Глава 45

Можна сміливо сказати, що у школі панувала атмосфера напруженості. Деякі учні, які не знали про інший світ, списали це на наближення підсумкових іспитів серед дванадцятикласників. Я більше намагався спостерігати за друзями, щоб зрозуміти, хто з них вирішив залишитися, а хто йде разом з батьками в казковий світ.

Тільки поки що не всі сім’ї визначилися, тому мої спроби роздивитися загальну картину увінчалися провалом. Нєж та Суміре залишаються – це точно. Вони просто тихо раділи, що ніхто не розлучатиме їх, тому на кожній зміні ходили разом за ручки і намагалися не думати про те, що хтось із друзів може покинути наш світ.

Я також спостерігав за Хель, який усіма силами намагався злитися з оточенням, як хамелеон, лякаючись кожного зустрічного — ось він, мабуть, захоче повернутись у свій світ, хоча народився в цьому.

— Агов… — підійшов я зі спини.

Він здригнувся, ніби переплутав мене з самою Смертю і витріщився наляканими очима.

— Все нормально. Тобі не треба так шарахатися від кожного в цій школі.

— Я просто… — Хель полегшено зітхнув, коли зрозумів, що ніхто його не задиратиме. — Просто я почув, як деякі мої однокласники вирішили підрізати мені волосся. Ось і…

— Блейз в курсі? — одразу поцікавився я.

— Мені що, кожне прикре слово йому передавати? — Хель почухав руку, а це більше схоже на ознаку нервозності. — Все добре. Я знаю, що ніхто не чіпатиме мене в школі, бо нікому не потрібні неприємності від директора…

— Тобто, ти покинеш цей світ?.. — сумно запитав я.

— Ну… Не знаю… — він непевно знизав плечима. — Знаєш, мої батьки чекають на другу дитину… Тобто, спадкоємець на престол Скляного королівства у них буде у будь-якому разі. Я можу залишитися тут з другом тата, який стане моїм опікуном…

— А ти не сумуватимеш за батьками? — акуратно запитав я.

— Ну… я можу перетинати кордони світів та зрідка бачитися з ними… Звичайно, якщо ти відкриватимеш портал для охочих, — поспішив додати він.

Я замислився і зрозумів, що Хель каже слушну річ. Я зможу давати можливість бачитися близьким, іноді відкриваючи портали між світами. Головне лише навчитися це робити, от і все.

— Так, — кивнув я. — Але ти ще не вирішив, це видно.

— Ага… Якщо я залишусь тут, то… — він насупився, виразно окинувши поглядом натовп омег. — Я навіть не впевнений, що в цьому світі на мене щось чекає… добре, я маю на увазі. Якщо там я стану принцом, а колись навіть молодшим королем, то в цьому я й приблизно не знаю, що мені робити. Але я не хочу виходити заміж за альфу, тільки не це! Не люблю я їх, от і все. А в нашому королівстві стосунки між омегами суворо заборонені, це… якась карма. Мабуть, боги карають мене за мої витівки.

— Не треба так ставитись до себе, — наполегливо сказав я. — Ти вільний вибирати, ти маєш час подумати. Але пам’ятай, що тут у тебе завжди є до кого звернутися по допомогу.

— Допомогу?.. — Блейз вийшов з-за рогу, мабуть, він ходив по школі в пошуках свого об’єкта охорони. — Про що ви говорили? Кому потрібна допомога? Хель?

— Він просто вирішує, чи залишитися йому тут, чи піти з батьками, — сказав я, ухилившись від прямої відповіді.

— Це… — Блейз здивовано глянув на Хеля. — Ти не можеш піти! Знаю, тобі важко у школі, але це минеться! Всі забудуть свою образу через рік, ось побачиш!

— Блейз Б’ю! — вчитель інформатики вигукнув його ім’я через весь коридор, тримаючи у правій руці підручник, а потім махнув рукою. — Прошу за мною, юначе! Чи не ви розбили горщик з квітами в моєму кабінеті?

— Це не я! Він просто незручно стояв на підвіконні! — обурився той. — Я просто вдарив одного кретина, це він упав туди!

— За бійку теж поговоримо! Але не в коридорі! — суворо пирхнув викладач.

Блейз розлючено процідив щось собі під ніс та пішов за учителем. Я тільки побажав йому успіху наостанок. Коли він зник з учителем з поля зору, я повернувся до Хеля з розмовою. Однак він не почув мене, а тільки сумно дивився Блейзу в слід, тому довелося перевести тему:

— Може, ти йому зізнаєшся?

