Глава 43

Крист’ян обійняв мене, не соромлячись людного місця. Ми зустрілися вранці біля квіткового магазину, бо він запропонував, а я потребував його, ніби залежного. Дивно так говорити, але надійніше за людину, ніж Крист’ян ще треба пошукати. В його обіймах я відчув себе на своєму місці. Немов усі проблеми, що сталися зовсім недавно, відступили.

— Ви з татом в порядку? — спитав він у мене, не розмикаючи рук. — Ніхто не думав, що твій батько сам Мерлін! Знаєш, тепер мені навіть страшно зустрічатися з тобою. Може я йому не сподобаюся, та стану щуром років на сім.

Я навіть усміхнувся:

— Ти багатьом не подобається.

— Знаю, — і посміхнувся, натякаючи на мене, як йому до душі злити оточуючих людей. Але він заговорив на серйозну тему: — То що ви вирішили робити з батьком?

— Нічого, — я навіть знизав плечима. — Мій тато кохає твого батька. Усі дорослі зараз скликали нараду у міській ратуші, думаю, вони вирішать усе мирним шляхом. А що ми? Нас ніхто не питає.

Крист’ян нахилився, ми доторкнулися лобами. Серце шалено забилося, коли я ніби відчув його пронизливий погляд на собі. Крист’ян завжди начебто й наполегливий, а ніби ласкавий — зовсім не можу його зрозуміти.

— Тобі сподобалося виступати проти короля? — спитав він із ноткою задерикуватості. — Я чекав від тебе чогось дивного, але не такої нечуваної зухвалості.

— Хіба це була зухвалість? — здивувався я, навмисне не відводячи погляду. — На мене так більше схоже на самозахист.

— Та ти що?

— Ти мене дражниш?

— Ага, — а потім він з усмішкою наблизився ближче, і я відчув аромат мускату. — Не бійся, гаразд? Залиш проблеми на дорослих. Вони вирішать, що робити. Наші батьки спокійно одружаться, а ми з тобою влаштуємо найкрутіший інцест у світі.

Ось останнє було явно зайвим! Я навіть насупився:

— Ви тільки подивіться на цього коханця!

— А що тобі не подобається? Що ми не зможемо одружитися? Але це не проблема, ми ж не рідні. Та й взагалі, я не розумію такої речі як шлюб. Це лише формальність на клаптику паперу. Думаю, прикольно було б прожити все життя разом, не думаючи про такі бюрократичні речі.

Та він ще й романтик у душі? Так, я йому явно не пара. Від своїх власних думок мені стало не по собі. Напевно, це відобразилося на моєму обличчі, а може, справа якраз у проникливості Крист’яна, проте він багатообіцяюче посміхнувся мені:

— Я сказав якусь нісенітницю? Якщо для тебе такий важливий шлюб, то ми все зробимо по-твоєму…

— Зупинись! — перебив я, відсторонившись. — Ти хоча б колись думав, що саме тебе так тягне до мене? Я хочу тобі натякнути, що між нами немає нічого правильного. Тобі потрібен хтось інший, хтось, хто буде справді гідний твоєї сліпої відданості.

— Тобі ще не набридло нудити про це? — Крист’ян схопив мене за руку і потяг по вулиці кудись уперед. — Щодня ти намагаєшся переконати кожного, включаючи самого себе, що не такий чудовий, не такий розумний, не такий гарний… Та що в тебе із самооцінкою? Скільки можна! Правда, ти вже набрид з цією маячнею!

Я мовчки йшов за ним, не знаючи, чого взагалі чекати. Та й навіщо я, власне, пішов за ним, теж не знав. Пізніше я зрозумів, що він завернув за будівлю, щоб сховатися від непотрібних очей.

— Навіщо ти мене притяг сюди?.. — спитав я.

