Глава 33

Я та Белль приїхали в особняк родини Пендрагонів. Я зробив вигляд, що допомагаю нести стопку книг, хоча, як на мене, Белль міг би впоратися й самому. Він подзвонив у двері і тихо нагадав мені, щоб я поводився стримано та не зривався по дрібницях, мовляв, все ж добре, нема чого переживати.

Двері відчинив Гвіневр. Мабуть, сподівався побачити тільки старого друга, але помітив і мене. Він виглядав змученим, а не просто втомленим.

— І ти тут! — він схопив мене за плечі, хоча раніше такої безцеремонності за ним не замічалося. — Хвала богам! Мелорі, я знаю, що між тобою та Бренданом щось скоїлося, але заради всього святого, поговори з ним!

— Що?..

Я знову почав турбуватися за цього ненормального альфу, який вже вимотав мені всі нерви.

— Він зачинився у своїй кімнаті і не хоче виходити, — Гвіневр потягнув мене до будинку. — Артур намагався, справді, намагався! Але він розгубив всю свою суворість, коли побачив Брендана таким розбитим!

— Розбитим?.. — у голові не лягало.

— Через що?

— Він не каже, — Гвіневр повів мене сходами на третій поверх. — Він не хоче ні з ким говорити, але ти… Думаю, ти єдиний, хто зможе вправити йому мізки, — він з надією глянув на мене. — Що б між вами не сталося, благаю тебе про допомогу. Нехай мій син здається всім таким зарозумілим, але насправді… Господи, та ці альфи гірші за дітей!

Я здивувався:

— Чи не ви розповідали мені про надійність альф?

— Але це не заважає їм бути вразливими дітлахами, правда?

Ми зупинилися біля важких дверей із червоного дерева. Мені стало страшно, бо я не знав, що казати Брендану.

— Я залишу вас, — сказав тоді Гвіневр. — Мелорі, прошу тебе, допоможи йому.

— Я допоможу, — впевнено кивнув я.

Гвіневр поспішно пішов, щоб не втручатися в наші розбірки або просто не бентежити. Та якщо такі суворі батьки не зуміли допомогти, то що зроблю я?

Потрібно його підбадьорити, але як? Якщо я дізнаюся, що у Брендана депресія, то я знову збожеволію. Чому я взагалі так про нього дбаю?

Набравши більше повітря, я постукав у двері. Виявляється, такі товсті двері трохи приглушують звуки, ну та гаразд.

— Це Мелорі, — сказав я. — Ти прогулюєш школу, і моє завдання нудити, що так не можна робити.

Він не відповів. А даремно, бо мене не можна ігнорувати, коли я переживаю. Постукавши вже сильніше, я навіть напружився:

— Негайно дай відповідь! Чи ти думаєш, я просто так здамся? Не змушуй мене вибивати ці гарні двері. Чи тобі подобається поводитися як скривджений омега?

Судячи з усього, моя провокація спрацювала.

— Ти прийшов, щоб мене обзивати? — почувши голос, приглушений дверима, я щасливо посміхнувся. Хоча сам не знаю, чому.

— Ні, — відповів я. — Мені треба було тебе зачепити, а це зробити досить просто.

— Що тобі потрібно?

Справді, чорт забирай! Хвилююся за нього, ніби мені робити нічого, а він!.. Втім, у цьому весь характер Брендана. Не можна злитися.

— Ти чому школу прогулюєш? — спитав я. — Чому раптом зачинився у кімнаті?

— Ти міг би й здогадатися, — я не знаю точно, але мені здається, що він притулився до дверей. Напевно, тому я притулився до неї теж. — Я весь час все псую. Іноді мені здається, що я не можу стати хорошим альфою, ніби мені приготована доля залишатися бовдуром.

— Не кажи так, — відповів я. — Усі люди помиляються. Все на світі.

— Ні, ти ще жодного разу не помилився.

— Учора я підписався на журнал, хоча якби оформив передплату трохи пізніше, то міг би потрапити на момент знижки, заощадив би кілька центів, — відповів я, бо ця помилка мене справді хвилювала. — Немає ідеальних людей і ніхто не вимагає від тебе стати ідеальним.

— Порівняв журнал і зіпсовані стосунки… — пирхнув Брендан за дверима. — У тебе тепер є Крист’ян, а я навіть не можу тебе звинуватити. Адже просто немає за що!

