Глава 36

Приходжу до тями у старому-доброму гуртожитку, прив’язана до штуки, яка здалеку схожа на операційний стіл. Звісно, там немає ременів, якими зв’язують руки та ноги, але схожість очевидна.

– Дивіться, хто у нас прокинувся. Мені потрібно повідомити про таку подію нашого любого директора, який, до речі, буде невимовно радий побачити тебе до розчленування. Раніше я працювала тільки з трупами, ті вісімнадцять студентів не були виключеннями, але тепер із задоволенням попрактикуюсь на тобі. Ти ж не проти, Тетяно? – я мала б одразу здогадатися про нашу викладачку історії. Тепер зрозуміло, чому вона так дивно поводиться у коледжі. Одним словом, маніячка.

Зізнаюсь чесно, мене більше цікавить доля математика і Кирила. Вони ж також можуть бути зараз у подібному становищі й нічого не розуміти, або навіть ще не вийти із непритомного стану. Тоді добре, що розпочати вирішили з мене.

– Зізнаюся, твої друзі мене приємно здивували. Костя перейшов на наш бік, Кирило старається всіма силами зберегти тобі життя, а ти цього не цінуєш, Аня відмінно корчить із себе психічно хвору, а Коля намагається вивести її з цього стану. Ось тільки вона все відмінно усвідомлює, чи не так? В яку гру ви граєте? Чи всі готові пожертвувати своїми життями, лиш би хтось інший знову зміг побачити рідних? Марно ти намагаєшся вирватися. Ремені міцно тебе тримають, – Анастасія Павлівна помічає мої кволі спроби задушити її. Але що я можу зробити? Вбити її поглядом? Ну раз так, то від неї зараз би нічого не залишилось. Крім доброго спомину.

– Ти нічого не знаєш про дружбу і вірність! Навіть якщо я помру, то потім вам все одно не уникнути покарання. Всі папери, що є компроматом на директора і, в тому числі на Вас, знаходяться у поліції. Мені вдалось вчора передати їх. – не можу сказати, що насолоджуюсь швидкою зміною емоцій на обличчі викладачки, але, так, я це роблю. Насолоджуюсь моментом.

Отримую ляща. Такого сильного, що сльози з’являються в очах. До такого я морально не готувалася. Викладачка стискає кулаки від злості й гніву, але я помічаю в її очах і страх та невпевненість, які повністю заволодівають нею. Залишається тільки підштовхнути її до дверей, але цього зробити не встигаю, бо помічаю в її руці скальпель. Простий такий медичний ніж, якими користуються патологоанатоми в моргах.

– Знаєш, з трупами набагато легше працювати, бо вони не псуватимуть тобі настрій своїми порожніми погрозами. Ти ніколи не зіпсуєш мені його. Зрозуміла? А тепер беремось до справи. Почну з твого прекрасного волосся. – о Боже мій. Намагаюсь зробити так, щоб вона не змогла відрізати мені його. Я ж вельми дорожу своїм волоссям. Декілька разів я дивилася на себе з короткою зачіскою, але вона мені не підходить. Навіть в перукарнях мені так кажуть.

Викладачка все одно примудряється спіймати мене за шию. Починаю задихатися, але нічого не можу вдіяти. Стискаю руки в кулаки, в очах поступово починає темнішати, легені “горять” від нестачі кисню, намагаюсь втягнути у себе хоч маленький ковток повітря, але викладачка тримає міцно, не даючи цього зробити. Очі починають заплющуватися. Не відчуваю рук і ніг, але знаю, що все ще трохи сіпаюсь. Подумки прощаюсь зі своїми друзями та рідними. Хочеться мені перед смертю подивитися в очі викладачки, але раптово її хватка послаблюється. Я знову можу вдихнути на повні груди.

Анастасія Павлівна лежить на підлозі. Поруч з нею валяються уламки пляшки, а мої руки й ноги хтось намагається звільнити. Потім таємничий рятівник вирішує привести до тями мене, виливши холодну воду. Такого я не очікую, але жодної реакції не виявляю. Я просто продовжую лежати із заплющеними очима, дивуючись, що мені ніколи не дадуть спокою й не дадуть померти.

– Ну ж бо, Таню! – це до болю знайомий голос. Він належить…

– Костя? – мій голос трохи схожий на стару платівку, яку вирішують послухати через сто років, але в принципі я рада, що він взагалі у мене залишився.

– Так. Ти тільки не роби різких рухів. Зараз я винесу тебе звідси. – ніби я намагаюсь робити ці різкі рухи. Я навіть пальцем поворухнути не можу!

Він відносить мене на вулицю. Свіже повітря приємно б’є в обличчя. Почуваюсь вже набагато краще і навіть можу ризикнути стати на свої ноги. Правда, Костя не спішить опускати мене на землю, а несе далі.

– Де ти живеш? Можеш мені показати? – звісно, мама буде дуже рада бачити мене такою. Максимум, що вона зробить – покаже мою кімнату, а потім ледве добереться до кухні, щоб там впасти на підлогу. Так ризикувати здоров’ям своєї мами я не буду, тому мовчу. – Окей. Віднесу тебе в лікарню. На таке ти згідна?

Мені хочеться кивнути, але я ні на що не здатна. Свідомість приходить до мене повільно, кожен вдих видається важко, а в рот мені наче каміння накидали. Невже ось так відправляються на той світ? Кортить ще раз побачити маму та перепросити за моє відношення до неї, яке у мене було, коли жила Валерія. Тепер не залишається нічого.

***

– Як їй вдалось вижити після такого? – крізь сон чую голос Ані, яка схоже сидить десь поруч із ліжком, бо інші голоси лунають досить-таки далеко.

– Вашій подрузі слід притримати у лікарні окрему палату. Занадто часто вона потрапляє сюди з різноманітними діагнозами, як і ви всі, крім ось цього хлопця. – здогадуюсь, що йдеться про Колю, бо йому постійно щастить. Він відганяє від себе викладачів.

Як не дивно, я можу ворушити пальцями, тим самим звертаючи на себе увагу лікаря і друзів. З величезним зусиллям мені вдається нарешті розплющити очі й подивитися на них.

– Як… Ви? – майже шепочу. Це небувалий прогрес з мого боку.

– З нами все нормально. Викладач математики потроху відходить від шоку. Здається, він збирається звільнитися звідси й знайти інше місце роботи. Єдиний нормальний викладач нас кидає. – хоч він цілий та неушкоджений, на відміну від мене.

– Нічого… Страшного. – слова застрягають в горлі. А так багато всього потрібно сказати.

Ми всі просто стоїмо і дивимось одне на одного. Здається, що зараз ми дамо сильнішу присягу. Але продовжуємо мовчати. Більше не залишається слів. Необхідно негайно діяти.