Глава 42. Про те, що було до Гнізда й що буде опісля нього

«Номер недоступний». Зв’язатися із Маріанною не виходило вже понад місяць і Альду це зовсім не тішило. Її дочка час від часу втрачала свідомість – на короткі періоди й не надто часто. «Може їй легше через гірський клімат», – допускала Рейн, хоч і знала, що пробудження працює не так. У всякому разі, і їй, і Анні подобалося в Сіґішоарі. Тут наче було менше адептів Ордену – щиро кажучи, вони не помітили жодного.

Проте тут бували інші вартові. Серед цих інших не було жодного чоловіка. Їхній одяг був дуже не схожим на той, який носили лицарі чи магістри під час місій. Здавалося, що вони, на противагу своїм орденським колегам, які прагнули не виділятися без потреби, бажали привернути максимальну увагу, хоча цивільні не реагували на них. «Бачать щодня, от і звикли», – казала Естер.

«Далі поїдемо лише до Гнізда», – вирішила Рейн. – «Мені вже байдуже, знайде, не знайде… Зрештою, ти сама наполягала на Румунії». В Естер не знайшлося аргументів. Маршрути пересувань і справді визначала вона. Поїздка до Гнізда з моменту втрати за’язку з Маріанною залишалася під питанням.

– Знову нічого? – Естер торкнулася плеча Альди. Та сиділа на столі в кухні їхньої чергової орендованої квартири.

– Знову, – зітхнула вона. – Страшно це все. Я боюся за Анну.

– До семиліття ще скільки? Місяців сім?

– П’ять і двадцять три дні, – Рейн зрештою глянула на неї. – Що як нам не вдасться знайти можливість ініціювати її?

– Не панікуй, прошу, – голос Конде звучав не надто впевнено.

– Що, це теж твій таємничий спонсор вирішить? – закотила очі Рейн і поспішно підняла руки: – Якщо раптом допоможе – не відмовлюсь. Але я й за Маріанну тривожусь. І за Птаха. І за братика.

Вона вдихнула й видихнула, намагаючись зосередитись на чомусь іншому. «Все ж як він там? Чи живий ще взагалі? Я цього, ясна річ, не дізнаюся. Та якщо вже під вартою…», – вона злізла зі столу й торкнулася плеча Естер, яка теж була десь у власних думках.

– Що таке? – трохи стурбовано запитала жінка. – Хотіла щось?

– Заплети мені афрокоси, будь ласка. Я сподівалася, що не проситиму про це нікого або що попрошу Сандро, якщо все буде дуже погано. Але все настільки погано, що напружую цим тебе, – останнє речення прозвучало геть тихо.

– Довго думала? – розгубилася Естер.

– Ще до того, як я завагітніла, ми сиділи в Інгвара в номері й говорили про різне. Він казав, що заплете дреди, якщо я буду вагітна від Хеммінга, й розплете хіба перед стратою. Я ж сказала, що якщо, не дай Боже, дізнаюся про ризик його страти, заплету собі афрокоси. Як пам’ять або що… Це як жарт все було, але він свою частину виконав.

– Он воно що… Я ще думала, що граф десь пернатому в карти програв. Слухай, я навіть не знаю… А що, піти в найближчу перукарню не варіант?

– Це було б логічно, проте… – вона опустила очі. – Це ж не просто так. Нехай це лише мої заморочки, та мені воно відчувається чимось ніби сакральним… Між мною й братиком не було сакральних клятв – їх і бути не могло. А сприймається, ніби були. Може, це все надто заморочено й треба простіше ставитись і…

– Заплету, – Конде перервала її потік свідомості. – Ти зараз як кровна дочка пернатого. Серйозно. Ви не родичі часом? Загублені якісь, хто знає… Згадую оце, як ми познайомились…

– Ти не розповідала, – Альда склала біля грудей вказівні пальці. – Може, якщо маєш настрій на розповідь, мені було б дуже цікаво і…

