Глава 44.2

Я страшенно нервувався, стоячи в коридорі біля вхідних дверей. Нарада вже закінчилася, деякі пішли розмовляти зі своїми сім’ями чи підлеглими, розповідати останні новини, тобто. А я чекав на тата, щоб теж поговорити на чистоту. Я знаю, що він відмовиться залишати мене, але я хочу переконатися, що він справді цього не хоче, а не робить так виключно заради мого блага. Ніколи собі не пробачу, якщо примушу тата страждати.

Однак із зали вийшов Брендан, це мене здивувало — я вважав, що він піде разом із батьками, але він вирішив викроїти час і для мене. Він ніяково посміхнувся:

— Вітаю, ти тепер найголовніший тут.

— Не такий уже найголовніший, — чомусь сказав я, хоча сенсу в цій суперечці немає. — Просто не люблю мовчати.

— Повір, я це помітив ще з нашої першої зустрічі.

— Коли ти мене штовхнув в коридорі? — вирішив нагадати я, не приховуючи єхидства.

— Мабуть, — непевно відповів Брендан, а потім сумно зітхнув, а значить, час переходити до серйозної теми розмови: — Послухай… Я — майбутній король Камелота, і я потрібний своїй країні.

І тоді я зрозумів, до чого він веде. Це було очевидно. Проковтнувши ком образи на несправедливу долю, я все ж таки легко посміхнувся.

— Сподіваюся, Камелот тебе витримає, — вирішив підколоти я, щоб приховати щире розчарування.

— Я міг би сказати, що зрікаюся трону через кохання до тебе, але це буде по-справжньому безвідповідально.

— Отут згоден. Життя – не любовний фільм, де такий вчинок прощається.

Я навіть подумки обурився, що цей ідіот взагалі думав про такий вчинок! Кохання-коханням, але зобов’язання завжди мають стояти першому місці.

— Ти все ж таки єдиний спадкоємець трону. І твоє місце явно там.

— Ти так просто про це говориш… — Брендан щосили намагався не показувати образу, але я дуже добре його знаю. — Невже не сумуватимеш?

— Ще й як буду. Але все до того й йшло з самого початку, хіба не так? Скажу чесно, ти був непростим напарником, але з тобою не нудно.

На щастя, той лише слабо посміхнувся, мабуть, зрозумів, що я просто не хочу розводити ніжності. Якщо зараз я дозволю собі зайвого, то буде боляче нам обом.

— Я дуже сумуватиму за тобою, — сказав він, а мені навіть тепло на душі стало:

— Я по тобі теж.

— Обіцяй, що хоча б іноді зв’язуватимешся зі мною, — він начебто ще нікуди не йде, але прощається. — Ну, через дзеркала. Я не маг, і так самостійно не зроблю.

— Попрошу батьків навчити мене дзвонити через дзеркало, — пообіцяв я. — Тоді тобі постійно доведеться тягати з собою маленьке люстерко. Але не бійся, на твій імідж крутого короля це не вплине. Всі і так знають, що ти самозакоханий тип.

Брендан тихо посміявся, а потім сказав:

— Більш того, поставлю величезне дзеркало на повний зріст, щоб дивитися, як ти міняєшся з роками.

Чому так серце крає? Я ніби вважав його важливою людиною у своєму житті, але не можу бути з ним. Напевно, річ якраз у цьому. Завжди потрібно обирати, навіть якщо справа стосується альф. Я хотів би обох, але на два стільці не сядеш.

— Залишимося друзями? — спитав Брендан, зберігаючи спокій. — Інакше потім буде набагато болючіше.

— На диво розумне рішення. Ростеш, — сказав я.

Сам же цього прагнув, і сам залишився незадоволений. Може, в душі я залишаюся надто омегою?

— Якщо так подивитися, то ми й не зустрічалися… офіційно. Тож не турбуйся.

— Але поки я затримаюсь на один тиждень, я хочу попросити не крутити відвертий роман із Гамелом, — трохи ревниво відповів Брендан. — А ось після нашої розлуки — ти можеш робити все, що хочеш.