Тут моя черга зітхнути і набратися сміливості:

— Справа не тільки в тобі, а й в мені. Між нами нічого не може бути не через твій потяг до Хеля. Це зрозуміло з тієї причини, що Хель таки омега, який підходить під усі стандарти ідеального молодшого чоловіка. Крім того, що він… ем… закоханий у іншого, — я вирішив замовчати про таємницю орієнтації Хель. — Тому тобі треба знайти собі омегу, який тебе не розчарує. Дещо м’якого, поступливого, щоб не став тобі суперечити…

— Ти знущаєшся? — огризнувся Пендрагон. — Ти зовсім не вмієш акуратно динамити альф!

— Я не… — зам’явся я. — Це не те… Я не встиг тобі сказати правду, — притискаючись спиною до дверей, я відчув незрозумілий страх. — Ми з татом нещодавно їздили до лікарні… Там, ну… Я дізнався дещо про себе, я…

— Тільки не кажи, що ти тяжко хворий і вмираєш!

— Я зовсім не вмираю, — я навіть усміхнувся, бо він буває таким милим. Ох, не про те думаю! — Ти передивився серіалів, чи що? Слухай, річ у тому, що я не омега, а бета. Це пояснює те, чому нам ну ніяк не бути разом, — я відійшов від дверей, щоб закінчити монолог. — Я марний у плані стосунків. А омеги – ні. Ти краще за мене розумієш, про що я.

— Не говори так.

— Це правда. Твоє захоплення Хелем пояснюється природою, от і все.

— Досить! — Брендан відчинив двері, а я подумав, що вчасно відійшов. Пендрагон надто несподівано насунувся і притис мене до стіни, через що моє серце застукало в рази швидше. — Не намагайся вигадувати виправдання для мене. Я ідіот, і природа в цьому не винна, тільки я.

— Гаразд, — я намагаюся тримати себе в руках, бо ця близькість після стільки днів розлуки здалася мені нестерпною в якомусь сенсі. — Ти теж молодець, я не сперечаюся. Але це не означає, що вся причина нашої сварки криється лише в тобі.

— Але ж так воно і є! Я винен у всьому, а не ти або природа. Побачив Хель, подумалося, що все ще кохаю його, а потім тільки дарма посварився з тобою, хоч шалено сумував. Це ідіотський вчинок.

— Усі люди роблять ідіотські вчинки, — сказав я. — Ніхто не застрахований. Але все вже минулося, я не злопам’ятний. Ми можемо знову стати друзями.

— Друзями? — скептично повторив Брендан. — Ти справді думаєш, що я погоджуся на це?

— А що не так?..

— Я кохаю тебе, ось що не так! — Брендан підняв мою голову за підборіддя, я шалено збентежився, не розуміючи, як мені хоч щось сказати, якщо я й дихати не можу. — Я міг тягатися за Хель або захищати його, але я розумів, що моя прихильність до тебе не з неба впала! А коли ти поїхав зі школи з Крист’яном, то я зовсім ледь не злетів із котушок! Хотілося б змусити тебе повернутися, але тільки так, як хотів я. Так, егоїстично, але я завжди думаю про себе.

— П-почекай…

— Знов залагодиш, що ти бета? — перебив він, наче вгадавши мої думки. — Я дуже добре тебе знаю, Мелорі. Зараз почнеш показувати свої комплекси через факт, що ти бета. Мовляв, я такий неповноцінний, тобі не пара. Клянуся, якщо ти вважатимеш, що стать хоч якось впливає на кохання, то я тебе поцілую.

Не схоже на загрозу. Але він сам чудово зрозумів, що саме я хотів донести. Мені навіть ніяково, невже я такий передбачуваний? Чи це Брендан так добре мене знає?

— Але це правда! Бети…

А потім я відчув по-справжньому палкий поцілунок, завдяки якому не зміг договорити. Брендан не давав мені змоги відсторонитися, притискав до стіни, а я тільки розтанув від наполегливого поцілунку. Ми ще ніколи так не цілувалися…

Коротше кажучи, мої думки попливли в Нарнію.

Як тільки я подумав, що він усунеться, Брендан лише набрав повітря та продовжив поцілунок. І, що найголовніше, я не міг і не хотів обривати це блаженство. Навіть не знаю, чому відчуваю такі відчуття зараз. Невже виною тому кохання? Але якщо ми продовжимо, то точно зламаюся.

Тому я зібрав усю рішучість і перервав поцілунок:

— Ні, годі!

Він ніби не почув, а поцілував мене у куток рота, а потім у шию. Від останнього в мене закружляла голова і перехопило подих, я відчув приємну знемогу, і не менш приємну тремтіння від дотику. Так, ну я й влип. Сам себе не можу зрозуміти. Що я роблю?