– От зараз плестиму тобі коси й розкажу. Птах, він… Знаєш, він ще до Гнізда був юнаком своєрідним… Та від цього лише цікавішим, певно…

***

«Занесло ж мене в цю чортову Хорватію», – вона нервово розвернула карту міста. – «Й толку з неї, коли я чортової хорватської не знаю? Бляха, направо-наліво… Хрін я що зрозуміла!» Двадцятьма хвилинами раніше місцеві намагалися пояснити дівчині, як пройти чи то до універсаму, чи то до університету – її суміш італійсько-англійської з німецькою вимовою – культурним спадком мами – вони розуміли із дуже відносною натяжкою.

Студентка міланського факультету журналістики подалася на програму навчання за обміном у Загребі, будучи дуже й дуже нетверезою. На обидва етапи відбору, щоправда, приходила вже при тямі – вирішила, що ідея-то непогана. Розуміння того, що летить вона в країну, де англійська не вважається офіційною й навіть не входить до п’ятірки найпоширеніших мов, прийшло за межами аеропорту вже на території Хорватії. Дівчина так чи інакше намагалася послуговуватися італійською – на її щастя, порозумітися нею вдавалося трохи краще, ніж англійською. Говорити німецькою вона навіть не намагалася – тоді слова вперто плуталися, що не полегшувало розуміння.

Проте сьогодні їй ніяк не щастило потрапити на когось, хто би міг пояснити дорогу до університету. До початку пар ще лишався час, та від цього було не легше. «Ще трішечки, буквально трішечки – і я заматюкаюся в небеса», – вона знову глянула в карту, ніби очікувала побачити там переклад або хоч щось, чого ще не бачила. «Так, спокійно, дихаємо, все буде добре, ми зі всім розберемося…», – дівчина відчула на лівому передпліччі щось холодне. – «Ні, ну якого ж…»

– Verdammte Scheiße! – вирвалося в неї.

«Так, тут такий шум, що, сподіваюся, ніхто цього не почув…», – вона скинула на плече рюкзак, знайшла серветку й взялася витирати пташиний послід зі шкіри. Коли закінчила, підвела очі в пошуку смітника й зустрілася поглядом із хлопцем, який розглядав її з абсолютно зачарованим виразом обличчя.

– Це було так гарно, – прошепотів він німецькою.

– Що гарно? – не зрозуміла дівчина.

– Ваша вимова, – сором’язливо всміхнувся він. – У вас гарна німецька. Дещо змішаний акцент, наче щось романське… Та те, як ви гарно вимовили ті два слова… Це справжня насолода.

– Я в небо виматюкалась, – буркнула вона. – Та якщо ви знаєте німецьку, може, допоможете мені знайти дорогу до університету? Він десь… – знову розгорнула карту. – Де ж воно…

Доки дівчина агресивно шукала на карті необхідну позначку, співрозмовник обережно взяв її за лікоть і повернув у протилежний бік.

– Ось тут, пані, – він вказав на будівлю. – Просто перед вами.

– Та зараз, я лише… – вона продовжувала вивчати карту. Хлопець зітхнув і підняв її підборіддя, змушуючи подивитися вперед. – Що ви… О, університет. Він весь час тут був?

– Так. Ви майже знайшли його, – в його голосі не було жодної насмішки. – Куди вам? Можливо, я зможу допомогти?

– Ви тут працюєте?

– Вчуся. Факультет хорватської філології. Ох, я ж забув представитися, – його щоки вкрилися легким рум’янцем. – Сандро Кастільйоне, – він простягнув руку.

– Естер Конде, – дівчина стисла його тонкі пальці.

– У вас сильна рука. Любите спорт? – він ковзнув поглядом по її худі, під яким вгадувалися як мінімум добре розвинені плечі.

– Люблю. А ви? – Естер не любила ці тенденції до розмов задля ввічливості.

