Глава 40. Крила

Дихання завдавало багато болю. Різкого, пронизуючого, потім тупого й тривалого, який не минав – лише повертався з новою силою вслід за кожним подихом. У небутті було приємніше. Там було темно, що проти вічного білого світла під стелею здавалося найбільшим блаженством. Депривація сну була одним із елегантних засобів катування – вишенькою на торті практично нескінченного фізичного дискомфорту.

Та небуття раз за разом переривалося. Чергова хвиля болю вздовж хребта повертала до реальності. Чи повертала до свідомості – питання суперечливе. Чи було в подібному стані щось подібне на те, що звуть свідомістю?

Зате точно були марення. Вони переривались, безладно змінюючи одне іншим, і зупинялися лише на короткі миті вже згаданих повернень до реальності. Загреб, Зальцбург, есей із філософії. Дім батька, дім вітчима, шкільний сад. Раннє Відродження на стінах музеїв і пізнє переродження на підлозі маленької кімнатки в хостелі десь на околиці Риму.

Сандро вкотре прокинувся. Його пальці стискали тонкий срібний ланцюжок. Не вірячи власним очам, він розкрив долоню. Хрестик із невеликим смарагдом у центрі. Чоловік повільно розвернув підвіску – навіть незначні рухи давалися йому тяжко. «Алессандро». Вишукане гравіювання вздовж вертикальної перекладини хрестика. «Як він тут опинився?» Мессірові щиро хотілося вірити, що це не чергове видіння. Зрештою, видіння не відчувалися тактильно.

***

Промені сонця гралися з листям плюща за вікном палати. Сандро нестерпно хотів вийти надвір – нехай і лише у внутрішній дворик психіатричної лікарні, який бачив зі своїх нинішніх апартаментів.

Наразі прогулянки йому заборонялись, проте він не почувався так погано, як минулими тижнями. Стан хлопця був відносно стабільним, тож дозу снодійного зменшили до вечірньої. «Принаймні мене більше не прив’язують до ліжка», – Сандро сидів біля вікна, опустившись ліктями на підвіконня.

Крім апатії від ліків проблемою залишалася нудьга. Медперсонал не розмовляв із ним. Зустрічі з матінкою дозволялися раз на тиждень, тричі на тиждень – сенси з психіатром. Як не дивно, Сандро любив їх. Лікар слухав його розповіді про театр, про спроби навчитися малювати й навіть дозволив його матері принести блокнот й олівці, щоби хлопець міг практикуватись.

Ці несміливі, подекуди невмілі зарисовки й були його єдиною розвагою. Він із нетерпінням чекав дня, коли психіатр дозволить йому читати. Наразі лікар дотримувався думки, що це заняття надто напружуватиме пацієнта, ослабленого численними нейролептиками.

Двері палати відчинились. Сандро не одразу зреагував на це – був десь глибоко у власних думках. «Птахо, як ти? Я невчасно?», – він різко розвернувся до входу.

– Марі? Ти як… В сенсі, ну, ти тут?.. – Кастільйоне нервово поправив волосся.

– Угу, – дівчина зробила крок вперед. – Ти чого? Не хочеш мене бачити?

– Я… – Сандро рефлекторно відхилився назад. – Хочу. Але чому я тебе бачу? Маю на увазі… Ти справді тут? Чи це моя уява або ж…

– Справді, Птахо.

Маріанна підійшла ближче й обережно торкнулася його скроні. Він мовчки накрив її долоню своєю і заплющив очі. Дівчина нахилилася і легенько поцілувала маківку хлопця. «Його волосся пахне полуницею й ваніллю», – подумалось їй.

– Марі, хіба тобі не страшно бути зі мною? – розгублено запитав Сандро. – Я ж… Ну, ти знаєш. Любомира й Андрея…

– Я знаю тебе. Ти б не вчинив так при свідомості. Ти не нашкодиш мені.

– Так, але я… – він хотів вкотре повторити те, що Маріанна вже не раз чула. Вона торкнулася його губ кінчиками пальців:

– Ти не жахливий. Не небезпечний. Ти не втілене зло. Все буде добре, чуєш? Тобі допоможуть. Тут хороші лікарі, твоя матінка робить все, що від неї залежить.

– Я боюся. Там, у небутті, страшно. Бо не знаєш, що робиш, доки ти там, – хлопець помовчав і продовжив: – Ми можемо поговорити про щось інше?

Він підвівся зі стільця й підійшов до ліжка. Сів на край постелі й звернувся до Маріанни:

– Прошу, йди до мене. Негоже мені змушувати тебе стояти. Знаєш, може, по мені й не скажеш, та я справді щасливий тому, що ти зі мною. Я сумую за тобою.

– Я теж. Тільки нам більше не вдасться бачитись. Твоя матінка сказала, що не варто мені сюди приходити, – вона сіла поруч із ним. На її подив хлопець усміхнувся:

– Це ж на краще, Марі. Я ж божевільний. І я б ніколи не пробачив собі, якби посмів ще й тебе обтяжувати своїм станом.

