Глава 43. Про вільний вибір

«Хоч десь згодилися мої навички», – Габріель взяв Маріанну на руки, щоб віднести її в дім. Жінка не припиняла плакати й намагалася вдягтися. Хлопець заспокійливо погладив її руки. «Все добре, я з тобою, ти в безпеці», – наостанок він штовхнув ногою непритомного вартового й забрав господарку дому всередину.

За кілька років, проведених в общині, Орден став йому чужим – наче він не виріс у ньому. Прихід вартових разом із початком слідства Габріель сприйняв чи не найбільш вороже з усіх постояльців. Інші ще вірили, що адепти не перевищуватимуть покладеного на них обов’язку. Він ж був точно переконаний, що вони робитимуть це щоразу як випадатиме нагода – надто добре знав, яка поведінка властива молодим лицарям, відправленим на перше чи друге завдання без нагляду наставника чи командира.

Йому було соромно перед Маріанною. За те, що запідозрив щось нехороше аж тоді, коли його колишній соратник запустив у неї пальці – й слава Богу, що тільки пальці, подумав тоді Габріель. За те, що й сам до того, як став дезертиром, неодноразово поводився не надто краще. Ні, він нікого не ґвалтував – та не вбачав нічого поганого в тому, щоби після чи перед полюванням ляснути по сідницях ту чи іншу панянку чи пристати до когось із не найпристойнішими пропозиціями.

Разом із тим хлопець знав, що в Ордені далеко не всі такі. «Не всі. Лише ті, кому не пощастило з недостатньо суворим наставником», – промайнуло в його голові. Він не любив суворість стосовно себе, та разом із тим був готовий визнати, що іноді саме це допомагає адептам Ордену справді бути тими, хто тримає баланс, а не завдає всім навколо проблем через власний особливий правовий статус, за яким цивільна поліція зобов’язувалася віддавати порушника організації, яка судила його відповідно до постанов кодексу.

Габріель поклав Маріанну на ліжко в її спальні. Він вже збирався йти до бару й вигадувати, що казатиме ґвалтівникові-невдасі, коли той отямиться, а його соратники глянуть записи з камер заднього двору. «Маю надію, що серед них всіх хоч одного виховали належно».

– Побудь зі мною, прошу. Мені страшно, – жінка розплющила очі, обійняла ковдру й відсунулася із центру ліжка. – Будь ласка. Полежи зі мною. Поговори. Та хоч помовчи, як бажаєш. Лише не залишай, добре?

Він кивнув, скинув кросівки й ліг біля неї. «Зрештою чистий алкоголь, який п’ють орденські в барі, може й офіціант віднести, без бармена обійдуться».

Маріанна із якоюсь сестринською ніжністю погладила його по голові. Габріель показово-вимучено всміхнувся у відповідь. Йому й самому подобалося торкатися шестиміліметрового «їжачка» – результату чергового нервового зриву тижневої давності. Замість звичного селфгарму лезом по передпліччях він спонтанно зістриг пасма довжиною трохи нижче вилиць до сантиметра максимум – тим самим лезом і тремтячими від стресу руками.

Результат йому тоді не сподобався. Поправити картину запропонував хлопчина років чотирнадцяти, який жив в общині й допомагав Габріелеві в барі. «Роби, що хочеш», – махнув рукою колишній мисливець, який через зрив ще й не зміг виспатися. «Слухай, а все не так і погано», – за п’ятнадцять хвилин Габріель глянув у дзеркало в підсобці. Хлопець підрівняв все до шести міліметрів – за його словами, бо ж Хайс за всього бажання не вгадав би точну довжину і йому видавалося простішим спитати.

– Тобі гарно отак, – Маріанна зрештою забрала руку.

– Ну от мій юний друг мені щось подібне казав. Ти як?

– Я… – їй було значно легше говорити про що завгодно інше. – Не знаю. Скажи, він мені свій… пеніс туди?.. – вона сховала очі в подушках, готова знову розплакатись.

– Ні-ні-ні, він не встиг. Пальці. Два чи три, я не помітив, не приглядався.

– Он як, – вона видихнула й знову глянула на Габріеля. – Треба знайти інше житло й встигнути викупити його за місяць. Щоб людей тридцять..? Чи скільки в нас постійних жителів зараз, щоби вони мали куди переїхати. Сандро приречений, я теж. Боюся, це останній місяць для Гнізда. Тільки я не можу отак вигнати його дітей невідомо куди. Скажи, тобі є де жити? – всі її думки займала майбутня розправа над Гніздом.

