Глава 4. Мрії на те й мрії

— Якби ти затримався, то спізнився би на поїзд, — бурчав Отто, поки йшов вузьким коридором вагона. — І залишився б разом із своїм шанувальником у Танберзі.

— Не розрахував час, — Дітріш винувато усміхнувся. — Але вже все добре! Йори залишилися там, будуть розбиратися з жандармами, а ми спокійно поїдемо і більше не зустрінемося з ними…

— Ми вже зайняли один салон, — Отто зупинився, відчинив двері й увійшов у невелике купе з двома сидіннями для сну. — Точніше, братик переконав людей знайти собі інше місце.

— Переконав?

— Пригрозив викинути у вікно, — Анкель дочекався, поки всі увійдуть, а потім зачинив дверцята. — Поняття не маю, чому мій дорогоцінний братик так хвилюється про тебе, але добре. Якщо це робить його щасливим, то я допомагатиму.

— Не бурчи, будь ласка, — Отто сів на лаву.

Дітріш зайняв сусідню, вирішивши не дражнити Анкеля і не підсідати до Отто.

Шлях мав бути довгим і нудним. За квадратним вікном миготіли кам’яні будови. Дітріш кілька секунд дивився на види, поки не почув ледь помітне зітхання.

— Це так дивно… — заговорив Отто, бо його почули. — Ми буквально збігаємо від кримінальної банди, не виплативши борг батька та лишаємо рідне місто…

— Вже шкодуєш?

— Ні, навіть навпаки! Мені здавалося, що неможливо просто взяти та кинути все, але зараз відчувається якась легкість і навіть… якесь передчуття новизни, чи що?

— У будь-якому разі, якщо вас не влаштує життя в іншому місті, ви завжди вільні повернутися.

— Якби не зустріч із тобою, я б ніколи в житті не наважився.

— Сумніваюся. Напевно, ти почав би думати про це значно пізніше.

Отто так не вважав, але слова Дітріша його обнадіювали. Все ж таки Танберг, може, і приніс багато приємних та не дуже спогадів, але разом з тим розставання з ним виявилося надихаючим.

— Ніколи раніше не їздив поїздом, — зізнався Отто. — Тому трохи хвилююсь.

— Ніколи? — здивувався Дітріш. — Залізниця ще є не скрізь, але мені здається, що це лише питання часу. Дивно не пробувати винаходи людства.

— Якщо так подумати, то ми з братом пропустили так багато всього… Як взагалі раніше виглядали паровози?

— Як гужові візки, — відповів Дітріш. — Але лише на вигляд, матеріал був значно міцніший. Перші рейси ходили на невеликі відстані через те, що не було даху. Пізніше почали нагадувати шарабани. Ніхто не хотів сідати у перші візки, оскільки дим від паровоза падав просто на людей.

— Ого… — Отто слухав з цікавістю. — А як люди їздили взимку?

— Ну от так і їздили. Але ти правильно думаєш, тип відкритого візка мало підходив людям, тому вагонобудівники вирішили змінити дизайн майже повністю, — Дітріш демонстративно поплескав по стіні. — Так стало комфортніше, проте все ще гостро стояло питання відсутності світла та опалення.

— Гаразд без світлі, але без опалення…

— Тому між стінами та оббивкою вагонів проклали теплоізоляційний шар із повсті. То були перші кроки. Недавно вагони обладнали печами, які незабаром замінили паровим обігрівом. Поки що нічого краще не вигадали, але, як мені здається, з розвитком магії зросте і розвиток транспорту. Навіть зараз магія вогню одна з найходовіших, шкода тільки, що люди не хочуть визнавати тенебрисів…

— Звідки ти стільки всього знаєш?

— У дитинстві мені подобалися паровози, — Дітріш розвів руками. — Батьки водили мене до музеїв.

— Музеї! — Отто захоплено поплескав очима. — Я теж хочу одного разу піти до музею!

— Упевнений, твій брат поведе тебе будь-куди.

Дітріш спробував підступитися до Анкеля, але той дивився на брата і ніяк не реагував на Дітріша. Мабуть, нав’язуватися з дружбою дещо дивно, але як інакше? Вони пов’язані однією поїздкою, не хотілося б відчувати незручність.

Дітріш до кінця не розумів, як до нього ставиться Анкель. Може, він спробує пристрелити «наївного попутника» та відібрати гроші, коли настане ніч?

***

Матіс довго не міг зважитися заговорити ні з ким про те, що трапилося, навіть з Арне, який, начебто, ніколи не відмовить у допомозі.

Минуло кілька днів після події у лісі, а відповіді на запитання так і не з’явилося. Матіс кілька разів ходив на службу до храму, сидів на дальній лаві та слухав проповідь священика біля масивної трибуни.

— У Попелищі, де народжуються Тіні, свої закони, — казав він таким тоном, наче мовить сенс буття вперше. — Якщо ми, діти Вотана, не зловживатимемо магією, то Всесвіт буде задоволений нами та не дозволить Тіням з’явитися на священній землі. Священна Гардська Імперія щороку переживає важкі випробування, але завдяки благословенню Вотана залишається незайманою. Єретики, які заперечують істину Вотана, ніколи не здобуть перемогу і згниють у Попелищі за свої гріховні пориви. То помолимося же!

Усі парафіяни схилили голови у німій молитві. Матіс тихо видихнув. Кажуть, що в храмах своя енергетика, чи не так? Що там можна зібратись з думками, очистити душу? Але поки що нічого, крім завчених промов про Бога, він не чув. Одне й те саме щодня. І чому храм мав заспокоїти душу, якщо націлений зовсім на інше?

