Глава 35. Браття й сестри

«Йди сюди, сонце», – княгиня поплескала долонею по сидінні дивана поруч із собою. – «Давай, не змушуй мене чекати». Хеммінг озирнувся на Вікторію, яка сиділа біля вікон і чистила свій кинджал, не зважаючи на двох магістрів у кімнаті. «Я кому кажу?», – клацнула пальцями Ілінка. Рудоволосий кивнув, опустивши погляд, і несміливо сів біля неї.

Аркеллсон відчув тонкі пальці на своїй шиї. Жінка прискіпливо оглянула шрам. Чоловіка бентежила така увага. Він не бажав проявляти своїх слабкостей – особливо перед княгинею. І тим паче не планував робити це за кілька метрів від її офіцерки.

– Хто посмів? – Ілінка торкнулася його щоки.

– Неважливо, – він продовжував уважно вивчати темний паркет.

– Сонце моє, на мої запитання треба брати й відповідати. Я тобі не Ґранд, від якого можна відмахнутися цією показною байдужістю, – вона опустила пальці на його підборіддя й погладила руду бороду. – Ось так, глянь на мене. Який же ти в мене красень.

– Ілінко, може за понад триста років у тебе вже не такий гострий зір?

– Думаю, ми ще при знайомстві з’ясували, що в мене все чудово. Про тебе ж такого не скажеш, на жаль. Повторюю питання, любий мій. Хто посмів?

– Улюблений племінник, – підкреслено спокійно промовив Хеммінг. – Знаєш, ці діти…

– Коли це? – здивовано перепитала Ілінка.

– При затриманні.

– То це йому скільки було?

– Двадцять один наче… Я що, знаю? Десь так, – задумався Аркеллсон.

– Це вже не дитина, сонце. Це вже дорослий чоловік, який кинувся на тебе з клинком. На власного наставника, – в її голосі змішалося обурення й захоплення. – В нього великий нереалізований потенціал.

– Так. Але ми вже й так бачили, на яке життя він приречений, – зітхнув магістр. – Спершу я, зізнаюся, був злий на нього за те, що він посмів отак замахнутися в мій бік. Та ця злість минула, щойно я побачив у нього шрам отут, – він торкнувся шкіри за лівим вухом. – Дивлюсь на нього зараз і розумію, що недооцінив той епізод, коли його Гранд наказав привести – одразу після затримання, наступного ж ранку. Сьогодні я не бачив у мого хлопчика жодної волі до життя.

Хеммінг замовк, не в змозі говорити далі. Чоловік обперся ліктями об коліна й заховав обличчя у долонях, намагаючись стабілізувати дихання. «Сонце, як ти? Зачекай, добре?», – княгиня підвелася, взяла зі столу склянку й наповнила її холодною водою. – «Випий, будь ласка. Не поспішай, спокійно… Так, молодець. А тепер глянь на мене», – голос жінки потрохи повернув його до тями.

– Прошу вибачення. Я не думав, що мені так складно приймати все це.

– Хіба не за тобою буде останнє слово?

– Я вже нічого не знаю, – похитав головою Аркеллсон. – Ні-чор-та. Якщо Гранд ось так просто взяв і призначив йому превентивну кару на час слідства, то де мені взяти гарантії, що навіть у разі повністю виправдального вироку – а такий навіть за всього мого бажання не вийде, – не відмовиться повернути йому право полювати?

– Щодо полювання маєш рацію, – погодилась Ілінка. – Але чи так важливо повернути твоєму племінникові право носити клинок? Тут значно ймовірнішим буде право покинути Орден. Жити цивільним життям, як інші люди. Хто він за народженням?

– Граф.

– Тим більше.

– Ні. Він тобі не той паршивець Хайс, який тільки й чекав, щоби термін давності в справі його втечі догорів, доки я був зайнятий збором усіх можливих доказів для затримання лідера цієї секти, – голос Хеммінга знову набув ноток металу. – Він жив цим полюванням. У нього й сенсів інших не було, – тон став ледь роздратованим. – Доки, звісно ж, до секти не потрапив.

– Якщо ти вже заговорив про секту…

– Здогадуюся, що магістерка Кастільйоне вже поскаржилася на те, який я козел. Бо ж це її синочок, її улюблена дитина, а я, мудак останній, відмовляю їй у зустрічі.

Вікторія вдавала, що не чує їх – розуміла, що встрявати в розмову буде вершиною невихованості. Вона намагалася зосередитися на клинку, який вже й так був досконало чистим. У її голові крутилася лише одна думка: «Зараз я знаходжуся в одній будівлі з моїм братом».