Я навіть усміхнувся:

— Ти буваєш таким милим. Наче мені потрібні стосунки саме цієї секунди. Я хочу допомогти решті, якщо це потрібно, а потім вже…

— Так, пам’ятаю. Мелорі Ліндгрен завжди слідує своїм принципам і не відмахується від обов’язків, — з усмішкою сказав Брендан.

Після цього із кімнати засідань вийшли його батьки. Гвіневр покликав сина, а Артур бурчав під носа щось про те, що Мерлін все ще розмовляє з ним, як з дитиною. Брендан попрощався зі мною та пішов разом із ними, обговорюючи щось дорогою. Мабуть, щось важливе.

Щиро кажучи, Брендан дуже змінився з нашої першої зустрічі. Тому я вважаю, що він стане хорошим королем, прекрасним чоловіком та люблячим батьком. За цей тиждень я просто мушу відпустити його. Не в прямому значенні, зрозуміло. Сподіваюся, йому зустрінеться хороший молодший чоловік, головне терплячий. Можу потім йому навіть кілька порад дати.

— Мелорі! — Остін виглянув із кімнати, взявши мене за плечі так швидко, що я відволікся від своїх думок. — Дякую!

— А?.. — не зрозумів я. — За що?

— Ти допоміг і не тільки зараз, — він глянув на свого чоловіка, який вийшов секундою пізніше, ніби чекає підтвердження до своїх слів. — Ми дуже любимо наших дітей. Суміре і Нєж для нас є сенсом існування, ми…

— Ми дуже раді, що вони зійшлися, — знайшов правильні слова Дерек, оскільки Остін, напевно, зараз на емоціях і не може підібрати правильні слова. — Мені, як батькові, складно віддавати сина-омегу незнайомому альфі, тож я часто переживав, що Суміре знайде собі невідповідну пару… Але все добре.

— Як ти мабуть розумієш, — знову ласкаво заговорив Остін, — нашим королівством править Король Зла… Дай вгадаю, ти уявив собі тиранію та жебраків на вулицях? Що ж, це не так. Кейдн дуже розумна людина, він чудовий омега та грамотний політик, не те, що я… — і знизав плечима. — Все своє життя я провів як домогосподар і мене це влаштовує. Кейдн не зашкодить країні, однак він може нашкодити мені та моїй родині.

— Ви залишаєтесь? — одразу зрозумів я.

— Найімовірніше, — усміхнувся той. — Ми повинні вирішити це з Нєжем та Суміре… Без їхньої згоди не можу сказати точно…

— Тоді вам краще поквапитися, — підказав я. — Ці двоє не хотіли повертатись.

— Ще раз дякую!

Добродушність Остіна мене завжди насторожувала з незвички, але цього разу нічого подібного не було, тільки теплі почуття від усвідомлення того, що я комусь допоміг. Дерек і Остін пішли, обговорюючи те, яким хочуть побачити весілля Нєжа і Суміре та як провернути всю цю справу, щоб не було протизаконно за мірками цього світу — я не вслухався, це вже їхні сімейні справи.

А потім уже вийшов мій тато, який одразу ж кинувся до мене з нотаціями (татко ж):

— Ось чим ти думав? Чому ти завжди намагаєшся всіх чомусь повчити? Меле, а якби тебе засміяли? Я ж…

— Засміяли? — перепитав я. — У декого, здається, розхиталися нерви. Все добре, гаразд? Я не дозволю себе образити, обіцяю.

— Та я просто… — він не знайшов слів, які підходили під ситуацію, просто зітхнув, відводячи погляд, а потім почав тему інакше: — Далеко не всі зараз мені раді, тому що я, така зараза, образив святого Мерліна. Я не хочу, щоб ця тінь зневаги падала і на тебе.

