Глава 39

Рана Колі виявляється неглибокою і вже наступного дня він з’являється у коледжі. Саме на цьому місці повинна закінчитися моя історія життя та смерті. Мені дуже боляче прощатися із цим щоденником, який я веду, намагаючись згадати кожну деталь і викладати ці спогади у теперішньому часі. Але зараз все змінилося. Щоденник додається до списку доказів проти викладачів. Розповісти, як закінчилася історія?

24 грудня 2015 рік

Цього дня все йде не так, як зазвичай. Починається все з того, що директор запізнюється на письмовий залік, чого він раніше ніколи не робив. І починає робочий день не з крику, що ми всі тупі й не закінчимо цей коледж із дипломами, а вранішньою розмовою, яка розставляє всі крапки над “і”:

– Сьогодні ваш останній залік і цей навчальний семестр офіційно завершується. Для когось він дійсно стане ОСТАННІМ заліком. Сподіваюся, мені не доведеться називати імена цих студентів. Решту ж чекає новорічна вечірка у гуртожитку, яка розпочнеться о четвертій годині вечора. Ви якраз встигнете розв’язати всі задачі. Однак кількох студентів мені доведеться притримати після заліку. Адже весь коледж знає, що саме ви стали причиною бід у нашому навчальному закладі. Так, я до Вас звертаюсь, Костянтине. Не потрібно робити таке здивоване обличчя. Добре?

Одногрупники з тривогою та страхом дивляться на нас. Боже, як би я хотіла зараз провалитися крізь землю і повернути своє минуле. Звісно, це зробити неможливо, що я, власне, розумію і поступово починаю миритися зі своїм становищем у суспільстві.

– А тепер підходите по одному і витягаєте білети. – директор віялом розкладає на столі аркуші текстом донизу. Мені попадається білет номер тринадцять. Пощастило.

– Таке відчуття, що він нам вирішив зробити “приємний” сюрприз. З летальними наслідками, – шепоче Кирило Кості. 

– Ага. Вгадайте, хто помре першим? – зітхаю і берусь вивчати білет. Хоч якось привертаю увагу хлопців. 

– Таню, ти майстер знаходити проблеми на свою п’яту точку, – дякую за комплімент, блін.

– Ти вмієш підіймати мені настрій, – в’їдливо відмічаю.

– І тому ти вибрала Кирила, а не мене? – далі вислуховувати скарги на свою адресу не бажаю.

– Припинили розмови! Час пішов! – директор виставляє таймер на півтори години й запускає його. Як за командою всі голови повертаються до білетів та математичних завдань. Першу десятку складають тестові завдання, а далі йдуть завдання підвищеної складності, вирішивши які можна суттєво підвищити семестрову оцінку. Моя не надто висока.

– Чуваче, ти не в моєму смаку. Це так, по секрету. – перегинаюсь через парту до Кості й шепочу йому це на вухо, поки директор відволікається на цікаву картину за вікном. 

Через півтори години наша перша зимова сесія офіційно закінчується. Наші одногрупники, яких ми бачимо востаннє у цьому житті, здають листки та білети та поспішають на вечірку у гуртожитку. Ми ж залишаємося сидіти в авдиторії напроти директора.

– З вами дійсно було приємно мати справу, – починає він, склавши руки під підборіддям. – Ви показали мені, що ніколи не варто недооцінювати студентів. Деякі з них можуть виявитися вельми живучими. Особливо Тетяна, яка відмінно грала свою роль найбільшої проблеми, прикриваючи Анну. Я почав підозрювати щось задовго до того, як Ви вказали мені на це, Костянтине. Це дівчисько дійсно поводилося надто тихо і непомітно, напротивагу вам всім. Вам майже вдалось мене обіграти. Звернутися до газет так примітивно. Раджу вам визирнути у вікно, – кивком голови він заохочує нас це зробити. Дружньо ми виглядаємо туди й бачимо декілька крутих машин і мужиків у чорних костюмах, які ховають пістолети за піджаки. – Є якісь останні побажання? Звісно, я дозволяю вам зустрітися з Миколою та Анною, та я мав на увазі, можливо ви приглянули собі місця на кладовищі? – так само дружньо хитаємо головами. – Що ж, тоді час пішов. Не чиніть опору і тоді помрете швидко. Моя остання порада.

У пустому коледжі знайти Аню та Колю неважко. Вони спостерігають за пересуванням дивних чоловіків у костюмах з вікон другого поверху. Незабаром ми бачимо їх безпосередньо. Чоловіки, не кваплячись, наближаються до нас.

– У нас є план? – пошепки питає Аня.

– Тільки підготуватися до останнього заліку та іспиту. – відповідає їй Коля. Чоловіки тим часом підходять на достатню для пострілу відстань. Власне, вони не забарюються. 

Перша куля влучає трохи вище моєї голови й на неї сиплеться тиньк. Кирило різко смикає мене за руку на підлогу. На другому поверсі насправді майже немає місць, де можна було б заховатися, а всі авдиторії замкнені, крім тих, де проводилися іспити. Проте, по одному, пересуваючись гусячим кроком і ховаючись за великими вазонами, можна дістатись інших сходів і вже тоді спуститися на перший поверх або навіть у підвал.