А потім він нахабно поцілував мене, забравши окуляри, ніби вважав, що вони завадять. Як виявилося, справді завадили б — не знаю, чи можна щоразу цілуватися зовсім по-новому, але йому це вдавалося. Я навіть завмер від такої наполегливості та ніжності одночасно, а по тілу пройшло дрібне тремтіння.

— Я кохаю тебе, — прошепотів він мені практично в губи, і одразу ж продовжив поцілунок.

Ноги підкосилися. Начебто це відбувається не зі мною. Щоразу почувати себе в чужих руках… хоча не таких уже й чужих… Хіба правильно чинити саме так? Що я творю? Потрібно негайно усунутись, сказати, що кожному альфі по омезі, а потім…

Та кого я обманюю? Якщо я побачу Крист’яна з кимось іншим, то просто збожеволію!

Він відсторонився, правда, неохоче, але відсторонився, передаючи окуляри назад:

— Якщо ще раз заїкнешся, що мені, бачите, потрібен омега, я буду дуже жорстким, — сказав мені Крист’ян. — Мені потрібен ти.

— Чому?.. — здивовано спитав я.

У мене немає нічого особливого, крім сумного факту, що мене переслідують суцільні невдачі. У сім’ї особливо. І моє питання цілком логічне та доречне.

— Спочатку ти мене навіть дратував своєю поведінкою такого собі самовпевненого типа, — сказав мені Крист’ян, мабуть, пригадуючи наше знайомство, коли я не відповів на його загравання. — А потім це стало мене бавити. І, зрештою, я зрозумів, що мені це подобається. Я ненавидів своє життя і всі ті закидони, які на мене звалили. Ці правила, це вдавання і таке інше. А ти мені здавався чимось новеньким та свіжим у рутині. Я й помітити не встиг, як замість звичайного інтересу по вуха закохався.

У мене перехопило дух від визнання, проте я не мав уявлення, що мені йому сказати. Що я теж безперечно люблю його? Це справді так, не хочу обманювати ні себе, ні оточуючих. Я не витримаю, якщо він зникне з мого життя. Тільки що мені робити?..

— Ти не міг би трохи притримати коней? — спитав про всяк випадок я. — Тому що ти загнав мене в глухий кут!

— Я знаю, — а потім задоволено посміхнувся. — Люблю тебе бачити таким. Нерозуміючим… Наче розгублена маленька мишка.

— Припини бути таким Крист’яном!

— А що тобі не подобається? — і поплескав мене по волоссю. — Тільки даремно ламаєшся і витрачаєш нашу молодість. Ми могли б встигнути запалити, поки не постаріли.

— Що ти таке кажеш?

— Звучить прикольно, хіба ні? — я спіймав себе на думці, що мені подобається його усмішка. — Ми зараз могли б насолоджуватися суспільством один одного, а ти все ніяк не наважишся. Ах так, тобі більше подобається виступати проти короля. Любиш ти бути головним.

— Справа не в цьому! — обурився я. — Ану припини мене дражнити! Навіть якщо я люблю бути головним, що з того? І взагалі пішли звідси! Завів мене не зрозуміло куди!

— Як накажеш.

Може, я роблю неправильно, якщо ігнорую освідчення в коханні, але я нічого не можу з собою вдіяти. Останнім часом мені взагалі важко уявити, що робити далі.

Я дізнався правду про себе, але легше не стало, тільки гірше. Новина про те, що мій батько Мерлін розлетілася Гріммвілем серед казкарів зі швидкістю світла. Коли ми з Крист’яном вийшли в парк, то я помітив на собі зацікавлені погляди деяких перехожих, які, швидше за все, теж не з цього світу. Здається, саме так почуваються знаменитості після грандіозного скандалу.

— А де твій королевич? — спитав Крист’ян. — Хіба ви не повинні цілуватися тайком від мене? Хм, а це заводить…

— Ні, не повинні, — взяв його в облогу я. — Він зараз разом із батьком на головних зборах. Мабуть, вони вирішують щось серйозне… Чому мені не можна послухати? Я люблю такі справи. А вже з огляду на те, що мене зробили реліквією, то всі мені повинні.

