Глава 38. Ще трохи про дітей Джельсоміни

«І от, уяви собі, вона мені каже, що грала кущ! Грала в театрі довбаний кущ! Декорацію вона грала, уявляєш? А дурнуватий у неї я! Ото декорацію грає вона, а дурнуватий – я! Не переплутайте, но-но!» Чоловік роздратовано змахнув руками і нехайно схрестив їх на грудях. Вікторія розсміялася й погладила його плече. Сандро з виглядом останного мученика звів очі кудись до неба – чи до голографічних ламп під стелею камери:

– Вік, ти все?

– Де там все, – відмахнулась вона й продовжила методично розплутувати його волосся.

– Я замахався сидіти, – простогнав він. – Довго ще?

– Довго, – чесно відповіла офіцерка. – А що, поспішаєш кудись?

– Та куди вже, – зітхнув чоловік. – Так от, про що я там…

Із дня їхнього знайомства Вікторія відвідувала брата щодня. Перші зустрічі були радше формальностями. Птах майже весь час говорив загадками. Його мова переставала бути переносною хіба тоді, коли він замовкав на чергові довгі хвилини й чекав, доки дівчина звернеться до нього з черговим питанням.

Так чи інакше Сандро заговорив відносно людською мовою – відносно, бо вона все ще лишалася багатою на метафори й інші тропи, – вже за півтори тижні. Сестра, в кровний зв’язок із якою він досі вірив із маленькою часткою власне віри в океані скептицизму, була єдиною в його буднях особою, готовою слухати його історії. Навіть більше – вона проявляла до них щирий інтерес. Для в’язня, позбавленого вибору можливого співрозмовника, Вікторія здавалася ледь не янголом небесним.

Він знав, що вона, найімовірніше, переказує кожне його слово комусь над собою. Чи княгині, про яку говорить із неймовірним благоговінням і трепетом, чи безпосередньо Хеммінгові, який вже майже не допитував його словесно – більше відігрувався черговими ударами. Проте Сандро не надто переймався про те, що хтось із Ордену дізнається про те, як він не любив математику в школі чи як майже забув німецьку, але незмінно використовував її для лайки, бо «cazzo» здавалося йому надто лагідним проти «scheiβe». Навпаки – його веселило те, що в цих переказаних історіях хтось, можливо, шукатиме якісь приховані натяки на діяльність общини або чогось такого. Чогось, що він у них не вкладав – лише розважав себе спогадами, а Вікторію – своєю манерою їх розповідати.

Коли Птах заговорив, він негайно скоротив ім’я офіцерки, яке раніше чудово вимовляв повністю, до «Вік». Ще почав лаятися у її присутності. Його лайка не була надто грубою – чоловік радше послуговувався евфемізмами. Подекуди вислови були звичними, подекуди – комічними, та в його виконанні й ті, й інші звучали напрочуд елегантно. Крім цього дівчина виявила, що Сандро може запхати в одне речення посилання на поп-культуру, Шекспіра й жарт про геніталії. Чи йшла в такі моменти мова про поп-культуру, Шекспіра чи геніталії? Вікторія не пригадувала жодного такого випадку – чи те через відсутність таких тем у їхніх діалогах, чи те через невільну любов її брата до нелінійної оповіді.

Конкретно в цей момент дівчина намагалася розчесати волосся чоловіка. Вона не знала точно, чому їй спала на думку така ідея, та це не завадило їй озвучити пропозицію. Сандро в свою чергу побажав їй успіхів, щастя, здоров’я і всього найкращого таким заупокійним тоном, яким би благословив хіба що Хеммінга на написання книги «Як бути психічно стабільним». Власне, це було його наступним реченням – але зрештою він підняв руки й всівся на підлогу навпроти дзеркала. Між тим встиг завести мову про свою подругу Естер. Він був у настрої скаржитися на Вікторію, яка вперто доводила йому, що засинати з мокрою головою, яку до всього щастя помив господарським милом, геть не найкраща з ідей. Скаржитися на Вікторію самій Вікторії було нецікаво, тож ця історія про Естер звелася до того, що вона колись у школі грала роль куща у якійсь виставі, й того, як його цей факт неймовірно бісить і водночас викликає бажання написати п’єсу, де в Естер буде головна роль.