Їй доводилося чути про нього раніше. Не надто багато – вона знала про його існування, про те, що він не успадкував мисливський ген, через що перший чоловік матері подав на розлучення й попросив Грандмайстра визнати його сакральні клятви недійсними. Джельсоміну звинуватили в подружній зраді, бо ж і вона, і її партнер були мисливцями – ймовірність успадкування гену мала бути практично стовідсотковою.

Через те, що брат народився цивільним, Вікторія була таємницею – особливо для другого чоловіка матері. Перші сім років вона росла під наглядом нянечок у невеликому маєтку під Загребом. Мама іноді навідувалася до неї – й незмінно допитувала весь персонал про те, чи нема в неї часом ознак пробудженого гену.

Коли ж він пробудився, разом із полегшенням у Джельсоміни з’явилася нова проблема. Її другий чоловік на той момент мав ранг старшого лицаря Ордену й, безумовно, дізнався би про маленьку недомовку своєї благовірної. Так Вікторія й увійшла до числа новобранців – без вказаного прізвища і з легендою про те, як леді Кастільйоне помітила в ній прояви пробудження під час візиту до одного з притулків, якими опікувалася.

«Мені наказали не згадувати, звідки я, щоб не руйнувати й без того хитку репутацію матінки. Його ж тримають під вартою як лідера секти й він продовжує зватися Кастільйоне. Навіть більше – матінка просить у Її Ясновельможності заступництва, щоб побачитися з ним. Та й магістр називає його її улюбленим сином», – у ній зароджувалася заздрість і величезне відчуття несправедливості. – «Хоч би глянути на нього. Може хоч побачу живу людину, яка народилася такою, щоб догодити матінці». Вона знову прислухалася до розмови магістрів.

– Мені щиро байдуже на те, що Джельсоміна не розуміє того, що ти й так сказав їй словами крізь рот, – махнула рукою Ілінка. – Він же стільки років провів у тій общині. Чи вона хоч раз приїжджала?

– Якби ж то, – з іронією всміхнувся Хеммінг. – Як дали їй Орлеан із Нормандією, так їй і стало насрати на те, що в неї десь-колись був син. Ні, чекай, насрати їй стало раніше – ще як він від неї втік до Риму. Серйозно, клала вона на нього весь цей час, а щойно я його затримав – все, дайте мені право поговорити з дитиною. Бісить мене ця твоя Джельсоміна.

– Зате в її звітах із земель все гарно й вона мені вірна, – потисла плечима княгиня. – Хоча коли це на тих землях востаннє ставалося щось серйозніше за п’яну бійку в барі? Дивно, між іншим, що вона досі не поклала на тебе око, Хеммінгу.

– З чого б це раптом їй це робити? Шафа в неї в маєтку вже є, й не одна. Нащо їй ще?

– Її шафи, на відміну від тебе, не прованські протектори.

– То вона так хоче розширити землі чи що? Принаймні я став неймовірно цікавим для неї відтоді, відколи заарештував її сина. Тільки не кажи, що бачиш у цьому непоганий флірт, – застережливо додав Аркеллсон.

– Хто тебе знає, – загадково всміхнулася Ілінка. – Та нехай лишається інтриґою. Але твій в’язень викликає у мене інтерес. Що в ньому такого?

– Нічого особливого. Має в голові свою сектантську філософію, говорить загадками й зве себе римським птахом. Одним словом – божевільний.

– Як цікаво. Покажи мені його, – ці слова не звучали як наказ, радше були схожі на захоплення дитини, якій розповідають про звичаї далеких країн.

– Це зовсім не атракція для благородних пані, – похитав головою Хеммінг. – Тож мушу відмовити. Справді, не найприємніше видовище.

– Ти ж розумієш, що мене це не лякає, а ще більше заворожує? Ну нехай не мені… – вона окинула поглядом покої. – Покажи Вікторії. Так, я наполягаю.

– З чого б це раптом? Кажу ж, не для пані видовище.

– За час служби вона бачила стільки, що її, певно, складно здивувати, – княгиня звернулася до дівчини: – Вікторіє, йди до нас.

Офіцерка підійшла й схилилася в поклоні. Вона відчувала хвилювання й легку тривогу – боялася, що чоловік все ж не дозволить.

– Слухаю вас, – Вікторія не наважувалася підняти погляд.

– Я тут кажу панові маґістру, що ти, ймовірно, була б не проти побачити братика, – Ілінка передчувала здивування Аркеллсона.

