Глава 37. Македонський

«Я ваша сестра». Сандро уважно вивчав візитерку своїми великими карими очима й не знав, що сказати – або радше не уявляв, чи варто взагалі щось казати. Вікторія стояла навпроти нього. Вона теж не опускала погляд – чоловік міг поклястися, що відчував мало не фізичні дотики до свого обличчя, плечей, сплутаних каштанових пасем. Дівчина не встигла вловити момент, у який із точністю віддзеркалила його позу – неприродно пряма осанка й руки, судомно стиснені за спиною.

Напруження поволі заповнювало собою всю невелику площу камери. Здавалося, воно от-от матеріалізується – спершу в туман, потім у рідину й зрештою дійде до стану в’язкої трясовини, в якій кожен крок може стати фатальним. Сандро не витримав першим. Він на мить глянув вниз, на власні босі ноги й холодну цементну підлогу. Його тихий голос неспішно розсік тривогу в повітрі, нагадуючи обом присутнім, що вони все ще в світі живих, а не в нав’язливо стерильній, аж до відчуття моторошної долини, симуляції:

–  Пані, нехай мої слова й здадуться словами особи, яка геть втратила розум, та я все ж спитаю – я ж не вигадав вас? Маю на увазі, ви точно не проєкція, підкинута моїм мозком як наслідок того, що тут зі мною було? Клинок магістра, ясна річ, ніяк не міг зачепити мої зорові нерви, тим не менш…

Він розгублено замовк і окреслив у повітрі незрозумілу для Вікторії фігуру. Вона зауважила лише його тонкі вишукані пальці – рухи долоні й передпліччя здалися їй схожими на рух крила. «Він називає себе римським Птахом», – дівчина пригадала слова магістра Аркеллсона.

–  Мені казали, що ви ледь не Македонський від світу відступників, – офіцерка дозволила собі думки вголос.

Сандро заплющив очі й всміхнувся. «Ні, вона не може знати про це», – свідомість негайно нагадала йому епізод із тих, які він переживав ще в школі.

***

Кущі живоплоту у внутрішньому дворику кампусу він вважав своїм маленьким прихистком. Хлопець сидів просто на траві й обіймав себе за коліна. «Я зреагував як ідіот», – Сандро безцільно дивився на зелені паростки. – «Не повернуся – почуватимусь дурником, повернуся – почуватимуся ще більшим дурником».

«Ось ти де», – його погляд зупинився на парі чорних класичних черевичків. Їхня власниця зняла свій синій піджак, кинула його на землю, сіла поруч із ним і легенько торкнулася його плеча. Хлопець мимоволі напружився, проте це відчуття минуло, коли вона лагідно заговорила:

–  Я здогадувалася, що знайду тебе тут. Чого ж ти втік?

–  Я не гратиму Македонського. – зітхнув Сандро. – Не можу.

–  Не вигадуй. Із тебе буде прекрасний Македонський, – дівчина погладила його по голові й скинула йому на лоб кілька кучерявих пасем.

–  Марі, не можу я, – він уткнувся обличчям у коліна.

–  Чому це «не можу»?

–  Якщо скажу, матимеш мене за дурника, – пробурмотів хлопець. – Бо причина дебільна. І я її ніяк не поясню режисерові. І я не мав одразу тікати, ніби несповна розуму.

–  Завжди можна повернутися, – потисла плечима Маріанна.

–  І що сказати? Що мав срачку й втік у кущі? – Сандро придушив істеричний смішок. – Ну дурень же, ні? Може взагалі ну його, той театр?

–  Ага, режисерові нашому скажи. Ти в нас один із небагатьох, хто щиро любить там виступати. От відмовишся ти від головної ролі – й кому її грати?

–  Кому завгодно, – не підводячи голови, швидко випалив він.

–  Нехай. Мені хоч скажи, чому думаєш, що з тебе не вийде Македонський?

–  Та я його зіграю чудово, – Сандро вмудрився сказати це гордо, не змінюючи пози. – Кажу, що не можу. Не в сенсі грати. Просто… Та ти знаєш метод нашого режисера. Я не знесу семестр слухати, як мене тричі на тиждень кличуть виключно Александром.

–  Тобі не подобається це ім’я?

–  Мені не подобається, коли мене так кличуть. Мене так звали. Ну, в першому шлюбі матінки. Себто… В мене всюди значилося оте «Александр». І коли батько на мене злився – а злився він часто й боляче, то теж одразу оте «Александре…» «Александре, ти ганьба нашого роду», «Александре, зроби так, щоби я тебе не бачив»… – хлопець промовив це так карикатурно, що Маріанна розсміялася, хоч сама ситуація геть не здавалася їй смішною. – Так, сам знаю, як абсурдно оце звучить.

–  Ні, сонце, ні, – вона видихнула й продовжила: – В тебе погані асоціації?