— З глузду з’їхав? — одразу дивився на мене Хель. — Та ще й коли він розійшовся з альфою? Це буде надто… Я… Я не можу так! Постійно ходити слідом, як хвостик, і мрійливо зітхати… Може, заміжжя з некоханим альфою не так вже й погано? Принаймні, мені не доведеться даремно страждати, — сказав Хель, а потім повільно пішов убік, натякаючи, що ухвалив остаточне рішення.

Жаль, але є справи, в яких я просто фізично не можу допомогти.

***

Незабаром я знайшов Ейдена в коридорі, він копався у своїй шафці, мабуть, щось посіяв, як і завжди. Коли він мене побачив, то тут же попросив знайти його підручник, бо турбувати Хресного йому просто було страшно (дорослі всі сіпані останнім часом), і я виконав прохання так, щоб ніхто зайвий цього не побачив. Закрив його шафку, подумки промовив заклинання, якому мене навчив тато (коли я втратив окуляри ввечері), а коли відкрив…

— Дякую! — Ел схопив підручник з фізики. — У мене голова забита зовсім іншим!

— Воно й зрозуміло, — м’яко сказав я, промовчавши, що в нього завжди голова забита чимось іншим. — Ви з родиною йдете чи ні?

— Ми… — він помітно зам’явся. — Швидше за все. Я не в захваті покидати Гріммвіль, але що я можу?

— Ти ще маєш час…

— Так, це мене трохи заспокоює, — сумно посміхнувся Ейден. — Дякую тобі за все, Мелорі. Але ти впевнений, що ходити по школі і дізнаватися в кого якісь справи, м’яко кажучи, не дивно? Враховуючи, що ти і Брендан… Ну… Знаєш, – він ніяково помахав рукою в повітрі, підбираючи слова. — Ніколи більше не побачитеся. Я б на твоєму місці божеволів від майбутньої розлуки…

— Ми бачитимемося через дзеркало, — сказав я ніби заспокоював сам себе, а не доводжу щось йому. — Отже, все не так погано, як здається. Так, ми не зможемо побачитися… А коли він стане королем, то в нього буде мало часу на безглузді розмови… Але я думаю…

— Господи, ти хоч себе чуєш? Звучить надто сумно, — сказав мені Ел. — Може, ти все ж таки знайдеш спосіб проникати в наш світ?.. Ну, це було б гарне вирішення проблем.

— Я б радий, але я не всемогутній. Вибач, що не є якимось обраним з пророцтва, гаразд?

— А було б круто…

— Згодний, — а потім уже згадав: — Я не можу знайти Безіменного. Він…

— Звертайся до Ганса Адалхарта, — порадив моментально той, простодушно посміхнувшись: — Між ними щось є, я тобі кажу. Хочеш зустріти фантома — попроси Ганса покликати його. На його відгук Безіменний з’являється завжди.

— Оу… — здивувався я. — То вони…порозумілися?.. Чому я не знав?

— Тому що ти взагалі не цікавишся ні плітками, ні новинами! Серйозно, іноді треба прислухатися до того, що кажуть люди довкола.

Напевно, це також варто взяти на замітку. Так вийшло, що я не зміг знайти абсолютно всіх казкарів, але якби хоч зрідка прислухався до розмов у коридорах, то міг би дізнаватися багато чого цікавого.

***

Крист’ян сидів на сходах і пив вишневий сік. Я ж сидів поруч з видом побитого собаки, як мені він й поспішив повідомити. Ми обидва прогулювали останній урок. У мене це чортове домоводство, а в нього — французька мова. Зазвичай я відчитав би Крист’яна і послав назад до класу, але в такому разі залишуся один.

— Хочеш понити? — спитав Крист’ян.

— Ні, з чого ти взяв? — відповів я, вдаючи, ніби просто так гортаю підручник.

— Тоді давай розмовляй зі мною! А то в мене таке почуття, ніби я щось накоїв.

Помітивши на його обличчі вдаване невдоволення, я вирішив, що коли вже маємо час, то ми можемо побалакати.

— Добре. Як склав тест з біології? — я знав, що питаю, бо Крист’ян моментально скривився:

— Ти вирішив побути ботаном?

— Так.

— Я відчуваю від тебе пасивну агресію, — він перебив тему, а потім усміхнувся так підступно, як вміє тільки він: — Може, усамітнимось і ти виплеснеш усе на мене? А що? Я б не проти відчути, як ти бісишся. Може, пішли до комори? Ти ж знаєш, що роблять у коморі закохані парочки?

— А книжкою по голові не хочеш? — рішуче парирував я.