Сандро відкинувся назад і потягнув дівчину до себе. Місця в ліжку вистачало на одного. Двом лишалося хіба обійнятися. Він знав про це. Власне, хотів обійняти Маріанну, та соромився попросити. Вона все чудово зрозуміла. Уткнулася обличчям у його груди, погладила тонкі передпліччя.

Кастільйоне стис її в обіймах – спершу невпевнено, потім міцніше. Спустив руку на талію дівчини. Скромно поцілував у щоку. «Мені добре з тобою. Я почуваюся в безпеці й хочу вірити, що все й справді налагодиться. Мені страшно відпускати тебе, це так. Та хіба я не розумію, що моє безумство лише прогресуватиме? Тобі буде краще, якщо не хвилюватимешся про мене. А я буду щасливий, якщо знатиму, що в тебе все гаразд».

– Знаєш, про що я мрію? – тихо заговорив Сандро. – Безумовно, це лише нереальні фантазії, яким не судилося справдитись…

– Кажи, птахо, – так само тихо перебила його Маріанна.

– Мені так подобається, як ти звеш мене. Так гарно… Якщо вже я птах, хотів би мати гніздо. Безпечне місце, де міг би не тривожитись ні про що. Свою гавань, власну республіку…

– Звучить непогано. Тим не менш, зараз тобі навряд чи дали б захопити якесь село для проголошення республіки, – всміхнулася Маріанна й погладила його волосся.

– Яке там село, Марі… Мені б і будинку вистачило. Квартири, певно ні – хто ж проголошує республіку на кількох десятках квадратних метрів? А от дім – вже краще. І щоби в ньому був сад. Я б на нього, звісно, забив за кілька тижнів, але хай би був собі… Знаєш, нехай ця гавань існує в моїй свідомості. Там у неї точно ніхто не вторгнеться.

Сандро прибрав руки, даючи зрозуміти, що хоче встати. Коли вони знову сіли поруч, поправив темні пасма дівчини. «Яка ж ти неймовірна. Хіба ти можеш бути реальною?» Він зняв із шиї срібний ланцюжок, витягаючи з-під светра хрестик зі смарагдом.

Хлопець взяв долоню Маріанни й поклав прикрасу на неї. Обережно накрив її тонкими пальцями. Торкнувся її руки губами.

– Ця річ була зі мною з дня мого хрещення. Перший подарунок батька. Та я його розчарував, а тепер і себе. Я не вартий носити її. Але я щиро хочу подарувати її тобі. Якщо нам і справді не судилося побачитись, вважай це моїм оберегом для тебе.

– Сандро, це дуже дорогий подарунок, – засумнівалася дівчина.

– Не дорожчий, ніж весь світ, якого ти варта, – потис плечима Кастільйоне. – Прошу, прийми це. Зроби мені таку честь.

Вона міцно пригорнула його до себе. «Ця підвіска не дорожча за світ, Марі. Ти – мій світ. Моя безцінна троянда. Моє спасіння серед бентежних днів. Якби ти лише знала, як сильно я люблю тебе», – його роздуми й цю сцену перервав медбрат, який приніс ліки. Час, відведений на зустріч, сплив.

***

«Вона повернула це мені, коли ми знову зустрілися. Я пам’ятаю, що тоді я покликав її прогулятися. Вуличні музиканти грали щось дуже гарне. Пішов дощ, а Марі потягла мене танцювати. Сказала, що це за випускний, на який вона не прийшла, щоби не лишатись без партнера. Я хотів розпитати, з чого вона взяла, що не мала би партнера, бо ж стільки хлопців у класі, але відповіді не отримав. Ми танцювали вальс, хоч на тлі грав рок – там був правильний такт і я не втримався. «Ти досі її носиш?» «Як бачиш. То ти в нас Александр чи Алессандро?» «Наразі Сандро. При народженні Александр – так було звичіше для Австрії. Охрещений як Алессандро – на пам’ять про родове коріння. Довга історія це все. Й не надто цікава». За цими розмовами я зауважив, що підвіска знову на моїй шиї. «Оберіг виконав своє призначення – ми ж знову поруч. Тепер хай повертається до власника». «Але ж…» «Помовч, Александре». Її губи на мить торкаються моїх…»

Сандро прийшов до тями остаточно. Біль у спині послабився – принаймні йому так здавалось. Він розкрив долоню. Як і раніше, в ній був хрестик. Чоловік прошепотів коротку вдячну молитву. «Лише як ця річ потрапила сюди?», – він спробував підвестися на лікті, але чиясь долоня на оголеному плечі наполегливо зупинила його.

