Глава 39. Про Джельсоміну

Вона намагалася наслідувати свою володарку. Носити маску титанічного спокою й легкої байдужості до всього, що відбувається в цьому Ордені. Не робити дурниць. Дбати про репутацію. Останнє Джельсоміна готова була написати темним нюдовим олівцем для губ впоперек дзеркала власного туалетного столика. Вона старалася. В неї навіть виходило – судячи із того, що Внутрішнє Коло так легко ухвалило її призначення у Францію.

Маєток в Руані став першою резиденцією, яку леді Кастільйоне могла вважати справді своєю. Ні дім у Зальцбурзі, ні в Загребі не належав їй. Обидва маєтки були родовими – претендувати на них могли хіба діти Джельсоміни. Проте після смертей її чоловіків, колишнього й того, з яким вони були одружені на момент його вбивства, обидва маєтки перейшли у власність Ордену. Їх передали новопризначеним протекторам.

Старший син леді Кастільйоне дав свою згоду на таку передачу – йому діла не було ні до Зальцбурга, ні до будь-чого ще. Джельсоміна не втручалася в його життя – мала надто вже велику спокусу дати йому забагато непроханих порад із щирого бажання допомогти. Від подібних дій її зупиняло лише те, що востаннє вони були близькі, як і годиться, коли її синові було сім років. На момент арешту її другого сина зі старшим їх поєднував лише дружній нейтралітет, який цілком влаштовував Джельсоміну. Він називав її матір’ю, ввічливо кланявся їй при зустрічах, цікавився її справами й не зважав на відголоски давнього скандалу з її участю – вважав, що правду знає лише вона і його покійний батько й не мав жодного бажання розносити плітки.

Факт того, що маєток у Загребі рано чи пізно перейде до Ордену, став остаточно зрозумілим у день двадцятидев’ятиліття Сандро. Тодішній чоловік Джельсоміни був готовий передати резиденцію пасинкові – тільки от той, на думку жінки, абсолютно невдячно зрікся будь-якого спадку й втік. Вікторія ж, будучи невизнаною, ніяк не претендувала на дім, тож за відсутності спадкоємців будівля перейшла в користування лорда-протектора земель.

Руан їй подарувала княгиня. Із притаманною байдужістю повідомила, що призначає Джельсоміну на землі Нормандії й Орлеану – ні на мить не відволікаючись від ранкової газети. Жінці подобався цей протекторат. Її резиденція була схожою на пасторальне полотно. В околицях не траплялося жодних ексцесів, які би порушували картину її досконалого життя. Вона мала порядних сусідів, охочих до її літературно-музичних вечорів. Леді Кастільйоне не уявляла, хто б міг відмовитися від життя в подібних умовах – хіба що дурень.

Цим дурнем виявився Сандро. Його різку, якщо не назвати її грубою, відмову Джельсоміна сприйняла практично за особисту образу. Вона воліла би забути про все, що він сказав. Вдати, що цієї розмови не було. Як і попередні вісім років вважати, що її син рано чи пізно витратить всі засоби до існування й повернеться. Що не витримає власного безумства в світі за межами маєтку. Усвідомить, що йому не знайти прийняття, про яке він говорив кожному з психіатрів, ніде, крім дому. Жінка сподівалася, що так воно й буде – не може ж він зректися родини?

Виявилося, що може. Джельсоміна не вірила в те, що почула від Сандро. «Він радше буде страчений, ніж покине думки про свою секту», – леді Кастільйоне зрештою спромоглася відійти від дверей камери й виснажено припала до плеча Хеммінга. Магістр дав їй час, щоб впоратися з емоціями – він все одно не міг почути її свідчень, доки жінка не в стані говорити.

– Ми можемо піти звідси? – вона міцно стисла його долоню. – Прошу, давайте підемо нагору.

– До княгині? – він погладив її передпліччя, щоби послабити хватку.

– Ні, не треба. Вона ж захоче знати, що він казав… А він… Він її заочно до чорта послав, що мені сказати? Отак і переказати чи що? – Джельсоміні було складно залишатися так близько до камери сина.

– Ви ж розумієте, що я теж захочу знати, що він казав? – Хеммінг м’яко відсторонився й опустив руки на її плечі. – Зараз йдемо до моїх покоїв і ви мені все розповідаєте, як ми й домовлялись. Пам’ятаєте?

***

Магістр недбало кинув піджак на спинку стільця й сів, обпершись на неї ж ліктями. Леді Кастільйоне сіла навпроти – їх розділяв невеликий стіл. Вона побіжно оглянула кімнату, намагаючись зачепитися поглядом хоча б за щось, що б розповіло про власника цих покоїв.

