Глава 4. Біла хризантема у пащі тигра

За дверима не вщухала балаканина вже хвилин двадцять, але як тільки хтось з гостей постукав, гамір затихнув.

– Хей, Джуне! – жінка протиснула голову у кабінет міністра, наче мала дитина чекаючи дозволу увійти. Позаду стояв Джин та Міллі, які знову затіяли суперечку. – Не хочеш поїхати з нами до мами? Вона обіцяла смачну вечерю.

Намджун як раз дописував документацію і тому ще деякий час зосереджено писав довгі слова на листку, а згодом підняв очі на гостю:

– Зараз трохи зайнятий, але якщо приїду пізніше, то все буде добре?

– Що за питання? Моя мама тебе обожнює навіть більше, аніж мене, – втрутився Джин, відчинивши двері навстіж.

– Не базікай дурниць, тітонька Юха добра до мене, але це нічого не означає, – окуляри легким рухом опинилися на голові, – Я знаю адресу, тож буду увечері. Це через декілька годин. Тепер дайте мені спокою і так галасуєте півдня, – чоловік махнув їм декілька разів, наче показуючи намір їх скоріше вигнати.

Коли нарешті стало можливим почути цокотіння годинника без додаткових потуг, чоловік піднявся зі свого місця. Все ж тиша завжди заспокоювала та давала шанс розібратися у багатьох справах. «Коли поїдуть, то знову будинок буде нагадувати неживий, але мене це влаштовує». Розклавши все по папкам, на столі залишився чорний конверт. Прочитаєте не тут. Виплило застереження в голові. Це те саме повідомлення від Пабло, але міністр так і не прочитав листа.
Канцелярський ножик легко розрізав конверт у якому лежало запрошення.

Дорогий та шановний, Кім Намджуне! Вітаємо Вас та запрошуємо на аудієнцію до Palacio Soleado о 19:00 у цю неділю. Ми будемо раді поспілкуватися на теми, що нас об’єднують. Умови: вчасне прибуття. На цьому все, будь ласка, не заставляйте нас чекати.

Альваро

Весь цей час спокій не покидав його, але від одного імені брови поповзли до перенісся і тяжке сопіння вирвалося на волю. Це не стало неочікуваним, але занадто швидко. Він не готовий. Можливо, ще через років п’ять було б легше, але стільки ніхто не захоче чекати. Стрілки годиннику показували чверть до п’ятої і у такому випадку треба дзвонити Димитру.

– Так, пане? – як завжди тихий, але чіткий голос водія.

– Сьогодні треба заїхати в одне місце. Буду тобі винен вихідний, тож…

– Пробачте, але Ви забули який сьогодні день? – Намджун глянув на календар, де кружечком обведена неділя цього тижня.

– Тоді прийдеться писати Карлі. Передай від мене привіт Мікаелю.

– Вже. До побачення! – сухо попрощався Димитру, даруючи міністру короткі гудки кинутої слухавки.

Сьогодні особливий день, адже п’ять років тому політика прийняла новенького з почестями та показала інший світ, світ можливостей. Тодішній юнак не міг уявити, що стане міністром культури і матиме стільки влади в одній своїй руці, що насправді виявиться замалим і з часом з’явиться бажання отримати ще більше. Та не тільки через це день відрізняється від будь-якого іншого. Тоді змінилося життя не одної людини і навіть не двох.

– Пане, я дуже, дуже рада підвезти Вас. Куди потрібно їхати? Не проти музики? – Карла виїхала на пильну сільську дорогу, не звертаючи ніякої уваги на скажений гавкіт сусідської собаки. Заклеєні пластирами пальці крутили передавач, шукаючи щось цікаве на радіо.

– До Palacio Soleado. І хай сьогодні буде день без пісень.

– Як скажете. О, Ви знали, що вчора сталося нечуване в околицях міста. Представляєте, почалася стрілянина. Що там казати, справжня сутичка між бандами. Поліція приїхала вже тоді, коли нікого було арештовувати. Слава небесам ніхто не постраждав з міських жителів, – дівчина настільки часто змінювала емоцію, що ставало важко зрозуміти її настрій та відношення до цього.

– Карло, і без балачок теж.

