Глава 4. Тимчасова безкарність.

Вранці потрапити до управителя палацу було важким завданням. Той прокидався ще до сходу сонця і покидав покої, аби особисто контролювати більшу частину роботи, від якої залежить добробут і комфорт королівської сім’ї. Чоловік спостерігав за всім: від якості їжі, котру подають на стіл, до блиску вікон, стану саду і охайності слуг. Звісно, в нього було багато помічників, але він ніколи не лінувався перевірити щось самостійно, щоб бути впевненим в тому, що на наступний день його шия не потрапить в зашморг.

Проте Ровена була не з тих, хто легко здається, тому рішуче направлялась до замку, маючи на меті знайти Ульберта Своу і пожалітись тому на Дерфена, котрий знову виходить за рамки. Жінка мала надію, що той прийме її слова до уваги і хоча б дозволить їй забрати хлопця на час лікування. Ульберт не визначався жалісливими якостями і робив усе згідно правил і бажань Короля, не проявляючи ініціативи до того, що було далеким і непотрібним, а в цьому випадку — до рабів.

Всередині палац був справжнім витвором мистецтва. Кожен сантиметр високої стелі став місцем життя сотень білих і золотих драконів, котрі обвивали хвостами місяць і зорі. У полум’ї, котре нищівною силою вивергалось із велетенських пащек, виднілись розлогі крила червоногарячих феніксів, з черева яких народжувалось сонце. Колони, що слугували опорами, до середини теж були забарвлені яскравими теплими кольорами, немов по ним стелились язики вогню. На стінах шанобливо висіли портрети різних відомих політичних діячів та військових героїв, а за тронним залом спостерігали холодні очі попередніх королів.

Ровена жодного разу не могла стримати себе, аби не помилуватись неймовірною роботою валійських художників. Ті вклали сюди і свою душу, і серце, а деякі навіть життя. Але зараз їй бракувало часу, тому відкинувши непотрібні думки, жінка твердим кроком йшла до кімнати управителя. Вона знаходилась в глибинах правого крила на другому поверсі, тому йдучи широкими вирізьбленими сходами, Ровена на хвилину задумалась, що, насправді, стара: ноги боліли, а дихання не вистачало. Коли сходи закінчились і почався довжелезний коридор, вона дозволила собі перепочити біля вікна, присівши на лавицю, що так доречно стояла під ним.

Підійшовши до дверей управителя палацу, Ровена поцікавилась у варти, чи той у себе. Вони ствердно кивнули.

Декілька разів постукавши, чоловік із середини дозволив увійти. Кімната була великою і заповненою дорогими меблями з червоного дерева. Великі стелажі ломились від книг, журналів і інших документів, котрі зберігав у себе Ульберт. Зліва були ще одні двері, які вели в його спальню — це було поширеним поєднанням, що давало змогу допізна виконувати роботу, не витрачаючи часу на дорогу до покоїв. Навпроти високого вікна стояв масивний стіл, а на оббитому шовком кріслі сидів сам Своу, щось читаючи.

— Добрий ранок, управителю, — привіталась Ровена, стоячи посеред кабінету на м’якому світлому килимі.

— Ранку? — чоловік скептично перевів погляд на годинник, мала стрілка котрого показувала на 11.

— Тоді дня, сюди ж поки дійдеш, то і вечір настане, — відказала вона, розвівши руками.

— Добре, давай до справи. Чого ти хотіла? — втомлено питає Ульберт, на сухому лиці якого, окрім зморшок, проступали сині кола під очима.

— Я прийшла через Дерфена Яса, а саме його дії, по відношенню до.. — не встигла жінка договорити, як Ульберт жестом перервав її.

— Ровено, невже знову? — Своу не хотів втручатись в справи старшого наглядача, бо той виконував свою роботу добре і навіть завзято, виховуючи чудових слуг. З-під його батога вийшли особисті слуги управителя, котрі вже роками служать йому вірою та правдою, тож він не бачив проблем в тому, що чоловік інколи зривався на непокірних.

