Глава 44. Ери починаються з… осені?

Руїни, які колись були стінами школи-інтернату в під Загребом, освітювало яскраве, геть не осіннє сонце. Подекуди на залишках цегляного муру лишився попіл – наче в будівлю потрапила боєголовка або ж у ній сталася дуже й дуже масштабна пожежа. Навколо лежав густий туман – це було нормальне явище для світанку в тих широтах за винятком того, що сонце висіло в зеніті.

Якимось дивом вцілів живопліт. Він був точно таким, яким його пам’ятав Сандро. Який катаклізм би не розгромив школу, він вмудрився дбайливо оминути густі кущі в саду на її території. «Птахо, ти довго там?»

Маріанна сиділа біля живоплоту. Її біла сукня вкривала траву навколо неї. Взуття жінки, чорні туфлі, лежало поодаль. Чоловік розумів її. Роса, якій, як і туманові, було байдуже на сонце в зеніті, приємним холодком розтікалася по його босих стопах. Він підійшов і опустився біля неї – близько, але не настільки, щоби зачіпати її сукню. Обійняв себе за коліна й опустив голову, як і завжди в моменти, коли хотів заховатися від світу.

«Я боюся, Марі. Я хочу лишитися тут, із тобою», – Сандро чув власний голос у голові. «Не вигадуй, Птахо», – вона ніжно гладила його по спині. – «Тобі не можна лишатися зі мною. Ти мусиш іти далі». «Я не піду. Не можу піти. Якщо піду, зраджу тебе, себе й наших дітей. Я не хочу бути зрадником, Марі, не хочу», – він пригорнувся до неї. – «Якби ти знала, як це тривожно… Я не готовий. Прошу, дай мені лишитись, tesoro mio. Невже я настільки тобі неприємний, що ти не дозволиш?» «Пам’ятаєш, як казав, що то була наша остання зустріч у тому життєвому циклі? В цій ері це лише твій шлях. Ти мусиш пройти його сам». «Ери починаються з весни, tesoro», – Сандро ніколи раніше не наважувався називати її так. – «Зараз осінь. Дай мені лишитися в цій осені, поруч із тобою. Заснути на твоїх колінах і нарешті знайти спокій. Все починається з весни».

«Нова ера не почнеться, доки ти не поховаєш попередню», – ледве знайомий чоловічий голос розсік солодке забуття. Кастільйоне неохоче підняв голову й глянув вбік. Біля живоплоту він був сам. У тумані виднівся зовсім інший силует. Мессір впізнав його. Ця горда постава, широкі плечі й тонкі елегантні пальці на рукояті тростини з чорного дерева, яку власник носив виключно як частину образу. Ініційованому мисливцеві й магістрові Ордену тростина була ні до чого.

– Guten Tag, Vater, – Сандро підвівся й схилився в поклоні. – Я знаю, що ви загинули.

– Правда. Та я загинув із честю, – із уст чистокровного італійця звучала досконала німецька, якою так захоплювався його син. – Ти ж готовий бути страченим, дитя моє, хоча сама доля дає тобі шанс врятуватися. Вважаєш це хорошим рішенням?

– Невже ви вважаєте, що зрада – краще рішення? Хіба я зможу коли-небудь глянути в очі дітям моїм, якщо ось так просто візьму й оберу не волю Гнізда, а власне життя? Хіба вони коли-небудь зможуть мене пробачити?

– Це залежить від того, потрібен твоїм дітям герой чи живий батько, – магістр підійшов ближче. – Ти так змінився з тих пір як я востаннє бачив тебе. Ти все ж пробудився, – його тон став теплішим на якусь мить. – Мені шкода, що так сталося. Я просто хотів зробити твій перехід легшим. Твій брат пережив його дуже складно.

– Натомість мій перехід стався… Не так, як зазвичай вони стаються, – Сандро опустив погляд.

– Я знаю. І я хочу попросити прощення в тебе. Я був надто жорстоким.

