Глава 4

— … воно ледь не насадило мене на роги, вже думав, не побачу своєї коханої, — слухаючи нового знайомого, я, м’яко кажучи, зніяковіла. Тому що, під опис “страшнюча рогата химера, незрозуміло звідки прилізла і розлякала всіх містян” ідеально підходив мій інший новий знайомий.

Досить неприємно усвідомлювати, що я провела ніч пліч-о-пліч з такою небезпечною твариною, але враховуючи всі обставини, мені справді пощастило, що після такої зустрічі я не померла вдруге.

— Таки доведеться подавати заявку в Гільдію, — невдоволено продовжив юнак, плентаючи поруч вже без моєї підтримки, — терпіти не можу цих зарозумілих псів… О, майже прийшли!

Я й без чужих указувань помітила величезний мур, що оточував місто.

— Лукас! — чоловік біля воріт привітно усміхнувся, від чого його вуса-гусениці настовбурчились, і з цікавістю подивився на мене. — Вітаю, панночко, вперше у нашому місті?

— Так, приїхала до подруги на декілька днів, — маленька брехуха. Тепер доведеться часто брехати.

— Раді вас вітати, — масивна рука вказала на відчинений прохід, — обов’язково скуштуйте фруктовий ель в “Квітковій феї”.

— Буду мати на увазі.

— Це таверна його сестри, він усіх туди відсилає, — Лукас закотив очі. Ха, я знала відтінок очей його нареченої, ким працює його теща, але не ім’я. Здається, я справді досягла ліміту спілкування на сьогодні, навіть для ролі слухача використовуються внутрішні ресурси.

Потрібно знайти де можна зняти кімнатку на декілька днів — можливо навіть будиночок, якщо Іпполіта не поскупилась, — і пройтися по крамницях, які зустрічають подорожніх майже на вході у місто.

Барвисті вивіски майоріли на кожному кроці, погляд притягували вуличні лавки, наповнені різноманітними фруктами та овочами. Тканини, прикраси, посуд, книги, канцелярія та інший крам — тут можна було знайти усе чого бажає душа.

Аромат випічки ледве не схопив мене за ніс, притягуючи до пекарні, з якого вийшла огрядна пані, цокаючи каблучками по бруківці. Вирішивши, що моє діло виконане, я вже хотіла попрощатись, щоб вперше за день нормально поїсти, але білявий вихор ледве не зніс нас обох з ніг.

— Лукас, що з тобою сталось?! Виглядаєш жахливо! Ти зустрів розбійників? Такий блідий, — дівчина занепокоєно оглядала свого нареченого, затиснувши його обличчя долонями. — Ходім, матінка огляне тебе.

— Чекай-чекай, вона мені дуже допомогла і я б хотів вас познайомити… — стримавши зітхання, я посміхнулась, зустрівшись поглядом із очима кольору блакитного кришталю.

— Мене звуть Рута. Лукас так багато розповів про вас, що здається, ніби ми вже знайомі особисто.

Я помітила як перекосило все ще бліде обличчя. Отак-то, виховані люди в першу чергу представляються, а не пальцями тикають.

— Рада знайомству, — вона приклала руку до грудей і мою увагу привернули коралі на її шиї. Взагалі тутешній одяг був надзвичайно різноманітним… — я Маріка Гіль. Як вже ви допомогли йому, то не хочте завтра прийти до нас на вечерю? Страви матінки відомі на всю округу. Наш будинок третій справа від міської вежі, або спитайте де живе лікарка Гільда.

Ледве я погодилась, Маріка схопила свого нареченого під руку і потягла кудись. Він тільки сконфужено кивнув на прощання, але виглядав дуже задоволена. Я навіть позаздрила на секунду: я двічі була у стосунках і обидва рази не тривали довше трьох місяців, що вже казати про заручини.

Після цього я лише години через три я змогла відкинутись на ліжко у симпатичній кімнатці на третьому поверсі таверни, яку мені порекомендували у ательє. Не “Квіткова фея”, але також приємне місце.

Я вкотре дістала записник, аби переглянути список необхідний речей і, можливо, вписати ще щось.

Продуктами можна буде закупитися перед виїздом, а так, як про об’єми багажу хвилюватися не потрібно, я планувала скупити достатньо речей, щоб можна було комфортно навіть в довгій подорожі.