Дівчина вкотре відклала щітку, щоб дати рукам відпочити. Розплутати пасма на потилиці виявилося значно складнішим завданням, ніж вона очікувала. Сандро повернувся до неї:

– Я казав, що план у тебе надійний, наче думка надягти білі кросівки в березні.

– А що з ними не так?

– Ну, спершу все гарно-гарно-гарно, а за три метри – болото. Або собаче scheiβe. Чи собаче scheiβe в болоті…

– Годі, дійшло, – Вікторія погладила його потилицю. – Слухай… Може простіше буде це зрізати до чортової матері?

– Буде, – погодився він. – Та все одно ж відросте. Мені так легше.

– А що як… Щось на кшталт того, що в мене?

– У тебе гарно. Мені ж, певно, буде негарно, – задумався чоловік. – Моє обличчя й так надто… кхм… примітне. Та й зрештою я тебе не змушував бавитися з отим всім.

– Знаю. Не страшно, впораюся, – дівчина знову взялася за роботу.

Йому було незвично – якщо не незручно – приймати подібну турботу від когось окрім Маріанни. «Навіть сумно, що мені скоро підпишуть вирок». Зусиллям волі Сандро відкинув цю думку. Він намагався знайти спокій у моменті. «Я не можу вплинути на свою долю зараз. То чи є сенс перейматися?»

***

«Розповідай, люба моя», – княгиня взяла зі столу келих. – «Я уважно слухаю». Джельсоміна сиділа навпроти. Вона поправляла манжети блузки, вкотре розправляла спідницю на міцно стиснених колінах і не наважувалася дивитися вперед.

У кріслі поруч із Її Ясновельможністю дещо вальяжно розкинувся міністр внутрішніх справ. Він недбало кинув папку з особовою справою старшого Кастільйоне на кавовий столик, закинув ногу на ногу й склав пальці шпилем перед собою, вдаючи, що предмет його цікавості – кілька перснів на його долонях, а не те, що скаже Джельсоміна.

Останні два з половиною тижні Вікторія говорила з Ілінкою лише про свого брата. Його особа приваблювала інтерес жінки все більше. «В його історії все ще лишаються нез’ясовані моменти», – княгиня думала над особистою зустріччю із в’язнем, але хотіла знати про нього все, що могло стати в нагоді зараз чи надалі.

– Мені нема що розповідати вам, пані, – порушила тишу леді Кастільйоне.

– Батько Сандро чи, як його охрестили при народженні, Александра – твій перший чоловік? – Ілінка розгорнула справу.

– Так.

– Ким саме був твій перший чоловік? Він точно не входив до Внутрішнього Кола, інакше б мені було відомо про це. В тому процесі розлучення не оголошували його прізвища публічно. Можу поцікавитись, чому?

– Сандро був нашою другою дитиною. Він не хотів, щоби все це якось дійшло до старшого сина. На той момент йому було тринадцять, його вже обрав один із магістрів, до посвяти лишалося якихось два місяці… Тому ось так вже, як є. Ми з моїм першим чоловіком не були дуже публічними, тож про те, кого я начебто зрадила, знали хіба наші спільні знайомі, – розмова давалася Джельсоміні складно.

– Що довше тебе знаю, тим більше дітей у тебе виявляється, – Ілінка зробила ковток вина. – Троє – наразі все? Чи скільки їх ще?

– Троє, пані.

– Нехай так. Назви прізвище батька Сандро, – княгиню не надто цікавили їхні внутрішньосімейні драми.

– Боюся, це ніяк не допоможе справі, – Джельсоміна підняла очі й зіткнулася із суворим поглядом Хеммінга.

– Це вже мені вирішувати – допоможе чи ні, – сухо промовив Аркеллсон. – Тебе попросили назвати, а не аналізувати доцільність.