– Іноді, – потис плечима Сандро. – Та мій максимум – щось акробатичне. Або верхова їзда, хоча я давно не займався. Востаннє їздив, певно, на фізкультурі у школі.

– Ого, це що ж за школа у вас була?

– Звичайна собі школа. Хіба у вашій школі не було верхової їзди? – здивовано запитав він.

– У нашій школі було кілька м’ячів, – не стримала усмішки дівчина. – І ми, типу, грали у волейбол весь час. Іноді ще бігали. Схоже, це лише в моїй рідній Італії таке?

– Ви з Італії? – його очі загорілися ледь не священним захватом. – Матінко рідна, ви мене вже, певно, за психа якогось маєте… Але ви з Італії… Це моя батьківщина, на якій я ніколи не був… Прошу, пробачте мою реакцію. Я, певно, занадто вражений…

Він відвів погляд кудись убік і хаотично поправив і без того неслухняне волосся, скидаючи на обличчя кілька пасем. Їхньої довжини не вистачало, щоби заховати червоні від сорому щоки – лише прикрити очі. Естер нарешті змогла роздивитися його.

Високий худий юнак зі смаглявою шкірою й темним хвилястим волоссям. На відміну від джинсів і худі, які випали на Естер із шафи в гуртожитку зранку, він був вдягнений у темно-сірий костюм-трійку й білу сорочку. Його пальці нервово стискали лямку такої ж темної сумки. Дівчина глянула на його все ще засоромлене обличчя.

– Крута у вас підводка, – вона зауважила, що його очі густо нафарбовані чорним.

– Ох… Спасибі, – Сандро всміхнувся, не підводячи погляду. – Мені щоразу так тривожно наважитися на те, щоби вийти з дому отак… Але я люблю макіяж. Ну все, точно мене за психа матимете. Я, певно, піду на пару… Ну, туди, – він махнув рукою в бік університету.

– А мені можете допомогти? Бо я ще факультет шукатиму півроку, – Естер торкнулася його плеча. – І, щоби собі знали, я вас не вважаю психом.

***

– Ну, він мене й до факультету провів, і весь рік водив усюди, куди міг, – Естер доплела чергову косичку й відділила гребенем ще одне тонке пасмо.

– А чому він тебе на свій факультет вів? – Альда спостерігала за її діями, сидячи на підлозі й обіймаючи себе за коліна.

– А, та там така річ… У них не було журфаку, тому я їхала наче як на його філфак. Ну, не на його, а на той, де він вчився… Слухай, от у вас з ним волосся як у родичів буквально, – закотила очі жінка. – Реально, доки розплутаєш… Можна зекономити час у спортзалі й нічого потім на руки не робити.

– А ти коли встигла мессірові щось заплітати?

– Та бувало діло… – відмахнулася вона. – Я би ще тебе спитала, як ти з пернатим так вдало перетнулася… – Естер помітила, як на очі Альди навертаються сльози. – Але не сьогодні певно.

– Дякую. Мені складно говорити про нього зараз, коли не знаю, що з ним. Що як його вже нема з нами?

– Хочу вірити, що не так погано, як буває в найгірших випадках. Зрештою, Птах не був би Птахом, якби не викрутився. Справді, кіндер, він той ще улюбленець долі.

***

«Коли ви востаннє тримали в руках зброю?», – княгиня розглядала Сандро, який сидів на підлозі її покоїв, схрестивши ноги й опустившись ліктями на коліна. Чоловік уявлення не мав, що він тут робить і що від нього хочуть.

Себто, він пам’ятав, як Вікторія довго пояснювала йому, що лише перехід до іншої юрисдикції може допомогти йому уникнути страти. Після слова «присяга» мессір і чути нічого не хотів. «Вік, я краще здохну», – лаконічно відмахувався він від кожної її спроби переконати його в необхідності цього акту.