Не витримавши, Матіс підвівся з лави та вирушив до виходу. На ганку можна було подихати свіжим повітрям і повільно оглянути квітучий сад у пошуках невідомо чого. Матіс був готовий зустріти кого завгодно, але точно не Його Імператорської Високості, що йшов серед кипариса із задумливим обличчям. Матіс навіть хотів повернутися назад, але принц помітив його раніше. За всіма правилами пристойності, Матіс просто повинен був привітати його поклоном.

— Не варто, — принц коротко махнув рукою. — Облишмо це для офіційних зустрічей.

— Боюся, я не можу виконати Ваше прохання, — Матіс зійшов з ґанку, коли вже почалася розмова. — Інакше мене визнають неповажним.

— Після того, що тобі довелося пережити? — принц Естеральд похитав головою в засудженні, але воно адресувався не Матісу. — Прийми мої співчування. Як тільки я дізнався, що сталося, то поспішив повернутися до столиці.

— Ви надто добрі.

— Ах, якби. Адже справа далеко не в цьому.

— Ваша Імператорська Високість?.. Про що Ви?..

— Це прозвучить вкрай дивно, але… — той кілька разів озирнувся і спитав набагато тихіше. — Ти не помічав нічого дивного останнім часом?

Матіс здивовано оглянув принца Естеральда, ніби засумнівався, чи з ним усе гаразд. Принц був старшим лише на кілька років, тому в дитинстві міг приєднуватися до різних загальних тренувань. В основному він, звичайно, займався фехтуванням, стріляниною та кінною їздою і лише трохи магією.

У дитинстві Естеральд був дуже доброзичливим: коли він приєднувався до тренувань загону, ставився до інших як до рівних, що не могло не підкуповувати. Навряд чи його ставлення змінилося з роками, просто він крутився в іншому суспільстві, і це нормально.

Естеральд по праву вважався негласним улюбленцем імператорської сім’ї: завжди охайний, ввічливий, спокійний та зібраний. Зовнішністю теж цілком вдався: точена чоловіча постать, густе світле волосся, підв’язане шовковою стрічкою, глибокі фіалкові очі та брови сумної форми. Естеральд нагадував людину минулої поетичної епохи, яка зійшла з полотна картини.

Матіс навіть поривався висловити йому всі побоювання, але не знав, чи варто це робити. Він і сам до кінця не зміг розібратися в тому, що сталося, навіщо скаржитися на вчителя?

— Дозволь мені пояснити, — Естеральд, помітивши сум’яття, поспішив виправитися. — Мене не було місяць, а за цей час, здається, відбулися глобальні зміни. Деякі члени наради багато чого не домовляють, а тут ще Тінь серед лісу, де її не повинно бути…

— Перепрошую, але я далекий від палацового життя, — Матіс розвів руками.

— Мені, правда, дуже шкода Кларіссу… — Естеральд торкнувся серця, висловлюючи щирість слів. — Вона не повинна була там загинути. Одна лише думка про це змушує мене відчувати, ніби сталося щось неправильне. Але, можливо, я просто не знаю, як боротися зі скорботою і намагаюся заспокоїти себе…

— Усі думають, що я знаю більше, ніж говорю, — Матіс винувато опустив погляд. — Але я не можу бути впевненим…

— Можеш не казати, — Естеральд впевнено схрестив руки на грудях. — Зрештою, поки я й сам не знаю, що думати. Сам факт того, що вас відправили на околиці села Хельг, здається дивним.

— В якому сенсі?

— Я думаю, ти й сам уже почав помічати дива.

Матіс повільно кивнув:

— Можливо.

— І я теж. Скільки б не читав звіт, не можу зрозуміти, хто саме затвердив ваш загін на «звичайну» справу, яка раптом обернулася нападом Тіні.

— Навіть якщо й так, чому Ви так хвилюєтеся про це?

— Дітріш досі не повернувся, — Естеральд намагався говорити рішуче, але очі його шкодували. — Кларисса мертва. Як я можу стояти осторонь?

— Хіба тенебриси не повинні вмирати на завданнях? Хіба не до цього нас готували?

— Цей погляд також засмучує мене, не приховуватиму, і я не збираюся дотримуватися такого обурливого ставлення до тенебрисів. Ми практично росли разом, я не можу бачити в вас лише тільки зброю.

— Ваше…

— Поки ми наодинці, то можеш звертатися до мене як у дитинстві, — той уперто махнув рукою. — Здається, я вже кілька років прошу те саме.

— Естер, — здався Матіс. — Твої слова багато значать для мене, але не варто перебільшувати. Якщо згадати, як ставляться до тенебрисів в інших країнах, нам дуже пощастило народитися саме тут.

— Якби я міг змінити все, що мене не влаштовує… — зітхнув той і посміхнувся якось тепло. — Часом я згадую день, коли нас залишили одних на ночівлі просто неба. Так, це було у внутрішньому дворі, бо навряд чи ми були повністю вільні, але тоді було так весело!

— Так… — Матіс і сам посміхнувся. — Ми не спали всю ніч, за що отримали наганяй вранці.

— А коли до намету заповзла змія, то Дітріш ледь не спалив його! — Естер стримано посміявся, згадуючи цей момент. — Те, як він боявся змій, — це просто щось!

Матіс тихо посміявся. Вперше за цей час.

— Ну от, так краще, — Естер задоволено кивнув. — Незвично бачити тебе в такому пригніченому стані. Я розумію та поділяю твої гіркі почуття, але якщо ти й далі продовжиш думати про це, то стане лише гірше.