— Брендане, припини, — прошепотів я. — Я запропонував дружбу.

— Такий момент обламав, — зітхнув він мені в шию, на хвилину стало лоскітно. — Я не можу повірити, що ти так просто мене відшиваєш.

— Та не відшиваю я, — промовив я, все ще тремтячи від незрозумілого мені відчуття, але з усіх намагаючись приховати це. — Напевно… Ти так просто відмахнувся від мене заради Хель, що я не збираюся давати тобі ще одного шансу ось так просто.

Ну, а поцілувати себе дозволив, так? Мелорі, та що з тобою не так?

— Знаю, — Брендан потягнув мене на себе, затягнувши в теплі обійми.

Я відчув його власний запах: запах свіжої трави та ранкового повітря. Мені стало не по собі, коли я зрозумів, що надто захопився усією цією близькістю.

— Але я не хочу відступати, хоч це було б правильно. Я не заслуговую на тебе, але не хочу з цим миритися. Якщо потрібно, суперничатиму з Гамелом.

Цього ще не вистачало! З якого часу на бет такий попит? Я не зможу подарувати дивовижні нічки або народити дітей. Я такий звичайний, що навіть дивно.

— Тобі потрібний омега.

— Мені потрібен ти. Омега чи ні, яка різниця? Меле, ти чудово знаєш, що між нами щось є, — він подивився мені в очі. — Хочеш знову заперечувати це? Якби ти був до мене байдужий, то не дозволив би себе поцілувати.

— Я прийшов сюди, щоб витягти тебе з твоєї депресії, а не обговорювати це, — я почав говорити впевненіше, бо всіма силами хотів зам’яти проблему. — Я не можу пробачити тебе за страшну помилку як можливий коханий, але можу як друг. Я це вже казав, і не намагайся мене переконати в чомусь іншому.

— Це марна справа, я в курсі, — зітхнув той. — Але ж я не відступлю.

— Хоч припинив поводитися як сопливий омега, — вирішив підколоти я. — Ходімо, твій тато дуже хвилюється.

Не думав, що Брендан насправді такий вразливий, коли справа стосується стосунків. Ця риса робить його навіть милим, хоча я все віддав би, щоб контролювати свої думки, а краще — почуття.

Брендан поплентався за мною вниз, але тільки тому, що я взяв його за руку, як малу дитину. Невдоволену маленьку дитину.

Гвіневр зрадів, помітивши свого шкідливого синочка, кілька разів розпитав його про справи та самопочуття, але той лише хмурився, мовляв, не сюсюкайся зі мною, я ж чоловік. Тоді я ледве стримався, щоб не закотити очі або не розсміятися. Гвіневр був досить розуміючим, щоб відпустити нас «посидіти в кімнаті, доки дорослі говорять про своє».

Насправді вони з Белль пили каву на кухні, не думаю, що це серйозно. Я не хотів їхати, я хотів поговорити з Бренданом навіть про найневажливіше в цьому світі. Елементарно скучив.

У його кімнаті, як виявилося, дуже багато місця, навіть бардак тому не завада. Навряд чи Брендан помічав цей бардак: книги на столиках, а футбольний м’яч та наплічники на стелажах, деякі кубки чомусь стоять на тумбочці, а не на полицях, адже на полицях якісь сувеніри. Зате тут же знаходились різні мечі, вони були прикріплені до стіни. Я одразу пішов їх розглядати.

— Завтра йдеш до школи, — сказав я принагідно.

— Ти мені не татко.

— І все одно йдеш до школи. Там потрібна твоя допомога. Всі готуються до свята, без тебе твій клас не може, бо зник король. Не можна начхати на свої обов’язки.

— Так-так, — слабко простягнув він. — Будь по-твоєму. Як завжди. Що у вас із Гамелом?

Отак різко! Напевно, не зміг правильно перейти до потрібної теми розмови. Я повернувся до Брендана, який намагався приховати невдоволення, але виходило так собі.

— Ми цілувалися. Але ми не зустрічаємось.

— Тобі подобається зводити з розуму альф?

— Так, звісно, я ж відомий ловелас, — саркастично пирхнув я у відповідь. — Ти пропустив останні події в моєму житті…

— Не кажи, що ви переспали! — вже злякався той.

— Ні! Чому у Ноеля немає суцільного злягання в голові, хоч він ваш із Крист’яном однолітка?

— Він правильний, в його голові манери та рівна постава, — швидко кинув Пендрагон. — Хто взагалі вживає слово «злягання» при розмові наодинці?..