Звичайно, я перебільшував, аби приховати своє обурення під маскою жарту. Ми присіли на лаву.

Варто сказати, у парку було повно робітників, які розбирали всі ті вчорашні споруди для свята. Від цього, так би мовити, свята залишився неприємний осад. І не тільки в мене, швидше за все. Наприклад, я не знав, як Блейз пережив вимушене розлучення з Джилом Фростом. Вони були прекрасною та гармонійною парою. Я сказав би, незвичайною. До того ж, Блейз уперше довірився альфі, а вийшло все… Не так, як хотілося їм.

Ще мені цікаво, як там сам Джил, який повернувся у свій світ. Радий чи розбитий? Може, він зустрів батька і тепер щасливий? Втім, я все одно його більше ніколи не побачу, тому й не дізнаюсь.

— А ти спілкувався з Блейзом? — спитав я у Крист’яна, адже він завжди знає про інших. — Ви наче хороші друзі.

— Ні, коли б я встиг?

— І справді, зараз тільки ранок.

— І взагалі, я впевнений, Блейз в порядку. Йому довелося нелегко, але це ж Блейз Б’ю! Він не з тих омег, що плачуть у подушку. Він, швидше, прийме це як належне, трохи випустить пару, вплутавшись у бійку і остаточно прийде в норму. Щоправда, тільки зробиться більш запальним через те, що альфи, бачте, ні в що не ставлять омег…

— Дуже сподіваюся, що все буде саме так, — сказав я, замислившись над цими словами. — Мабуть, дуже важко прощатися з тим, кого любиш.

— Ну, уяви, що я зникну з твого життя, — Крист’ян сказав це легковажно, але я чомусь уявив.

І жахнувся підсумку. Безперечно, я не хочу втрачати його. Напевно, це безглуздо і дуже егоїстично, але я вже звик до нього так само, як і до Брендана. Ці двоє для мене все.

О ні! Я точно егоїст!

— Придурок… — тільки прошепотів я собі, відводячи погляд убік.

— Що?.. — Крист’яну вистачило одного погляду, щоб зрозуміти те, що я від нього спробував приховати, тому він зрадів, закинувши руку мені за плече: — Боїшся, що сумуватимеш за мною? Я такий важливий для тебе?

Якщо подумати, то для мене важливий кожен друг. Я не хочу прощатися з кимось із них, проте я зрозумів, що це зробити доведеться. Мої друзі належать до іншого світу, який, на жаль, для мене закритий. І колись вони повернуться додому.

Чомусь раніше я не акцентував на цьому увагу, поки Джил не зник у порталі разом зі своїм татом. Наче очі розплющилися.

— Я хочу в тебе дещо спитати, — це сказав я, хоча Крист’яна уже явно не на розмови налаштувався. — Чому далеко не всі перейшли через портал і потрапили в цей світ? Адже війна зачіпала весь ваш світ?

— Для початку навіть там свої закидони, — сказав мені Крист’яна, якому, швидше за все, все розповів Реджинальд. — Першими, звісно, ​​допустили людей королівської крові, які, у разі чого, зможуть відбудувати свої королівства. Простий народ завжди цінувався менше. Деякі проникли в портал таємно, все ж таки, як казав мій батько, Мерлін не особливо стежив, хто проходить крізь вирву, він був зайнятий тим, що створював реліквії з якимсь другом. А потім… — він затнувся, мабуть, хоче підібрати правильні слова, хоч це не в його характері. — Потім народився ти. І твій тато, м’яко кажучи, відкинув Мерліна кудись подалі, портал закрився, ти зник з Гріммвіля, реліквії застигли на місці, як і магія. Загалом тому не всі тут.

— Чому ж дехто каже, що не може покинути межі Гріммвіля? — запитав я. — Хель жив у Норвегії!