– Все в такій дупі? – задумався Габріель. – Я… Та знайду собі щось. Малих би кудись… Кількох підлітків можу взяти до себе в разі чого. Про Сандро це отой тобі сказав?

– Він. І казав це не так, як оті його штуки про те, що я майбутня перспективна вдова. А цілком серйозно. Зрештою, слідство йшло так довго… – вона тихо зітхнула. – Шкодую лише про те, що не сказала Сандро, який він дорогий мені.

– Ти кохаєш його? – раптом запитав Габріель. – Певно, це особисте питання і…

– Понад усе на світі. Та це все лірика. Він би так сказав, що все це лірика. Розкажи мені краще щось. Про що хочеш. У мене нема сил говорити про мене.

***

«Роздягніться і станьте так, щоби я вас бачила», – княгиня вказала на простір біля вікон, куди падало м’яке денне світло. Сандро, який встиг впасти у власні думки й мовчати вже більш ніж двадцять хвилин, ошелешено підняв на неї погляд.

«Їхня воля ламалася, щойно вони розуміли, що ці шрами не затягнуться», – він мимоволі пригадав слова Хеммінга. Його воля не зламалася від такого розуміння. Та мессір відчув, що вона готова розсипатися просто зараз – від іншого розуміння.

Розуміння того, що його тіло хтось побачить. Побачить не випадково, за необхідності чи неможливості іншого варіанту, як це було з Вікторією чи Ілінкою вперше. А свідомо розглядатиме, може й торкатиметься – просто так, бо така його воля.

– Пані, прошу вас, дозвольте не робити цього, – він напружився ще більше й був готовий заховатися під стіл, як у юні роки, коли матінка помічала, що хтось знову взяв її помаду.

– Чому ж? – імітуючи здивування, запитала Ілінка.

– Я вже казав, що боюся вас, – чоловік нервово стис долоні.

– Ви цікавите мене не як мужчина, а як воїн. Безумовно я мушу бачити, який у вас потенціал.

– Ви дуже гарна. І покої у вас гарні. Невже в цьому інтер’єрі ще мене голого не вистачає? Повірте на слово, я зовсім не схожий на античну статую, яка б сюди личила.

– Я сама вирішу, що потрібно в моїх покоях. Прошу вас, – вона знову вказала туди, куди й перед цим. – Я бачила вас у значно гіршому стані. Якщо вам так вже хочеться когось соромитись, то, певно, не ту, котра спостерігала, як вам накладали шви. Зрештою, вам не треба соромитися тих шрамів, Александре. Ви отримали їх, захищаючи те, в що вірите. Це, як на мене, найвища міра благородства.

– Ви просто хочете, щоби я виконав наказ, – на його устах з’явилася слабка усмішка. – Та у ваших словах є й правда. Справді, чого це я? Соромлюся пані, яка ледь не мої ребра бачила.

Чоловік поволі зняв світло-сіру кофту. Він відчував на своїй спині погляд жінки й не наважувався розвернутися й зустрітися з ним. Ховаючи тремтіння рук, стягнув такі ж світлі, подекуди зі слідами крові, відіпрати яку було геть неможливо, штани.

Сандро повернувся обличчям до вікон. За ними виднівся сад магістерського корпусу. «Неймовірно. Вже осінь. Мене стратять восени. Я завжди любив цю пору», – він дивився на пожовкле листя дерев і світле небо. Над островом пролетіло кілька пташок і чоловік не стримав усмішки. «Я літатиму, як вони. Буду вільним від усього. І більше не відчуватиму такого болю чи сорому».

Ілінка підвелася й підійшла ближче до нього. «Вікторія матиме багато роботи з ним», – вона уважно розглядала схудле від втоми й в’язничного раціону тіло. Княгиня зупинилася зліва від чоловіка. Він і не зауважив цього, розглядаючи щось за вікном. Вона торкнулася самого низу його живота, зовсім трохи вище від геніталій і негайно прибрала руку.

– Александре, що ви там побачили? Щось дуже цікаве?

– Ох, пані… Пташки. Там пташки…

– Ви побачили своїх далеких родичів, зрозуміло.

– Ні, не в тім річ… Вони літають. Так гарно літають, пані…

– А що ж їм ще робити? Бігати? – Ілінка всміхнулася й погладила його плече. – Ви здатні мене послухати?

– Пробачте, так… – він, як і щоразу, коли тривожився, поправив волосся. – Я щось геть замріявся. Давно вікон не бачив.

– Нічого. Вдягайтеся, якщо хочете, й сідайте. Не на підлогу, будьте такі люб’язні.