— Я розумію. Тому намагався знайти втіху в храмі, проте…

— Проте натрапив на промивання мізків?

— Ох, як грубо…

— Перепрошую, — той усміхнувся, мовляв, це навіть мені очевидно. — Будь ласка, не засмучуйся так сильно. Я ще не до кінця зрозумів, що трапилося, але обов’язково докопаюся до істини.

— Що ж … — Матіс зробив глибокий вдих. — Насправді я маю, що сказати.

— Але якщо ти не хочеш, то я не наполягаю.

— Думаю, тобі можна, хоча… Насправді я й сам не знаю, що саме сталося… — Матіс почухав потилицю. — Пробач, якщо звучатиму дуже безглуздо. Там, у лісі… Я вже погано пам’ятаю… Але тоді Кларисса напала на мене.

— Що? — здивувався Естер. — Але чому? То був дурман?

— Я не… Можливо, але я не знаю…

— Але цього не було у звіті.

— Я нікому не сказав. Тому що потім мене підлікував Дітріш, Кларисса вискочила на нас… Далі я й сам нічого не зрозумів, але вона вже лежала мертва, а Дітріш розчинився у темряві.

— Але… Ти впевнений?..

— Кажу ж, — Матіс знову знизав плечима, — гадки не маю, що й до чого… Але я бачив, що бачив. І якби я розповів, то виставив би Дітріша вбивцею, чи не так? Але він не вбивця, Естере. Він не вбиватиме, поки його не притиснуть до стіни. Боже! Та він навіть не міг убити кролика на полюванні!

— Згоден, це зовсім не в стилі Дітріша … — Естер округлив очі, гублячись у здогадах. — Стало тільки більш незрозуміліше. Але, будь ласка, не кажи більше нікому. Навколо діється щось дивне, не варто довіряти всім підряд… адже я не знаю точно, що тут коїться…

— Матіс? — перервав їх голос. — І Ваша Імператорська Високість?

Матіс та Естер повернулися на Меїнарда, який повільно йшов до них назустріч. Естер наостанок мотнув у попереджувальному знаку головою і чемно привітався з придворним магом.

— Що ви робите біля храму? — спитав Меїнард із ледь помітним невдоволенням у голосі. — Відколи сам принц став релігійним?

— Ну, що Ви, ми просто прогулювалися та випадково зустрілися, — сказав Естер. — Я вже збирався йти. У мене призначено зустріч з хвилини на хвилини.

— Буде негарно, якщо Ви запізнитесь.

— Я лише хотів висловити співчуття, — Естер коротко кивнув Матісу на прощання і пішов до палацу.

Матіс раптом відчув холодок по спині від погляду Меїнарда. Таке відбувалося, коли Матіс засинав на уроці або помічався за списуванням. Але зараз що не так?..

— Тобі довелося багато чого пережити, — сказав Меінард. — Але що швидше ти відновишся, то краще. Будь ласка, проведи відгул із користю.

— Звичайно, — закивав Матіс. — До наступного завдання я вже буду зібраний! Ось побачите!

***

Естер піднявся сходами, задумливо прикусуючи ніготь великого пальця. Слова Матіса виявилися несподіванкою, хоча Естер справді підозрював, що у звіті приховано ще щось.

Естер звернув за ріг порожнього коридору та увійшов до читацької зали. Вона найчастіше залишався порожньою, оскільки вважалася особливим місцем принца — щось на зразок власного куточка. Посеред кімнати, перед вікном, були м’які крісла та скляний столик.

— Ти затримався, — Арне підвівся в знак привітання.

— Побачився з Матісом, — Естер упав у крісло, масажуючи чоло. — Не дивно, що він такий похмурий! Його мучать спогади, але він боявся поділитися ними. Не можу його судити, Матіс правильно зробив, що не вказав у звіті деякі деталі…

— Що?.. — Арне виглядав здивованим. — Але мені він нічого …

— Справа не в тобі, — той легко махнув рукою. — Не варто сприймати на свій рахунок.

Арне приречено видихнув, сів назад у крісло і почав перебирати руками:

— Це тому, що я не зміг захистити їх… Мене призначили лідером, бо я можу підтримувати дисципліну в загоні, але це мене не робить справжнім лідером.

— Кажу ж, не варто бути таким категоричним, — Естер спробував усміхнутися з нотками підбадьорення. — У всій цій події точно немає твоєї провини.

— Проте Кларисса мертва, а Дітріш пропав безвісти.

— До речі, — Естер посерйознів. — Матіс сказав, що Кларисса напала на нього. Дітріш зцілив рани, але Кларисса напала і на Дітріша. А потім, начебто, впала мертво.

— Нічого не розумію… — Арне почухав підборіддя. — Це абсурд якийсь…

— Мабуть, Матіс подумав так само, тому промовчав на допиті. В будь-якому випадку, це лише підтверджує мій здогад: за нападом у лісі хтось стоїть.

— Не хочу вірити, але схоже на те.

— Поки мене не було у столиці, сталися дивні зміни. Наприклад, поведінка батька.

— Імператора?..

— А що, я маю іншого батька? — Естер безглуздо посміявся, і це була спроба розбавити атмосферу, але вона провалилася. — Самі зміни!.. Ні, нічого такого… Але він став поводитись так… холодно?.. До того ж, матінка сповістила про те, що в кімнаті батька зачастив лікар. Мені не вдалося дізнатися більше.

— Якщо імператор нездужає, то це погано. Але, як я розумію, ти ведеш до іншого.

— Я не можу напевно стверджувати. Подивлюсь, як буде далі.

— Саме так. Не треба накручувати, — Арне насупився. — Але як це пов’язано із провальним завданням у лісі?

