Глава 4

Після того, що сталось вчора ввечері, я вирішую дотримуватись основних принципів коледжу. Мовчати. Навіть Валерії не вдається витягнути з мене пояснень, чому мене не було пів дня. Я просто не хочу розмовляти ні з ким. Але з іншого боку, бажання дізнатися правду сильніше за мою волю.

Також мені страшно повертатися в коледж. Повсюди я бачу ту істоту, що шпурнула Анну. Ну, це я трохи перебільшую. З Кирилом ми спілкуємось за допомогою повідомлень. Тепер, здається, я починаю розуміти причину такого довгого мовчання. Сама атмосфера коледжу викликає дивні бажання. Мене починають відвідувати думки про самогубство, але тільки образ Валерії не дає мені остаточно збожеволіти.

“Колю, вас вчора намагались як-небудь вбити?” за обіднім столом пишу йому повідомлення.

“Ні. Що було дивним. З вами що-небудь сталось?” приходить його відповідь.

“Нас спробували збити машиною.” швидко пишу.

Коля читає повідомлення і нічого не відповідає. Продовжує мовчки їсти свій обід. Лунає дзвінок на пару. За розкладом у нас інформатика. Викладач дуже життєрадісна людина. Він зовсім не вписується у загальну картину.

– Тож, діти, у нас сьогодні лекція. Мене звуть Володимир Павлович. Напевно кожен із вас хоча б один раз вмикав комп’ютер. Якщо ні, то ми це швиденько виправимо. Є такі, хто взагалі не знає, що таке “комп’ютер”? – ми мовчимо. – Ну так. Майже кожен із вас сидить в різних соціальних мережах. Якось раз я вирішив перевірити сторінки наших студентів. Судячи з описів профілів, ми навчаємо виключно філософів. Але мало хто знає, хто такий Конфуцій. От хто він?

– Автор наших постів! – кричить хлопець на останній парті. На хвилину напруга зникає і всі дозволяють собі посміятися.

– Це дійсно так, – погоджується викладач.

Володимир Павлович поки єдиний, хто мені сподобався. Весь такий хороший та позитивний. Після закінчення пар вирішую сходити до бібліотеки. Забагато домашки. Особливо по тому мізеру профільних предметів з права.

В бібліотеці нікого. Крім бібліотекаря. Він так дивно на мене дивиться, а потім кудись йде. Залишаюсь зовсім сама. Тишу порушує тільки дзвінок від моєї сестри.

– Валеріє, я ще в коледжі. Не можу розмовляти. – не даючи їй нічого сказати, кладу телефон на стіл та йду шукати потрібні книги.

За вікном вже вечір, коли закінчую робити домашку. Зібравши речі, йду до виходу. Двері виявляються зачиненими. І чому я не здивована? Сенсу стрибати нема, бо бібліотека знаходиться на третьому поверсі. Ще й світло щойно вимкнули. Зв’язок теж зник. Повертаюсь на своє місце.

– Агов! Тут хтось є? – стукаю кулаками у двері. У відповідь тільки тиша. – Чудово! – від злості копаю один стелаж. Біль миттєво пронизує мою ногу.

Дощить. Блискавки з невеликими перервами освітлюють приміщення. Одного разу мені здається, що в кутку сидить та істота, з якою ми вже зустрічались раніше. Але як тільки чергова блискавка все освітлює, там нікого не виявляється. Я не намагаюсь вибратись. В таку погоду далеко не втечеш.

Мені вдається заснути. Прокидаюсь, коли усвідомлюю, що не сама. Ну не може книга з верхньої полиці сама впасти тобі на голову!

– Хто тут? – таке передбачуване питання. Відчуваю себе героїнею фільму жахів. Але перевіряти наявність ще одного персонажа не йду. Тепер розумію, чому іноді корисно дивитися жахастики.

По спині проходить морозець. Позаду хтось стоїть. Намагаюсь не ворушитись. Серце б’ється вдвічі швидше.

– Хто ти?

Істота нічого не відповідає. Воно просто торкається мого плеча. Я помітно здригаюсь. Монстр швидко забирає свою лапу. Чи руку? Блискавка знову освітлює приміщення. Бачу фігуру, яка вистрибує з вікна. Все закінчилось. Нікого немає. Ноги перестають мене тримати. Втрачаю свідомість.

Третя година ранку. Боже, це ніколи не закінчиться! Жахливо холодно через розбите вікно. Починаю шукати свій телефон, щоб подивитися чи є зв’язок. Жахливий тріск підказує мені, що від телефона не буде жодної користі. Він вмикається на мить і я можу оцінити тріщину, яка прикрашає екран.