— Мій пане, невже ви не розумієте? Він побив хлопця майже до смерті, я навіть не знаю, чи зможу його.. — але й цього разу обурену Ровену перебили.

— Це ти не розумієш, Ровено! Скільки ще разів мені потрібно повторювати, аби ти виконувала свою роботу і не вмішувалась в справи інших? Якщо старший наглядач в’язниці вирішив, що раба потрібно провчити, отже на те були підстави. І ні ти, ні я не будемо в це влізати, бо в нас своїх справ по горло. Чи в тебе немає чим зайнятись, тому ти байдики б’єш, вишукуючи мене і відволікаючи дурними розмовами? — Ульберт ледь не кипів від люті, зім’явши в руці папери. Його попередня втома наче щезла. Він розлючено витріщився на жінку, стримуючи крик, проте дозволяючи собі говорити на доволі високій ноті.

— Тоді якщо старший наглядач в’язниці вирішить перебити всіх рабів, на це теж знайдуться підстави? І які ж це такі підстави? Золотом, чи може сріблом? — Ровена була страшенно зла і зрозуміла, що Дерфен вже тут був. І, звісно, заплатив, аби управитель заплющив очі на його безкарність. Усі, здається, знали, яким ласим той був до грошей, але чоловік настільки добре виконував свою роботу, що, схоже, Король просто ігнорував це.

Своу піднявся, викинув знищені документи, обійшов стіл і наблизився до жінки. Худою рукою він схопив комір її сукні і притягнув до себе, майже підіймаючи ту над підлогою.

— Не думай, що я буду терпіти твою зухвалу поведінку, Веллер. Те, що ти не служниця не означає, що я не зможу тебе покарати за наклеп. Забирайся до себе і роби те, що повинна, інакше не ображайся, коли твоє місце займе хтось з коротшим язиком, — управитель відштовхнув Ровену від себе, і та, мало не впавши, прикрила шию долонею, немов тканина, за котру тримався Своу, обпікала її шкіру. Сердито сверлячи поглядом чоловіка, лікарка розвернулась і швидким кроком пішла до дверей.

— Коли стоятимете на пласі, то згадайте кількість статків, котрі не змогли вас врятувати, — холодно процідила Ровена, а тоді різко відкрила двері і, нещадно ними грюкнувши, швидкою ходою направилась до свого пацієнта.

Лора старанно виконувала свої обов’язки, але це не допомогло зраненому Ніламу прийти до себе. Гарячка трималась, а рани кровили. Уві сні хлопець стогнав і марив, викрикував чиїсь імена і незнайомі слова чужою, для валійки, мовою. Наставниця все не приходила, що примушувало дівчину хвилюватись. Від самої ночі тут ніхто не з’являвся, не пропонував води чи їжі хоча б для неї, не говорячи вже про непритомного юнака. Виснажена Лора боялась, що скоро сама ляже поруч і не втримається, аби не заснути.

Ровена, неначе вітер, залетіла до камери, розлючено кидаючи ще одну скриню з медикаментами, котру принесла з собою. Такою її помічниця не бачила ще жодного разу, проте не сміла розпитувати.

— Гарячка підіймалась, проте, що б я не робила, вона не падала, все трималась. Тільки під ранок йому стало трохи краще, але перед вашим приходом хлопець почав марити, — тихо розповіла Лора, аби не примушувати лікарку говорити з нею зайвий раз. Та у відповідь тільки кивнула, хмурячи брови.

Зробивши перев’язку, жінка окинула помічницю суворим поглядом, проте той зм’як, варто було їй побачити, якою втомленою виглядає дівчина. Вона ж цілу ніч і пів дня провела біля юнака, насторожено спостерігаючи за його станом. Така віддана і чесна, Ровені стало шкода, що такі люди змушені підкорюватись таким, як Своу, не маючи змоги без грошей чи зв’язків доводити свою правоту. Страшенна несправедливість! До того ж, після їх сварки, Ровені нічого було й сподіватись на хороше ставлення до себе. Тепер Ульберт тільки й буде чекати, аби та зробила якусь помилку, щоб скоріше прибрати її з палацу.