— Батько почав пропускати наради, тому, мабуть, наказ було віддано саме на одному з таких днів. Якби я міг дізнатися, хто саме відправив вас до округу Хельг… Але все, що діється на зборах наради, залишається там же, за зачиненими дверима. Це може бути збігом. Тут щось не так.

Арне та Естер підтримували дружні стосунки ще з дитинства. Так вже повелося, що їм було досить просто порозумітися — обидва вдумливі, спокійні й начитані. Вони іноді листувалися або таємно обмінювалися книжками. Іншим у палаці краще не знати, що принц дружить з тенебрисом. Хоча Естер не горів бажанням ховатися, Арне наполяг сам.

Арне почав підозрювати щось недобре ще в самому лісі, а тому зовсім не знав, що й думати. Він хотів навіть поділитися думками з учителем, але… В останні дні альтус Меїнард дещо відсторонений, сильніше ніж зазвичай.

Коли Арне доповів йому про загибель Кларисси, то він відповів лаконічно: «Я знаю». І дихання його було таким рівним… Таким спокійним… Що тут можна було подумати?

— Якщо навіть зустріч із Тіню була підлаштована, то в чому мотив? — спитав Арне, хмурячись від роздумів. — Хтось наказав Клариссі. Хтось, кому вона не могла відмовити, очевидно. Напасти на Матіса? Напасти на Дітріша? Або на нас усіх… Поки що ми не можемо точно знати. Так само незрозуміло, чому зрештою Дітріш втік.

— Це ще не все, що мені вдалося впізнати. Я перехопив листа.

— Що? Яким чином?

— Сіткою, — раптом видав той, показуючи артефакт у вигляді обручки. — Побачив голуба та закинув сітку!

— І скільки часу ти там голубів відловлював?

— Але що мені лишалося? Я прибув додому, а запитань більше ніж відповідей! Так, некрасиво читати чужі листи, але й влаштовувати пастку теж некрасиво.

— Гаразд, мене вражає твоя завзятість, — лише хмикнув Арне. — І що ти дізнався?

— На жаль, я не знаю, хто адресат, але голуб був сизий, з чорною плямою на лівому оці.

— І що було у листі?

— Пошукова група вислала ранню доповідь, якої ще немає навіть у канцелярії, — Естер пирхнув, видавши невдоволення. — Але все рівно. Я ще не можу звинуватити нікого у приховуванні інформації без вагомих причин. У листі було сказано, що на березі річки біля села Хельг було знайдено навчальну мантію Дітріша.

— Що?.. Він у небезпеці? — Арне здригнувся від лякаючих думок, але Естер похитав головою:

— Не думаю. Він спеціально спробував заховати її.

— Хотів злитися із сільськими?

— Напевно. Я вже відправив туди своїх людей, мені здається, що хтось його точно помітив. І, можливо, зміг допомогти доїхати до найближчого міста. Це найлогічніший варіант дій у подібній ситуації. У місті загубитися вже простіше.

— Я тільки сподіваюся, що його ніхто не поранив… Боже, він буває надмірно самовпевнений!

— Можливо, він боявся, що смерть Кларисси повісять на нього?

— Та хто в це повірить! — Арне випадково підвищив голос. — Цілитель убив метательку каміння!

— Але ми не знаємо, що саме сталося між Кларисою та Дітрішем.

— Так, але…

— Поки що це всі новини на сьогоднішній день. Мене всього трясе від бажання якнайшвидше розібратися, проте… Треба запастися терпінням. Якщо за моєю спиною відбувається щось каламутне, я як майбутній правитель зобов’язаний у всьому розібратися.

— Тільки пам’ятай, що ти не один. Може, справи імперії мене не стосуються, але я мушу подбати про свій загін. Так буде правильно.

***

Ніч опустилася й відкрила вид на яскраві зірки, що ховалися за деревами, які промелькали в вікну. Вагон поїзда м’яко коливався в сонній тиші. Дітріш сидів над картою з приглушеним світлом, поки його супутники лягли на сусідньому дивані. Анкель дуже мило обіймав Отто, як м’ягесеньку іграшку.

Дітріш не переставав обмірковувати найкращий маршрут. Зрештою, Венцбург – не кінцева мета. Звідти треба буде перебратися до іншого міста, а там бажано знайти пором. У результаті все одно доведеться шукати спосіб залишити країну. Але поки що важко передбачити точно…

— Що ти робиш?.. — спитав Отто, обережно вилазячи з обіймів.

Він виявився по-справжньому допитливою дитиною, але Дітрішу в цілому сподобалося розповідати йому різні історії майже весь день. Та ось тільки він сподівався, що з настанням темряви зможе посидіти наодинці з думками.

Отто вже заглянув на карту, але не міг нічого розібрати:

— Що то за язик?

— Стародавній гардський.

— Ти справді знаєш стародавню мову?

— Більше так, чим ні. Я можу розуміти писемність, але живе спілкування ніколи не чув.

— Я думав, що вивчення стародавньої мови доступне лише магам зі званням альтус та іншим вершкам суспільства, — Отто сів поруч. — Ти вершка суспільства?

— Ні, я просто не питав дозволу.

— Оце так… Але навіщо тобі карта? Я думав, ти просто вирушаєш у подорож.

Дітріш не знав, як і сказати. Він навіть здогадувався про можливу реакцію: від сміху і до осуду. Звісно, ​​хто у своєму розумі кидатиме все лише через легенду? Але Дітріш не хотів вислуховувати спроби «достукатися до здорового глузду», він хотів побачити і дізнатися якнайбільше про світ навколо. І неважливо, якщо легенда виявиться просто гарною казкою. Цінність пригоди у іншому.