– Я ніколи не тримав зла на вас. Боявся, та не тримав зла, – Птах не підводив очей. – Мріяв бути схожим на вас. Досі ношу хрестик, який ви подарували. Іноді, коли вже знав про вашу загибель, уявляв, що ви поруч. Знаєте, так, наче я не сам. Певно, я виріс дуже нахабним. Пробачте, якщо вкотре розчарував вас.

– Глянь на мене, – чоловік торкнувся його підборіддя. – Знаєш, що мене справді засмутить? Якщо ти помреш такою дурною смертю. Невже тобі нема до кого прийти?

– Вона сказала, що в цьому циклі я сам. Виходить, нема.

– Як і її тут. Вона ще не мертва, щоби ти говорив із нею, як зі мною. Ти уявив її тут.

– Певний, вона так само мені й в житті би відповіла.

– Не тобі судити, Александре. Чого ти хочеш?

– Не бути ганьбою вашого роду, – ці слова звучали нескінченним ехом у його свідомості. – Мати право зватися іменем, даним мені при народженні. Не боятися цього імені. Я… Я ж боюся його. Воно надто величне для мене. Я ж просто…

– Ти пам’ятаєш лише те, що виривалося в мене в гніві й про що я не раз шкодував. Ще більше ти сам вигадав. Ти сам надав імені такої сакральності, що тепер вважаєш себе не вартим його. Бо ім’я не треба заслуговувати, Александре.

– Може й так. Та я не хочу розчаровувати вас знову.

– Тоді борись. І пам’ятай, хто ти, – чоловік поклав вільну долоню на його плече. – Я з тобою, як і з моїм сином і дочкою. Я ніколи не зрікався тебе.

– Дякую. Я щиро вражений, та, певно, мені потрібен час, щоби заново прийняти себе. І як вашого сина також, – слова давалися мессірові складно, з довгими перервами й абсолютним хаосом у голові. – Я постараюся…

– Постараєшся?

– Ні. Я поховаю ту еру, щоби дати народитися новій, – Сандро побачив у очах батька мовчазне задоволення.

– Нам обом вже час. Будь сильним, Александре, – магістр схилив голову на прощання й пішов у туман.

«Птахо, прокинься. Все в порядку?», – крізь сон Кастільйоне почув голос Вікторії. Насилу розплющив очі й зустрівся з її схвильованим поглядом. Він був у камері – власне, в нього не було дуже багато варіантів того, де прокидатися.

– Привіт, Вік. Що таке?

– Ти плакав уві сні. Ти бачив щось погане? – вона погладила його щоку.

– Ні, ні… Навпаки. Я бачив батька, – Сандро стис хрестик на грудях. – І Марі. Вони казали таке… Тепер я й сам не певний, що правильно їх зрозумів. Дай мені привести себе в порядок і я розкажу.

***

«Вона зробила мені пропозицію служити їй», – чоловік глянув на сніданок, який приніс вартовий. Трохи холодної каші, шматок хліба й склянка води. Апетиту він зовсім не мав. Вікторія поклала долоню на його передпліччя:

– Тобі треба їсти, хочеш ти чи ні. Розумію, оце зовсім не надихає. Тим не менш, треба, – вона поклала тарілку ближче.

– Не в їжі річ. Я не знаю, що робити. Там, навпроти батька, я був готовий іти далі. Зараз же дивуюся такій своїй рішучості. Та з іншого боку – чи не було мені тривожно, коли у двадцять дев’ять кинув все й поїхав до Риму? Було. І якби вчорашнє питання прозвучало зараз, я би погодився.

– Вона знала, що ти так скажеш. Або сподівалася на це.

Вікторія дістала з кишені штанів журавлика, складеного з договору. Розправила йому крила й поставила на коліна Сандро. «Все ж непогано воно вийшло», – він покрутив орігамі в руках. На лівому крилі журавлика якимось чином опинився той край аркуша, де належало ставити підпис.

– І чим мені його підписати? – всміхнувся Кастільйоне.