— Лоро, люба, йди відпочинь, я побуду тут. Коли нормалізуємо його стан, то більше не буде потреби залишатись з ним, — тяжко видихнула Ровена, підпираючи собою нерівні камерні стіни.

— Пані Ровено, я прийду ввечері і підміню вас, — тихо погоджується Лора, а тоді повільно підіймається і розтирає занімівші ноги.

Жінка киває, після чого дівчина вклоняється їй і виходить.

Лора з насолодою вдихає свіже повітря і спостерігає за сонцем, яке все ще м’яко світить, даруючи останні теплі промінчики. Вересень радував погодою, проте прохолодний вітер, котрий зривав пожовклі листя з дерев нагадував, що зовсім скоро в країну увірвуться холод і морози. Дівчина ледве волокла ноги, знову і знову потираючи очі, які пекли так, немов туди піску насипали. Вона і не помітила, що їй на зустріч хтось йшов і прийшла в себе тільки тоді, коли, врешті-решт, в когось врізалась.

— Обережніше, Лоро! — почувся голос над вухом. Лора різко відскочила на крок, а тоді полегшено зітхнула, приклавши руку до грудей, де перелякано билось серце.

— Господи, Меріан, це ви! Я так злякалась, коли подумала, що врізалась в когось іншого!

— Тобто в мене врізатись можна? — з удаваною серйозністю спитала жінка, склавши руки на грудях.

— Ну що ви, звісно ні! Вибачте! Просто я.. Це неважливо, мені краще піти, — останні слова Лора схвильовано пробурмотіла, а коли вже збиралась обійти Меріан, коли та схопила її за плече.

— Що це з тобою? Виглядаєш жахливо. Щось трапилось?

— Усе добре, Меріан, я трохи втомилась і поспішаю додому.. — Лора не витримала твердого погляду жінки, котра буквально вивертала душу дівчини назовні.

Меріан Мур була надзвичайно уважною і ловила зеленими, наче у кішки очима, кожну деталь, кожну дрібничку. Здається, не було нічого, що можна було від неї приховати. Напевно, саме тому вона була особистою служницею третього принца.

— Кажи, що сталось, Лоро. Ти ж знаєш, що мене не проведеш, — її голос був переконливим і не залишав шляхів відступу. Якщо вона хотіла щось дізнатись, то вже не спиниться.

— Ну.. Виникла одна неприємна ситуація. Старший наглядач в’язниці побив одного з рабів. Точніше, не побив, а.. Господи, він його ледве живим залишив. Вчора ввечері ми з пані Ровеною зробили все, що могли, але той важкопоранений і досі не приходив до тями. Я чергувала біля нього цілу ніч, а сьогодні в день, коли прийшла пані, то виглядала дуже злою. Думаю, вона йшла до управителя палацу, але нічого не вирішилось, інакше ми б вже забрали пацієнта до себе, — дівчина випалила тираду на одному диханні, а при розповіді про Ульберта перейшла на шепіт, аби хтось сторонній їх не підслухав.

— Не встрявай в це, Лоро. Роби, що кажуть і не мели язиком. Нікому про це не розповідай, а тепер поспішай і приведи себе в порядок, — Меріан була нещадна, але права, тому дівчині залишилось тільки кивнути і швидко піти дорогою далі.

Жінка теж не затримувалась, поспішаючи у своїх справах.

Ввечері Меріан двічі постукала в двері з золотими узорами, на що одразу ж отримала дозвіл увійти. Спальня третього принца відповідала темпераменту свого володаря — простора, з великими вікнами, світла завдяки кількості ламп і майже не наповнена меблями. Тут було тільки необхідне — дерев’яне ліжко з балдахіном, пара тумб, дзеркало з туалетним столиком, велика шафа, двоє диванів, а ще книжкова шафа і зручний стіл зі стільцем.

— Мілорде, вже пізно, а ви досі читаєте? Побережіть очі, — Меріан завжди ставала турботливою поряд зі своїм господарем, продумуючи кожну хвилину його дня і спостерігаючи за усім, що відбувалось навколо.

