Глава 33. Перша кров

«Вікторіє, ваша мати тут». Від самого початку служби в княжому замку ці слова ще жодного разу не означали нічого приємного чи бодай хорошого. «Закінчу й вийду до неї», – дівчина неспішно допила гарячу каву й підійшла до дзеркала. Вона вже передбачала, що буде далі. «Нема сенсу надягати форму – в мене вихідний. Але ж їй байдуже, працюю я чи ні». Вікторія надягла темні сірі штани й білу блузку з тонкого шовку, розшитого золотом. Накинувши на плечі довгий плащ із хутром, вийшла з покоїв.

«Дозвольте відгадати. В Ордені святкували Різдво й там щось сталося – принаймні я читала для княгині новини й пам’ятаю згадки про якесь грандіозне затримання. Що могло змусити матінку приїхати аж сюди з її коханого Руану? Лише необхідність просити про щось Її Ясновельможність. І, звісно ж, для цього треба витратити дві хвилини на розмову зі мною».

Вікторія зустрілася з матір’ю на подвір’ї. Жінка загорталася у своє чорне пальто від Шанель – у горах Трансильванії було значно холодніше, ніж вона звикла.

– Добридень, – дівчина схилила голову, звично слідкуючи за тим, щоб волосся закривало скроні. – Ви хотіли мене бачити, mamán?

– Так, – вона поправила манжети. – Я хочу поговорити з твоєю господаркою.

Від цього слова Вікторія ледь поморщилася – не любила, коли її сприймають навіть не за служницю княгині, а ледь не за рабиню. «Наче я ручний песик». Вона вже й не намагалася переконати маму, що княгиня їй не господарка й не власниця – зрештою, вони розмовляли лише тоді, коли жінці знову було щось потрібно в замку.

– Я запитаю в пані. Ходімо всередину, холодно тут.

***

«Що ж, почнімо», – Хеммінг зачинив двері кімнати для допитів. Окрім кількох лез і батога на невеликому металевому столі лежав шприц із мутною білою рідиною. Магістр повільно надягнув чорні гумові рукавички й закотив до ліктів рукави гольфа. Він насолоджувався цим моментом – одним із тих, за які він і любив цю роботу.

Сандро дивився на нього із сумішшю втоми й цікавості. Він намагався не думати про смерть – знав, що до раю його ніхто не пустить. Пекло ж він і так бачив щоночі.

Після ув’язнення кошмари повернулися з новою силою. Вони бували й в общині, й до общини, та не такі. Зараз мессір бачив уві сні не проєкції повернення його прогресуючого безумства. Їхнє місце зайняли чіткі, деталізовані й до біса натуралістичні спогади із закритої школи-інтернату під Загребом.

«Зніми це», – магістр вказав на його тонкий сірий светр кінчиком свого кинджала. Сандро виконував вказівку неохоче – в цьому приміщенні, зважаючи на зиму і його підземне розташування, була зовсім не комфортна кімнатна температура. Хеммінг спустив зі стелі ланцюги із наручниками.

«Підійди». Сандро відчув на зап’ястках пекучий біль, як при затриманні, коли вартовий вдарив його батогом під колінами. Він підняв очі до стелі й побачив нехитрий механізм, частиною якого й були ці ланцюги. Щиколотки обпекло так само, як і зап’ястки. Цей біль був неочікуваним – мессір не зауважив біля ніг кайдани, доки розглядав стелю. Хеммінг потягнув за важіль і залишив Сандро у підвішеному стані – невисоко, сантиметрів двадцять над підлогою.

– Подобається, пташко? – магістр знову відійшов до столу й схилився над ним. – Із чого б мені почати? Давай із чогось простішого, добре? Отже, – він повернувся до полоненого й продемонстрував йому ніж. – Виключно побутова річ. Куплений буквально в супермаркеті, у відділі з кухонним приладдям. І питання теж буде таке, знаєш, із життя виключно побутового. Як взагалі в тебе виникла ідея з цими підпільними ініціаціями?

– У мене багата уява, соколику, – байдуже відповів Сандро. – Чи я повинен походження кожної ідеї пам’ятати?

– Нехай так.

Хеммінг став позаду мессіра і загнав всі тридцять сантиметрів сталі під його шкіру. Лезо ввійшло строго паралельно до хребта. Сандро міцно стис у долонях ланцюги – біль у зап’ястках був не таким сильним, як цей.

– Подивись-но, ти ще при свідомості. Я ж правильно пам’ятаю, ти теж пройшов через цю збочену посвяту?

