Глава 32. Сторожовий пес

«Я хочу поговорити з твоєю господаркою», – жінка нервово поправила манжети чорної блузки, які визирали з-під рукавів елегантного дизайнерського пальта, й здригнулася від пориву холодного вітру. Їй геть не подобалося те, що замість грітися біля каміну у вітальні свого маєтку в Руані й займатися своїми постріздвяно-передноворічними справами вона мусить їхати до Брашова.

***

На рідзвяному балу в штабі магістр Аркеллсон був однією з основних тем світських бесід. Його прибуття було як ніколи ефектним – за два дні до Різдва він провів успішне затримання організаторів відступницької не те общини, не те секти. Племінник самого Хеммінга і напівбезумний італієць – дует не найбільш очікуваний.

Аркеллсон тримався із властивою йому байдужістю й небагатослівністю. Історії з його роботи були, за його власними словами, «не для благородного товариства» – хоч магістр вже встиг провести перші допити, не поспішав розповідати ніяких деталей. Він взагалі не прагнув говорити про операцію й справу загалом, та вибору йому не залишили. Грандмайстер дуже пишався цим затриманням і назвав його беззаперечною перемогою. У момент цієї неймовірно пишної хвалебної промови Хеммінг підняв руку. Не чекаючи дозволу, він перебив Грандмайстра:

– Провину не доведено. До вироку ще далеко.

«Я не вчу вас бали давати, а ви не вчіть мене карати», – Аркеллсон не терпів таких втручань. Грандмайстер не хотів бачити крові й катувань особисто – він повністю покладався на свого міністра внутрішніх справ. Хеммінг робив свою справу так, як вважав за потрібне. Технічний персонал із разу в раз відмивав кров із холодної свинцевої підлоги кімнати для допитів. Підлеглі змінювалися один за одним і магістр навіть не старався запам’ятовувати їхні імена. «Команда» чи те, що нею називалося, збиралася ситуативно й складался із членів каральних загонів – тих, які були вільними на момент потреби.

Світські заходи давалися йому складно, але Різдво в Ордені він любив. Аркеллсонові подобалося слухати урочисті хорали в головному залі магістерського корпусу, розглядати велику ялинку в центрі й те, як на неї реагують новобранці. Різдвяні свята в штабі були тими особливими днями, коли в корпус допускалися всі – ясна річ, лише в головний зал і на час офіційної частини, та після їхніх спартанських казарм їм і цього було достатньо для культурного шоку.

«Gaudete, gaudete Christos est natus ex Maria virginae, gaudete», – хор доспівав різдвяний гімн, що свідчило про кінець церемоніалу й початок неофіційного рауту. Магістри продовжували святкування в залі засідань – великому приміщенні над головним залом. Тут ялинку традиційно не ставили – площа в центрі служила за танцмайданчик. Біля стіни, протилежної до входу, розташувався камерний оркестр. Стіни прикрашали гірлянди – розсіяне червоно-біло-зелене світло. Хеммінг мимоволі згадав події в общині – ненадовго, лише на ту мить, коли свідомість ще не встигла перебити несвідому асоціацію.

Аркеллсон не прагнув розмов. Він взяв зі столу келих віскі й відійшов до вікон. Із цієї зали було видно океан. Шум присутніх цілком успішно заміняв йому шум води. Думками чоловік повертався до того, що чув напередодні.

***

«Святвечір – день сімейний, чи не так?», – Інгвар відкинувся на металеву спинку стільця. За нею його руки стягували все ті ж мотузки, якими їх вже зв’язували при затриманні. Хеммінг уважно подивився на племінника. Під різким білим світлом його бліда шкіра здавалася ще світлішою. Замість темних синіх джинсів і фіолетового гольфа – світло-сірі полотняні штани й світшот із тієї ж тканини, з рукавами, які закривали половину долоні.

«Хто тебе так, малий?», – Аркеллсон провів рукою по його голові й від цього дотику хлопець рефлекторно напружився. Чорне волосся, зрізане майже під корінь –  довжиною від кількох міліметрів до сантиметра. Хеммінг до побіління стис кулак, коли зауважив маленький свіжий шрам за його лівим вухом. Хоч Інгвар і був затриманим, він лишався його племінником.

– Грандмайстер, – юнак відвів погляд. – Він наказав привести мене до нього.

– Коли?

– Сьогодні.