— Так, просто дивлюся, куди можна вирушити, — відмахнувся Дітріш уголос. — Чому ти не спиш?

— Я надто нав’язуюсь?

— Я цього не казав.

— Але якщо це так, скажи прямо.

— Чого ти взагалі взяв?

— Тому що я можу бути нав’язливим. — Отто сів зручніше, ніби боровся з незручністю. — Нічого не можу з собою зробити. Ти знаєш так багато, я також хочу.

— До речі, а звідки ти стільки всього знаєш? Невже вистачало грошей на навчання?

— Ні, звичайно, — той усміхнувся. — Це завдяки Анкелю. Він буває грубим та неприступним, але тільки тому, що намагається захищати мене як уміє. Коли йому надходило замовлення на вбивство, він переконував людей дати мені кілька уроків в обмін на життя. Ну, може, він їх обманював, але для нас це норма.

— Що ж… — Дітріш не знав, мило це чи моторошно. — Але ти справді розумніший за більшість дітей свого віку.

— Я знаю. Не розумію, чому так сталося. Але Анкеля дуже засмучувало, коли він не міг відповідати на мої запитання… Він навіть читати не може навчитися… — Отто посміявся, але по-доброму. — Ну й нехай, йому це просто не потрібно. Я сам все прочитаю і доповім йому.

— У тебе неймовірно дбайливий брат.

— Саме так! Він добрий, незважаючи ні на що.

Дітріш відчув теплоту на душі. Неоднозначні, мабуть, брати, але хіба бувають у цьому жорстокому світі однозначні люди?

— Хочеш бути вченим, коли виростеш? — поцікавився Дітріш.

— Так, хоч і розумію, що без впливових батьків чи бодай зв’язків у мене немає шансів вступити до університету. Але мрії на те й мрії, чи не так?

— А що саме ти хотів би вивчати?

— Ще не вирішив. Мені все цікаво. Іноді Анкель приносив книги, які забирав у туристів, і я зачитувався аж до ночі, а іноді знаходив наукові статті в газетах. На жаль, я не маю постійного джерела, щоб черпати знання.

— У такому разі, навіщо зупинятися на чомусь одному? У світі дуже багато цікавого, — Дітріш знизав плечима.

— Як гадаєш, у мене є хоч якісь шанси стати вченим?

Голос Отто звучав сухо. Він дивився на свої черевики, ніби знав відповідь. Напевно, знав, але не хотів з цим миритися. Ніхто ніколи не пустить безрідного бродягу (з точки зору вищого суспільства, зрозуміло) навіть у міську бібліотеку. Що вже казати про майбутнє…

— Моє місце внизу, чи не так? — Отто зітхнув. — Максимум вантажити візки чи чистити взуття на вулицях…

Дітріш раптом різко звернув карту, дивлячись на Отто похмурим поглядом:

— Якщо ти гратимеш за звичними правилами, то так.

— Що ти маєш на увазі? — не зрозумів той.

— Ти розумний хлопець, це правда. Але чого ти хочеш: визнання людей, які ніколи не приймуть тебе, чи пізнавати світ? Люди люблять говорити, що по-справжньому талановита людина прокладе собі шлях до успіху, але життя так не працює. Успіх – розмите поняття, як і талант. Не все у світі залежить від нас. Ти можеш бути бодай не найрозумнішою людиною в Імперії, але померти з голоду в провулку. Тому що не варто робити те, що тобі все так намагаються нав’язати: стукайся в зачинені двері і тобі обов’язково відчинять, продовжуй стукатися головою, нумо!

Отто дивився на нього з круглими очима, чудово вловлюючи суть, але не до кінця її розуміючи. Дітріш розійшовся в полум’яній промові:

— А чи так сильно тобі кортить стати вченим? Хочеш, розповім тобі таємницю? Більшість із них нічого не роблять, тому що заборонено лізти в науку без дозволу храма. Заборона йде чи то від храма, чи то імперії, або взагалі від моральних принципів. Все, чим можуть хизуватися вченими, то це статтями в газетах. Поки що у світі є заборони, продиктовані зручністю імперії, жодного розвитку не відбудеться. Ти справді хочеш такого життя?

— Ні…

— Тоді що тобі заважає стати вченим зараз? Дослідником всього поспіль!

— Але де мені вчитися…

— Ти вирушаєш у нове місто, де в будь-якому разі навчишся багатьом новим речам! І це лише початок. Навколо нас такий великий світ! Іноді я не розумію, чому його ніхто не помічає? Просто озирнися! Раніше ти не бував на поїздах, а зараз знаєш, як вони розвивались. Здається дрібницею, але одна історія за іншою, один досвід за іншим — і ось, ти вже дослідив щось нове. Те, що здавалося тобі непомітним. Все починається з дрібниць. Сьогодні ти слухаєш розповіді, а завтра твориш свої.

Дітріш зупинився, коли зрозумів, що Отто не зводить з нього очей. Невже сказав щось дурне? Він стримав запал і заговорив уже спокійніше:

— Ризикну сказати, що я тебе розумію. Мені змалку нав’язували те, що мені зовсім не подобається. Я, може, й цілитель, але медицина, травознавство, зільоваріння… Це все, по суті, одне й те саме в різних варіантах. Принаймні для мене. Думка про те, що доведеться жити так далі, жити й робити, що не подобається — гнітить мене. Таємно я вчив те, що мені цікаво, — він погладив карту. — Тому що сказано: стукайся у двері, вчи медицину, служи імперії, стукайся і чекай нагороди. Але якщо подумати, навіщо проживати єдине своє життя в нещастя? Чому б самому не зробити щось нове? Може, суспільство тебе й не визнає, але ти сам будеш щасливим. Більше того, — він знову глянув на Отто, — ти маєш брата, який завжди підтримає твої прагнення. Це безцінно.