– Капець!

Голова жахливо болить. Всю ніч не можу заснути. Хоч та істота пішла, але мене не тішить факт, що воно може повернутися. Десь близько п’ятої ранку мене починає мучити спрага, голод і потреба сходити в туалет. Я зла на саму себе.

Починається новий день. Бачу сонце. Раптом хтось починає сіпати ручку дверей.

– Випустіть мене звідси, будь ласка! – всередині зароджується надія.

– Хто там? – чую голос Кирила.

– Це я! Таня! – що він тут робить?

– Таня? Чекай, я збігаю за ключами! – він дійсно біжить. Знаходжу свій рюкзак і розбитий телефон.

Двері відчиняються. Там стоїть Кирило. Кидаю йому рюкзак, а сама біжу в жіночий туалет.

– Що ти робила в бібліотеці? – Кирило віддає мені рюкзак.

– Домашку. Дома Інтернет зник, тому довелось залишитись. Та істота теж була там, – розповідаю.

– А мене затримали після пар. Викладачка кудись пішла і довго не поверталась. Я тільки тепер зміг вийти з авдиторії. Мене хтось випустив.

– І нікого не було?

– Ні. Я майже всю ніч намагався додзвонитися до матері, але вона не брала слухавку. Тому я ввімкнув світло і так сидів.

– Бляха, а в мене не було ні світла, ні зв’язку. Сиділа в темряві з якимсь страховиськом і намагалась не знепритомніти.

– Добре, що сьогодні субота. Менше здивованих очей, – він йде до вхідних дверей.

– Чудово. Мені доведеться відповідати за розбите вікно. – слабко усміхаюсь. Напруга трохи спадає.

– Цієї ночі я відчув якийсь бар’єр між коледжем і студентами. Мені навіть здалось, що я його бачив. Він дуже міцний, – розповідає Кирило.

– Я нічого не відчувала. Але знаю, що трапилось. Нас хотіли налякати, при чому мене навіть більше. Таке вже траплялось з Колею та Анею. Тепер їх не чіпають, бо вони відмінно грають свої ролі. Я знаю, що актриса з мене ніяка, але цікавість завжди була моєю найкращою рисою характеру. Я дізнаюсь, що коїлось тут до нашої появи. Обіцяю! – це занадто, але все ж.

– Мені б твою впевненість, – із заздрістю в голосі каже Кирило.

– Найголовніше – не моя впевненість. Сама я не впораюсь. Мені ти потрібен, – останні слова говорити трохи страшно.

– А Коля та Аня? – цікавиться він.

– Вони також потрібні. Разом ми класна команда.

– Команда невдах, – бурмоче Кирило.

– Десь я це вже читала. Точно! Тільки в романі був “Клуб невдах”.

– Любиш Стівена Кінга?

– Обожнюю. І фільми жахів теж. Тепер я знаю як діяти в дивних ситуаціях. – відповідаю.

– Слухай, мені потрібно бігти додому. Батьки, певно, хвилюються. Все-таки мене цілу ніч дома не було. – дивлюсь на свій годинник. Десята ранку.

– Моя молодша сестра теж хвилюється. – ми розходимось.

Всю дорогу я придумую собі виправдання. Що мені казати? Що мене замкнули в бібліотеці? Чи, що вирішила в подруги переночувати? Сама не знаю.

– Бабусю, ти дома? – заходжу всередину. Дивно, бабуся не озивається. Хоча повинна вилетіти до мене з кухні з рушником напоготові за те, що налякала її. Обходжу будинок, та ніде її не знаходжу.

– Танюша! Ти дома! Як же ви мене налякали. А де Валерія? – бабуся заходить в будинок і виглядає не набагато краще за мене.

– Я засиділась в бібліотеці допізна. Готувала домашку на понеділок. А потім про мене забули й замкнули будівлю. Довелось ночувати, – чесно зізнаюсь.

– А зателефонувати мені ти не могла?

Мовчки показую свій телефон. Бабуся тільки буравить мене злим поглядом.

– Валерія теж не з’явилася вчора? – питаю.

– Ні. І на дзвінки мої не відповідає. – після цих слів ми викликаємо поліцію і сидимо у вітальні, поки вони прочісують дорогу від школи до будинку. Незабаром до нас заходить поліціянт. В руках він тримає рюкзак і телефон моєї сестри.

– Де вона? – питаю.

– Знайшли тільки це. Ми продовжуємо пошуки.

Але щось мені підказує, що Валерія близько. І не факт, що жива.