поцілувати в щоку: — Дякую.

Як виявилося, на території маєтку Пендрагонів було невелике штучне озерце. Воно було зовсім крихітним, напевно, його взагалі створили для риболовлі чи краси. Брендан просто ходив біля невеликого причалу, ніби заглядаючи у водну гладь, можна помітити відповіді на питання.

Я спочатку заволікав, коли побачив його. Цілком очевидно, що він хотів побути один, а моя присутність трохи не в тему. Однак, це останні наші моменти разом, я не можу постійно піддаватися сумнівам. Тому, зібравшись з думками, я підійшов до нього:

— Влаштував вечірку, а заявитись на неї не хочеш?..

— Щось типу того, — відповів він, не обертаючись. — Мабуть, просто боюсь. Смішно звучить, так?

— Аж ніяк. Але не можу не помітити, що ти все-таки організатор, тому уникати власну вечірку трохи неправильно. Ти скинув відповідальність на своїх друзів.

— Мелорі не Мелорі, якщо не знайде причини почитати нотації, — Брендан повернувся до мене з змученою усмішкою на обличчі. — Ти вже вирішив, ким станеш, коли виростеш? Хоча б трохи поділися своїми планами на майбутнє, га.

— Ну…

Це було неймовірно складне питання для мене, бо всі мої плани змінилися з того часу, як я дізнався, що є хранителем.

— Складне питання… Думаю піти стопами тата… Тобто бути не лиходієм, а бухгалтером! Може, навіть колись усиновлю дитину. Але що я точно робити не буду, то це виходити заміж.

— Чому? — Брендан запитав швидше з інтересу, не натякаючи на наші стосунки, про які чомусь згадав лише я. — Тільки не кажи, що ти бета і щось пов’язане з цим, гаразд?

— Ні, справа не в цьому… вже, — я знизав плечима. — Я не хочу від когось залежати. Чи то старший чоловік, чи то начальник. Думаю, я все ж таки іноді, правда, надто люблю покомандувати і брати ситуацію в свої руки…

Брендан вигнув брову:

— Іноді?..

— Та годі вже! Не так часто я командую!

— Це поки що в тобі немає сталевої впевненості в собі. А коли вона з’явиться, то я навіть не знаю, яким ти будеш, — а потім він сумно зітхнув: — Як би я хотів побачити це! Ця думка не дає мені спокою!

Він сів на траву, а я розмістився поруч, щоб продовжити розмову, водночас споглядаючи на невелике озеро, яке в темряві здавалося геть чорним. Це було б навіть романтично, якби ми не вирішили залишитися просто друзями.

— Ми домовилися зв’язуватися через дзеркало, — нагадав я, що не все так погано.

— Цього так мало, якщо бути відвертим, — сказав він. — Я виріс у цьому місці. Звичайно, мене з дитинства готували до повернення, проте я не усвідомлював, що це означає. Повернення здавалося чимось далеким, ось я й не переживав передчасно, але… Ось воно, вже потрібно збиратися.

— Постався до цього як до переїзду, — сказав я, не знаючи, яким чином його втішити. — Коли я залишав Сіетл, то теж вважав, що сумуватиму. Але це не так.

— Камелот інша справа, — трохи скептично відповів Брендан. — Там у мене немає знайомих і друзів, там норми поведінки та навіть мова зовсім інші. Мені доведеться звикати бути інакшим у незнайомому мені суспільстві.

— Але ж ти зможеш! — впевнено промовив я, не розуміючи його несподівану невпевненість. — Серйозно, раніше я такого не сказав би, але ти вже досить подорослішав, щоб не відкидати своїх обов’язків. Якщо потрібно – значить потрібно.

Він промовчав. Ми чули цвіркунів у темряві. Легкий теплий вітер лише розбавляв мої неоднозначні відчуття. З одного боку, зараз чудова погодка, саме час для одкровень, але з іншого — я не маю, що йому сказати. Вірніше, маю, проте не знаходжу потрібних слів, ніби їх зовсім немає.

— Як безглуздо виходить! — пирхнув несподівано Брендан. — Тобто бути дорослим означає робити те, що треба! І нікого не хвилює, подобається це тобі чи ні.

— Правильно.

— Бути дорослим жахливо.

— Ага, — я навіть усміхнувся. — З відкриттям Америки!

— Я це до чого веду… — він нервово почухав ніс, дивлячись у озеро так, немов бачить у ньому рятівне коло. — Якщо мені треба щось робити, то це не означає, що мені це до вподоби, розумієш? Я маю бути королем, коли настане час… Старшим королем…

І тоді я зрозумів, що від мене приховували. Напевно, серце так заболіло лише через усвідомлення, що я хоч і намагаюся змусити поводитись як друг, але зовсім не готовий ним бути. Згадавши, що в мене в руках келих незрозуміло чого, я спокійно відпив його, щоб змусити себе вимовити:

— Тобі підібрали омегу.

— Так, — він опустив голову, ніби йому озвучили смертельний вирок. — Я з ним особисто не знайомий та й не маю бажання знайомитися.

— Але так треба, — видав я, сподіваючись, що це не пролунало надто сухо.

— Саме так. Іноді мені здається, що хоч ми й діти казкових героїв, наше життя зовсім не казка.

— Тому що це реальність, — я знизав плечима. — Навіть казки насправді не обов’язково матимуть щасливий кінець. Але я певен, що ти драматизуєш. Можливо, омега тобі дуже сподобається? Не подумай, я не насідаю. Але ти ще не знайомий із цим омегою, і…

— Господи, Мелорі! — він похмуро дивився на мене, ніби я говорю цілковиту нісенітницю. — Це нестерпно! Ми залишилися друзями і намагаємося грати якісь незрозумілі нам ролі, начебто на шкільному спектаклі!