На новину про те, що Її Ясновельможність чекає його на аудієнцію він лише потис плечима: «Що ж, успіхів їй. Я все ще в’язень. Хто мені дасть вийти з камери?» «На зустріч і назад вас супроводить конвой», – пояснення вартового не відрізнялося інформативністю. Його передпліччя вкотре зв’язали, чого не робили вже відносно давно – не було потреби.

Коли Птаха привели до покоїв княгині, вона глянула на цей запобіжний захід як на останнє варварство. «Приберіть це. Не в моїй присутности будете так до підсудних ставитись», – вона дочекалася, доки мотузки знімуть. «Молодці. Тепер залиште нас», – Сандро опинився наодинці з Ілінкою.

«Прошу вас, сідайте», – жінка змахнула рукою, маючи на увазі диван чи котресь із крісел. Чоловік коротко подякував і сів просто на підлогу. Він дивився на неї своїми великими темними очима знизу вгору, що робило його ще більше схожим на розгублене кошеня.

– У вас так затишно, – прошепотів Сандро. – Неймовірно.

– Без світла легше, чи не так?

– Значно, – він поволі розтирав передпліччя. – Чому я тут?

– Як давно ви тримали в руках зброю? – Ілінка зміряла його поглядом, який не виражав, здавалося, нічого конкретного.

– Я? І не пригадаю… – чоловік обійняв себе за плечі. – Я ніколи не мав свідомої тяги до війни. З чого ви взяли, що я взагалі її в руках тримав?

– У вашому домі знайшли арсенал. Це сусідський? Вам його підкинули? Можливо, ви його як фотозону використовували? – вона не зводила погляду з в’язня. – Вся зброя оформлена цілком законно. На вас.

– Це всього лиш маленька приватна колекція. Люблю гарні речі.

– Кольт у вашому столі теж лежав із великої любови до гарних дрібничок?

– Той дім все одно згорить, – якось відсторонено промовив мессір. – Яке вже має значення, що там було в моєму столі?

– Александре, ви нестерпний фаталіст, – усміхнулася вона. – Ви ж чудово знаєте, що я збираюся вам запропонувати.

***

«Маріанно, я зробив коктейлі з того, що привіз новий постачальник. Спробуєш?» «Дай хоч вдягнусь. Буду в барі за двадцять хвилин», – жінка відправила повідомлення і впала на ліжко. Йти в бар не хотілося, але вона не могла не піти.

Габріель, який від самого дня затримання майже не виходив із кімнати, знову повернувся до приготування коктейлів. Йому це щиро подобалося – значно більше, ніж полювати. Маріанна хотіла бути для пташенят такою ж підтримкою, якою був Сандро. Вона знала, що він практично ніколи не зважав на власний стан і був готовий як завгодно показати власну зацікавленість.

«Він горів цим Гніздом», – подумалось їй. – «А я, виходить, так не можу». Приміщення «Нефелібати» неабияк припало до душі орденським вартовим. Чоловіки, знуджені таким довгим перебуванням тут без жодної ясності щодо того, скільки ще триватиме їхнє завдання, днями сиділи в барі й робили велику послугу постачальникам алкоголю – той весь час закінчувався.

Маріанні було байдуже на це. Вона готова була виторгувати хоч відносний спокій постояльців за будь-яку кількість алкоголю на кожного з адептів – їх тут було близько п’ятнадцяти. По п’ятеро на зміну фактично, але в двох змінах їх бувало й по шестеро. Один із вартових приглянув собі Маріанну – причому настільки, що приходив у бар без жодного вихідного.

Жінку це спершу смішило. Потім тривожило. Тепер вже й лякало. Вона ловила на собі його хтиві погляди. Розмови з ним зводилися лише до того, що скоро вона стане вдовою і жити їй буде складно – ясна річ, якщо вона не піде за нього заміж.