І тоді Дітріш раптом зрозумів: Отто дивився на нього такими очима не тому, що почув дурість, а тому, що щиро заслухався.

Отто завжди був тямущою дитиною. Він добре пам’ятав моменти з раннього дитинства: побите обличчя матері, яка не могла знайти, чим нагодувати ще маленького Отто. Вона плакала і промовляла вибачення, які дитина ще не розуміла, але уважно слухала.

— Ми не прогодуємо ще одного рота! — обурено кинув батько, що сидів біля стіни з порожньою пляшкою пива. — Це твоя провина! Це ти нагуляла!

— Нічого я не нагуляла! — визвірилася мама.

— Від жінок одні проблеми!

— Не кричи, Отто злякається!

— Ми не прогодуємо ще одного виблядка! — знову залагодив батько. — Можемо продати його й тоді…

Він не договорив, бо в провулок забіг Анкель. Він сам був ще зовсім дитиною — худим та одягненим в обноски, які сам знайшов, — але від нього виходило приємне тепло. Отто розумів це навіть тоді.

— Я знайшов! — щасливо сказав Анкель. — Рисове молоко!

Мама передала немовля до рук радісного Анкеля. У його руках Отто відчував себе у безпеці. Анкель засунув у пляшку з молоком згорнутий шматок тканини, щоб зробити подобу соски і віддав Отто.

— Де ти взяв молоко? — підвівся батько.

Від алкоголю в нього роздуло живіт, що робило його схожим на злісне чудовисько з тонкими руками. Анкель навіть не повернувся до нього, спостерігаючи за Отто з непідробною любов’ю.

— Допоміг тягати бочки і мені заплатили, — відповів він. — Я витратив моменти на рисове молоко.

— Ах ти негідник! Усі діти зобов’язані нести гроші своїм батькам!

Мати схопилася слідом, не дозволяючи йому підійти до дітей. Поки він перебував у тверезому стані, навіть тендітна жінка могла заспокоїти його парочкою сильних поштовхів. Але це означало, що він обов’язково помститься пізніше.

Батько повернувся вночі, помітно хитаючись на ногах. Отто прокинувся від гучного зойку мами, яку п’яне чудовисько штовхнуло в стіну.

— Витрачати гроші на виродка! — кричав батько, язик його заплітався. — Все одно немовля здохне! Підчепить щось і здохне! Не дозволю забирати гроші!

Дитина сильно злякалася, коли п’яне чудовисько рушило в його бік і замахнулося ногою. Анкель, не розмірковуючи, стрибнув під удар, але схопив Отто в міцні обійми. Він притискав Отто до грудей і закривав собою від ударів розлюченого батька. І скільки б синців не з’являлося на його тілі, Анкель завжди захищав Отто як умів.

Батько бив його часто, поки матері все ж таки не вдавалося переключити його увагу на себе. У нетрі бійки і побої зустрічалися так часто, що ніхто ніколи не приходив на допомогу. Так жила більшість населення, заслана в покинутий район подалі від очей туристів. Чекати на допомогу від закону? Смішно.

Отто навчився говорити досить рано. Так, зовсім прості примітивні слова, але мати й брат раділи, коли він вимовляв щось, байдуже що! Отто, коли бачив усмішки близьких, намагався зробити все, щоб вони не зникали, тому щоразу повторював усе, що чув. Але він не хотів повторювати за батьком.

Бо коли той приходив і розповідав, що його знову вигнали з роботи, але це не його вина, а пана, і взагалі всі погані, то й говорити не хотілося.

Отто довелося вчитися ходити самому. Анкель допомагав йому у всьому, коли приходив додому («домом» служив саме провулок) з виснажливих підробітків, але він так старався, що бувало уходив на добу. Отто навчився ходити та приносити мамі дрібні речі й приховані від батька сухарі.

Мамі ставало все гірше та гірше. Батько побив її так сильно після відмови продати одного з дітей, що в неї довго йшла кров із носа. А потім раптом мама почала багато і довго спати. Навіть коли батько штовхав її, називаючи ледаркою. Але тоді вже все було вирішено наперед.

Якось мама так і не прокинулася, скільки б Отто не штовхав її. Він штовхав її довго. Пхав і плакав. Але ніхто не відгукувався. Ніхто з інших таких же безпритульних навіть не дивився в його бік, вдавали, ніби це не їхня проблема. Отто почував себе таким безпорадним! Таким наляканим!

А потім прийшов Анкель і все зрозумів по одному виду Отто.

Анкель обійняв його чорними від золи руками, тремтячим голосом промовляючи:

— Все добре. Мама тепер у іншому місці. Тепер я піклуватимусь про тебе. Все добре.

Після смерті мами батько став рідше приходити. Хотілося б вірити, що його гризли муки совісті.

Отто та Анкель залишилися самі. Але Отто був досить тямущою дитиною і вже тоді намагався не приносити проблем. Він днями чекав на Анкеля з роботи, щоб разом погризти сухарі, заховані в стіні за цеглою, а ночами вони притискалися один до одного під тонким простирадлом, щоб не замерзнути.

Коли Отто став старшим, то намагався не сидіти без діла. Може, він і був розумним, але це не додавало йому віку — ніхто не погоджувався брати «карапуза» на роботу. Люди з інших районів виглядали такими чистими та ситими! Невже їм так шкода поділитися бодай хлібом?