– Якого ще братика? – перепитав він. – Якщо ти думаєш, що в це повірю…

– От в Джельсоміни при нагоді й спитаєш. А зараз покажи дитині пташку.

– То дай хоч із дитиною поговорити, – відмахнувся Хеммінг і перевів погляд на дівчину. – Значить, Вікторія Кастільйоне?

– Вже ні, магістре. Просто Вікторія, – вона не насмілилася назватися прізвищем матері.

– Знаєте, Вікторіє, якби мій брат прославився як творець секти, я б теж тим прізвищем не називався. Давайте уявимо, що я повірив у те, що в пані Джельсоміни є якась особиста санта-барбара. Хочете на пташку подивитися?

– Не відмовлюся, – стримано промовила дівчина.

– О, то щойно ти побачив офіцерку, розмова в тебе пішла в геть інше русло, – весело зауважила Ілінка. – Може мені варто було надягти свою форму перед зустріччю?

– Будь ти йому родичкою, хоч і дуже туманно – ми б теж по-іншому говорили, – жартівливо відповів Аркеллсон. – Вікторіє, а пташка-то про вас знає?

– Боюся, що ні, – Вікторія розуміла, що він не вірить у те, що в них спільна мати. – Проте я про нього теж лише чула від матінки.

– Он воно що, – магістр постукав пальцями по столу. – Знаєте, що… А ходімо. Відведу вас. Хай гляне, який він безтолковий на тлі сестри, яка служить при княжому дворі.

– Що, справді? – розгубилася вона.

– Так, Вікторіє, йди, доки він добрий, – Ілінка потягнулася за келихом вина й зробила ковток.

– Нічого я не добрий. Брехати негарно, княгине, – всміхнувся Хеммінг і підвівся з дивану. – То йдемо?

***

Офіцерка йшла слідом за магістром, на ходу розглядаючи коридори. Чоловік навіть не думав про те, щоби хоч трохи збавити крок – знав, що Вікторія у цій частині штабу вперше, й не хотів дати їй можливість детально запам’ятати шлях. «За необхідності будь-хто з моїх підлеглих вкаже їй, куди йти. А самій їй гуляти тут ні до чого», – він вчергове звернув у один із коридорів у розгалуженні й ступив вниз на сходи.

– Вікторіє, дозвольте, – Хеммінг простягнув їй руку.

– В цьому нема п… – вона ледь не оступилася. – Дякую, магістре.

Її долоня, закрита чорною рукавичкою, здавалася маленькою в його руці. Аркеллсон допоміг їй зійти до половини сходів, де датчики руху зрештою спрацювали й під стелею загорілося біле холодне світло. Дівчина кивнула й відсторонилася. Їй було тривожно – чи від його присутності, чи від того, до кого вони йшли. Пройшовши ще трохи в тиші, вона запитала:

– Це вже ваші володіння?

– Мої, – коротко відповів рудий.

– Цьому каменю не пасує таке різке світло, – Вікторія шукала будь-який спосіб відволіктися.

– Нижче метал. Йому б не пасували факели, – на її подив, Аркеллсон підтримав розмову.

– Це світло дуже некомфортне.

– Ви не звикли, от і все.

– Чому ж не м’якше? – дівчина сподівалася, що це не звучить як претензія.

– Ось це допомагає швидко протверезіти, – спокійно відповів Хеммінг.

– Вам? – вирвалося в офіцерки й вона ледь стрималася, щоби не ляснути себе по лобі за таку грубість.

– Наче тут тільки я ходжу, – слова прозвучали трохи веселіше, ніж до цього.

– Я не хотіла вас образити, магістре.

– Хіба я образився?

– Ви не образилися, коли я вас ненароком ледь алкоголіком не назвала? – випалила Вікторія й закрила собі рота долонею. – «Що я верзу… Боже милосердний, яка ж я дурепа!»

– Не образився. То ви мене хотіли алкоголіком назвати? – перепитав рудий.

– Н-ні…

– Тому повторили це, щоби я точно зрозумів?

– Ні, я хотіла, знати, що не образила вас!

– Ніяк не втямлю, ви не хочете мене образити чи щосили намагаєтеся це зробити? – йому подобалося гратися з офіцеркою.

– Ні, я не… Нічого я не хочу!

– Взагалі чи особисто від мене?

– Взагалі особисто від вас і загалом… – вона зупинилася й закрила обличчя руками. – Та за що…

– Що? – Хеммінг повернувся на три кроки, на які встиг відійти. – Вікторіє, ви плачете?