– Чому ж збочену? – тихо запитав мессір, знаючи, що рана затягнеться, коли Хеммінг витягне з неї ніж.

– Бо це сакральна подія, а не атракція для кожного заїжджого до тебе туриста, – спокійно відповів рудоволосий. – То пройшов?

– Так.

– І ті речовини якимось чином засвоїлися коректно?

– Не знаю, як вони там засвоїлися.

– Як це – «не знаю»?

– Соколику, я ж не хімік. І формула не моя.

– Без тебе знаю, чия вона, – Хеммінг пригадав записник Інгвара, спалений в общині. – А засвоїлася чи ні… Зараз побачимо.

Мисливець взяв ніж за рукоятку й одним рухом потягнув до себе, вириваючи його з плоті. Сандро ледь стримався, щоб не закричати. Він відчув, як розірвана шкіра поволі заживає, а кров стікає вниз і залишає на його спині холодні тонкі сліди, хоч і відчувається йому ледь теплою. Коли вся рана вкрилася тонким епідермісом, дихати стало легше.

Хеммінг торкнувся ніжно-рожевої шкіри. Провів пальцями вздовж місця, де ще двадцять хвилин тому була рвана рана майже сантиметр завглибшки. «Не знає він, чи спрацювало, аякже…», – мисливець став навпроти Сандро:

– Бачиш, все в тебе працює. Отже, тебе нічорта не візьме, – він знову кинув погляд на стіл.

– Хіба це моя провина? – мессір витиснув із себе нахабну посмішку. – Соколику, ти не заподієш мені більшого болю, ніж моя підсвідомість. І пам’ять, яка, на жаль, у мене надто хороша тоді, коли це геть не обов’язково.

– Зараз ти зберешся й по-людськи розповіси мені все, що відбувалося в стінах твого дому, – магістра починала дратувати ця ситуація.

– На жаль, не вийде, – Сандро зобразив найщиріше співчуття. – Я хоч і не мисливець, але й вже не зовсім людина, щоби по-людськи говорити.

– Нічого, – Хеммінг взяв зі столу шприц і поволі ввів весь його вміст у праве плече затриманого. – Як почуваєшся?

– Поки ніяк. А що це було?

«На кожну дію є протидія», – Хеммінг не був і близько таким талановитим хіміком, як його племінник. Але він мав дещо інше – чи не весь експертний склад штабу, готовий виконувати його накази. Те, що кожна речовина має свій антидот, чоловік пам’ятав. Знав і те, що навіть дію остаточно засвоєного препарату можна послабити й звести до нуля – нехай і не перманентно, та для допиту вистачало. Він використовував цей метод не вперше, хоч йому й не доводилося займатися цим надто часто. «Все ж я досить рідко особисто допитую затриманих, ще й ініційованих».

Сандро відчув, що метал кайданів більше не обпікає його. Так, у натертих майже до крові суглобах все ще був сильний дискомфорт, але не такий. «Мені наче стало важче втриматися тут», – м’язи зводило так, що біль заглушував все інше. «Мабуть, я підвішений надто довго. І до металу звик певно, тому й чується вже не так інтенсивно», – подумки сформовані речення давалися йому складно, але відволікали й не давали втратити свідомість.

У руках Хемінга опинився ще один клинок. Цей був вже більш вишуканим за кухонний ніж, очевидно, бойовий стилет. Сандро спробував зосередитися й роздивитися лезо. Це вдалося із дуже сумнівним успіхом, але він був певний, що на лезі немає рунічного коду. «Не мисливська зброя. Переживу», – мессір приготувався до ще одного хвилинного спалаху пронизуючого болю.

Без зайвих прелюдій мисливець провів стилетом від ключиць майже до самого низу живота полоненого. Не так глибоко, щоб зачіпати життєво важливі органи, але достатньо, щоб рана розкрилася й почала кровоточити. Хеммінг милувався тим, як кров мессіра стікає на холодну сіру підлогу, як він знесилено стискає ланцюги, як раз за разом його долоні зриваються через втому м’язів. Але справжню насолоду дарував страх у очах італійця.

Страх і нерозуміння. «Хіба ця рана не мала б затягнутися? Чому мені досі так… чорт забирай… боляче… Й стільки крові? Чому?» Птах не хотів дивитися вниз, на власне тіло, але сил на те, щоб підняти голову, він вже не мав. Погляд затуманювався слізьми – єдина реакція, яку його мозок вважав допустимою. Кричати він не міг.

– Що, пташко, болить? – Аркеллсон торкнувся його підборіддя й опустився нижче, торкаючися самих країв порізу.