– Для нас єдиним безпечним укриттям будуть коробки на першому поверсі поблизу сходів. Директор підіслав цих чудиків, щоб вбити нас. Це зрозуміло всім. Що ми робитимемо у відповідь? – питає Костя.

– Заведемо їх у підвал і там закрити в авдиторії біології. Потім викличемо поліцію і тільки так переможемо у цій грі. Всім зрозуміло? – командує Коля. 

– Для цього варто розділитися, – каже Аня.

– Мені страшно. – зізнаюсь.

– Все буде добре. Обіцяю. – Кирило обіймає мене. Це просто мені необхідно.

– Починаємо? – питає Костя. Всі кивають. Ми з Анею залишаємось прикриті авдиторією інформатики, поки хлопці швидко пробираються до сходів. Постріли не припиняються. Аня смикає мене за рукав і ми підхоплюємося на рівні. Нам майже вдається дістатись сходів, коли чоловіки також розділяються, однак один із тих, хто залишається, звертає на нас увагу, але не встигає вистрілити, бо ми разом штовхаємо його через поруччя. Падіння з другого поверху насправді не смертельне, але не тоді, коли падаєш на сходи. 

Його товариш обертається до нас і починає стріляти, коли ми вже знаходимось на сходовому майданчику, тож кулі свистять над нашими головами. У реальному житті це набагато страшніше, ніж може здатися у кіно. Від думки, як куля вгризається у тіло, мені кортить блювати і я ледве стримую нудотні позиви. Аню тіпає.

– Думали втекти від мене? На жаль, – у коридорі першого поверху нас зустрічає один із тих, хто кинувся наздоганяти хлопців. Ми не чекаємо, поки він вистрілить. Штовхаємо і біжимо до інших сходів, де спуск у підвал не завалений. За черговим кутом збиваю з ніг Кирила. Аня не зупиняється.

– Який сюрприз. Не очікував тебе побачити. Зараз не дуже слушний момент для цього. – хрипить він. Почервонівши, злізаю з нього. Боже, чому це відбувається зі мною?

– Вибач.

Кирила від смерті рятує те, що він все ще лежить і у відповідальний момент тягне мене. Знову опиняюсь зверху. Два постріли знаходять свої цілі. Ті чоловіки вбивають одне одного. Як в американському бойовику.

– Це ми в усьому винні, – підводжу голову і дивлюсь на два трупи. – Коля нам казав, щоб ми всі були… – Кирило не дає мені договорити. Він ніжно цілує мене і я забуваю про все на світі. У цей момент є тільки ми й весь світ нам належить.

– Народ! Що тут відбувається? – Кирило підіймає руку і показує середній палець, не відриваючись від моїх губ. Костя знаходиться під враженнями й не помічає вчасно чоловіка з пістолетом. На жаль, він влучає Кості в спину. Ось тут уже не до романтики. Костя падає на коліна. Чоловік знову наводить пістолет на нього. Але вчасно з’являється Коля зі стільцем охоронця у руках. Він б’є чоловіка по голові й той падає непритомним.

– Таню, далі ви з Анею самі. Костю потрібно везти у лікарню. Тобі пощастило, що всього лиш трохи зачепило, але й болітиме ж, коли зашиватимуть. – Коля нахиляється і забирає у непритомного пістолет. – Це нам знадобиться, щоб вийти звідси. Бери Аню і самі ховайтесь у підвалі в авдиторії біології. Ми з Кирилом приведемо поліцію.

– Я не впораюсь з цим.

– Впораєшся. Повинна. 

Вони починають йти. Кирило нічого мені не каже на прощання. Може це й на краще. Принаймні, я почуваюсь нормальною людиною. Аню знаходжу доволі швидко майже біля самої авдиторії біології. Забігаємо всередину і вона викликається тримати двері спиною.

– Потрібно посунути цю дошку. Підіпремо двері й вони сюди не ввійдуть.

Звісно, історія закінчується вельми вдало для нас і зовсім погано для наших одногрупників. Коли поліція приїхала до коледжу, щоб заарештувати директора та всіх викладачів, ми попросили їх відвезти нас до нового корпусу гуртожитку, де у цей час відбувається новорічна вечірка. Прибувши на місце, ми стали свідками жахливої картини: всі наші одногрупники були мертвими, а також декілька старшокурсників і студентів інших спеціальностей. Масове отруєння невідомим препаратом. Та більшість учасників вечірки вдалось врятувати. Здається, життя починає налагоджуватися. Кирила доводиться познайомити зі своєю мамою, чому вона дуже радіє.

– Твоя мама каже, щоб ти залишила свій ноутбук і приділила мені трохи уваги. – Господи, він не повинен зараз піти до своїх друзів?

– Краще йдемо їсти. Моя мама напівфабрикати готує як Бог.