– Будь ласка, – дівчина простягла йому чорнильну ручку. – Розгорнути й перечитати не бажаєш?

– Та ні, вчора встиг ознайомитися достатньо, – він взяв ручку й не втримався від коментаря: – Щиро, я чомусь думав, що таку річ треба кров’ю підписувати. Я не мислю стереотипами, але ж, сама розумієш, ріс у світі, де є попкультура й…

– Якщо наважишся на вічну присягу – буде тобі і кров, і ритуал. Васалітет ж і справді підписується вельми прозаїчно, – дівчина нахилилася ближче: – Та не сподівайся, що твої тренування будуть такими ж прозаїчними.

– Тренування? Що ж, до Риму я не повернусь у всякому разі, – зітхнув він. – Лише сподіваюся, що дім буде в безпеці.

– Буде. Її Ясновельможність відправить туди загін.

– Хто там правитиме?

– Поки що пані Леґран, а далі побачимо, – Вікторія легенько поплескала його по плечі: – Ще запитання?

– Після якого часу можна думати про вічні присяги? – Сандро вивчав журавлика відсутнім поглядом.

– Твій договір на рік. У тебе буде час на роздуми. Зрештою, складати вічні присяги – лише шлях, а не обов’язок і кінцева мета. Повір, ти точно зрозумієш, чи бажаєш цього.

Він кивнув, помовчав ще з дві хвилини, видихнув і залишив свій підпис на крилі журавлика. Не підводячи погляду, простягнув договір і ручку Вікторії.

***

«Навіть не сподівайся на його присягу, княгине», – Хеммінг допив віскі й негайно налив собі ще. Він був як ніколи впевнений у тому, що страта відбудеться. Слова Ілінки про те, що Сандро може стати її васалом і вона вимагатиме відпустити його під її персональне зобов’язання, міністра внутрішніх справ відверто насмішили.

«Він, звісно, довбнутий. Але ж не настільки, щоби піти проти себе й визнати понад собою сюзерена. Якщо раптом визнає, я не піду проти тебе. Ти дорога мені», – подумки він додавав «майже як мати». Магістр довіряв їй, як не довіряв нікому в цій організації.

– Draga mea, ти мусиш знати, що я говорила з твоїм племінником, – Ілінка демонстративно підняла долоні. – В мене є до нього одне прохання. Ти, певно, здогадуєшся…

– Декієна? – зітхнув Хеммінг.

– Вона. За якого вироку він зміг би припинити аскезу й покинути острів? Безумовно, під мою відповідальність.

– Йому не сподобається такий вирок, – похитав головою Аркеллсон. – Я вже думав над рішенням. Там або страта, або ця аскеза. Або ж… Ні, я геть не певний. Окрім того, хіба ти маєш його згоду щодо Декієни?

– За умови, що Птах виживе, в його Гніздо не ліквідують, – невинно промовила княгиня.

– Он воно що… Не хочу бути цинічним, але гордість Птаха може вбити твою кохану.

Ілінка не встигла відповісти. До покоїв зайшла Вікторія, ледь схилила голову, вітаючись із Хеммінгом і поклала на столик журавлика. На його крилі магістри побачили підпис, у якому розбірливими були лише літери «С», «К» й «е».

Хеммінг одним ковтком осушив свою склянку. «Все ж я помилився щодо нього. Не такий він і гордий. Звичайний собі боягуз, готовий на що завгодно, щоби врятувати свій зад», – дещо розчаровано подумав Аркеллсон.

– Обидва вироки будуть оголошені післязавтра. Я зберу Внутрішнє Коло, – похмуро промовив чоловік.

– Перепрошую, та чи можна перевести мессіра з камери? Ми могли б підготувати йому кімнату в цьому корпусі.

– Ви прирівнюєте ваших новобранців до наших посвячених лицарів? – здивувався Хеммінг. – Про мене… Та нехай, – він махнув рукою, зайнятий думками про племінника. – Розпоряджуся зараз.