Мужчина був із тих амбіційних мисливців, котрі звично зациклені на розмноженні, чи, кажучи мовою Ордену, на продовженні кровної гілки. «Я безплідна», – якось сказала йому Маріанна й наступного ж дня на барну стійку перед нею впала довідка від її ж гінеколога, результат минулорічного профілактичного огляду. «Брешете, пані господине», – самовпевнено видав адепт і негайно отримав ляпаса.

Вона давала йому стільки ляпасів, що, певно, могла вважатися професіоналом цієї справи. Та на нього, до її нещастя, це не діяло. Він сприймав це лише як гру, слабкий опір із того, що їй доступно – й чудово знав, що доступно їй не так багато.

Маріанна надягла об’ємне худі, яке взяла із шафи Сандро. «Він ніколи не забороняв мені брати його речі», – носити власні сукні, які не були схожі на двомісний намет, вона відверто боялася. Натягнувши капюшон, вийшла з кімнати й спустилася в бар.

Розмова з Габріелем і кілька коктейлів трохи підняла її настрій. Вона розуміла, чому Сандро так віддавався цій справі – у відповідь він так само отримував підтримку. «Все ж це варто того, щоби давати пташенятам розкривати себе», – жінка слухала, із яким захопленням хлопець розповідає про кожен із сортів алкоголю і про кожен новий рецепт. Їх перервав вже надто знайомий їй голос.

– Пані господине, на два слова, – вартовий простягнув руку до її плеча й усміхнувся, дивлячись на те, як вона різко відхилилась назад. – Ну-ну, я ж не кусаюсь. Ходім, мушу щось сказати.

– Лише я стоятиму на відстані двох метрів, – закотила очі Маріанна.

– Та як знаєте, – махнув рукою він.

На задвірках бару він якусь мить мовчав. Витяг сигарету, уважно розглядаючи Маріанну, прикурив кінчик, зробив першу затяжку й, випустивши дим, заговорив:

– Майстер твій…

– Мессір.

– Нехай тобі буде мессір. Смертник він. Вирок буде десь до місяця часу. По тому цю вашу секту спалимо – боса нашого ви сильно розізлили, – він оглянув її спортивні штани. – Що ж ви, пані господине, такі гарні ніжки ховаєте? Може вам одягу купити? Ви кажіть, як треба, я ж із радістю…

– Дякую, не гола ходжу, – скоромовкою випалила вона. – І що, нічого не можна зробити? Їм ж нема куди йти…

– Згорить все. Секту вашу хіба диво врятує. А майстра й поготів…

– Дякую за попередження. Я спробую знайти їм житло хоч на перший час і…

– Дослухайте. Ви-то теж смертниця, за співпрацю. Неофіційно, ясно ж, але, знаєте, пожежа то діло таке…

– Значить, згорю, наче відьма в Середні віки, – її хвилювало лише те, як убезпечити підопічних.

– Не спішіть так, – він притис її до стіни. – Собі-то життя ще можете врятувати, – його долоня міцно затисла рот жінки, інша опустилася вниз, відтягла резинку штанів і почала поволі гладити самий низ її живота. – Нумо, скажи, як він тебе звав? Пташечкою, якщо він Птах? Майстринею, якщо майстер?.. Скажи, я так само зватиму. Так спокійніше буде, звичніше… – він прибрав руку з її рота й, не чекаючи відповіді, грубо поцілував у губи. – Тихо, пташко, тихо…

Жінку скував страх. Вона хотіла закричати, вдарити його, втекти до кімнати й зачинитися там до дня обіцяної розправи, але не могла. Лишалося лише заплющити очі. Відчувати, як її штани й білизна спускаються вниз. Як вартовий, погладжуючи її плечі й продовжуючи й без того нестерпно довгий поцілунок, різко й боляче входить у неї. Як раптом чути звук удару й все одночасно стихає. «Він непритомний. Ходімо, відведу тебе до кімнати», – не розплющуючи очей, вона кинулася в обійми Габріеля.