Сандро вдягнувся значно швидше, ніж роздягався. Він якусь мить розглядав меблі в покоях. «Ну й куди накажете сідати?», – чоловік встиг відвикнути від того, який вигляд мають антикварні меблі. Востаннє він бачив щось подібне в загребському маєтку.

«Нумо, Птахо, вона ж сама попросила сидіти не на підлозі», – він несміливо підійшов до крісла навпроти того, де сиділа княгиня. Так само невпевнено опустився в нього, подумки відмічаючи, що це й справді значно зручніше за підлогу. Кастільйоне спробував вирівняти спину – це далося йому складніше, ніж він очікував.

– А ось це вельми похвально, – жінка спостерігала за його спробами втримати осанку. – Хеммінгові варто би у вас повчитися.

– Ви це про що? – розсіяно перепитав мессір.

– Він увесь час норовить згорнутися в кириличну літеру «зю», надягти свої навушники й сидіти так, іноді згадуючи про пляшку віскі, – закотила очі Ілінка. – І тоді йому байдуже, в чиїй він там присутности – хоч собі й британської королеви з Папою Римським. Ну ви, певно, встигли зауважити, що пан Аркеллсон наче навмисно ігнорує те, що він, чорт забирай, лорд, – вона й не думала перепрошувати за «чорт забирай». – Він мене цим дуже й дуже засмучує. І, кажучи вже геть щиро, бісить.

– Я хіба поспівчуваю, – Сандро поняття не мав, з чого це раптом княгиня вирішила поскаржитися йому на магістра.

– Що ж, тепер поговоримо про вас, – на столик між ними ліг аркуш паперу з друкованим текстом. – Ознайомтесь.

Чоловік взяв те, що виявилося угодою особистого васалітету. В княжій канцелярії не вважали за потрібне завуальовувати слово «васалітет» евфемізмами штибу «співпраця». «Спасибі, що не договір про рабство чи купівлю-продаж», – мессірові це зовсім не подобалось.

Далі за текстом йшлося про взаємні обов’язки сторін і – це його здивувало, – недоторканність земель, ввірених під його протекцію, якщо такі будуть у майбутньому. «Якщо підпишу й виживу, колись міг би відродити Гніздо деінде», – він знову відкинув назад пасма, які вперто падали на обличчя.

«Землі, що так чи інакше належали васалові до присяги, переходять під управління сюзерена», – із такого ракурсу факт підписання чогось подібного починало бути подібним на звичайну собі зраду. Зраду Гнізда, з яким буде невідомо-що. Зраду власних принципів. Зраду, зрештою, самого себе – це мало вигляд ганебної втечі. «Орденові я здався, щоби врятувати Гніздо. А зараз про що я думаю? Про те, щоби врятувати власний зад? Ні, мови про це бути не може», – він підняв очі на княгиню:

– Й що я повинен із цим зробити?

– Та що вважаєте за потрібне, – потисла плечима Ілінка. – Паперу в мене достатньо. Скажіть краще, що ви про це все думаєте?

– Про васалітет? – нарочито байдуже запитав Сандро.

– Й про це теж.

– Думаю, що я не зрадник, – він склав аркуш навпіл, потім ще раз. – Справді, ваша ясновельможносте.

– Справді, кажете? – ледь усміхнулася княгиня. – Може й так. Та Гніздо ваше ви здали без спротиву.

– Битися із загоном, у якого стоїть завдання взяти тебе ціною скількох завгодно життів твоїх підопічних і гостей твого дому? Хіба це не абсурдно? Я люблю абсурд, але не в критичних ситуаціях, пані.

– А якби ви були, скажімо, моїм намісником? Уявімо, що перед вами вибір – здатися самому, на землі прийде завойовник, але ніхто не постраждає, – окрім, ясна річ, страждань психічного штибу, – або ж загинути в бою й залишитися в пам’яти ваших людей героєм. Які ж новини я, як сюзерен, отримала би після звістки про облаву?

– Залежить від того, потрібен вам герой чи живий намісник, – спокійно відповів Кастільйоне й продовжив складати папір. – Якою би не була відповідь на загадку, саме зараз моє життя – це лише моє життя. Пані Леґран, якій я передав общину як своїй наступниці, впорається з обов’язками менеджера не гірше за мене. Зрештою, зв’язок Гнізда зі мною вже дуже слабкий через те, що я не був там надто довго. Моя страта – це, зрештою, теж просто страта, – він поклав на стіл перед княгинею паперового журавлика. – Дякую за щедру пропозицію, та, певно, це геть не моє.

Чоловік підвівся, схилився в театральному реверансі й пішов до дверей. Ілінка ніяк не відреагувала на це. Коли Сандро вже збирався йти, вона підкреслено спокійно заговорила:

– Ваша люба Маріанна приречена разом із вами. Можете бути певні, їй не дадуть піти просто так.