– Вік, чого ти? Все ж не так погано, я почуваюся краще…

– Завтра знімемо шви, тоді й буде не так погано. Чи ви дуже поспішаєте кудись? – владний жіночий голос, власниця якого навіть не думала приховувати іронію в словах.

– Окей, ви не Вік… – йому стало не по собі. – Ви кажете про шви. Мені й спитати страшно, скільки часу я був не при пам’яті.

– Трохи більше ніж одинадцять діб. У вас була лихоманка внаслідок зараження крові, – незнайомка говорила надто спокійно й це тривожило Сандро ще більше.

– В мене не могло бути зараження крові. Перед тим, як магістр покарав мене, він не вводив антидот, тож…

– А ви впевнені, що він не ввів його опісля? Тих чотирьох-п’яти годин у подібних умовах, ще й з відкритими ранами цілком достатньо. Ще питання?

– Що зі мною?

– Зараз? Жити будете. Щоправда питання, як довго, у вашому-то становищі.

– Тоді що зі мною було?

– Кривавий фарш від лопаток до попереку. Вікторія бачила частинку вашого ребра – вельми інтимно, вам не здається?.. Обидві рани глибокі, гранично до смертельних, та не смертельні. Майже. Зараз вже ні. Що ще… О так, дивовижно симетричні. Якби ми були у тій версії нашого всесвіту, де необережні ангели можуть оступитися з прекрасних доріжок Едему й випадково впасти на нашу грішну землю, я б допустила, що вам крім уважності бракує ще й тривіальної удачі. А потім якийсь малоосвічений криворукий хірург-третьокурсник напідпитку вирішив використати вас, неуважного ангела, який не дивився під ноги, для своєї курсової роботи. Знаєте, препарувати жабку чи трупик кроля йому було нудно. Прокинулись сонні від вечірки з низькопробним алкоголем амбіції, наш недоучка забув про свою криворукість і повважав хорошою ідеєю вирізати вам крила. Тільки-от скальпель… Чи сокира… Чи кухонний ніж зі слідами зіпсованої ковбаси… Його знаряддя геть не трималося в руках, тож видовище після такої екзекуції було дуже й дуже неприємним, – меланхолійна розповідь могла здатися навіть милою, якщо не вслухатися в її суть.

– Де ж твої крила, пташко? Покажи мені їх… Так він казав. Далі нічого не пам’ятаю. А ви… Хто ви й що тут робите?

– Я? Розмовляю з вами.

– Ви не відповіли.

– Невже? А мені так не здається. Ви не вмієте ставити питань, мессіре.

– У чому ж моя помилка?

– Ви так самовпевнено кажете слово «помилка» в однині.

– Тоді в чому мої помилки?

– А зараз так легко піддаєтеся на мою скромну маніпуляцію.

– Що ж не так з моїм питанням?

– Це вже п’яте питання з вашого боку. Котрого з них стосується ваше «не так»?

– Ви граєтеся зі мною?

– Лише тому, що ви з радістю підтримуєте мою гру.

– З чого ви взяли, що з радістю?

– А хіба ви вже знудилися?

– Та я…

– Так?

– Та йдіть ви до чорта, – втомлено видихнув чоловік.

– А ви справді дивовижної відваги божевільний, – розсміялася жінка. – Ви ще й імені мого не знаєте, а вже встигли двічі мене до чорта послати. Звісно, я не проти повернутися до себе додому, та мій наставницький контракт тут дійсний до Різдва. Робота, самі розумієте.

– Ви… Ви покровителька моєї матінки? – він відчув, як спалахнули його щоки від сорому, й мимоволі зрадів тому, що лежить обличчям у подушку. – Прошу вибачення. Мені справді варто було познайомитися з вами перед тим, як слати до чорта. Сандро Кастільйоне, вільний митець і римський Птах, – мессір не дивлячись простягнув їй праву руку.

– У неволі й за межами Риму, – невимушено додала вона й стисла його долоню. – Приємно познайомитися, Сандро. Ілінка, княгиня Фегерашану, магістерка-протекторка Трансильванії.

– Ого, вау… – він повернув голову й окинув її поглядом. – Яка ви гарна. Аж незручно вас втретє до чорта слати.

– То не шліть, – потисла плечима вона, присіла біля нього і з усмішкою поправила його волосся. – Сандро. Як кличка для собаки.

– Хіба собаки – щось погане?

– Я не зватиму вас так.

– Ви можете звати мене Птахом, – Кастільйоне підозрював, що його слова княгиня пропустить повз вуха.

– Александр. Це ім’я личить вам більше. Сандро… Ні, не те.

– Я не відзиватимусь на це ім’я.

– Хіба ви собака, щоб на котресь ім’я відзиватись?

– Мене не звуть Александром.

– Тепер звуть.

– Знаєте, пані… – він знову уткнувся в подушку. – Бог любить трійцю. Йдіть до чорта. І добраніч, – небуття все ще здавалося йому найприємнішим із доступного в ув’язенні.