— Мені байдуже, — сказав правду я, а потім насторожився: — Скажи, ти і Реджинальд…

— Ми все ще разом, якщо ти про це, — він погладив мене по волоссю, як робив тільки в дитинстві, коли забирав мене зі школи. — Навряд чи Крист’ян захоче в казковий світ. Там немає мотоциклів, гітар і точно ніхто не знає про музику Black Sabbath. Редж теж не горить бажанням повертатися туди, де нас простий люд досі проклинає за… кхем… лиходійства.

— Тоді все гаразд, — я посміхнувся йому. — Ми залишаємось разом.

— Звісно, ​​разом! — одразу обурився тато. — Я б тебе ніколи не покинув!

— Знаю знаю. Пішли краще до кафе, га? А то я дуже голодний. Теж перенервував. Виступати на публіці дуже страшно, виявляється.

***

Запізнілий сніданок (напевно, все ж таки вже обід) пройшов у нас в кафе, яке знаходиться в торговому центрі, бо в Гриммвілі подібних закладів не так вже й багато. Дорогою туди ми встигли багато про що поговорити, а коли наїлися досхочу, то навіть розслабилися і забули про нерви.

— …Півгодини сварилися ці кретини з казки про Червону шапку, — тато закотив очі, ніби людей дурніших у житті не бачив. — Добре, що перевертнів не запросили, га! Ось вже їх не вистачало!

— Дивно… — лише промовив я. — У школі було так багато інших казкарів, а я їх не виявив…

— Ну, це можна зрозуміти, деякі діти навіть ще не знають про себе і своє походження, — Морган байдуже знизав плечима. — Родина Б’ю до останнього сподівалася, що молодший син, народжений уже в цьому світі, стане простою людиною, але… — і знову знизав плечима.

— Так дивно… — я знову замимрив, мішаючи трубочкою шоколадний коктейль. — Через тиждень дехто може просто зникнути з мого життя… Усі таємниці розкрито і до чого мені тепер прагнути? Що мені робити?

— Те, що й завжди, — посміхнувся тато, легко змахнувши вказівним пальцем і в мене на тарілці з’явився конверт. — Відкрий, тобі сподобається. Це ідея Мерліна, але… вона гарна, я визнаю це.

Я відкрив конверт практично відразу, як взяв до рук — так згоряв від цікавості. Як виявилося, у ньому був лист, написаний золотим шрифтом, в якому говориться, що хранитель відтепер — офіційне звання в обох світах, яке дає мені право наглядати за всіма казковими прибульцями. Подробиці моїх обов’язків перелічувалися нижче, я навіть усміхнувся:

— Яка конкретика…

— Це я наказав, щоб він все по пунктиках розписав, — сказав тато. — Ти так любиш.

— А що це за підписи внизу?..

— Там підписався Артур, Мерлін, якісь чоловіки… — я незрозуміло втупився в тата, але той тільки пирхнув: — Мені що, кожного короля в обличчя пам’ятати? Коротше, за мірками нашого світу, щоби видати чарівнику якесь особливе звання, потрібно мати п’ять підписів правителів різних держав та самого Мерліна. Звучить просто, але це тільки так здається. Багато хто намагався привласнити собі якесь звання…

Я посміхнувся від думки, що в мене офіційно є робота. Щоправда, за неї ніхто платити грошима не збирається, але й на тому спасибі. Тепер моє слово справді матиме якусь вагу в подібних переговорах.

— Мерлін так зробив тільки, щоб викликати прихильність до себе, — сказав я.

— Воно й зрозуміло, — Морган невпевнено кивнув, ніби не хоче згадувати Мерліна зовсім. — Я вже охолонув, можу дивитися на речі об’єктивно, тому раджу тобі прийняти його пропозицію та повчитися магії. Так, я вважаю його тим ще козлом, але як вчитель він неперевершений. До того ж, я стільки років брехав тобі про нього… Несправедливо позбавляти тебе біологічного батька зараз.

— Думаю, ти маєш рацію, — сказав тоді я. — Адже в мене з магією стосунки на рівні «що це було?».

— Трохи наполегливої праці і все буде добре. Ніхто не народжується особливим.

— Суміре, здається, народився… — нагадав я.