– Пробачте, мовчу, мовчу, – вона цілу хвилину настирливо дивилася то на міністра, то ловлячи його погляди швидко переводила очі на дорогу.

Намджун у подумках закотив очі, але все ж спитав:

– Що ще?

– Пане, говорять бачили білу хризантему, – Намджун став ще більш смурним.

– Впевнена? – видавив з себе він через хвилини дві.

– Так, джерело перевірене, – обережно заходячи на коло, запевнила дівчина.

Якщо з’являється хризантема через час завітає і тигр. Біла хризантема витончена та прекрасна квітка в цьому випадку зовсім не зачаровувала, а насторожувала, а згадуючи про те, що завжди біля неї поруч блукає тигр, то від її появи не можна очікувати нічого хорошого. Цю істину заклали ще давно, коли Намджун був звичайним хлоп’ям і бігав по вулицям з такими ж як сам. Біля дверей розкішного ресторану вже чекало два здорових чоловіка. Костюми підкреслювали міцну статуру і на мить могло здатися, що від одного руху тканина репне.

– Пане міністр, ніколи не заставите чекати. Проходьте, – худий дідуган пропустив Кіма у простору приватну кімнату, де за єдиним столом сидів чоловік у похилому віці, брутальний молодик та невідома леді у гарній рожевій сукні.

– Присядьте! – на центр виставили м’який стілець, тож чиновник декілька хвилин повагавшись, зробив наказане. Не виникало сумнівів у тому, що це був саме наказ.

Люди продовжували їсти та тихо говорити між собою, не звертаючи уваги на новоприбулого. Намджун терпляче чекав на початок розмови, не наважуючись нагадати про себе. Вони непрості люди і наражати себе на небезпеку через гордість, було необачним рішенням. Нарешті найстарший відсунув тарілку від себе і витер тремтячі старечі губи.

– Любонько, можеш піти погуляти, поки я буду зайнятий важливою справою, – звернувся він до молодої дівчини, що своєю юністю нагадувала маленьке пташенятко у норі старого лиса. Вона піднялась та швидко попрямувала на вихід, але про щось запізно згадала і повернулась назад, цілуючи впалу щоку.

– Vaya, ¿así que esta es realmente nuestra famosa, honesta y decente Ministra de Cultura? (Ого, так це і є наш знаменитий, чесний і порядний міністр культури?) – молодик ліниво повернувся до Намджуна з неприхованою цікавістю.

– Disculpe mi ignorancia, pero ¿podría presentarse? (Вибачте моє невігластво, але чи не могли б ви представитися?)

– Мій молодший син тільки нещодавно приєднався до сімейного бізнесу, тому ти міг не бути знайомим з ним особисто. Луан, привітайся перед нашим гостем як слід.

– ¿Es realmente necesario? (Чи дійсно це необхідно?) – отримавши грізний погляд, хлопчина неохоче представився. – Луан Морено, радий вітати Вас тут.

– Мене ти вочевидь так само знаєш, хоча знову не особисто, чи не так? – чоловік пригубив червоне вино, яке томилося півстоліття у погребах іспанських виноробів.

– Пане Пабло, для чого я тут?

– Ти мені скажи.

За вікном бурлило життя. Жива музика грала для відвідувачів, зачаровуючи прекрасними переливами мелодії, шум вітра і майже нечутний гомін. Та в кімнаті наче працював холодильник, який заморозив все і кожен вдих віддавався болем у грудях.

– Crisantemo blanco en la boca del tigre (Біла хризантема в пащі тигра).

– Вочевидь тобі вже відомо про вчорашню стрілянину. Скажу відверто, скоро почнеться те, що давно у всіх на слуху. Через місяці подібне стане звичним, але у твоїх руках здолати всі незгоди та залишитися при владі навіть з новими керівниками. Я вважаю, що не з твоїми амбіціями сидіти у кабінетику міністра культури.

– Мені подобається те, чим я займаюся зараз.