Отто хотів би принести братові щось, окрім сухарів, які можна було вкрасти з голубника! Одного разу йому вдалося швидко схопити батон з прилавка та помчати щосили! Так, батон не належав йому, але ті ситі люди не постраждають! Отто зміг відірватися від погоні завдяки маленькому тілу: дорослі не змогли б пролізти за ним через усі ті щілини у парканах.

Тоді Отто вкрав не тому, що був поганим, а тому, що був голодним. І це величезна різниця.

Анкель прийшов увечері після чергової роботи за копійки — буквально дві монети на день, якщо пощастить (бувало, навіть монети не видавали), та побачив запашний свіжий хліб. Отто розповів, що вкрав його, але Анкель злякався іншого:

— Якщо тебе зловлять, то битимуть! — сказав він, хапаючи Отто за плечі. — Дорослі завжди б’ють! Не треба лізти до них!

— Але я маленький, вони не зловлять мене.

— Нехай мене б’ють, але не чіпають тебе!

— Тобі зовсім не боляче?

— Зовсім, — посміхнувся Анкель, а Отто ясно відчув брехню. — Не хвилюйся за мене, гаразд? Неважливо, скільки мене битимуть, мені ні крапельки не боляче! Я завжди зможу тебе захистити!

Проте Отто все одно вчився красти, але був дуже обережний. Анкель ховав зароблені гроші там, де ховалася їжа, за цеглою. Він мріяв якось купити свій великий будинок. І розповідав про це з неприхованим захопленням.

— Як у тому районі, де коні! — сяяв Анкель. — Такий величезний дім! Там буде багато їжі! І там нас ніхто не дістане!

Отто слухав з усмішкою, чудово знаючи, що його мрія неможлива. Але ким він буде, якщо це скаже? Мрії на те й мрії.

— Будинок, значить?.. — батько, хитаючись, вийшов з-за рогу провулка. — Значить ти, маленький щур, приховав від мене гроші! Де вони? Віддай!

Отто не хотів би згадувати той день зовсім. Батько і раніше був агресивним, але тоді він нагадував озвірілого ведмедя. Він бив Анкеля до крові, вимагаючи грошей і кричав:

— Вони вб’ють мене, якщо я не заплачу! Негайно віддай!

Анкель не думав поступатися через впертість. Більше того, він не плакав. Він не міг дозволити собі заплакати і показати ще маленькому братові, як насправді важко йому даються дні, а то й тижні. І коли батько розтрощив носа — не можна було плакати.

Анкель плюнув згусток крові в обличчя батька, через що той розлютився тільки сильніше і вже замахнувся знову, якби не крик Отто:

— Не треба! Я віддам гроші і йди!

Батько, мабуть, і сам не хотів затримуватися. Він відкинув здивованого Анкеля подалі та вибагливо простяг руку перед Отто. Отто віддав гроші, все до останнього, бо варто було йому відкрити схованку, як батько штовхнув її вбік і обчистив місце від монет. Але, на щастя, він пішов, а Отто побіг до Анкеля.

— Навіщо? — спитав той, уперто не вдаючи, що йому боляче. — Ми могли б купити будинок!..

— Мені не потрібний будинок, мені потрібний ти! — Ото, не витримавши більше, розплакався.

Анкель раптом теж розплакався, міцно притискаючи його до себе. Може, Отто розумів більше, ніж інші діти, але усвідомлення власної безпорадності робило тільки гірше. Отто міг лише красти їжу, адже більше ризикувати ніяк не міг, щоб не приносити проблем братові.

Це так несправедливо: він відчував, що зміг би допомогти, зміг би вчитися і працювати, він зміг би почати нормальне життя, але «ситі люди» морщили обличчя у гидливому виразі та проганяли його геть. Отто навіть ходив до старого, завідувача бібліотеки та намагався довести, що хоче вчитися. Старий тоді вдарив його палицею і звелів забиратися геть. Але якби проблеми скінчилися лише на цьому.

Одного дня Отто чекав на брата з молюсками, яких назбирав біля моря разом з іншими бездомними дітьми. Молюски можна було підсмажити на багатті та з’їсти, і це було неймовірно смачно. Отто навіть притягнув гілки, щоб Анкелю не довелося довго поратися. Але тоді брат прийшов не один. Разом із ним були якісь страшні чоловіки. Їхні обличчя були прикрашені шрамами та наколками. Таких людей Отто та Анкель свідомо обходили десятою дорогою.

— І це твій брат? — без цікавості спитав один із мужиків. — Зрозуміло. Ніхто не чіпатиме твого брата, поки ти працюєш на нас замість папані. Щоб завтра прийшов на світанку, є одна справа.

І страшні люди пішли. Отто вже почав здогадуватися з розгубленого обличчя Анкеля, що в них знову проблеми.

— Тепер мені доведеться працювати на поганих людей, — сказав Анкель. — Бо батько помер, залишивши багато боргів.

— Помер? — Отто, сказавши це, раптом зрозумів, що зовсім не тужить. — А як же ми…

— Ці люди пообіцяли не чіпати нас, поки я відпрацьовуватиму його борги. Так що нічого страшного, гаразд? Все буде добре.

Анкель обійняв його, більше не говорячи ні слова. Отто знову відчув той жах від безпорадності. Він не хотів, щоб Анкель знову страждав за двох! Тому, не довго думаючи, він сказав:

— Ти можеш мене продати їм.

— Нізащо! Ніколи! — обійми стали такими міцними, що Отто пискнув. — Ніхто тебе не забере! Ніхто!