Як на зло, вітальня Аркеллсона мала такий вигляд, наче він зупиняється тут не довше ніж на ніч-другу. Жодних родинних фото, постерів на стінах чи принаймні вазонів – лише кілька стільців, стіл, полиці з папками всіх відтінків сірого і важкі штори на вікнах. Єдиними деталями, які свідчили про те, що це, власне, чиїсь покої, а не одна з кімнат для відпочинку на поверх вище від зали засідань у адміністративному корпусі, були хіба навушники на столі й почата пляшка віскі поруч із ними.

– Ви розумієтеся на музиці? – Джельсоміна бачила подібну гарнітуру в музикантів на своїх вечорах.

– Люблю, коли чути кожну з тональностей, – байдуже відповів рудоволосий. – Та в нас тут не перше побачення, Джельсоміно. Обійдемося без оцих безтолкових запитань. До речі, хочете? – він взяв пляшку.

– Спасибі, утримаюсь, – жінка зауважила секундне розчарування в його погляді. – Ви пийте, якщо бажаєте, я не ображусь.

– От і чудово, – Хеммінг вміло приховав полегшення й дістав із шафки на стіні келих. – Так от, що я від вас хочу… Перш за все, чи задовольнив я ваше наполегливе бажання побачити сина?

– Ви справді дали мені право на побачення, – Джельсоміна склала руки на колінах. – Проте мені складно повірити в те, що це й справді мій син. Я вражена його нахабством, його впертістю, його… Не знаю, вірністю своїй секті? Хіба я колись могла подумати, що мій син потрапить до секти?

– Якби ж лише потрапив, – у голосі Хеммінга проскочив нервовий смішок. – Міледі, він її створив. Відбудував з руїн дім, де вони живуть. Особисто прийняв під опіку кожну особу, яка вступила до його общини… Якби він не чинив такого явного відступництва, я б захоплювався ним.

– Чим, мілорде? – округлила очі жінка. – Тим, що він створив культ?

– А хоч би й створив, – потис плечима магістр. – Вас злить не це. Він з вами десь не погодився, правда? Ще й княгиню до чорта послав. Як же так, Джельсоміно? Послати до чорта персону, про яку ти ні сном, ні духом? Чи давно ваш син став провидцем?

– Він… Йому могла розповісти Вікторія. Придворна княгині. Вона була в камері, коли я прийшла, – леді Кастільйоне зам’ялася, щоб не обмовитися про те, що переконувала Сандро в можливості вийти з-під варти лише завдяки втручанню Ілінки. – Між іншим, що служниця княгині робила в камері вашого в’язня? Невже ваше правило про заборону зустрічей до кінця слідства поширюється лише на мене?

– Це радше я зробив виняток для Вікторії, – спокійно відповів Аркеллсон. – Її Ясновельможність запевняла мене, що вона Птахові єдиноутробна, якщо не допустити, що і єдинокровна сестричка. З Ілінкою сперечатися, знаєте, собі дорожче, – він зробив ковток віскі й продовжив: – Я не те щоб дуже в це повірив. Це ж зляпана на коліні брехня. Проте не так важливо, вірю я в їхнє спільне коріння чи не вірю. Сандро з нею значно балакучіший, ніж зі мною. Навіть якщо Вікторія розповідає нам не все, з нею він хоч не загадками говорить. Отже, хочу знати, який він з вами.

– Геть неадекватний, – презирливо скривилась жінка й негайно додала значно м’якше: – Ми з ним говорили про те, що б він зробив, якби випала нагода вийти з-під варти. Сказав, що повернувся би до Риму, на свої маргінеси, до своєї безродної дівки…

– Дівки? – перепитав Хеммінг. – У нього?

– На превеликий жаль, – закотила очі Джельсоміна. – На превеликий жаль, він досі говорить про дівку, яка вчилася в його школі. Невихована простолюдинка, нічого особливого.

– Мені він жодного разу про неї не казав. Цікаво, дуже цікаво… Ви з нею знайомі?

– На жаль, – жінка стисла губи. – Не надто близько, проте…

***

Леді Кастільйоне зачинила за собою двері кабінету директора школи, вийшла до фойє і сіла на один із диванчиків. У вологих від хвилювання долонях – тонка папка з документами. Документи про виключення її сина зі школи за півтори роки до випуску, отримані за її прямої ініціативи.

Напад на одного з учнів кілька місців тому не мав летального кінця – лише кілька переломів середньої тяжкості в жертви, яку Сандро скинув із вікна другого поверху. Тоді все обійшлося лише щедрою компенсацією з боку родини нападника. Згладити компенсацією подвійне вбивство, яке слідчі описали як «особливо жорстоке», Джельсоміна й не намагалася.