— Кажу ж, — тільки посміхнувся він, — дехто занадто нервований.

Він бачить мене наскрізь. Що ж, гаразд. Якщо я нервовий, то воно і зрозуміло чому. Є ймовірність, що я розлучуся не лише з Бренданом, а й з іншими друзями. І чомусь раніше мені здавалося, що я не зможу знайти друзів у Гріммвілі, а тепер не можу уявити себе без них. І взагалі, це аж надто дивно. Чому я так не хочу розлучатися з Бренданом, якщо технічно я з Крист’яном?

— Як гадаєш, чи можна взагалі любити одразу двох?.. — спитав я вголос.

— Так, — спокійно відповів той. — У тебе ж так сталося.

— А якщо подивитися на ситуацію об’єктивно?

— Об’єктивно?.. — Крист’ян чомусь тихо засміявся, наче я спитав якусь дурницю. — Ти що, хочеш поміркувати про кохання з логічної сторони? Ось що мене завжди смішить у тобі. Ти хочеш знайти розумне пояснення і вважаєш, що існує лише один правильний шлях. Ні, такого не буває. Так багато доріг і жодна не буде правильною, бо яка різниця, якою йти?

— Не кажи цими загадками! Вони надто неоднозначні!

— Про це й мова, — він передав мені пакетик із соком. — Все у світі неоднозначне. Роби, що тобі подобається, а не шукай способів ускладнити собі життя, добре?

Я напружився, коли прийняв частування:

— Тобі зовсім начхати, що я кохаю і тебе, і Брендана?

— Ні, бо ти вперше промовив це вголос, — розплився в усмішці Крист’ян. — Що може бути краще, коли твоє кохання відрізняється від загальноприйнятого? І взагалі, як не крути, це круто!

— Дарма я про це заговорив…

Мабуть, я надто зніяковів подібною темою, щоб вислуховувати Крист’яна далі. На два стільці не сядеш, правда? Потрібно заспокоїти свої звичаї та чинити правильно. Хоча Крист’ян натякнув, що цього робити не варто. Але все ж таки…

— Як гадаєш, чому Харт і Джаспер зустрічаються? — несподівано спитав Крист’ян.

— Ну… — ніколи не думав про це. — Вони звикли один до одного… Дружать із самого дитинства, і… А що?

— Якщо подумати, то у них неправильне кохання. Харт може погрожувати, коли йому щось не подобається, а Джаспер виконувати, щоб вберегти голову. Вони з Країни Чудес, де це є нормою, то тут явно щось неправильно. Але якщо це неправильно, чому вони щасливі разом? Я хилю до того, що все це лише слова. Кохання набуває різної форми, вірно? І ті, хто не бояться приймати його — по-справжньому щасливі люди.

Якби все було так просто, як він казав…

***

— Прошу, скажи, що ти залишишся! — практично прошепотів я.

Ноель глянув на мене з якоюсь втіхою в очах, ніби моя поведінка здається йому недоречною, але він толерантно про це промовчав:

— Звичайно, я залишаюся, — сказав він, полегшивши мені, мабуть, все життя. — Моїм батькам дуже подобається тут жити. Та й батько нарешті отримав підвищення… У нас немає потреби повертатися. Наша родина не має власного королівства… вже немає…

— Звучить сумно, але я дуже радий! — зрадів я, бо не розлучуся з найкращим другом.

— Як дивно звучить, — зауважив Ноель, передаючи мені до рук одну товсту книгу. — Це тато передав тобі. Так як у дорослих зараз справи на кшталт «бути чи не бути», то я зараз практично працюю замість тата в бібліотеці.

— А що за книжка?.. — поцікавився я, швидко вивчаючи текст на сторінках. — Це роман?

— Тато сказав, тобі сподобається. Це подарунок. Книга з казкового світу. Вона була перекладена на англійську, звісно. Повір, у цьому світі ти таку ніде не знайдеш.

— Це цікаво… — я вже почав читати початок першого розділу, ніби на автопілоті, бо природжена цікавість відіграла свою роль.

— Ні, не зараз, — він наполегливо закрив книгу прямо в мене в руках. — Залиш це на потім, гаразд? Тобі не можна випадати із реальності. Може, ти краще подивишся на тренування футбольної команди?

Я не зрозумів, чому він про це заговорив, але Ноель продовжував:

— Вони так радіють своїй перемозі, що бояться втратити форму. Брендан був би радий, якби ти прийшов.

— Ми друзі.