Я почала з книгарні чи чогось схожого, де дізналась приблизну вартість мого гаманця — коли я за десяток книг, два записники та декілька олівців поклала свою позолочену монетку з вигравіюваним на ній профілем якогось пана, продавчиня подивилась на мене, як касир із магазину, коли ти купуєш жуйку, протягуючи п’ятсот гривень.

Вона відсипала мені три жмені дрібніших монет, якими я спокійно розраховувалась далі. У пекарні, наприклад, де я пообідала двома шматками м’ясного пирога, якоюсь ватрушкою і запила все трав’яним чаєм.

Я була сита та задоволена, проте шкіра неприємно свербіла від чужих очей. Важко було не помітити, що серед жінок в штанях розгулювала лиш я. Магазин з одягом я ледве знайшла навіть з допомогою якоїсь дівчинки.

Зустріла мене дуже колоритна пані: намиста у декілька шарів спадало на груди, голову оплітала кіски зі стрічками, сорочка була неочікувано білосніжною, що компенсувала спідниця, розшита безліччю химерних візерунків, та барвистий пояс.

Вона просканувала мене поглядом і засяяла, що начищена монетка.

— Вітаю, що ви шукаєте?

Тут шили й одяг на замовлення, але я не була впевнена чи затримаюсь тут надовго, тому вирішила обрати щось з готового. Вислухавши монолог колоритної пані про розчаровуючу тенденцію жінок слідувати столичній моді, який час від часу перебивався компліментами моєму довгому волоссю, акуратному носику, округлим плечам, родючим — думати про це не хочу — стегнам і навіть маленьким ступням. Як це її увага оминула груди — незрозуміло.

До тями я прийшла вже надворі, тримаючи з десяток пакунків: дві сорочки, спідниця, дві сукні, панчохи, три комплекти білизни, нічна сорочка, плащ, широкі і вузькі стрічки. Поруч ще лежали паковані дві ковдри і декілька середнього розміру подушок. Для початку вистачить.

Вже на півшляху до таверни мені на очі потрапив магазин зброї, про що свідчили схрещені мечі на вивісці. Я лише з цікавості вирішила зайти — і неочікувано відкрила у собі тягу до холодної зброї.

Я заворожено роздивлялась кинджал. Як ж прегарно виблискувало лезо, здавалось, що можна порізатись просто дивлячись на нього. Руків’я було із гладенького матеріалу кольору стиглої вишні, хрестовина і верхівка руків’я були зроблені з якогось металу, прикрашені різьбою.

Навіть не роздумуючи я купила його. І ще один схожий. Я навіть придивлялась до одноручних мечів, проте у мене не було можливості шукати собі учителя. Також довелось купити для них піхви з ремінцями, щоб можна було кріпити їх до стегон.

Щось для самооборони потрібно мати у будь-якому випадку, одному богу (ха-ха) відомо коли на горизонті з’являться ті Провідники. Та й, правду кажучи, не дуже хочеться сильно залежати від сторонніх людей.

Спати не хотілось, тому я дістала найгрубіший блокнот, довідник трав і зібрані мною трави. Я гортала сторінки, видивляючись щось схоже, і, знаходивши, робила замальовки. Підписувала, записувала їх ознаки і властивості — так запам’ятати їх було набагато легше. Я сортувала їх до купок і обв’язувала різними стрічками: для лікарських — зелені, для їстівних — блакитні, для отруйних — червоні, якщо щось було в однаковій мірі отрутою і ліками — жовті.

Я заповнила близько двадцяти сторінок, коли в двері постукали. Оплачуючи кімнату, я одразу попросила хазяїна подати вечерю у кімнату, так як була впевнена, що після важкого робочого дня сюди стечеться немало людей.

Дівчинка років чотирнадцяти — веснущата з двома тонкими косами — принесла тацю і поставила її на стіл. Запечена картопля з овочевим рагу і м’ясними биточками, білий хліб і два келихи якихось напоїв.

Ми перекинулись декількома словами і в кінці я поцікавилась чи можна прийняти ванну тут.

— Блакитні двері в кінці коридору, — дівчинка метушливо дістала полотенця із тумби біля ліжка, поверх поклала мішечок і якусь скляночку, — мило, а оце для волосся.

Я подякувала, хоча подумки я вже ніжилась у кип’яточку, перетворюючись на родзинку.