Замість колонії суд призначив її синові два роки в психіатричному стаціонарі. Кастільйоне-молодшого визнали психічно неповносправним. По закінченню цього терміну хлопцеві повинно було виповнитися вісімнадцять. Та це не мало жодного значення – з огляду на стан, його опікункою залишалася Джельсоміна.

«Мадам Кастільйоне, добрий день», – вона почула голос зліва від себе. Побачене її не порадувало. Це була Маріанна Леґран. «Ота Леґран», як її звали інші батьки-дворяни в приватних бесідах, незмінно промовляючи це прізвище з неприхованим презирством.

І «його Марі». Певно, єдина, про кого Сандро готовий був розповідати щоразу, як мати чи вітчим ставили йому чергове питання штибу «як там школа». Леді Кастільйоне не ощасливлювали такі розповіді, та перечити синові, який так неохоче ділився інформацією про будь-що інше, вона не бажала. Звісно, були спроби перевести розмову – як м’які, так і значно грубші. Проте після кожного «Що, крім Леґран новин у тебе нема?» запал хлопця негайно згасав і його слова зводилися до таких само чергових «нормально», «нічого особливого» й «все гаразд».

– Мадам, я хотіла запитати про Сандро.

– Прошу? – жінка кинула на неї зверхній погляд. – Яке тобі діло до мого сина?

– Я його подруга, – дівчина нервово стисла край темно-синьої шкільної спідниці. – Мене звуть Маріанна Леґран.

– Вперше чую про те, що мій син має друзів.

– Он як… – опустила очі Маріанна. – Я… Ми з ним грали разом минулого року. Я грала Роксану. Ви ж були на прем’єрі, пригадуєте?

– Ваша постановка про Македонського? Пригадую. То про що ти хотіла поговорити?

– Я чула, що Сандро лікуватиметься два роки. Розумієте… Я обіцяла йому, що ми підемо на випускний бал разом. Так, розумію, це останнє, про що буде думати схвильована мати, та я лише хотіла спитати…

– Мій син тут більше не вчиться. Він закінчить школу в індивідуальному порядку, – холодно відповіла Джельсоміна й додала: – Якщо ви з ним друзі, ти мала би знати, що Сандро не терпить всіляких самодіяльних вечірок, тож у всякому разі не прийшов би на ваш випускний. Це все?

– Так… Ні! Ні, мадам, не все… Скажіть, чи можна якось із ним побачитись? Мені треба знати, як він почувається.

– Нормально він почувається, – закотила очі жінка. – Як же ще? Як його опікунка, я не впевнена, що йому піде на користь зустріч із однокласницею. Хіба не боїшся, що він і на тебе накинеться?

– Він не нашкодить мені, – невпевнено протягнула Маріанна. – Як його подруга, я б хотіла… Розумієте, якщо йому щось потрібно, я…

– Нічого йому не потрібно.

– Прошу вас, мадам… міледі… – дівчина стисла її долоню. – Лише одна зустріч. Я більше не потурбую вас, клянусь.

– Мене? – іронічно всміхнулася жінка. – Мені то що? Його в спокої залиш.

– Залишу. Тільки дайте раз поговорити з ним. Благаю вас, – Маріанна ледь стримувала сльози.

– Нехай так. Година, доки він ще здатний з тобою поговорити. Але ти, як і клялася, більше не з’явишся в його житті. Дізнаюся, що намагалася зв’язатися з ним – подам у суд за переслідування. Все ясно? – дівчина кивнула й Джельсоміна звільнила долоню з її хватки. – За дві хвилини щоб була в моєму авто. Я все одно збиралася навідати сина.

***

Хеммінг дослухав спогади жінки й зауважив, що йому варто взяти ще віскі. Здаватися останнім алкоголіком він не хотів, тож вирішив дочекатися кінця розмови.

Чоловік згадав, що перетинався з Маріанною в Римі. Сандро й справді був із нею ніжним і дуже обережним, але магістр не сприйняв це за якесь особливе ставлення. Птах був надзвичайно уважним до кожного з постояльців. Така поведінка цілком відповідала його характеру й не викликала жодних питань. Зрештою, Аркеллсон був надто зайнятий власними справами, щоби зважати на особисте життя мессіра.

– Чудова історія, Джельсоміно, – він вилив у келих залишки віскі з пляшки. – Що ж, значить, слабкість вашого сина – панянка Леґран?

– Слабкість мого сина – його чортова секта, Хеммінгу, – зітхнула леді Кастільйоне. – Скажіть, чи є в нього шанси не отримати смертного вироку?

– Не знаю. Я мушу зібрати докупи всі свідчення. Ось, наприклад, я уявлення не мав, що між ним і Маріанною щось…

– Та нема між ними нічого! Нема й бути не може, – жінка повільно видихнула. – Розумієте, навіть попри його відречення я б хотіла…

– Ще одну зустріч? – на обличчі Хеммінга відобразилося без слів зрозуміле «ніколи такого не було і ось знову».