–  Угу. Щось таке. Майже, – він підняв голову й прошепотів, дивлячись кудись перед собою: – Радше страх, який сковує мої нерви й заповнює собою весь зримий простір, нескінченна тривога, білий шум… Страх не перед іменем, а перед тим, хто зве мене ним і… – жести хлопця доповнювали його нарочито театральну мову й ставали все активнішими. Маріанна перехопила його долоню:

–  Ну-ну-ну, куди ж ти знову летиш, Птахо? Глянь на мене. Давай, ось так, – вона дочекалася, коли він заспокоїться. – Ти так говориш, що й мені стає тривожно. Давай повернемося до ролі. Ти б хотів зіграти головну роль у цьогорічній виставі? Ми ж гратимемо на сцені столичної опери, пам’ятаєш? Уяви себе там. Я ж бачу, що ти б хотів. У тебе аж очі засяяли, – всміхнулася дівчина.

–  Так, це справді було б гарно, – схвильовано заговорив Сандро. – Тільки ж вистава про Македонського. А наш режисер називає нас виключно іменами наших героїв весь репетиційний період, щоби ми вжилися в роль і все таке, і якщо щоразу я чутиму в свій бік «Александр»… – він замовк так само різко, як і починав говорити.

–  Якщо я тебе так назву, ти теж відчуватимеш той страх, про який казав? – Маріанна обережно заправила каштанове пасмо за його вухо, кінчиками пальців полоскотавши його шкіру

–  Не знаю, – хлопець широко розкрив свої й без того великі очі. – Так, назви мене так. Бо ж ти гратимеш… Як же її… – його голос став нижчим і розміренішим: – «… Одну з цих дочок звали Роксана. Вона була дівчиною на виданні, і ті, хто брав участь у поході, повторювали, що вона була найвродливіша з жінок, яких вони бачили в Азії, виключаючи одну тільки дружину Дарія…» Так, тобі дали Роксану.

–  Коли ти вже встиг вивчити частину п’єси?

–  Перед пробами на ролі. Хотів бути оповідачем, а вляпали он… Те, що вляпали. А тобі дали Роксану цілком заслужено. Так. А ще цього року не так, як того. Цього року я нікого не вб’ю. Та хто б знав, що я буду готовий віддати роль кому завгодно?

–  Але режисер не розглядав на неї нікого крім тебе.

–  Шкода. Та що ж поробиш.

–  Ти драматизуєш, Александре.

Сандро на мить рефлекторно відхилився назад. На його обличчі відобразилася напруга. Маріанна притримала його за плече. Хлопець видихнув і накрив її долоню своєю:

–  Все в порядку. Це було неочікувано. І я, певно, справді драматизую. Пробач. Давай спочатку. Повтори, будь ласка.

–  Як забажаєш, Александре, – вона старалася вимовити ім’я якомога лагідніше. – Так було краще?

–  Так. Так, Марі, у тебе це так ніжно виходить, – усміхнувся він. – Александр. Александр Македонський. Я… Думаю, мені варто спробувати. Тільки я дуже тривожитимуся ще місяці чотири… Роксано, ти будеш зі мною, якщо я буду тривожним?

–  Ох, Александре, ти іноді такий… Не знаю. Я ж була з тобою, коли ти нашого однокласника… Так, – Маріанна підвелася й простягла руку Сандро: – Ходімо назад?

***

–  Власне, колись я грав Македонського в хорватській столичній опері, ще зі шкільним театром, – чоловік знову підняв погляд на Вікторію. – Звісно, це не те, що мали на увазі ті, хто казали вам про мене, що я ледь не Александр Великий у світі відступників, та мені здалося, що це хороша паралель на ваші слова.

–  Ви актор?

–  Наш світ – театр і в грі моє спасіння, – він звів очі до холодного білого світла під стелею. – Якби ми зустрілися Римі, я б спитав, у чому ваше. Тут так не нахабнітиму – я геть не в тому становищі, щоби гратися з озброєними персонами, – Сандро махнув долонею зліва від власного обличчя, натякаючи на свіжий шрам.

– Рану треба обробити, – Вікторія зробила крок вперед, щоб оглянути поріз, але Кастільйоне жестом зупинив її.

– Пані, не варто вам так перейматися. Ви бачите мене вперше в житті, – в його усмішці промайнуло неприховане почуття провини.

– Але ж… – вона розуміла, чим небезпечне зараження крові. – Навіть якщо ви посвячений, від інфекцій задоволення мало.

– Переживу якось, – відмахнувся він. – Нічого страшного. Дозвольте спитати, – чоловік вирішив перевести тему.

– Питайте.

– Хто ви й нащо вам тут бути?

– Я – ваша сестра й мені випала нагода нарешті вас побачити, – дещо розгублено промовила офіцерка.