— І що? Мелорі, ви обидва найдивніший дует у цій школі. Вам так подобається сваритися, миритися, а потім страждати один по одному… Ти просто гаєш час, який міг би витратити на спілкування з ним. Не потрібно так робити, це ваші останні спільні дні.

В той момент мені стало навіть соромно, що я ходжу і опитую будь-кого, тільки не Брендана. Але так складно зараз вдавати простих друзів! Знаю, звучить архістранно, бо я довгий час наполягав саме на цій позиції, але зараз, коли я зрозумів, що не хочу з ним розлучатися, все різко набуло іншого розкладу.

Напевно тому я невпевнено м’явся біля стадіону, не наважуючись піти до трибун і подивитися на тренування команди. Моя присутність не здалася б комусь дивовижною подією, адже багато хто зі школи спокійно сидів на трибуні та спостерігав за тим, як команда кидає м’яч по полю, однак…

— Мелорі! — я здригнувся, коли Брендан окликнув мене.

Він вибачився перед друзями і пішов до мене. Ну ось! Прийшов, щоб зіпсувати йому останні дні, коли він може насолодитися грою? Серйозно? Та що зі мною не так?

— Привіт, — тільки сказав я, борючись із бажанням поправити окуляри — це видало б мою сором’язливість. — Добре кидаєш м’яч. Але ловиш його ще краще. Особливо носом.

І що за маячню видав мій рот? Я, звичайно, нескінченно вдячний Брендану за порятунок від м’яча на галявині, але зараз це було не в тему… Щоправда, Брендан тільки посміхнувся, ніби почув щось смішне і сказав у відповідь:

— Дякую за комплімент. Я знав, що ти обов’язково похвалиш мене, ага.

— Але ж я похвалив!

— Я радий, що ти прийшов! Покричиш на мене замість тренера? Він зірвав голос, коли радів нашій перемозі на матчі, тому… Гей, а ти ж напам’ять знаєш правила! Чи не хочеш замінити тренера?

Раптом жарт переріс у серйозну пропозицію.

— Я?! — мене ця пропозиція так здивувала, що я навіть видав нервовий смішок: — Щоб я командував цілою командою?..

— О, це не офіційне тренування, — він узяв мене за руку і я відчув, як пробігли мурашки по шкірі. — Нам просто потрібний хтось, хто знає правила і голосно керуватиме процесом. Хто як не ти?

— Чого б твоїй команді слухати мене? — слабо упирався я. — Вони навіть мене не знають!

— Повір, знають, — судячи з його посмішки, мені не треба турбуватися. — Покричи на нас, гаразд? Такий шанс тобі випаде ще не скоро.

Була не була! Я пішов за ним, розмірковуючи, що від мене вимагається.

Як виявилося, вся команда була налаштована на тренування, а оголошення Брендана, що її проведу я, викликало в них поблажливі посмішки, підколи та іншу дитячу реакцію. Навіть Донован не одразу повірив, що я можу допомогти з тренуванням.

— Агов, — сказав він тоді, — може, краще розповіси про особисте життя бет? Ну, це буде цікавіше, ніж метушня по полю, хіба ні? Я розумію, тобі складно зрозуміти красу американського футболу, адже ти такий тендітний…

За що й поплатився. Як виявилося, я люблю командувати. Вперше зізнався у цьому сам собі!

Думаю, у мене виходило непогано, якщо незабаром замість поблажливих усмішок на обличчях альф я бачив напругу чи старання, іноді благання припинити кричати (як діти малі!), але все вийшло так, як хочу того я. Тренувати, виявляється, дуже весело!

Це зайняло багато часу, бо кожному я особисто видавав план дій на полі, описуючи різні ситуації. А ще рік тому я взагалі не знав, у чому сенс американського футболу, поки не закохався в Брендана! От іронія!

— Гей! Меле! — я обернувся на відгук.

Виявляється, сюди прийшли брати Б’ю, Суміре та Хель. Вони активно замахали мені руками сідаючи на перші місця трибуни. Я здивувався, що вони тут роблять? Заняття закінчилися, а ці четверо прийшли сюди…

— Погоняй їх ще раз! — весело гукнув Блейз.

Так вони прийшли дивитися, як я тероризую спортивну команду? Як тільки я хотів би їм щось крикнути у відповідь (наприклад, що нікого я не ганяю, а просто роздаю поради), як Донован мене випередив:

— Це монстр у людському тілі!

І це каже мені перевертень? Та що альфи такі ніжки пішли? Гаразд, так і бути, подвою навантаження! Виявляється, це весело! Навіть Брендан усміхається! Шкода, звичайно, що це наші останні дні разом…