ГЛАВА 4. МАМА ПОМЕРЛА.

— Гаразд. Я, я зараз буду. Біля якого він бару, скажіть ще раз, будь ласка. — Чоловічий голос у слухавці повторив адресу. Мій вираз обличчя уже не був таким веселим, адже зʼявилася ще одна проблема.

Поклавши телефон у кишеню, я мерщій побігла в іншу сторону. Перед цим звісно попрощалася з Фібі і пообіцяла, що як буду вдома, зателефоную їй і розповім про усе. Вона наполягала, що піде зі мною, хоч я не говорила куди саме так поспішаю. Їй було байдуже куди. Вона бачила, що трапилося щось жахливе і щиро хотіла допомогти. Та я усе ж вмовила її піти додому. Я не хочу, аби вона це бачила. Мені соромно.

Через 15 хвилин я прибула на місце призначення. Біля бару, який до речі мав не найкращу репутацію, стояв автомобіль поліції. Я мерщій підбігла до чоловіка в формі.

— Добрий вечір, я Медісон Роуд, донька Крістофера Роуда. Що трапилося? Мені зателефонували… — Я не встигла договорити. Поліцейський перебив мене. 

— Медісон, ми телефонували вашій мамі, однак номер виявився недоступним. Тому прийшлося телефонувати до вас. Ваш батько добряче випив і виходячи з бару сильно упав. Він вдарився головою об бордюр. Швидка уже повезла його у лікарню, що на вулиці Вільсона, однак я вас запевняю — з ним все буде добре. Травма не  смертельна. 

Поліцейський відійшов, а я зітхнула з полегшенням, присівши на той самий бордюр.  

Хоча спочатку відчула величезний шматок сорому. 

Мій погляд впав на калюжу з крові. Господи…Закривши обличчя руками, я схилила голову на свої коліна, давши волю емоціям. По щоках потекли пекучі сльози. Знову плачу. Знову! Знаю, не час, треба вставати і мерщій вирушати у лікарню до тата, але…

— Ти Медісон? —  Знайомий чоловічий голос змусив мене підняти голову та поглянути в сторону його власника. 

— Ага. Звідки ти знаєш моє імʼя? — Нерішуче запитала я, адже вперше бачила цього хлопця. 

— Мене звати Найл. Ми з твоїм татом весь вечір сиділи разом за одним столиком, якось так. Коли він впав — я викликав швидку. 

— За одним столиком? Ясно… — Я уже почала вставати з

бордюри, як хлопець потягнув до мене свою руку. Захотів допомогти мені піднятися. Однак я проігнорувала цей момент і відсторонилася. 

— Ми познайомилися цього вечора в барі. Він багато розповідав про тебе. Твій тато дуже любить тебе.

— Мені пора, Найл. Дякую.

Розмова у нас не клеїлася. Точніше, я не хотіла з ним говорити. А ще точніше, я не хотіла хоч з кимось зараз заводити розмову. Хочу побути одна. 

— Дякую за дзвінок. Мені пора. — Сухо промовила я, розвернулася і швидко пішла з того проклятого місця. Новий знайомий ще щось говорив мені у слід, але я не слухала. Швидко вставила навушники у вуха, включила улюблену пісню на всю гучність та помчала в сторону лікарні. Дорогою я згадувала усі молитви, просила Господа, аби з татом точно все було добре. Аби! 

А ще мене дуже розлютили і засмутили слова поліцейського, що номер телефону мами недоступний. Я перевірила це. Набрала її. Справді, поза зоною. Ось так?

Мам, ти там збожеволіла чи що?! У нас біда, у нас проблеми, а ти! Мені хотілося кричати до неї, хотілося кричати до самої себе. Але ж мама уже не поряд! Вона пішла і залишила нас з цими проблемами! Точніше, якби вона не пішла – цього всього би не трапилося! Я ненавиджу її! 

Не витримавши, я видалила мамин номер телефону зі свого списку контактів. Важко . Важко і дуже боляче видаляти контакт з нікнеймом «Мама». Але так буде краще для мене і для тата. 

Усе. Я викреслюю цю жінку зі свого життя! Для мене існує лише тато. Мама померла.