Отто ласкаво обійняв Анкеля у відповідь. Складно бути маленьким та безпорадним. Складно, бо все його нутро рвалося на допомогу братові.

Нова робота брата спочатку не приносила жодних грошей. Довгий час Отто тягав продукти з ринку сам, навіть навчився дурити людей. Одного разу йому вдалося обдурити туриста та забрати гроші. Отто навіть звикав до такого життя на вулиці. Не сказати, що воно йому подобалося, але хіба був вибір?

Анкель забороняв йому йти працювати на панів. Він не говорив про пережитий досвід, а тільки суворо мотав головою та говорив, щоб Отто навіть і не думав підходити до тих злих людей. Отто слухався його, щоб не розчаровувати, і далі займався крадіжкою їжі чи інших дрібничок, які Анкель потім продавав. Можна сказати, що вони навчилися виживати разом. І якийсь час навіть звикли до стабільності.

Поки брат був на роботі, Отто одягав свій найкращий одяг і вирушав на пошуки чогось корисного. Він шукав легкий видобуток і одного дня побачив її. Бабусю, що сидить на лаві та дивиться в море. Отто підійшов й сів біля неї. Судячи з сукні, старенька була явно багатша за самого Отто. І в її руках лежала цікава річ.

— О, зацікавився? — добродушно спитала вона.

Отто кивнув, хоч готувався до того, що його зараз проженуть. Бабуся відкрила «штуку» і почала пояснювати:

— Це абетка. З її допомогою можна навчитися читати.

— Правда?.. — Отто так зацікавився, що перестав боятися. — А мені можна навчитися?

І старенька справді почала вчити його літерам. Отто забувся в часі, схоплюючи вимову нальоту. Бабуся, здавалося, і сама забула стежити за часом, бо вони припинили тільки коли вона перестала розрізняти чорнило в темряві.

— А знаєш, візьми собі, — раптом передала вона книжку.

— Собі? — Ото завмер від несподіванки. — Скільки вона коштує?

— Ні, малюче, просто так. Забирай. Моєму онукові вона вже все одно не знадобиться.

— Чому?

— Він у найкращому місці. Його забрало море.

Вони ще дивилися на прибережні хвилі. Потім бабуся веліла Отто піти додому, щоби батьки не хвилювалися, а сама залишилася. Більше Отто її ніколи не бачив. Але був вдячний й по сьогодення, адже він запам’ятав її уроки. Він вчився читати самостійно, маючи лише абетку, та її цілком вистачило. Читання відкрило йому більше можливостей, аніж він думав.

Отто розумів вивіски та написи на вулиці, стало простіше орієнтуватися, простіше обманювати людей і розуміти, коли обманюють його. Навіть так, спокій тривав недовго.

Отто вже збирався спати один, бо Анкель ніяк не приходив. У такі моменти Отто хвилювався, але не дуже. Він був впевнений, що Анкель не покине його, хоч би там що. І Анкель справді прийшов. Ні, прибіг! Отто вперше бачив його таким: Анкель тремтів, очі його блищали від жаху, а в руках він тримав пістолет.

— Я вбив людину, — сказав він рівним тоном.

Отто не знав, що сказати. Він чекав продовження, але його не було. Анкель був найсильнішою людиною, яку Отто знав. Але навіть сильним людям потрібна підтримка. І Отто чудово розумів:

— Ну і добре! Головне, що ти повернувся!

— Вони напали… — Анкель заговорив, наче не почув. — Вони кричали… Я просто виконував доручення… Я не знав, що саме краду, але мені треба було… А вони…

— Анкель…

— Один з них дістав пістолет… Я не знаю, як я це зробив, але я… Куля повернулася і вистрілила сама… Другого я пристрелив… Якби я цього не зробив…

Отто підвівся, взяв Анкеля за руки і сказав спокійним тоном:

— Значить, вони заслужили, — а потім обійняв.

Обійми завжди допомагали, як і того разу. Анкель заснув так міцно, що Отто не міг змусити його повечеряти. Але він хоч би заспокоївся.

Вранці прийшли страшні люди і розпитали Анкеля про все. Вони сказали, що тенебрис не завадить їхній компанії і запропонували Анкелю іншу роботу. Роботу з пістолетом. В обмін вони пообіцяли більше грошей та дах над головою. Анкель погодився без роздумів, хоч ще вчора не міг нормально говорити. Отто знав, що це Анкель робить заради нього. І знову не міг допомогти. Начебто навіть читати навчився, а що далі? Руки як були слабкі, так і залишилися.

Як би Отто хотів забути все пережите, як страшний сон. Як би хотів жити з братом так, щоб більше нічого не бояться! Якось вступити до школи, прочитати всі книги у світі, писати їх самому та отримувати багато грошей! Він хотів те життя, яке є у «ситих людей»! Як же він його хотів!

Анкель намагався дати Отто те, чого сам не мав. Саме тому водив вчителів, знаходив книги та приносив газети, навіть кілька разів намагався проникнути до бібліотеки. Одного разу й удалося — він виніс звідти те, що здалося йому найцікавішим. Отто дуже любив Анкеля і цінував усе, що той робить для нього. Але часом, зачитуючись черговою книгою, він ловив себе на думці, що це ні до чого не приведе.

У чому сенс бути розумним, якщо немає можливості розвиватись далі? Анкель робив все, а Отто просто радів будь-якому наданому уроку. Ну, подумаєш, не стане він вченим, як у книжках. Мрії на те й мрії, натомість у нього є брат.

Тому, коли Отто вислухав промову Дітріша, то раптом відчув неймовірне полегшення.

— Дякую, — виронив він, ледве стримуючи сльози.