— Він просто почав практикуватись раніше. Магія — це така річ, що… — він задумався, як мені краще пояснити. — Розумієш, вона формується залежно від нашого оточення. Можна бути чорним магом, але мати різну специфіку. Тобто, народжуються із задатками до чаклунства, а розвиток йде вже потім, у процесі життя. Тому Сніговий король та його син, будучи темними магами, спеціалізуються на холоді та морозі, вони просто народилися та жили у відповідному оточенні.

— Але ж Джила забрали… — нагадав я.

— Так, але на той час його магія вже сформувалася. У кожного цей час формування різний.

— А як у тебе було? — вирішив поцікавитись я.

— Ну… — той ніяково усміхнувся. — Скажімо так, мої батьки дозволяли мені все, аби я їх не чіпав та й взагалі не мішався. Так як магія у мене була темною, а відповідного вчителя так і не відшукали, то я просто користувався нею на зло іншим, зловтішаючись. Потім підріс, довів батьків до ручки, вони викинули мене з дому, сказавши знайти собі чоловіка-лорда. Ну, я утрирую, звичайно. Мені запропонували заміжжя, а я був такий самовпевнений та злий, що вирішив втекти з дому.

— Що це за безвідповідальність? — не зміг утриматися я. — От вже не думав, що така людина, як ти, здатна на такі вчинки!

— Ну пробач! Не думав я тоді, що мене відчитуватиме власна дитина! — парирував він, але продовжив розповідь. — Я накоїв багато бід, розважаючись в своє задоволення. До речі, мені набагато більше тридцяти років, приблизно вже два століття…

Тоді я подавився коктейлем, а він закотив очі:

— Усі казкарі живуть довше, ніж тутешні люди, зрозуміло? І далеко не всі швидко набираються розуму. Як я. Я багато років я просто розвивав те, що в мене виходило — зло. А потім мене помітив Мерлін, який завжди знаходив талановитих учнів. Так сталося зі мною. Тільки в процесі навчання я закохався в нього… — а потім він зупинився, пирхнувши: — Чому я говорю про це, якщо ти спитав тільки про магію? Дідька лисого!

— Ну, слухати, як твій тато був увесь такий поганий теж цікаво.

— Всі в молодості були декілька поганими!.. — а потім скептично глянув на мене: — Гаразд, не всі.

— Гей! Та чому я завжди пай-хлопчик?

— Не знаю, — навіть не заперечує! — Чому ти завжди намагаєшся знайти у собі недоліки? Те, що ти хороший потенційний лиходій, звичайно, дивно, але все у світі трапляється. Ти жив у цьому світі як простий смертний, у тебе не було причин користуватись силами зла, так би мовити, ось і результат. Люди самі себе створюють, Мелорі.

— Думаю, ти маєш рацію, — легко кивнув я. — Просто все занадто швидко набирає обертів, от і все. То глухо, як у танку, то сніг на голову.

— Це тобі не тихе життя у Сіетлі.

— Ну, не скажи… тихе…

Мене пересмикнуло від спогадів, скільки разів мене мало не розчавили в метро, ​​не збивав з ніг натовп підлітків на вулиці, або скільки разів нахабний водій, що проїжджав на червоний колір, не давав мені спокійно пройтися по зебрі.

— Здається, хоч я й виріс у великому місті, мені там було не місце.

— Твоє місце тут, ти сам це знаєш, — сказав тато, а потім знову почав скидатися: — А я тільки дарма тебе звідси відвіз. Хоча… Ні, не дарма. Якби я цього не зробив, ти не був би такою гарною людиною, як зараз.

— Слухай… — вирішив я раптом, вирішивши підняти всім настрій. — Може, запросимо на вечерю Реджинальда та Крист’яна? Адже ми будемо однією родиною, нам треба триматися разом.

— А ти не… — акуратно і навіть підозріло простяг Морган. — Ну… Ти певен? Я думав, що ти, після появи Мерліна…

— Побіжу до нього з обіймами? Він для мене лише новий знайомий, який не брав участі в моєму житті… Тож підготуємось до сімейної вечері.