— Не можуть… Ну, це перебільшення, — відповів Крист’ян. — Поки тебе не було, казкарі могли залишати межі міста, проте їм не було місця серед цього світу, вони почувалися некомфортно. Напевно, у Гріммвілі є певна атмосфера. А коли ти повернувся, то повернулася і магія. Якщо хтось залишить місто на занадто довгий час, то його магія вичерпається, доведеться повертатися. Послухай, Меле, тобі нема чого ламати голову над усім цим. Адже все добре. Тобто ти вже знайшов відповіді на всі свої запитання, правда? Ти дізнався про батьків та про себе.

— Але це мені нічого не дало, — признався я з приреченим тоном. — Стало лише гірше. Виходить, я існую тільки тому, що можу підтримати магію в цьому місці та відкрити портал. А «хранитель» — це просто гарне слово, прикриття моєї справжньої ролі!

— Може, так усе й замислювалося… — він знизав плечима. — Але час іде, світ не стоїть на місці. Ти пам’ятаєш, як всі кинулися тебе боронити від Артура? Думаєш, це дрібниці?

— Ні… — я безглуздо посміхнувся, пригадуючи вчорашній вечір, бо це було приємно — усвідомлювати, що ти для когось важливий. — Ні, зовсім не дрібниці. Я хочу подякувати всім особисто, але… Я навіть не знаю…

— Може, для Мерліна твоє звання хранителя було відведенням очей, але для інших ні. Всі сприймають тебе не як спосіб потрапити додому, вони знають, що можуть розраховувати на тебе. Тож будь тим, ким був завжди, гаразд? Тим набридливим упертюхом, який втручається у чужі проблеми.

— Це буде складно… Повернутися до норми…

— Так.

— А отже цікаво, — я чомусь усміхнувся. — А ти казав, що тобі не можна плакатись!

— Ну, тобі я дозволяю все, — наче виправдався він.

Мій телефон заграв знайому мелодію. Здивувавшись, я глянув, хто дзвонить у такий ранній час. Судячи з важкої музики рінгтону, це Суміре. Цікаво, що такого сталося, що він вирішив зателефонувати, коли наші батьки на зборах? Ще й так рано?

***

Через півгодини, може, й більше, всі члени гуртка казкарів зібралися в одному затишному кафе під назвою «Ранкова лань», яке знаходилося далеченько від центру міста. Як виявилося, вони спеціально захотіли зустрітися там, де їх навряд чи помітять друзі чи знайомі, яких не зачіпає тема іншого світу.

Коли я та Крист’ян увійшли до кафе, то вся група моментально напружилася, ніби я начальник, який хоче перевірити виконану роботу. Тут були всі, навіть Хель, який відчайдушно начепив капюшон на голову, ніби ховається від поліції, хоча Блейн робив незграбні спроби його зняти, поки Блейз не втрутився. Втім, навіть Мандрівники були в незвичному настрої: їхні обличчя висловлювали не те, щоб невдоволення, а щось схоже на печаль.

— Що трапилося?.. — спитав я, коли підійшов до столика.

— Ми чекали на тебе, — слово взяв Блейн.

Мені чомусь стало страшно. Невже вони дізналися, що в мені гени лиходія? Або вирішили, що якщо мій тато Морган і це жахливо? Може, навіть більше не хочуть мати зі мною нічого спільного?

— Зачекайте… — мені стало лячно від цих думок. — Якщо це справа про моїх батьків, то…

— Ні, не про них, — Суміре пустив мені здивований погляд. — Ми, звичайно, довго переписувалися в мережі через новину, що твій батько сам Мерлін, але ж це не важливо. Слухай, мої справжні батьки обидва темні маги, але ж це не означає, що я обов’язково стану поганим.

— Суміре хоче сказати, що ми дуже тебе цінуємо, — закінчив Нєж його думку. — Нам нема діла до того, що кажуть дорослі. Ти завжди всім допомагаєш, ти просто не можеш бути поганим.

