Глава 40

21 червня 2016 рік

– Думала, що ніколи не здам цю сесію, – Аня відкриває пляшку води й пропонує мені її. З ввічливості відмовляюсь. – Дарма ти, вода чудовий спосіб зняти стрес після всього цього.

– Я віддаю перевагу круасанам з абрикосовим джемом. Або кремом. І обов’язково “Снікерс”. – усміхаюсь.

– Дівчата, у нас проблеми. У підвалі знайшли труп! – до нас на всіх парах мчить Коля. – Цей труп запрошує вас на поминки, поки ще може ходити й говорити. – швидко додає він, коли бачить наші зблідлі обличчя.

Боже, коли ці хлопці хоч трохи порозумнішають? Йому, між іншим, зараз здавати економічну теорію, яка у нас на першому курсі відбулася у формі заліку, а він сміється.

З тих подій пройшло багато місяців. Нам встигли знайти нових викладачів і директора та, що було дуже добре, за період зимових канікул. Ми вийшли на навчання без жодних затримок. Хоча студенти, якщо чесно, не сильно б сумували без пар. Особливо я. Мені подобалось лежати дома на ліжку і спати до обіду, поки мама ходила на роботу. Також я нарешті змирилася зі смертю Валерії та бабусі й відпустила їх. Тільки ночами мене досі мучать кошмари й ніхто не має сил заспокоїти мої нерви. Звісно, психологи радять мені дивитися менше фільмів жахів на ніч, але вони не знають, що після всього пережитого я просто не можу їх дивитися.

– Таню! Я здав математику на п’ять балів. Можеш привітати мене з успішним закінченням першого курсу. – Костя виходить на вулицю з переможним виразом обличчя, а свій рюкзак несе як прапор. Поки випадково не б’є ним по голові якусь дівчину. – Вибач, красуне.

– Круто. У мене четвірка, бо викладач дебіл. – відповідаю. Ну чому, якщо ти неправильно відповіси тільки на одне питання, одразу треба ставити чотири?

– З нашою колишньою викладачкою ми б не дожили до літа. – відмічає він. – Богдан Степанович зараз перевіряє роботу Кирила. Я б усе віддав, щоб послухати його. Ти, до речі, дуже крута.

Усміхаюсь і продовжую розмірковувати. На чому ми зупинилися? Ах так. Кожної ночі я п’ю заспокійливі й снодійні, але сну немає взагалі. Десь близько тижня я лежала всю ніч, дивлячись у стелю. Від кожного шурхоту мене били дрижаки. Одного разу я бачила директора, котрий усміхався мені та говорив, що гра ще не завершена. Від такого видовища я почала кричати, поки не розбудила не тільки маму, а й сусідів.

Після того випадку я намагаюся засинати. Маму турбує мій стан, але на цей момент їй запропонували працювати ще й в нічну зміну, тому я залишаюсь дома сама. Ну як сама. Кирило спить на дивані у вітальні, але після чергового мого крику вирішує залишатися в одній кімнаті зі мною.

– Ви бачили Колю? Таким життєрадісним здається, наче йому на іспиті не гаплик буде, – Кирило сідає на сходинку і забирає в Ані воду. Її залишки вона потім виливає йому на голову.

– У мене є три серветки. Тобі давати? – тягнуся за своєю сумкою, але Костя дивиться на мене осудливим поглядом.

– На вулиці плюс тридцять. Нехай стає напроти сонця і купається в його промінні. Можеш навіть футболку зняти на радість усім присутнім тут дівчатам. – я його жартівливо штовхаю ліктем вбік.

– Що у вас уже трапилось? – Костя від мого удару просто з’їжджає з однієї сходинки й такими веселими ми потрапляємо на очі директору, який дивиться на нас як на дурних.

– Нічого. Просто настрій хороший. – відповідає Костя.

Відвертаюсь. Обличчям до парку. І там, як мені здається, хтось є. Від цієї думки мені стає холодно і страшно. Такі рани ніколи не затягнуться. Вони переслідуватимуть мене до самої смерті.

– З тобою все добре? – Кирило підходить до мене ззаду й обіймає.

– Так. Просто здалось. – відповідаю.

З темряви на мене дивляться два величезні ока. Монстр, який ховається там, відступає у гущавину парку.

“Гра ще не завершена,” – так сказав мені тої ночі директор і він мав рацію. Ми ніколи не житимемо спокійно. Надто багато знаємо.