Глава 32

Нарешті мені вдається вивільнитися від міцної хватки Кирила. Звісно, не без допомоги Кості та інших, які ще залишаються живими. А таких людей десять або навіть менше.

– Ти як? – Костя обертається до мене, коли трохи заспокоює Кирила за допомогою книги та скотчу, яким прив’язує друга до стільця, і починає чекати закінчення дії “Фізики” за десятий клас.

– Нормально, з урахуванням того, що мене намагалися вбити. Він житиме? – зі здивуванням відмічаю, що мого волосся немає в руках Кирила або на підлозі. То їх довжину я зберегла.

– Так. Якщо директор чи фізкультурник не брехали, то доза препарату була маленькою, а це означає наявність шансу на те, що отямиться він цілком нормальним. Потрібно з цим швидше закінчувати, інакше весь коледж скоро перетвориться на таких зомбі. Мені така ідея не дуже імпонує.

Мені на душі стає легше. Тільки от сумніви не покидають мене. Що буде, якщо директор знає про наше місце під старим дубом і він вирішив розіграти невеликий виступ перед нами? Дійсно, таке цілком можливо, але Кирило вже починає трохи ворушитися і ми з очікуванням дивимося на нього.

– Костю, не думав, що ти з нею заодно. Мені говорили, що ви небезпечні, бо бажаєте смерті всім викладачам, які стараються зупинити вас. І знаєш, яка причина цього? Вона, – такого не очікую. Стільки всього пережити й потрапити у таку хитру пастку директора? Як же я починаю ненавидіти це життя.

– Ти сам себе не розумієш. Адже саме ти добровільно здався в руки тим охоронцям, які стріляли у невинних людей. Тобі не соромно казати таке дівчині, яка намагається допомогти тобі? – Костя попадає в самісіньке яблучко, бо обличчя Кирила змінюється. Він починає все згадувати. Схоже.

– Привіт, друзі. Приходилось трохи грати свою роль. Фізкультурник мені щось дав, але ніякої дії я не відчуваю. Ви молодці, коли вирішили змінити всі препарати на звичайні ліки. – витріщаюсь на Костю. Нам з Анею вони сказали, що знищили всі пляшечки. Кирило дивиться на мене. Чудово! Це він від чистого серця схопив мене за волосся і декілька разів ударив головою об парту. Мій зламаний ніс та розбита губа ніколи не пробачать такого вчинку. – Вибач. Сподіваюся, я тебе не сильно зачепив.

Не відповідаю. Просто не хочу. Якби він справді був під дією сильного препарату, який затуманив на час мозок, то може бути я б і змирилася зі своїм новим образом. Але Кирило ж все зробив спеціально!

– Чорт зрозуміє їх, цих дівчат. – бурмоче Кирило, коли я виходила з кабінету.

Мимоволі мої ноги заносять мене на стадіон, де зазвичай ранньою осінню й весною проводяться пари фізкультури. Там мене очікує директор. Він намагається показати, що мої “бойові” рани дуже жахливі, але крім усмішки змія нічого не бачу. Жестом він показує мені на турнік, де я можу сісти. Він же сідає напроти мене і починає уважно вивчати своїм поглядом.

– Ми так і будемо грати у мовчанку?

– Дівчино, такого з Вашого боку я не очікував. Давайте ми будемо ввічливішими одне з одним і говоритимемо правду, яку кожен із нас старається почути. Точніше, хоче почути в нескінченній брехні з обох сторін, – директор виглядає вельми хорошим та люб’язним.

– Від мене Ви хочете почути причину таких дій від моєї компанії, вірно?

– Абсолютно. У відповідь правду казатиму я. Вам же цікаво знати, що насправді тут відбувається? – директор зараз нагадує мені президента Сноу з “Голодних ігор”. Тільки він ще й маніяк. Ви ніколи не читали цих книг? Боже, навіть у нашому місті їх читав кожен. Зуб даю.

– Цього робити не обов’язково. Всі все давно уже знають. Про інших студентів цього пекла не ручаюся, але ми з друзями вже дізналися, що тільки було потрібно.

– Чудово. Це значно спростить завдання.

Директор починає свою довгу розповідь про створення коледжу і як він з часом перетворився в найдорожчий навчальний заклад всієї країни. Він розповідає про групу іноземних студентів, які вчинили масове вбивство десять років тому. Тоді вони прийшли з саморобним вибуховим пристроєм і залишили його в авдиторії математики. Після вибуху ніхто не вижив, а самі студенти стверджували, що нічого не пам’ятали. Вони просто прокинулися у міліційній дільниці, куди їх забрали після вибуху.

Звісно, у цій історії є багато жахливих моментів, котрі не бажаю слухати, тому просто йду назад у коледж. Немає сил просто сидіти й слухати про смерті студентів, на яких ставили досліди чи доводили до стану, коли ті готові були вбити одне одного через шматок хліба.

Темне минуле закладу переслідує мене. Воно не дає спати ночами й змушує шукати будь-яку інформацію про нього. А такого було багацько за роки, поки директором не став нині чинний. Сумніваюся, що в будівлях такого типажу, крім цього навчального закладу, допустили б таке. Пам’ятаю як читала про цей вибух, про самогубства, напади диких тварин, про масові отруєння, про вбивства прибиральниками набридливих студентів. Від кількості інформації в Інтернеті на різних сайтах болить голова, але мені цікава думка багатьох різних людей.

– Таню! Ти Колю не бачила? Він обіцяв сьогодні, що піде зі мною до батьків недавно зниклого нашого одногрупника. – Аня тримає у руці рюкзак і біжить до мене з очевидним наміром упасти на сходах. Не можна рюкзак собі на спину закинути?

– Не бачила. Він певно вже пішов туди. Тебе чекати одне задоволення. – відповідаю і спішу в їдальню, дорогою слухаючи розповіді Ані. Вона сказала, що Коля зник під час пари. Вийшов у туалет і не повернувся. Загадковий початок чергової проблеми, яка звалюється нам на голови.