– Мій старший син все ще належить до цієї організації. Нехай ми й не спілкуємося – я не бажаю йому проблем.

– Джельсоміно, я гарантую, що це ніяк його не торкнеться, – голос Ілінки був надто спокійним. Княгині ставало нудно.

– Пані, я вірю вам, але все ж не назву. З поваги до його пам’яті… – леді Кастільйоне знову опустила погляд на тканину власної спідниці.

– Що з ним сталось?

– Вбили при виконанні, Ваша Ясновельможносте.

– Співчуваю, – тон Ілінки ніяк не змінився. – То як же його звали?

– Прошу вибачення, але ця інформація…

– Скажи, що в тебе просять і я дозволю тобі побачити Сандро, – неочікувано випалив магістр. – Не чекаючи на вирок. Хоч сьогодні. Ясна річ, якщо пані буде задоволена твоїми словами.

***

– Ось так. Бачиш, не було жодних причин драматизувати, – Вікторія пропустила між пальцями темне волосся чоловіка.

– Вау, – Сандро відкинув назад пасма, які впали на обличчя. – Не думав, що тобі вдасться. Тільки от у тебе на це пішло майже сорок хвилин.

– То й що? Зате ти красивий, – вона обійняла його ззаду.

– Я можу встати? – з надією запитав він. – Вік, ну в мене вже дупа болить сидіти.

– Ще хвилинку посидиш, – дівчина зв’язала пасма, які падали на обличчя у хвостик на маківці. – Тепер все.

Сандро ще якусь мить розглядав своє відображення. Він намагався не фокусуватися на шрамі, який хоч і затягнувся не найгіршим чином, все одно різко виділявся на обличчі. Якщо не брати до уваги цю деталь, птах був більш ніж задоволений собою.

«Вік, ти таке сонечко, знаєш?», – він раптом обійняв її. Опустив голову дівчині на плече й прошепотів: «Я тебе дуже-дуже люблю. Може ми й знайомі геть мало, але ти така добра до мене. Дуже добра. Зі мною лише одна жінка була такою доброю. Марі, моя Марі… Вона моє сонце. І ти теж, ти теж моє сонечко».

Вікторії стало нестерпно від розуміння, що його можуть засудити до страти. В разі підписання вироку їй ніяк не вдалося би допомогти йому – про це знали обоє. Та навіть із цим знанням чоловік горнувся до неї так, ніби вона могла врятувати його життя.

Офіцерка погладила його по спині. Він наче прагнув заховатися у її обіймах, залишитися в них до самої страти. «Так дивно. Я вважала його останнім лиходієм, через якого в моєму житті все йде як прокляте. Думала, що він і говорити зі мною не стане – або стане так, як говорить поважний терорист із наглядачем в’язниці. А він… У розповідях він майже всіх знайомих звав пташенятами. Зараз же й сам наче те пташеня. Маленьке й беззахисне». Вона наважилася заговорити:

– Сандро, все в порядку?

– Так, Вік, я щось… – він поволі відпустив її й витер вологі очі. – Так, я притомний, все добре. Я такий щасливий, що маю тебе. Моє ув’язнення наче стало не таким тяжким. І мені не хотілося плакати, коли я дивився на себе.

– А раніше плакав?

– Лише коли… – чоловік торкнувся лівого боку обличчя. – Та я не плакав. Лише хотів – але не плакав. Тримався. Але я наче не дуже страшний, тож…

– Аж ніяк. Ти неймовірний, – Вікторія погладила його щоку. – Ти справді неймовірний.

– Мені так хочеться повірити твоїм словам, Вік, – сумно всміхнувся Сандро. – І я…

Двері камери відчинилися й він замовк. Звів погляд на вхід, негайно підвівся й став біля стіни. Його осанка знову була напружено-неприродною, очі уважно вивчали цементну підлогу. Жінка підійшла до нього, не зважаючи на Вікторію. Вона помітила її, але не повважала за потрібне хоч щось сказати в її бік.