– Ніхто не заперечує, що чесність та справедливість хороші якості, але в нашому світі такі залишаються ні з чим, помирають або, – Пабло закурив товсту сигару, – отримують все, якщо ухопляться за надану можливість. Мені потрібно всього лишень контроль над виробництвами у східному регіоні. Все залежить від часу, коли вони будуть в моїх руках, але це неодмінно станеться. Від тебе я хочу лише одного, допомогти Альваро у створенні пастки для тигра. Він неодмінно завітає до тебе, чи не так?

– Ми давно не підтримуємо зв’язок і…

– Саро, скільки можна ганяти мене? Зразу треба сказати, що ти хочеш, а не вередувати, – знайомий голос звучав з тільки-но принесеного ноутбуку. Це був Джин, ніяких сумнів, точно він. Намджун навіть не дихав, вслухаючись у дзвінкий голос друга.

– Ministro, su vida y la de sus seres queridos están ahora en manos de mi padre (Міністре, ваше життя і життя ваших близьких тепер в руках мого батька), – Луан схрестив руку на грудях.

 

***

Чімін лежав на холодному паркеті, крутячі пом’яту візитівку, поки її не вихватив Хосок. Він з цікавістю у голос прочитав чуже ім’я і бухнувся поряд, біля друга.

– І що це? – карточка знову опинилася у Пака і той сів, аби легше вести розмову.

– Нічого такого, просто в клубі дали, – з того часу пройшло два дні, але для дзвінку не вистачало бажання та часу.

– І? – Хосок став тягнутися до своїх носків, розминаючись.

– Та що, треба було зразу викинути, нема що думати, – необхідно було уточнити, бо погляд старшого багато про що говорив, – Добре, у суботу я зустрів чоловіка в туалеті, він дав мені її і сказав про те, що це чудова можливість розкрити мій потенціал.

– І як він? – склавшись у складочку, його голос звучав трохи дивно.

– В сенсі? – не зрозумів Чімін.

– Ну, гарний чи таке собі, – гнучке тіло розігнулося і сіло рівно, тягнучись до стелі руками.

– Не знаю, у масці був. Але вище за нас та голос приємний.

– Дзвони.

– Що? Нащо?

– Тоді я це зроблю, – і знову візитка опинилася в руках Хосока, настільки швидко, що Пак не встиг ойкнути, як прозвучали гудки, – Алло, пане Димитру?

– Так, Ви хто?

– У нього голос просто сас, – відірвавши слухавку від вуха, прошепотів старший через секунду повертаючись до розмови. – Це стосовно…, – щьолк, щьолк пальцями.

– Важливої події, – підказав юнак.

– Важливої події, мене запросили в якості танцюриста.

– А, Пак Чімін. Я можу закріпити Вас за цим номером для подальшого спілкування? – співрозмовник схоже вів машину, тому відчувалося його зосередження на чомусь іншому.

– Ой, ні, ні. Скину Вам номер пізніше, – затараторив Хосок.

– Добре, тоді чекайте деталі у вигляді повідомлення. До зустрічі!

– Ну і нащо це? Я не збирався туди йти, – злегка засмучено пробуркотів Пак.

– Якби не хотів, зупинив би, але ти просто дав мені договорити. Тож я вирішив питання, можеш не переживати про це, бо наче літаєш десь постійно.

На вулиці щось зненацька гупнуло і хлопці навипередки підбігли до вікон. Звук нагадував вибух, але ні диму, ні пошкоджень ніде не помічалося. Ще раз гуркнуло і скло помітно затрусилося.

– Що це? – схвильовано запитав Хосок.

– Схоже на вибухи, – молодший вказав пальцем на дим, що піднявся попід дахами поза будинком, тож неможливо було побачити, що сталося.

Перехожі стали бігти, як ті мурахи. Хтось направлявся на місце пожежі, хтось тікав в абсолютно іншому напрямку. Танцюристи же намагалися зрозуміти, що відбувається, але все марно, нічого не видно.

– Можливо, то газ, – нарешті повернувшись до розминки, почав розмову Чімін.

– Напевно, – пожав плечима Хо.

Попередньо стало відомо, що у другому секторі столиці відбувся вибух. За даними рятувальників постраждало п’ятеро людей, наразі вони перебувають в лікарні у тяжкому стані. Що спричинило вибух, поки що важко сказати, але скоріше за все це був витік газу.