– Ні, знаєте, радію, – пробурмотіла вона.

Стрес від всієї ситуації, який активно накопичувався з моменту їхнього з княгинею прибуття на острів, дійшов до своєї незворотньої точки. Вікторія не дозволяла собі таких емоційних викидів у будь-чиїй присутності з моменту вступу на службу. Вона хотіла стриматися й тепер, тим паче поруч із міністром внутрішніх справ Ордену – й не змогла, за що подумки звинувачувала себе ще більше.

«Безвольна скотина. Тупа сука. Він точно вважає мене якоюсь недалекою ідіоткою, яка ще й ганьбить княжу гвардію». Дівчина відчула його несміливі дотики на своїх плечах. Аркеллсон не знав, як буде правильно відреагувати на сльози малознайомої дівчини, але йому мимоволі згадався Сандро. «Це ж він у нас боявся будь-кого образити? Звички, певна річ, не передаються кровно, але я, мабуть, зовсім трішки наблизився до того, щоби повірити в те, що вони й справді сибілінги».

Чоловік обережно, трохи незграбно пригорнув її до себе. Короткий і геть несерйозний діалог нагадав йому про кохану. Щоразу як він знаходив її – чи йому здавалося, що знаходив, – вона переїжджала. В переміщеннях не було жодної закономірності, його ресурсів не вистачало на дві активні операції водночас, тож згодом пошуки стали здаватися йому марною й безсенсною витратою часу. Наразі вони були лише формальним стеженням – зі змінним успіхом і подекуди геть неточним даними. Хеммінг пробачав собі таке послаблення й виправдовував його справою общини, яка й справді займала весь його робочий і особистий час останні кілька років.

Сльози Вікторії вибили його з колії. Він розгублено погладив її потилицю, ловлячи себе на думці, що переходить усі межі ділового спілкування, яке мало би складатися в нього з підданою його колеги.

– Прошу мені пробачити, – він ще раз провів долонями по її плечах. – Я не мав так робити, – Хеммінг відійшов.

– Пробачте й ви мені, – дівчина витерла очі. – Це більше не повториться.

– Не переймайтеся. Я розумію вас.

– Дякую, що не назвали мене дурепою.

– Я хіба я мав? – Аркеллсон почув у власних словах нотки іронії й зупинився. – Так, не варто мені знову це починати. Наступний поворот направо. Там єдині двері, – він простягнув їй пластину з тонкого металу. – Відчините собі, добре? Я зачекаю тут.

Вікторія кивнула, поправила маску на обличчі й звернула направо. В кінці недовгого коридору вона побачила двері камери. Жодної охорони не було, як і власне сенсу тримати тут варту. На стіні зліва був ще один датчик, який і відчиняв камеру. Дівчина підійшла впритул до дверей, але не поспішала відчиняти їх. Офіцерка поклала долоню на них, наче це могло допомогти їй втамувати тривогу перед зустріччю. «Все, заходжу. Очікування смерті гірше за смерть», – пластина повільно опустилася на датчик. Глухий звук розгерметизації дверей привів її до тями й дівчина, безшумно видихнувши, зайшла всередину.

Чоловік у камері не одразу зреагував на неї. Він сидів, загорнувшись у тонке сіре покривало, й пошепки повторював щось. Вікторія прислухалася і спробувала розібрати італійські слова. «… і прости нам провини наші, як і ми прощаємо винуватцям нашим…», – Сандро молився, заплющивши очі. Дівчина стояла, не наважуючись підійти. Зрештою він закінчив і глянув на неї. Вікторія помітила свіжий шрам на його обличчі – деталь, яка здавалася їй геть неприродною. «Який він вродливий. Зробити щось подібне з ним – варварство». Чоловік підвівся й схилився в глибокому театральному поклоні:

– Добридень, пані, – він підняв погляд на неї й помітив її збентеження. – Ох, вибачте. Прошу, не надавайте значення цьому. Зараз я так рідко бачу незнайомців, що геть забув, як із людьми взаємодіяти, – Сандро випрямився і склав руки за спиною. – Вам, певно, відомо, хто я. Чи можу поцікавитися, хто ви?

– Мене звуть Вікторія.

– Гарне ім’я, – усміхнувся він. – Просто Вікторія?

– Вікторія Кастільйоне, – офіцерка почула себе ніби збоку. – Моя мати – Джельсоміна Кастільйоне. Я ваша молодша сестра.