– Як..? – ледь чутно запитав Сандро.

– Антидот, – Хеммінг не вдавався в детальні пояснення. Він знав, що невідомість додає страху особливого присмаку.

– То я тепер..?

– Людина? Майже. Фактично, – магістр якусь мить помовчав і з глузливою ніжністю витер його сльози. – На якийсь час. То як, тепер скажеш як людина, що в секті вашій було?

– А як людині мені ні… ху… я… не… ві… до… мо… – від виснаження полонений втратив свідомість.

***

Маріанна Леґран вважалася найпопулярнішою дівчинкою елітної школи-інтернату в горах біля Загреба. В її житті не було нескінченних нудних прийомів, як у її однокласників із давніми дворянськими прізвищами. Не було уроків латини з раннього дитинства й класичних бальних танців по суботах. Зате була гімнастика, кінний спорт і червоні доріжки вечірок, на яких вона незмінно з’являлася з батьками. Власники великої суднобудівельної компанії, вони нерідко були спонсорами різноманітних урочистостей і святкувань.

Родина Леґран була із так званих new money – їхній бізнес існував відносно недовго, але зумів зайняти одне з провідних місць на ринку в своїй ніші завдяки інноваційним підходам, а не віковому авторитету прізвища. Рішення віддати дочку до закладу, де вчилося нове покоління європейської аристократії, було ще одним способом показати непристойний жест тим, кого вони вважали старими снобами.

«Старі сноби» дивилися на Маріанну з неприхованою зневагою, їхні діти – із захватом і заздрістю. Дівчатка хотіли бути нею – чи принаймні серед її подруг. Хлопчики мріяли бути з нею – у класах, старших за початкові, вони все частіше чули від батьків слова про те, що немає чого водитися з Леґран, а іноді й прямі погрози виключити свого юного закоханого синочка із заповіту.

Сандро дивився на неї здалека, хоч і жив із нею в сусідніх крилах кампусу й навіть на одному поверсі – лише в різних коридорах, навпроти. Він боявся навіть заговорити з Маріанною. Але соромився він не лише її.

«Він ганьба мого роду», – у сім років він почув ці слова від батька. Далі було грандіозне розлучення й переїзд разом із матір’ю із Зальцбугра до Загреба. Другий шлюб матері – з чоловіком нижчого рангу, ніж перший, але крім лицарського звання ще з «цивільним», як вона це називала, бізнесом, пов’язаним із виробництвом текстилю. «Дивний він у тебе», – казав вітчим матері й переконував, що для її особистої репутації краще дати синові його прізвище. Вона не погоджувалася. У шкільних журналах й інших документах Сандро залишався Кастільйоне – щоправда, без титулу «лорд», який мав би належати йому з боку матері.

Він любив шкільний театр – певно, це була єдина річ, яка не викликала в нього тривоги. Та її причиною було інше – страх того, що його незрозумілі приступи почнуться просто на сцені. Таке вже бувало і в класі, й поза ним. Сандро не усвідомлював себе в цьому часі, через що в школі ходили чутки про нього як про психічно нездорового.

Цей приступ стався вночі в саду. Хлопцеві вдавалося ходити туди непоміченим після відбою – внутрішні переходи кампусу ніхто не відслідковував. «Це ж школа, а не в’язниця», – так пояснювала це дирекція.

Сандро мовчки сидів біля живоплоту й дивився на зорі. Йому було погано – батько привчив його до речовин, які мали б полегшити його подальший перехід. Як виявилося, переходу не буде – хлопцеві ніхто не пояснив до кінця, чому так і чим мав бути той перехід. «ДНК не та», – все, що йому сказав батько, після чого припинив давати йому препарати. Організм, який звик до них із народження, навідріз відмовився перелаштовуватися на їхню відсутність. Перші приступи почалися в одинадцять років.

«Знав, що ти тут», – різкий голос однокласника вирвав його із замислення. «Ти підеш до режисера й скажеш, що не хочеш грати Маріанниного партнера. Якщо посмієш цілувати її, ще й при всіх – тобі не жити, шизофреніку». Сандро не чув всієї палкої промови. В якийсь момент він і бачити будь-що перестав, а далі й взагалі усвідомлювати реальність.

До тями Кастільйоне прийшов вже поруч із мертвим тілом. Із численних відкритих переломів сочилася кров, вона ж була і на одязі хлопця. «Це я зробив?», – Сандро ледь не втратив свідомість. Не бажаючи бачити тіло однокласника, пішов назад до кампусу.