***

«Ви більше не в’язень», – вартовий зайшов до камери. – «Збирайтесь. Доки ваша пані в штабі, житимете в її корпусі». Сандро байдуже вийшов із камери – йому не було чого брати. Він ще не усвідомлював, що цей день – не продовження його дивного сну.

Покої, які йому виділили, знаходилися поруч із покоями Вікторії. Залишившись наодинці, він роздягнувся й впав на ліжко. Чоловік розглядав стелю, під якою не було того різкого світла, до якого звикли його очі.

– Знову привіт, – Вікторія, як і завжди, прийшла без попередження.

– Привіт, – Сандро поспішно накинув на себе ковдру.

– Я щаслива, що тебе не стратять, – дівчина сіла на ліжко біля нього. – Мені було би складно втратити брата, якого я встигла полюбити за такий недовгий час.

– Я досі не вірю, що ти моя сестра, – всміхнувся він. – Ну серйозно. Хоча батько в моєму сні казав про брата й сестру. Тож я трішки ближчий до того, щоби повірити.

– Ти невиправний, – вона погладила його по голові. – Між іншим, чому я прийшла… – Вікторія мить помовчала. – Пані дозволила мені займатися тобою. Тренувати тебе, допомагати освоїтись… Боже мій, Птахо, чого ж ти?.. – дівчина не помітила, як опинилася в його міцних обіймах.

– Я дуже-дуже радий, – він відсторонився й опустив очі. – Пробач, прошу, що я отак накинувся, ніби не знаю що… Я постараюся бути стриманішим.

– Я люблю твої обійми. Все добре. До речі, я маю дещо для тебе, – вона попросила його встати й підійшла до шафи. – Ми підготували тобі трохи речей. Зрештою, не ходити тобі голим, доки ми не повернемося в замок?

– В замок? Ти це неіронічно? – Сандро глянув на Вікторію з неприхованим шоком. – Пані буквально живе в замку?

– І пані, і її гвардія. Сам побачиш. А поки що ось, вдягнись.

Він взяв одяг, який дала Вікторія. «Зі зрозумілого тут хіба труси», – мессір надягнув темно-сіру білизну й розклав на ліжку все інше. «Чому так складно? І це я на Вік ще більше бачив… Вони що, по дві години вдягаються?»

Чоловік спромігся надягти тонку шовкову сорочку, схожу на щось із фентезійного кіно, якого він свого часу передивився достатньо, щоби дискутувати про цей жанр у барі, широкі штани й чорний мундир – такий, як і у Вікторії, але з темно-сірою вишивкою.

– Наче все, – Сандро склав руки за спиною. – Та це надто складно, Вік. Щодня оце все… Дупа. Як ти це робиш?

– Руками, – потисла плечима вона. – Щодня можеш не носити, лише коли твоя варта. Себто, кожні три дні. Та це коли вже приїдемо. Тут – коли йдеш до княгині. Вона не дуже любить, коли до неї приходять в худі й кросівках. Тим не менш, мені вони подобаються, – дівчина витягла з шафи чорне худі із червоним солярним символом на спині. – Ну класно ж?

– Це мені зрозуміліше, – він усміхнувся. – Та все таке темне, що мені трохи сумно.

– Так вже повелося. Взагалі коли не твоя варта, можеш хоч голий ходити… Ні, не голий, звісно, – Вікторія пригадала його любов до подекуди буквального розуміння слів. – В сенсі, можеш носити, що захочеш. По приїзду купиш собі щось.

– Та все нормально, – Сандро повернувся до дзеркала на стіні. – Незвично, та я не вважаю, що погано. Тільки зараз я б у щось не таке офіційне вдягнувся…

– Княгиня хоче бачити нас із тобою в себе на вечері, тож тобі все одно доведеться знову це надягати. Мундир можеш зняти, якщо дуже хочеш. І сідай, – вона поклала стілець біля дзеркала. – В нас є ще одна традиція.

– Здогадуюсь, – він нервово перебрав пальцями кілька пасем. – Нехай так. Я поважаю традиції. Тільки можна я не дивитимусь?