– Боже милосердний, який жах… – Джельсоміна ковзнула поглядом по шраму на обличчі чоловіка й міцно обійняла сина.

– І вам добридень, mamán, – стримано відповів він.

Коли жінка відсторонилася, він негайно зобразив сором’язливу радість від зустрічі. Вікторія трохи нахилилася вбік і помітила його руки. Судомно стиснуті кулаки за спиною. Передпліччя, вивернуті до дискомфорту, наче вони були зв’язані. Плечі напружені так, що й не надто уважній людині стало б ясно – він зовсім не почувається щасливим у присутності матері.

Джельсоміна не зводила погляду з його шраму. Сандро вдавав, що не помічає цього, та така увага бентежила його ще більше. Жінка обережно, проте геть безцеремонно провела пальцями вздовж сліду, від його початку над лівою бровою чоловіка донизу, під вилицю.

– На тебе й глянути страшно, сину, – похитала головою вона. – Ти себе бачив взагалі?

– Ми не бачились вісім з половиною років. Ви зустрічаєте мене під арештом. Мене звинувачують у створенні деструктивного культу. Невже все, що ви хочете знати – чи бачив я себе? – крізь його натягнутий, наче струна, голос пробивався майже істеричний сміх. Чоловік видихнув і відповів: – Бачив. Щодня бачу.

– Ти вибач, але я побачила оце й… Не знаю навіть як реагувати, – щоб повернути собі відчуття контролю над ситуацією, леді Кастільйоне все ж повернулася до Вікторії: – Залиш мене із сином.

– Сандро, я, певно, піду. Ти не образишся? – офіцерка не знайшла в собі сил сперечатися з матір’ю.

– Вік… Вікторіє, все в порядку, – його усмішка на мить стала теплішою. – До зустрічі.

Коли вони залишилися наодинці, Джельсоміна несміливо опустилася на самий край ліжка. Їй було неприємно знаходитись у цьому місці. Ще неприємніше було розуміти, що цей чоловік – її син. Її інфантильний нащадок, який після років прийому транквілізаторів і місцями прогресуючого безумства боявся ступити без супроводу матері чи прислуги навіть кілька кроків за межі власної спальні. Замкнутий юнак, весь світ якого колись вміщався на сцені шкільного театру, а потім, після двох років перебування в психіатричному стаціонарі й остаточного відриву від реальності – на сторінках старих романів. Той, якого навіть в університет супроводжувала охорона – чи то охороняти його від оточення, чи то оточення від його спалахів неконтрольованого гніву.

Він більше не був божевільним. Джельсоміна не мала освіти лікаря-психіатра, та зрозуміла це лише ступивши на поріг камери й побачивши його. Сандро здавався їй виснаженим – але водночас абсолютно адекватним. «Я допомагатиму тим, кому більше ніхто не допоможе», – вона пригадала ту записку, яку знайшла на ліжку сина в день його двадцятидев’ятиліття. «Мене звинуваючуть у створенні деструктивного культу», – фраза, сказана так холодно й твердо, хоч і з придушеним істеричним сміхом. У її підсвідомості виплило все, що їй було відомо про цю справу – Рим, община, підпільні ініціації…

– Що ти з собою зробив? – її питання не відрізнялися особливою ввічливістю.

– Переродився, – він не став тікати від відповіді. – Чи ж не таким ти мріяла мене бачити? І ти, й батько… Якби ж у моїх підліткових – хай не дитячих, так – приступах ви розгледіли пробудження?