– Всі ми браття й сестри перед Богом, – усміхнувся Сандро.

– Ви мені не вірите?

– Моя віра не змінить істини, якою б та не була. Тож чи так важливо те, в що собі вірить безумний птах?

– Скажу відверто – я лише хотіла побачити людину, яка якимось дивом заслужила любов і визнання нашої матінки. Людину, яка мала те, чого ніколи не було в мене.

– І побачити ви хотіли явно не такого як я, – голос чоловіка ніяк не змінився й звучав так само лагідно, як і до цього. – Нехай я не знаю вас і вашої історії, але мені щиро шкода, що ви не мали того, чого прагнули. Якби ж я лише знав, як можу допомогти вам – допоміг би, не задумуючись. Ким би ви не були й що б не шукали тут, знайте – ніхто не повинен бути одиноким.

– Я не одинока, в мене є мої соратниці й пані, – Вікторія негайно зібралася.

– Тоді тримайтесь їх. Якщо є хтось у цьому світі, хто робить ваші дні радісними – тримайтесь поруч. Навіть коли не можете торкнутися їхніх рук, бо між ними величезні відстані – тримайте їх у своїй свідомості. Так переживете будь-що, коли є задля кого переживати. Коли маєте, кому переказати те пережите. Повірте словам божевільного римського Птаха – ви збожеволієте тоді, коли не матимете, з ким ділитися. Коли перенаситите мозок власними рефлексіями й весь ваш досвід замкнеться на вас і стане річчю в собі. Коли в натовпі вірних і довірених звірятимете свої переживання лише живоплоту й кущам троянд, а єдину людину, здатну вас прийняти, оберігатимете від тих своїх тривог, бо вважатимете, що вигадали і її інтерес, і її загалом. Не будьте як я, сестро, – в камері запанувало мовчання.

Сандро відійшов назад до стіни й втомлено обперся на неї. «Він має рацію. Геть не так мені уявлявся той, кого охороняють, як терориста і той, кого моя матінка любить настільки, щоби просити зустрічі з ним, втягуючи в це Її Ясновельможність», – Вікторія ще раз окинула поглядом його виснажену постать і спокійно промовила:

– Дякую за розмову. На все добре.

– І вам спасибі, – він знову вклонився їй. – Ще раз пробачте, якщо був грубим чи невихованим. І що не виправдав ваших очікувань. І за те, що наговорив багато бентежних речей, половину з яких отак і не пригадаю. Бережіть себе, – чоловік знову залишився наодинці.

***

«Ніхто не повинен бути одиноким». Вікторія зітхнула з полегшенням, коли двері за нею зачинилися. Вона опустилася на підлогу. Офіцерка не хотіла залишатися сам на сам із тим дивним чоловіком, але й повертатися не поспішала.

«Ви в порядку?», – від нав’язливих і геть безформних думок відволік голос магістра Аркеллсона. Рудоволосий помітив, що дівчина ніяк не реагує на нього й сів поруч із нею. Легенько торкнувся її плеча:

– Вікторіє, все добре?

– Магістре, я тут… А Птах, він… У нього кров і він говорить так… – думки обривалися, їх ставало все більше й Вікторія накрила рукою долоню магістра на своєму плечі, щоб переконатися, що все відбувалося насправді. Поволі вирівняла дихання й простягнула йому ключ: – У всякому разі, дякую, що дали подивитися на нього.

– І що, воно хоч було того варте? – Хеммінг нахилився трохи ближче до дівчини, щоб зустрітися з її поглядом.

– Це був цікавий досвід, – її тони поверталися до тих, які магістр вже чув на півгодини раніше. – Ось, візьміть.

– Лишіть собі, – чоловік глянув на ключ. – Може, захочете ще на пташку подивитись. Лише мене попереджайте, щоб вас варта в корпус впустила.

– Не захочу. Він мене не цікавить.

– У цього птаха є якась загадка, Вікторіє, – всміхнувся Хеммінг. – Якщо вам здається, що птах лишив вас байдужою – вам лише здається.

– Звучить не надто привабливо. Навіть трохи моторошно. Та й чому це ви раптом до мене такий добрий?

– Бо маю велику повагу до вашої пані, – він підвівся й простягнув їй руку. – А ще відчуваю якусь професійну солідарність, хоч ми й не в одному війську. Чи ви маєте щось проти цього?

– Не маю, – вони вийшли до перших сходів нагору. – Та якщо ви так любите мою пані, чому не дозволили їй на в’язня глянути?

– А хіба ви їй не перекажете все, що почули й побачили? У всякому разі, я не можу знати, як би він зреагував на Її Ясновельможність. А якби викинув якийсь непристойний жарт чи щось такого роду? Я б не дозволив собі показувати таке пані.

– Мені він не казав нічого непристойного.