Хазяйка зробила тихіше звук телевізора, аби не заважати відвідувачам їсти та насолоджуватися бесідами один з одним. Юнаки поїдали салати з сиром та оливками, намагаючись обговорити майбутній виступ у клубі.

– Американо без цукру та воду, будь ласка. Так, з собою.

– Це він, – Хосок декілька разів повернувся, витріщився на друга і голосно повторив, – Точно, він, він.

– Хто? – без явної зацікавленості перепитав Чімін.

– Той, з гарним голосом, – дзвіночок на виході заграв, кажучи бувай замість покупця. – Бігом, за ним!

– Ти здурів?

– Пішли кажу, мерщій!

Чон потяг втомленого молодшого за собою, не забувши попрощатися з привітною касиркою, з якою нещодавно він відкрито фліртував. Бігти далеко не прийшлося, чоловік зупинився на світлофорі, опустивши голову до екрану телефону. Хлопці також зупинилися за метри шість, намагаючись віддихатися.

– Що за ігри? Ти реально здурів, – шепіт став занадто голосним і люди кидали свої погляди.

– Просто помовчи і послухай. Привітаємося, познайомимося, що тут такого, – старший підхопив під лікоть свого друга, бо замиготів зелений і час було рушати.

– Нащо крастися, як злодюжки у такому випадку? Наче дитина, – закотив очі Чімін, але отримав за це смачнючого щелбана.

Чоловік тим часом завернув в темний провулок, який вів у глиб невеличкої вулиці. Нарешті він зупинився і різко повернувся, через що хлопці злякано завмерли. Та темнота настільки густо лягала на очі, що навіть примружившись не було нічого видно і здавалося, що їх не упіймають.

– Чому так довго? – хриплуватий голос привернув увагу Димитру і він відволікся від дороги, якою прийшов.

– Вибачте, пане, черги.

Чімін потяг старшого ближче до себе, закриваючи рота, аби той навіть не пискнув. Той ображено став ворочатися, але Пак зосереджено намагався злитися зі стіною і тому напряг всі свої м’язи, не відпускаючи друга.

– Неважливо, тримай, – невідомий передав пакунок у руки Димитру. – Як домовлялися, приведи його на наступному тижні до мене. Є про що поговорити.

Голоси затихли і Хосок хутко піднявся на ноги, махаючи руками і беззвучно кидаючи питання «Що це ти в біса робиш?»

– Пішли звідси, – спокійно сказав Пак, направляючись в іншу сторону.

– Ні, стривай, – Чон перегородив дорогу, ставши у позу морської зірки. – Скажи, нащо рота мені затулив, ще й дядька відпустили. Ми ж хотіли привітатися.

– Це безглуздо, через твої дурні витівки, ми майже потрапили у халепу, – обігнувши ту дивакувату зірку, молодший продовжив рух до живої вулиці.

– Поясни.

Чімін був радий, що місіс Чон подзвонила у той момент і сказала поспішати додому, тож друг наголосив, що наступного разу має почути пояснення і згодом сів у жовте таксі. «Він тут. Цей покидьок тут. Я маю сказати дядьку».

– Ти впевнений?

На кухні жінка співала пісню і маленька дитина повторювала за нею, правда виходило кепсько, але його мамі здається подобалося. Тим часом у гостьовій кімнаті поліцейський задумливо схрестив пальці, підтримуючи важку голову.

– Так. Це він, я його голос ніколи не забуду, а сплутати тим паче не зможу. Чон Чонгук тут.

– Почалося.

– Що?

Чімін підсів ближче, аби все розчути від свого дядька, який виглядав спокійним, але насправді був сильно схвильованим, його видавали брови.

– Тобі відомо про легенду квітка та три хижака?

– Ні

Дитячий сміх трохи розігнав хмари над ними, маленький хлопчик пробігся по кімнаті, ловлячи посмішки старших та повертаючись на кухню до мами. Поліцейський знову став смурним.

– У минулому столі три угрупування мали союз, який об’єднував їх та в той же час не обмежував. Вони співіснували та торгували між собою, боролися проти ворогів і розширювали вплив по всьому континенту. Та сталося так, що один з лідерів мав змову з четвертою стороною і союз розсипався. Тепер вони ворогують вже більше півстоліття між собою, але останнім часом вели себе тихо, поки не з’явилась хризантема.