– Ген пробуджується між шостим і сьомим роком життя, – Джельсоміна процитувала добре знайомі їй настанови для мисливців, котрі готуються стати батьками. – Й не інакше. Якщо ж не пробудився, його можна виявити аналізом крові – саме в цей період він найбільш активний. Ми перевіряли тебе, синку. Але сталося як сталося. Певно не всім мисливським дітям судилося йти шляхом батьків, та це радше виняток і…

– Бо не всім мисливським дітям від народження херачили неясні усічені дози препарату, щоби полегшити їхній довбаний перехід! – не стримався Сандро. Він перевів подих і спокійно продовжив: – Через батькові експерименти мій ген остаточно прокинувся десь у тринадцять чи близько до того. Коли суд мене відправив у стаціонар вперше, пам’ятаєте? Тоді. Я бачив ті марення з нечистю, я…

– Ти так і не змирився з тим, що не успадкував гену, – похитала головою жінка. – Пішов на такий збочений крок… І ким же ти став? Та це все дурниці. Я ж твоя мама. Йди сюди, – вона поплескала долонею поруч із собою. – Давай. Я хочу тебе обійняти.

Сандро зітхнув і сів біля неї. Леді Кастільйоне погладила його плечі й він ледь стримався, щоби не показувати того, як йому це незручно. З матір’ю він був знайомий значно довше, ніж із Вікторією. «Може, в тому й річ? Я готовий довіритися Вікторії, бо вона не знає, який я жахливий насправді? А матінка знає. І не зреклася мене», – голосом розуму чоловік намагався заглушити тілесний дискомфорт.

– Я зроблю все, щоби тебе не стратили. Моя покровителька – не остання персона тут. Я заберу тебе в Руан – ти там ще не був. Впевнена, тобі сподобається.

– Як же твій чоловік? – від згадки про вітчима стало ще неприємніше.

– Земля йому пухом, синку. Втретє я заміж не вийду, тож тобі буде спокійніше, – вона механічно погладила його по голові. – Знаєш, це добре, що ти став сміливішим. Може, нарешті з дівчиною якоюсь зійдешся?

– В мене вже є пані, з якою я понад все прагну зустрітися знову, – від спогадів про Маріанну його тіло наповнилося приємним теплом. – Марі, моя кохана Марі…

– Ти знову про свою Леґран?

– У неї ім’я є, матінко. І я не змінив своєї думки.

– Ми знайдемо тобі іншу дівчину. Ти вартий кращої. Тільки з оцим треба щось вирішити, – вона знову торкнулася шраму. – Хоча ти стільки витерпів тут, що потерпіти лазер буде геть нескладно, правда?

– Я… – чоловік теж провів пальцями по обличчю. – Я не стану його зводити.

– Впертий… Нічого, не страшно. Зрештою, який вигляд ти б не мав, не знайдеться жодної порядної дівчини, яка би відмовила лордові Кастільйоне.

– Мессір. Мессір Кастільйоне, – втомлено поправив її Сандро.

– Ти ж втік, так і не прийнявши свій титул, – примирливо сказала Джельсоміна. – Та це теж нічого. Приймеш, коли звільнишся. Я подарую тобі його.

– Дякую, матінко, але вважайте мою втечу зреченням. Ніякий я не лорд. Тему вичерпано. І нехай я поважаю вас, навіть не подумаю про те, щоби відступитися від моєї любові до Марі. Що б ви про неї не думали. З вашого дозволу я хотів би лишитися сам.

– Сандро, любий… Подумай над моїми словами. Я не жартую про те, що можу влаштувати твоє звільнення. Тобі більше не доведеться жити в Римі, наче маргінал, серед сумнівних осіб і…

– Якщо ви візьмете мене на поруки, я не повернуся в Рим? – перепитав чоловік, намагаючись утвердитись у своєму рішенні.

– Якщо моя покровителька на моє прохання заступиться за тебе, ти поїдеш в Руан, – усміхнулася Джельсоміна. – Тоді все налагодиться, обіцяю.

– Он воно як, – він теж усміхнувся. – Дякую за пропозицію, але мені вона як, вибачте, до дупи дверцята. І до чорта вашу покровительку, mamán. Краще я прийму кару за діяння, яких не соромлюсь, ніж житиму найближчу вічність як зрадник. І спасибі, що завітали. Було приємно знову вас побачити, – він схилився в глибокому поклоні й підвівся лише тоді, коли глухий стук важких дверей нарешті подарував йому тишу