Ось вже не думав, що він це озвучить. Краще б ми й надалі грали наші ролі. Хоча Крист’ян про це і говорив, так? Від вдавання тільки гірше.

— А що ти пропонуєш? — не зрозумів я, знову відпивши незрозумілого напою.

— Я пропоную… — він затнувся. — Не знаю!.. Як би я хотів стати по-справжньому розумним, а не просто квотербеком шкільної команди. Мелорі, я хочу завести сім’ю з тобою , а не з кимось ще!

— Але це глухий кут, — мабуть, це алкоголь так швидко вплинув, що я так швидко наважився. — Я не зможу народити тобі спадкоємця, навіть якби ми могли бути разом, незважаючи на портал.

— Але не в цьому щастя.

— Згоден, не в цьому. Проте за тобою майбутнє Камелота! Центру магії, так? — я посміхнувся. — Давай ти подбаєш про нього. Заради мене. Тому що одного разу я зможу зламати чари та прибути до тебе з візитом. А ти знаєш, який я вимогливий. Якщо побачу, що ти не впораєшся, то надаю по шиї.

Брендан не витримав і засміявся:

— Ти після мартіні такий крутий!

— Так ось що це… — задумливо видав я, дивлячись на напівпорожній келих. — Потрібно частіше його пити, якщо хоч так я стаю крутим.

— Гаразд, — вирішив Пендрагон, посміхаючись. — Але присягнися, що знайдеш спосіб потрапити в моє королівство! — він простяг руку. — І що одного разу прийдеш подивитися, який із мене король. Навіть якщо це буде за двадцять років.

— Добре, — я потис його руку у відповідь. — Тоді не кисни, а просто чекай на гостей.

***

Морган допомагав мені переносити книги у коробки. Ми переїжджали, щоб жити новою сім’єю. Реджинальд знайшов відповідне містечко, яке знаходиться в районі лісосмуги — принаймні так я називаю ту алею. Можна сказати, навіть у мене починається нове життя в нашій новій сім’ї.

— Фаїна ми теж забираємо, — сказав тато, складаючи книги в коробку. — І що, що це подарунок Мерліна? Я звик до Фаїна і до його пристрасті жувати мої іграшки.

— Я б його й не залишив, — відповів я, швидко глянувши на сплячого Фаїна в кутку кімнати. — Як гадаєш, він не переверниться в собаку Баскервілей, коли побачить листоношу?

— Сподіваюся, переверниться, — посміхнувся Морган трохи зловтішно. — Цей новий листоноша мене дратує. Розносить пошту то раніше, то пізніше! Що за самоволка така?

З книгами було покінчено. Я дивився на порожній стелаж, відчуваючи ностальгію, хоч ми ще не з’їхали звідси. Таке відчуття, ніби мені час задуматися про майбутнє. Не так, як я говорив Брендану, а з усією серйозністю.

Пора б вирішити, ким мені стати в житті, адже я не спадкоємець на трон, і моя доля в моїх руках.

— Як гадаєш, — сказав я, — ким я можу стати, коли подорослішаю?

— Із такими батьками? Ким завгодно, — відповів Морган, посміхнувшись.

Він клацнув пальцями і всі коробки піднялися в повітря та квапливо вилетіли з кімнати кудись на перший поверх. Думаю, він має рацію. Мої батьки – сильні маги. Якщо я захочу полетіти в космос, то полечу хоч завтра, а якщо захочу стати пожежником, мене навчать гасити вогонь силою думки. Думаю, треба буде подумати про свої переваги.

— Меле, — тато сів на край столика. — Ти точно не проти жити у новому будинку з новими людьми?

— Ні. Я вибрав найбільшу спальню, мені пообіцяли власний телевізор, а ще в мене буде батько, який зможе пояснити мені багато цікавих речей про бюрократичну систему нашої країни.

Я помітив, як тато закотив очі, мабуть, не розуміючи, в якому місці мені цікаво.

Смішно, що все так виходить. Тато вийде заміж днями, як тільки все втрясеться, поміняє фальшиве прізвище, а я залишусь Ліндгреном. Втім, це прізвище мені подобається.

— Ти та Крист’ян станете братами, — сказав мені тато, наче на щось натякав. — Тому я попрошу вас поводитися пристойно, а не цілуватися на кожному кроці.

— О, не бійся. Якщо що, я його стукну.

— Не маю сумніву, — він зітхнув, оглядаючи кімнату. — Я більше боюся реакції Мерліна… Думаєш він…

— Все гаразд, — запевнив його я. — Я бачусь із Мерліном після школи, він… трохи дивний, змушений визнати. Навіть егоїстичний, мабуть. Однак він більше боїться, що ти знову його пошлеш, тому готовий упокоритися з твоїм заміжжям. Але готуйся, він явно не налаштований припиняти фліртувати з тобою.

— Бачишся з ним? — здивувався Морган, проігнорувавши останню заяву.

— Я думав, ти знаєш… — ніяково відповів я. — Та годі, він же мій рідний батько як-не-як. І він вчить мене різним штукам в магії, готує до відкриття порталу тощо. Я вже зрозумів принцип відкриття, цього разу непритомності не буде.

— Що ж, тоді готуйся, — тато поклав мені руку на плече. — Завтра буде тяжкий день.

Примітки:

*C’est La Vie (се ля ві) — це французька приказка, яка в дослівному перекладі означає «таке життя».