Глава 37

– Готово! – радісно повідомляю, коли закінчую тягати дрова та інші горючі матеріали під гуртожиток. – Де там проблема із сірниками?

Коля виступає вперед з каністрою бензину в руках. Він повільно підходить до центрального входу і починає виливати бензин на все, що складене навколо дверей та вікон.

– Давно хотів це зробити, – каже він, кидаючи запаленого сірника на купу цього хмизу. З радістю та тривогою дивлюсь на будівлю у полум’ї, в якій стільки всього поганого відбулося за весь час нашого навчання тут. За безпеку можу не перейматись, бо навколо самі тільки кучугури снігу і певною мірою такий вид робить нас героями фільму “Сяйво”.

– Ще не все закінчилось. Найголовніше і найстрашніше попереду, – Аня теж невідривно дивиться як горить гуртожиток, а разом із ним і спогади про померлу подругу і про тих людей, яких вона знала і дружила з ними. На жаль, їм так і не вдалось дізнатися, що сталося з їхніми тілами, але я підозрюю, що викладачка історії відіграла у цьому величезну роль. Вона згадувала про свою роботу з трупами, коли намагалася мене вбити. З нею ми вчинили трохи інакше. Залишили її живою. Особисто на моїх руках кров викладача інформатики, хоч я його лишень серйозно поранила, і я не хотіла, щоб на руках когось із моїх друзів була кров вбитих ними викладачів. Навіть на Кості. Зрештою, викладачку чекає суд і в’язниця.

– А ти оптимістка, Аню. Давай хоча б у цей момент не думати про завтра. – Кирило взагалі не втрачає свого дивного почуття якоїсь легковажності. Та зараз на наших плечах надто важкий тягар. – Голосую за те, щоб поліція просто заарештувала злочинців, а ми змогли далі спокійно навчатися тут.

– Я не залишусь. Закінчу четвертий курс, отримаю диплом, а потім переїду в іншу країну. Мої батьки тільки за таку ідею. – Коля заплющує очі й зітхає. – Не хочу залишати вас тут самих, але так тому й бути.

– Народ, я також поїду. Одразу по випускному, бо не маю жодного бажання тут залишатися. Надто багато лайна відбулося за останні місяці. І щоб їх забути, мені потрібна зміна обстановки. Інше місто чи країна ще не знаю. – Аня дивиться на всіх винним поглядом, а потім переводить його на сніг під ногами.

Чесно зізнатися, не очікую від друзів такого. Вони покинуть нас самих з викладачами, яких у суді можуть виправдати й вони знову повернуться на роботу. Адекватних майже не залишилось зі звільненням математика. Викладачка біології надто нервова, щоб дати хоч якусь відсіч директору. Дійсно, які у нас шанси відправити злочинців у в’язницю? Та я сподівалася, що Аня і Коля залишаться у місті й нам вже не буде так важко.

Взагалі цікаво дивитися на друзів, які їдуть в інші країни. Там так багато всього невідомого. Моя мама не може дозволити собі відправити мене в університет якомога далі. Грошей на таке не вистачить, бо в сім’ї наразі працює лише вона, оскільки я не можу брати замовлення на картини через навчання, яке відбирає надто багато часу. Все, чим я займаюсь зараз, – невеликі замальовки всього, що відбувається тут, котрі не потребують значних зусиль. Шкода, що про це своє захоплення я досі мовчу.

– Я залишаюсь тут, як Кирило і Таня. Може переведусь на заочне навчання по закінченню першого курсу, хто знає. Викладачів скоро відправлять у в’язницю і в нас будуть нові, котрі зможуть повністю вивчити нас і дати необхідні умови для навчання, – каже Костя, не дивлячись на те, що з лап Анастасії Павлівни нас витягнув саме він, все одно ми йому не довіряємо. Не повністю. Хоча Костя й намагається загладити свою провину всіма доступними йому способами. Навіть запропонував спалити гуртожиток до дідькової матері. Єдина його ідея, яку ми погодили.

– Ти вже за мене вирішуєш? Якщо я не хочу залишатися? – Кирило нарешті звертає увагу на нашу душевну бесіду і відповідає. – Знаєш, у мене також є родина і мені є про кого турбуватися. Звісно, я не хочу кидати їх напризволяще.

Знову починається. Вже через декілька хвилин сваряться всі присутні. Тільки я не беру участі у цій захопливій дискусії. Мою увагу привертає шум у парку. Таке відчуття, що там хтось є та уважно слухає розмову, стараючись не проґавити важливого моменту.

Йду туди. З кожним моїм кроком стає тихіше і я починаю підозрювати, що моя присутність не залишається непоміченою. Сліди невідомого помічаю біля куща, крізь який можна відмінно спостерігати за нами, залишаючись при цьому невидимим. Ось це я розумію маскування. Рівень Бог, ага.

– Таню! Куди ти ділась?

Не відповідаю. Те, що я бачу після того, як перевела погляд трохи вище кущів, змушує мене замовкнути й тупо дивитися.

– Господи Боже мій! – Коля знаходить мене першим і теж дивиться на цей предмет.

Хвилин десять не можу відвести погляду від викладача математики, якому відрізали руки та ноги, а потім повісили на дереві. Чудове видовище, правда? Такими нас застають інші друзі. Аня починає кричати від жаху, намагаючись заховати обличчя в куртці Кості, який сам ледве на ногах тримається. Кирило підходить до мене і розвертає до себе.

– Дивись мені в очі. – я знову плачу. Вперше помічаю, що очі у нього були темного кольору. Такий прекрасний колір. Потім зосереджуюсь на його губах. Не натякаю ні на що. Це просто так. Чисто по-дружньому.

Прекрасний момент псує велетенський монстр, схожий на мою істоту, який, здається, дуже любить ласувати сирим людським м’ясом. У нього більше схожості з ведмедем, ніж з людиною. Зрушити з місця ми не можемо, однак він, не дивлячись на свої параметри, починає швидко наближатися.