– З чого ви взяли? – мессір зупинився.

– Доки ви були в медикаментозній комі, її зґвалтував один із наших адептів. За зґвалтування цивільної жінки – а він переконував, що це навіть не зґвалтування, – його відсторонили на два тижні. Самі розумієте, слово лицаря проти слова цивільної перед Орденом… Ви не побачите її, знаєте ж? А де ґарантії, що його соратники не будуть мститися їй? Знаєте, за те, що не прийняла з належною вдячністю таку милість. Де ґарантії, що в день вашої страти вона не згорить разом із вашим гніздечком? Але ж, безумовно, ваша страта – це просто ваша страта. Пенсія, так би мовити. Заслужений відпочинок, – вона навмисне підбирала слова так, щоби він зреагував на них. – Можете, ясна річ, іти. Та подумайте над пропозицією. У вас є ще трішки часу до підписання вироку.

***

«Маріанно, в нас гості», – Габріель постукав у двері її кімнати. – «Можна я зайду?» Жінка мовчки впустила його. Як і Сандро перед арештом, вона не бажала бачити нікого. Житло для постояльців, яким не буде де жити після ліквідації, було знайдене – лишалося лише узгодити деякі моменти. Сама ж вона готувалася до страти.

Маріанна втомлено сіла на ліжко й вже не знала, чого чекати. Габріель був стривожений не менше за неї. Він розглядав власні руки, не уявляючи, з чого варто почати, тож жінка взяла ініціативу:

– Які гості? Я опублікувала на всіх наших ресурсах повідомлення, що наразі ми не приймаємо гостей.

– «Наразі»? Головне не втрачати надії, – розгублено промовив хлопець.

– Ні, знаєш, варто було написати «зараз заселитися не вийде, бо цю будівлю скоро спалять до сраки, але ми можемо порадити вам адреси хороших і недорогих готелів»? – жінка ледь стримала істеричний смішок. – То що там за гості? Загін самогубців який-небудь чи що?

– Ох, гості… Та такі собі… Ну, як гості… Осіб десять, не знаю. Ну от, ти вже на мене дивишся, як на довбня якогось… Ходи, сама побачиш.

– Я на труп схожа, до яких гостей? Ти не можеш із ним переговорити? – з надією запитала Маріанна.

– Їм потрібна господарка дому, а не бармен.

– Ні, мені страшно виходити, – жінка підійшла до дзеркала й взялася розчісувати волосся. – Ні-ні, я не вийду.

– Щось мені здається, що їм байдуже, який вигляд ти маєш. Мені страшно їм сказати, що ти не вийдеш.

– Ти хлопчина відважний, ти впораєшся, – вона заплела косу й знайшла на столику червону помаду. – Що ж там такого? Давай, якщо зараз мене зацікавиш – вийду.

– Там у барі труп чувака, який до тебе домагався, – видав Габріель. – І це я не жартую. Буквально. В них був наказ про його страту. Наказ дивний – в Ордені такі видають хіба персонально магістри Внутрішнього Кола. Але печатка та, котрою затверджують на загал, тож все за кодексом, – у процесі переказу хлопець зауважив, що Маріанна встигла перевдягтися із халата в джинси й худі. – Коротше, вирок виконали буквально на моїх очах.

– Ого. Клинком? – вона на мить зупинилася, оглядаючи себе. Схоже, слова хлопця її зацікавили.

– Рубрика «не вважай мене накуреним», – зітхнув Хайс. – Мечем. Дворучним.

– Так, ми негайно йдемо в бар, – жінка відчинила двері й поспішно вийшла, не чекаючи хлопця.

Посеред бару справді лежав розсічений по діагоналі труп. Маріанна ошелешено зупинилася на порозі залу. «Якого чорта тут відбувається?» За двома столиками сиділи гості, про яких казав Габріель. Жінка не бачила їхніх облич за масками й широкими каптурами. Одна з персон підвелася й, минувши труп, підійшла до неї:

– Пані Леґран?

– Так…

– Маю за честь, – персона схилилася в глибокому поклоні. – Відтепер я й мої соратниці несемо тут варту.

– Прошу пробачення, – тільки й спромоглася вимовити Маріанна. – А хто ви?

– Гвардія Її Ясновельможності.

– А хто це?

– Княгиня Ілінка Фегерашану, магістерка-протекторка Трансильванії. Відтепер ваша община підпорядковується її владі й захисту, – замість відповіді Маріанна втратила свідомість просто в руки вартової.