Принц тільки легко всміхнувся їй, відкинувши книжку поряд із собою на диван.

— Годі тобі, Мері. Вінсент заганяв мене сьогодні зі своїми тренуваннями, тож я не мав часу почитати. Як не він, то ти перериваєте мене на найцікавішому, — Леон смішно насупив брови, від чого його лице здавалось ще більш дитячим.

— Але тренування необхідні, ви це добре знаєте. До того ж, Його Високість надто любить вас, тож не вірю, що він так сильно над вам знущався, — Меріан лагідно посміхнулась, беручи до рук щітку з туалетного столика. Підійшовши до принца, вона м’яко взяла довге золотаве волосся, аби старанно його розчесати.

— Щось чула цікаве, поки ходила до міста? — питає Леон, заплющивши очі і відкинувшись на спинку зеленого дивана, дозволяючи теплим рукам Мур бавитись з його шевелюрою.

— Нічого такого, мілорде. В столиці люди досі окрилені перемогою. Звісно, родичі померлих оплакують їх, проте так завжди було, ми їм не зарадимо, — тихо відповідає жінка, зосередившись на своїй справі.

— Хотів би я сказати щось наївне і по-дитячому розсердитись на Етвінель, але розумію, що, не маючи союзників, ми й самі б стали легкою здобиччю, і тоді жертв було б значно більше.. — із сумом шепоче Леон, на що Меріан мовчить, не знаходячи слів, окрім похвали. Її принц росте не тільки у фізичному плані, і зі своїм добрим серцем і ясним розумом колись стане надійною опорою не лише своєму брату — майбутньому королю, але й країні.

— А що там раби, котрих привіз батько? — раптово згадує хлопець, розуміючи, що за цей час не мав можливості подивитись на них.

— Не знаю нічого про них, окрім того, що когось Дерфен Яс жорстоко побив.

— Жорстоко побив? — перепитав Леон, повертаючись лицем до служниці.

— Лора, помічниця лікарки Ровени Веллер, розповіла мені, що Яс відшмагав юнака майже до смерті, і ті ходять лікувати його до в’язниці, бо ніхто не дає дозволу перенести того до шпиталю, — продовжує розповідь жінка, натякаючи, що в цій історії приплетений ще хтось. Відкладаючи щітку з рук, Меріан обходить диван, щоб стати перед принцом, аби тому не довелось сидіти в незручному положенні.

— Хіба правила не забороняють вбивати рабів під час їх навчання? Звісно, той ще живий, проте якщо помре, то Яс неодмінно скине всю відповідальність на Веллер, це й мені зрозуміло.. Побиття — не новинка, його завжди використовували, але з метою навчити і підкорити, а не відправити на той світ, — Леон виглядав задумливо, коли піднявся і підійшов до вікна, розглядаючи перші цятки виблискуючих зірок і сонну темряву нічного неба.

— Шкода буде, якщо її покарають. Лора обмовилась, що Ровена, схоже, йшла до Ульберта Своу, проте повернулась від нього страшенно злою… Я знаю її вже давно, і можу впевнено заявити, що це жінка з непохитними принципами і рішучим характером. Якщо вам цікаво, то завтра я розпитаю про це більш детально.

Принц постояв деякий час, і коли Меріан вже хотіла попросити того, аби він лягав відпочивати, Леон повільно зняв каблучку з королівською печаткою, а тоді віддав жінці з беззаперечністю в блакитних очах.

— Ти казала, що ніхто не дає дозволу на переведення раба до Ровени, тому його дам я. Візьми це, якщо в когось виникнуть питання і, ти знаєш, побільше розмахуй ним перед всіма, аби ніхто зайвий раз не відкривав рота, — Мур прийняла з рук принца прикрасу, а тоді з посмішкою йому вклонилась і швидко покинула кімнату, поспішаючи виконати доручення господаря і потішитись, коли побачить багрове від люті обличчя Дерфена.