«Все, далі я не зайду», – він зупинився в загальному коридорі другого поверху спального крила, дивом не наткнувшись на сторожа, який двічі за ніч ліниво обходив територію. Обхопивши себе за коліна, Сандро опустився на підлогу там, де коридор ділився на два крила – дівчачі й хлопчачі кімнати. «Мене ж посадять за вбивство», – мислення поволі поверталося разом із усвідомленим страхом. – «І я все одно не гратиму з Маріанною. То нащо я його вбив? Як я взагалі зміг зробити це? Невже я такий жахливий?»

– Що ти тут робиш? – він відчув чиїсь руки на своїх плечах. – У тебе тут кров чи що це? Ти поранений?

– Я… Я вбив його, – прошепотів Сандро. – Нейт… У саду, там…

– Ходімо до мене, – Маріанна погладила його скроню, боячись, що він марить. – Давай, тут зовсім недалеко.

– Твоя сусідка, Марі… – він був надто виснажений і наляканий, щоби вибачатися за те, що отак самовільно назвав її скороченим ім’ям.

– Її зараз нема. Прошу, краще вже зі мною, ніж зі сторожем і до директора, – дівчина озирнулася. – Давай руку, – вона стисла його долоню. – Ось так. Не бійся мене.

***

– Твоя матінка хоче поговорити? – служниці допомагали княгині зібратися.

– Так, пані, – Вікторія перевела погляд на персидський килим.

– Що ж… Люба моя, глянь-но сюди, – жінка показала їй два намиста. – Яке надягти?

– Мені ось це подобається, – вона вказала на сапфірове. – Та вам все гарно.

– Декієна так само каже, – всміхнулася княгиня. – Нехай сапфіри. Так, мені теж подобається. А що хоче Джельсоміна?

– Не знаю. Сказала лише, що це дуже терміново. Та якби не горіло, вона б до самого кінця свят із Руану б не виїхала. Певно, серйозне щось.

– Я зустрінуся з нею. Перекажи їй, щоби йшла до малого залу. Сама біжи відпочивати. Нащо ж тобі вихідні, якщо все одно працюєш у них?

***

Джельсоміна чекала на свою пані з неабияким хвилюванням. Покровительство княгині Фегерашану дозволило їй бути посвяченою в магістрат навіть після того репутаційного скандалу, про який в Ордені чув чи не кожен новобранець. Завдяки ньому ж вона отримала землі на півночі Франції – нехай не стратегічно необхідні, зате цілком стабільні й спокійні. Ціною за таке покровительство було лише служіння дочки при дворі Її Ясновельможності. Зараз княгиня була чи не єдиною надією Джельсоміни.

Протекторка Трансильванії зайшла до зали. Жінка негайно підвелася й присіла в глибокому реверансі. Ніжна долоня княгині лягла на її плече, інша торкнулася її підборіддя.

– Вітаю, Джельсоміно. Із пройдешнім Різдвом тебе.

– І вас, володарко, – вона несміливо підняла погляд. – Ви така гарна. Як і завжди.

– Дякую. Ти теж. Тільки наче засмучена чимось.

Княгиня сіла в м’яке крісло й вказала гості на місце навпроти. Жінка сіла на самий краєчок і заговорила:

– Ви, певно, вже чули про блискучу операцію магістра Аркеллсона.

– Відступницька община? Так, нам відомо. Вас вразила ця новина?

– Не так новина, як затримані, – Джельсоміна видихнула й промовила: – Я б хотіла побачити одного з них. Просила в самого магістра, та він навідріз відмовився дати мені це право на розмову. Сказав, що лише після вироку. А що як це буде смертельний вирок? Моє серце не витримає цього, пані. Я не зможу винести цього, не зможу промовити ні слова, якщо знатиму, що після цієї зустрічі його стратять, розумієте? – вона не змогла стримати сльози відчаю.

– Он як. Хто ж із них вас так цікавить? – княгиня вже знала відповідь, але хотіла почути її від самої жінки.

– Сандро. Мій коханий син. Я так давно не говорила з ним. Прошу, допоможіть мені. Нехай це нахабно – просити вас про таку дрібницю, як побачення із затриманим, але бачить Бог, що мсьє Аркеллсон не бажає сприяти мені в цьому. Вам він не відмовить, не посміє відмовити.

– Сандро Кастільйоне, – повторила Її Ясновельможність. – Все ж твій син. Добре. Ми поговоримо з маґістром, але не можемо нічого пообіцяти. Він чоловік своєрідний.