– Тому ви сиділи на підлозі біля камери й майже десять хвилин не могли зауважити мою присутність? Що ж вас так збентежило?

– У нього там відкрита рана. Її треба обробити, а йому наче геть байдуже. Він говорить дивні речі. Й у нього така мова… Так не говорять під арештом, розумієте?

– Вже півроку спостерігаю, як же не розуміти, – чоловік знову йшов попереду. – Щодо рани… Пташка доспівалася. Я не знесу знущань. Зрештою, рана затягнеться рано чи пізно. Не переймайтесь так. Ви бачили його вперше в житті, – він притримав її, щоб вона не врізалася в стіну на черговому різкому повороті.

– Ваша правда, магістре, – далі Вікторія йшла мовчки.

***

«… Він казав, що ніхто не має бути одиноким – хіба не іронічно в його становищі? Перефразовував Шекспіра й говорив так, наче закінчив, як мінімум, філософський факультет», – Ілінка слухала доповідь офіцерки з келихом у руці. Зробивши ковток незмінного червоного сухого, сказала:

– Філолоґічний факультет.

– Прошу, пані? – Вікторія підняла погляд на неї. Княгиня неспішно промовила:

– Хорватська філолоґія в Заґребському університеті. Я про освіту твого брата.

– Це вам магістр Аркеллсон сказав?

– Це мені сказала особова справа пташки, – вона невинно додала: – Що? Доки вас із Хемом не було, я прогулялася до архіву. Бідолашний архіваріус сказав, що ту папочку, котра у відносно вільному доступі, вже половина нашого маґістрату по колу пустила, хоч там і нема ніякої толкової інформації.

– Всіх так цікавить цей в’язень?

– Вікторіє, люба моя, його затримання поставило на вуха весь Орден. Звісно ж народ хоче знати, що то за один, – жінку ніяк не дивував такий інтерес публіки до особи арештованого.

– Зате він, здається, нічого не хоче. Княгине, мені з голови ніяк не йде та його рана.

– Що, невже він такий гарний, що один маленький шрам на обличчі так тебе тривожить? – підкреслено безтурботно промовила Ілінка. – Ти вдало підмітила іронію ситуації в його словах про самотність. Скільки дітей би не прийшло до його секти, зараз нікому навіть обробити його рану.

***

Вдруге за день Вікторія підійшла до дверей камери. Вона не могла сказати, чи має якусь мету перебування тут – із Хеммінгом говорила Ілінка. Магістр дивився на княгиню із таким скептицизмом, наче вона пропонувала реформу каральної гілки на засадах гуманізму й із пріоритетом збереження психічного здоров’я затриманих. «Та нехай. Лише тому, що ти просиш», – махнув рукою він і звернувся до Вікторії: – «У вас півгодини на зустріч. Охоронець проведе – я, на жаль, зайнятий».

Сандро не приховував свого здивування, коли побачив її. Офіцерка сіла біля нього на скромну постіль, яка геть не йшла до порівняння із його ліжком в общині. Ледь тремтячою долонею торкнулася його обличчя, розглянула зблизька поріз. Він виявився глибшим, ніж здавався на перший погляд – лезо не зісковзнуло на небезпечну для нервів глибину лише через диво чи хірургічну точність Аркеллсона. «Він не хотів завдати йому критичної шкоди. Та шрам все одно лишиться», – Вікторія не знала, чому думає про це. Вона витягла з поясної сумки маленьку пляшечку спирту й антисептичну мазь – у її покоях не знайшлося нічого більш підходящого, а просити княгиню ще й про пошук медикаментів офіцерка не наважилася.

– Зараз може бути неприємно. Потерпіть, будь ласка.

Він мовчки кивнув й опустив погляд. Вікторія намочила спиртом свою темну шовкову хустинку й взялася з обережністю дезінфікувати рану. Після цього дівчина зняла рукавичку й нанесла прозору холодну мазь на краї порізу. Сандро терпляче витримав весь процес. Коли вона закінчила, він знову звів очі до неї:

– Пані, я вам дуже вдячний. Та я б хотів знати, чому ви робите це для в’язня, якого бачите виходить, вдруге в житті, – він помовчав і з усмішкою додав: – Якщо окрім того, що всі ми діти Божі й ви звали себе моєю сестрою.

– Бо ніхто не має бути одиноким, Птахо, – дівчина поклала руку йому на плече. – Я б дуже хотіла поговорити з вами більше. Та зараз, на жаль, мушу йти.

– Ми ще побачимося? – Сандро взяв її долоню своїми тонкими пальцями.

– Якщо бажаєте – неодмінно.

– Бажаю, – запевнив він. – Та мені геть нема де вас приймати…

– Тут є стіни й підлога. Мені вистачить. Я ж воїн, – усміхнулася Вікторія. – До зустрічі.