— Я. Мені можна продовжувати? — він кивнув. — Дякую. Отже, батько Крист’яна та мій тато вирішили одружитися. Тож ми з ним станемо братами. Ми про це вже говорили, шлюб наших батьків хороша подія для них обох. Спочатку мені було не по собі, але тепер…

— То вам не бути разом! — зрадів той.

— Дякую за розуміння. Заздрю ​​твоєму самоконтролю.

— Ніякого інцесту, — а потім сам додумався: — Якщо це взагалі інцест, ви ж не рідні…

— Суміре та Нєж також, — чомусь пригадалося мені.

— У них окрема історія, вони обоє закохані одне в одного так, ніби їхнє життя — мильна опера.

Це що виходить, про їхні почуття знали всі, крім мене? Я якийсь лох, правда. Коли справа стосується любовних стосунків, то я перетворююсь на ідіота. Обзавівся двома альфами, поцілувався з ними, подразнив, і ні з ким не зустрічаюся. А найголовніше, я не знаю, коли все пішло не так! І що саме пішло не так. Мабуть, я народився таким. Спочатку мені було не по собі, але тепер…

***

Наступний шкільний день розпочався більш-менш звично. Брендан прийшов до школи, його друзі щиро зраділи появі свого лідера. Ноель, який навчається у його класі, розповів мені, як хлопали в кабінеті, коли увійшов Брендан. Люди його люблять, хоча іноді проклинають за неправильні вчинки, але все ж таки люблять і прощають. Я теж. Боже.

Суміре глянув на мене, вигнувши брову:

— Я лише розповів про війну зомбі, а ти зробив таке приречене обличчя. Не бійся, до зомбі-апокаліпсису ще не настав.

— Ти любиш Нєжа, — ляпнув я, а він заткнув мені рота рукою:

— А ти любиш екстрим.

— М-м-мгм, — заговорив я, поки не доперло, що я маю закритий рот. Звільнившись, я знову заговорив: — Я взагалі-то вирішив вас звести.

— Дивно чути таке від того, хто заарканив двох альф, а тепер не знає, що з ними робити.

— Суміре! — Нєж та його найкращий друг Донован підійшли до нас.

І що вони тут забули? У дванадцятикласників зараз фізкультура, це в іншому корпусі. Заважають мені тут!

Нєж і Суміре, як завжди, почали сюсюкатися, інакше їхнє спілкування назвати складно. Дай їм волю, вони б ще й за ручки трималися при кожній розмові, як… О, Брендан мав рацію, вони немов із мильної опери. Але, як у кожній мильній опері, має бути той, хто їх сюсю-мусю впритул не помічає:

— Ти запросив Суміре на гру у п’ятницю? — спитав Донован.

— Ні… Я забув, — признався Нєж, а потім все-таки взяв Сумире за руки, так ніжно й трепетно, наче боявся, що цей жест його злякає. А він майже й злякав, але Суміре просто завмер. — У п’ятницю буде футбол перед карнавалом, Донован обіцяв там усіх порвати, а мені потрібна компанія. Хто як не ти піде зі мною?

— Звісно, ​​піду, — відповів він.

— У цьому матчі нашій команді необхідно виграти, — сказав Донован. — Минулої моєї вечірки хтось вибив наші двері в кухні, мої батьки були несамовито люті. Якщо в п’ятницю ми продуємо, не бачити мені лісу до наступного місяця.

Мені стало навіть трохи соромно, адже це я вибив двері. На щастя, Донован цього не знає, і нехай живе у незнанні й надалі. Нєж та Донован пішли до спортивного корпусу, там поряд і стадіон, де проходить фізкультура, а я та Суміре залишилися на місці.

— Мелорі, — звернувся Суміре. — Куди там ніж мене покликав? Він усміхнувся, я задивився, подумав про наших можливих дітей, а потім уже повернувся на землю.

Я засміявся, але Суміре не зніяковів, напевно, звик до своїх думок так сильно, що сам же розуміє, як смішно вони звучать.

— На футбол у п’ятницю, — відповів я. — Вболівати за Донована.

— А… — Суміре скривився. — Ненавиджу футбол, але люблю Нєжа. Життя несправедливе.

— Ти маєш рацію, несправедливе, — я кивнув. — Але я можу допомогти вам. Перш ніж ти закотиш очі і нагадаєш мені про те, що в мене два альфи, я нагадаю, що дуже люблю допомагати іншим. Ти і Нєж, начебто, не можете бути разом, але! Але це не так. На футбол в п’ятницю ти підеш з ним, як його омега, а не молодший брат.