– Можна, – Вікторія погладила його по плечах. – Я обережно, не бійся, – вона взялася розчісувати його волосся.

– Я не боюся того, що ти мене пораниш. Боюся іншого, Вік, – Сандро помовчав, збираючи слова в єдину думку. – Боюся, що одного разу, коли вчергове зміню образ, просто не побачу себе. Я й сам вже не знаю, хто я. От навіть зараз – я вкотре переходжу в нову еру. Та коли так само починав свій цикл у Римі, мені було приємно, хоч і дуже хвилююче – я мріяв залишити позаду життя, від якого тікав. А зараз я не знаю, від чого тікаю. Бо я не хотів тікати з Гнізда. Та якби не хотів – не присягав би, якщо вже вибір був між стратою чи присягою. Я знаю, що зробив правильно, проте це не відчувається як зовсім інший цикл.

– Не вважай це втечею, Птахо, – Вікторія дістала лезо й почала зрізати пасма на його потилиці. – Дивись на це як на повернення. Як на шлях додому. Чи до себе, якщо не знаєш, хто ти.

– Не знаю, де мій дім. Я так хотів його мати, що створив Гніздо – лише б не відчувати себе стороннім.

Він мовчав, доки Вікторія не закінчила з його скронями. Його думки одна за одною поверталися до Риму, до підопічних і Гнізда. «Все залежить від того, потрібен їм герой чи живий батько», – про себе повторив чоловік. – «Якщо глянути з такого боку, то я не зрадив. Я дав можливість жити в безпеці, без страху того, що знову прийде Орден і накаже спалити дім чи стратити когось. Мені боляче розуміти, що Маріанна пережила такий жах. Та хіба моя страта би скасувала це? Чи вона би почувался краще, якби дізналася ще й про мою смерть? Повернення. Я можу повернутись, коли знатиму, що зможу захистити їх. Що зможу бути справді корисним для Гнізда. Коли прийму сам себе й більше не шукатиму прийняття», – він відчув, як тривога відходить, змінюючись незвичним спокоєм.

«Готово. Можеш дивитися», – Вікторія зібрала його волосся у хвостик, відкриваючи потилицю й скроні, як було прийнято в гвардії. Сандро поволі видихнув і зустрівся поглядом із власним відображенням. Перше, що зауважив – які гострі в нього риси обличчя. Він не пригадував, щоб вони були такими – або ж не помічав цього. Далі його увагу вже вкотре привернув шрам. «Що я й казав Вік ще тоді, в камері. В мене й так надто примітне обличчя. Та воно примітне не в жахливому сенсі, який я уявляв. І мені не хочеться плакати, коли бачу себе».

– Ти дуже засмучений? – дівчина обережно погладила його долоні.

– Я вражений, – він провів рукою по потилиці. – Намагаюся звикнутися з думкою, що можу бути таким.

– Яким?

– Не знаю. Серйозним? Чи суворим… Хоча мені не притаманна суворість. Але я собі дуже подобаюсь, справді. Хоч і пригадую, що Марі любила моє волосся. Коли ти почала його зрізати, в мене промайнула ця думка, що я не подобатимусь Марі. Та потім я згадав, що якщо й повернусь, то буквально як васал трансильванської княгині, якій віддав общину й зрозумів, що в неї значно більше причин зненавидіти мене ніж те, що я зачіску змінив.

– Ти ще не знаєш, чи буде вона тебе ненавидіти, – Вікторія обійняла його ззаду.

– А ще не знаю, чи захочу повертатить. Може одного ранку я прокинуся, гляну на гори… Там у вас… у нас ж є гори? – дівчина кивнула й він продовжив: – І вирішу, що в Гнізді я теж буду зайвим? Може. Я ж не знаю.

– Нагадай-но, це граф у нас неймовірний фаталіст? – вона легенько поцілувала його в щоку. – Нам краще йти до Її Ясновельможності. Ти ж так і не поїв зранку.