— Значить, — зрозумів я, але не переставав турбуватися, — річ не в цьому… Тоді чому ви всі такі нервові? Я так хотів віддячити вам за учорашнє…

— Справа в Мерліні, а точніше, у тому, що вирішили наші батьки, — сказав Блейн. — Вони ще не закінчили нараду, але тато мені подзвонив і розповів, до чого йде. Справа в тому, що якщо Мерлін повернувся, то і казкарям можна вирушити назад у свій світ.

Я відчув, як всередині похололо від думки, що всі друзі несподівано зникнуть з мого життя. Я швидко глянув на Крист’яна, але той теж не знав про цю новину та сам здивувався.

— Тобто, — заговорив я, — ви всі вирушаєте додому?..

— Ще не знаємо, — Блейн сумно зітхнув. — Але ж ми не хочемо цього! Не зрозумій неправильно… Може, наші батьки і хочуть повернутися, я не знаю! Але ми ж жили в цьому світі, і нам подобається жити саме тут. Ніхто не хоче повертатись туди!

— Там немає техніки! — обурився Суміре. — Мій телефон там просто не працюватиме! А сам я вважатимусь сином лиходія, мене там ніхто не шанує і не чекає!

— Ще нас розкидає різними закутками цілого світу! — доповнив його обурення Блейн. — Ми не зможемо бачитись, бо від одного королівства до іншого шлях неблизький!

— Але ми навіть не знаємо, чи зможемо ми адаптуватися у тому середовищі, — стурбовано сказав Ейден.

— А я не хочу прощатися з Ноелем! — Кіран кинувся обіймати Ноеля, який, у свою чергу, завмер на місці, як і завжди.

Зараз усі мої друзі схожі на переляканих безпорадних дітей. Вчора вони хоробро зголосилися прийти мені на допомогу, а зараз я начебто повинен допомогти їм. Але… Що я можу зробити?

Я дивився, як Кіран наполегливо притискається до Ноеля, що не відводить від нього закоханого погляду; як Блейн із турботою подивився на молодшого брата, який нашіптував щось заспокійливе на вухо Хель; я бачив навіть як Абель глянув на Блейна, начебто приховував своє небажання з ним розлучитися, але я це помітив. Тоді я й вирішив: скільки мені можна скиглити? Якщо їм потрібна допомога, то я піду і висловлю власну думку своєму батькові, якщо він тут така важлива шишка!

Нахмурившись, я рішуче попрямував до виходу.

— Куди ти пішов? — здивувався Крист’яна.

— Вирішувати цю проблему, — сказав я, відчинивши двері. — Дорослі забули запросити на нараду хранителя. Але даремно, тільки я даю дозвіл на відкриття порталу.

— Меле!.. — підхопився Блейз. — Це занадто! Вони дорослі…

— І що? Чому вони мають вирішувати за вас? Це ваше життя, а не їхнє! І чому я маю миритися з тим, що вони скажуть? У мене є своя голова на плечах!

— Він більше не шериф, — сказав Суміре. — Він став мером.

***

Міська ратуша з беффруа зараз знаходилася під спеціальною охороною людей з Ордену, яка не хотіла мене пропускати всередину. Варто мені було спалахнути чорним вогнем, як вони збагнули, що я син Мерліна (напевно, вже всі в курсі) та тільки тоді дозволили пройти.

Тут було лише три поверхи, але я ніколи раніше не бував у цьому місці, тож застиг у фойє, ігноруючи допитливий погляд працівника за стійкою реєстрації. Всередині будівлі виявилося дуже красиво, ніби я увійшов до сучасного палацу, і цей шик з усіх боків збивав мене з пантелику. Мабуть, я чекав чогось простішого.

Дорослі можуть бути будь-де! Але мені не довелося довго думати, я взяв телефон і згадав, як шукав колись Суміре на дитячому майданчику — такий спосіб застосував для пошуку батька. Мерлін добре пошматував життя мого тата, зіпсував його і мені, але ось якщо він заважатиме моїм друзям, то моє терпіння лусне.