– Ні, ми ж домовлялись лише про одну, – спокійно промовила Джельсоміна. – Я б хотіла глянути на речі, які були при ньому при затриманні.

– Стиль вашого сина вас зовсім не ощасливить.

– Там могло бути щось, що належить моєму роду. Принаймні я пригадую кілька таких речей, які від прихопив із собою у двадцять дев’ять. Щось, що має для мене особисту цінність. Бо ж у разі його страти все те все одно піде у вогонь. Я б дуже засмутилася, якби там було щось, що би нагадувало мені про те, звідки наша гілка. Хай гілка Кастільйоне не така відома, як ваша, не така могутня, як Фегерашану в свій час – та й, щиро кажучи, зараз… Й близько не така велична, як Еспозіто, – її губи на мить стиснулись. – Але я пишаюся своїм походженням. Як, впевнена, й ви.

– На його руках було достатньо цяцьок, та я не впевнений, що хоч якась із них могла б мати родову цінність, – засумнівався Хеммінг. – Проте… Може ви щось і впізнаєте. Та майте на увазі, що я використаю все почуте, яке здасться мені резонним.

– Безумовно. Ви просто робите свою роботу.

– Тоді затримайтесь у штабі ще на два дні й покажу, що там було, – Аркеллсон глянув у вікно. – Якщо у вас нема запитань, на сьогодні можемо закінчити.

***

«Ти блядський смертник!», – магістр буквально влетів до кімнати допитів, куди після майже тритижневої перерви привели в’язня. Сандро знову замкнувся – чи те від того, що Вікторія через справи приходила рідше, чи від небажання проходити черговий позбавлений сенсу допит.

На заяву Хеммінга чоловік лише всміхнувся. Погроз він чув вже достатньо, та ще жодного разу не побачив жодного з прямих доказів його провини. «Не міг ж він шукати записник мого любого друга так довго? Або ж той був справді добре схований…» – роздуми мессіра перервала папка, яку мисливець кинув на стіл.

– Ти не в настрої, соколику? – вже звично почав Сандро. – Тобі би…

– Помовч! – в обличчя в’язня прилетів ляпас. На стільці мессір втримався тому, що його руки, як і раніше, були стягнуті за металевою спинкою. – А зараз дивися. Читай. Уважно, може мовлення чиєсь впізнаєш? Мені, грубому воякові, воно нічим не примітне, але ж ти в нас філолог… Прошу.

Магістр розгорнув папку й розклав на столі кілька аркушів. На тих, які Хеммінг вважав за потрібне показати, була розшифровка телефонної розмови. Йшлося про речі геть буденні – справи на роботі, гостей, дитину… Деякі фрази виділені зеленим напівпрозорим маркером.

«Птах запевняв, що все владнає». «Анна знову відключилась». «Видіння ті самі? Значить, вже не випадковість». «У нас орденські весь час, вам сюди ще не можна». «Ми ж впораємося?» «Птах мені не пробачить, якщо ні». Сандро пробігся поглядом по друкованих рядках розмови його Маріанни і його Альди. Думати про них інакше, ніж «мої» він не міг. Із читанням він впорався швидко й звів втомлений погляд на Хеммінга.

– Що скажеш?

– Скажу, що присутність ваших адептів відлякує постояльців і жителів Гнізда. Хоча, як зрозуміло з розмови, жителів вони все ж більше нервують, ніж лякають. Із цим можна щось зробити? – невинно запитав Кастільйоне.

– Ти сліпий чи дурнуватий? – Аркеллсон вказав на кілька виділених фраз. – Ти причетний до втечі Альди. Ти причетний до того, що я не знав до кінця, чи справді маю дитину. Ти… Ти смертник. Я спалю твоє кодло щойно вирок буде готовим. А готовим він буде геть скоро. Місяць-півтори – й ти труп.

– Он як… А чому так довго? – поцікавився Сандро. – У вас теж бюрократія, так?

– Та… Та замовкни вже! Хай там як, я скараю тебе так, що ти й ім’я власне забудеш.

Лезо клинка одним рухом перерізало мотузку, яка зв’язувала передпліччя в’язня. Без жодного видимого зусилля Хеммінг кинув його ближче до кайданів. «Роздягайся», – він дочекався виконання наказу й підвісив мессіра, як і всі рази до цього.

– Що ж, пташко… Де твої крила? Де ж твої довбані крила? – холодні пальці Аркеллсона ковзнули вздовж хребта Сандро. Магістр зробив два кроки назад. – Покажи мені їх. Не можеш? Тоді сам знайду.