– Хризантема? – Пак вже чув щось подібне, але погано пам’ятав.

– Четверта сторона. Кажуть, що між лідером-зрадником і хризантемою були стосунки не тільки ділового характеру. Тож тепер є їхня спільна дитина, яка претендує на європейсько-азійські території.

– То хризантема жінка?

– Не просто жінка, а керівник давнього японського синдикату. Та більше неї треба боятися хіба що…

– Тигра.

– Саме так, якщо поруч хризантема, її охоронець буде ще ближче. Європейська частина Євразії завжди мала своїх глав, але якщо з’явилася вона та її чадо, то почнеться континентальна війна між синдикатами. Якщо це станеться, ми будемо плавати у крові.

– То стрілянина та вибух сплановані?

– Це тільки початок, якщо не зупинити бомбу, вона підірве мирне життя на друзки.

– А ну, Юнгі, ЧімЧім сідайте за стіл, все готово, – жінка закинула рушник на плече, бажаючи скоріше покормити дитину смачною вечерею.

– Так, люба, хвилину, – чоловік лагідно подивився на неї, а коли вона знову сховалася на кухні, серйозно прошепотів. – Іспанці та італійці бажають поділити виробництва, Пабло захоче східні землі, Марко північні. Та це територія лідера-зрадника і вона належать його єдиній дитині, що також є дитиною Хризантеми. А значить, японці бажають отримати копалини собі і в придачу скористатися протоптаним наркотрафіком.

– Чому зараз? – що спричинило такі бурні зміни у кримінальному світі. Це дуже дивно.

– Поширилися чутки про неочікувану смерть лідера-зрадника і єдиний, хто має право отримати контроль – його рідня. Якщо ні, то влада переходить іншому, але в тому і проблема. Поки влада нікому не належить, клан вразливий і може розвалитися від натиску інших угрупувань.

– То що робити?

– Боюсь, що нічого. Поліція давно продалася мафії і єдине, що ми можемо робити, це спостерігати.

– А як же те останнє діло? Ти обіцяв, – Мін Юнги посадив хлопця, що вскочив як ошпарений, на диван, – Ти обіцяв, що якщо я приберу Пак Юсина, то нарешті зможу покарати вбивць мами.

– Все виявилося набагато складніше, аніж ми думали. Міністр економіки сошка, пшик. Ти знаєш, хто вбив Сунан і це не він. Моя сестра…твоя мама зустріла тих, кого не слідувало. Вони забули про тебе, тож просто сиди рівно, бо я не зможу тебе захистити.

– Хлопці, то скільки ще чекати? – дружина дядька вже явно гнівалася, бо так старалася, а ніхто не хоче скоштувати її страв.

– Пробач, Хваєн, я краще піду, – Чімін вклонився жінці та пішов у коридор взуватися.

– Об’єднання або поглинання.

– Що? – розігнувся юнак.

– Об’єднання – це єдине, що зможе зупинити війну, але це неможливо. На сцені має опинитися хтось сильний та могутній, що або об’єднає, або поглинить їх і тоді смертей стане менше. Пабло не дасть дитині Хризантеми навіть шансу, бо механізм вже запущений, а сама Хризантема немає стільки влади на цій частині Євразії, – прохрипів Мін Юнгі. – Щодо вбивць, то вони у місці. Всі троє у столиці.

– До побачення, дядько! – хлопець вже хотів зачинити двері, але почув.

– Зв’яжися з Бомгю. Він прикриє твій тил. Будь обережним.

Мін Юнгі знав, що племінника не зупинити, тому приготував все, аби той виконав свій план чи хоча б спробував. Бо його вороги не прості, а справжні кровожерливі монстри.

– Хоча б судочок взяв, – Хваєн обійняла свого чоловіка, – З ним все буде добре?

– Не переживай, мила. Він не пропаде. Що ти там таке смачне приготувала, йдемо побачимо, – поліцейський чмокнув жінку у скроню і та захіхікала, як маленьке дівчисько, що хоче вразити когось своїми досягненнями.