– Він допитував тебе? – магістр подумки вилаявся, вважаючи власне питання надто дурним.

– Ні. Лише принизив. І морально, і, як бачиш, фізично теж, – Інгвар уникав погляду дядька, соромлячись того, який вигляд має. – Не знаю, як управитель, а перукар із нього вельми хріновий.

– Ти можеш розповісти мені? – Хеммінг торкнувся його щоки.

– Наче нас не почують…

– Тут – ні. В каральних приміщеннях камер і прослушки нема.

***

«Ну-ну-ну, що ж ти такий необережний? Я й сильніше поранити можу», – лагідно промовив Грандмайстер, притримуючи Інгвара за плече. Той здригнувся, коли лезо мисливського кинджала, зрізаючи черговий дредлок, зісковзнуло на його шкіру й залишило неглибокий слід. Хлопець стояв на колінах перед очільником – повністю роздягнений і в абсолютній його владі.

«Знаєш, я геть не здивований», – продовжував він. – «Ти ж напівкровка. Чого ще було чекати? Нехай твої результати, визнаю, були вражаючими», – лезо знову ледь не ввійшло під шкіру, але Грандмайстер вчасно відвів кинджал і взявся за наступні міцно переплетені пасма. – «Але навіть ведмедя можна навчити кататися на велосипеді, а безродну псину – приносити капці й гавкати за наказом. Твоя біда, хлопчику мій, у тому, що ти забув своє місце. Свою родину, синку, свій дім. Твій дім – він ж отут, правда?»

Очільник Ордену протер клинок і провів долонею по скроні хлопця, вивчаючи власну роботу. «Подивись на себе», – він штовхнув Інгвара у бік багато прикрашеного антикварного дзеркала. Харальдсон опустив погляд, не в змозі довго бачити власне відображення. «О ні, синку, так не піде. Сказано тобі – дивися. І запам’ятовуй добре, хто ти», – кінчик леза вперся у його потилицю. – «Ось так, піднімай свої прекрасні очі й насолоджуйся. Ти ж шукав насолоди? Нехай буде вона в правді того, який ти. Що, не подобається? А ти подумай, хіба хтось твого походження посмів би показати нам такий непристойний жест довжиною в шість років? Нікчемний горобець може вважати себе стерв’ятником, паршива псина може бачити в своїй тіні величного добермана. Та це самообман. Ні горобець не перестане бути горобцем, ані псина – псиною. І знаєш, у чому щастя? Знати своє місце», – ці слова звучали ласкаво й розмірено, наче Грандмайстер і справді бачив у затриманому сина, який збився зі шляху, й давав йому добрі поради, щоби навернути до істини.

«Тільки б не заплакати», – промайнуло в голові Інгвара. – «Не дати йому побачити ще й цю слабкість». Від тих слів було боляче. Від того, що він бачив у дзеркалі – теж. Але холод сталі на потилиці спонукав дивитися далі. Закарбовувати в своїй досконалій пам’яті цей момент. Кожне слово, кожен дотик.

«Ти будеш каятися, хлопчику мій. Із дня в день будеш повторювати про себе й вголос наш священний закон. Я призначаю тобі особливу кару й одночасне спасіння. Я посвячую тебе в лицарі свідомості, синку. І хай буде на це воля Бога і воля моя», – Грандмайстер нахилився й поцілував його в маківку на знак благословення.

Тремтячими від стресу руками Інгвар надягнув кинутий йому одяг і з покорою відвернувся від дзеркала – лицарям свідомості не дозволялося дивитися на себе ось так, невипадково. Він відчував себе знищеним і бажав якомога швидше покинути цей кабінет. Зрештою Грандмайстер ще раз оглянув його і махнув рукою. «Можеш іти. Вартові покажуть тобі житло». Вже в камері, – офіційно це вважалося келією, – Інгвар дозволив собі сісти на підлогу й тихо, без жодного звуку заплакати.

***

Хеммінг мовчки вислухав все, що розповів племінник. «Отже, його вже покарано. Мені лишається лише вибити показання із сектанта». Аркеллсон відсторонився від цих спонтанних думок про допити, які йому ще належало провести. Він дивився на Інгвара, який, здавалося, втратив будь-який інтерес до життя. Та й хіба могло бути інакше після усвідомлення, що відтепер твоє майбутнє – стіни твоєї камери, стіни відокремленого крила штабу й щоденне читання кодексу новобранцям? Хеммінг розумів, що ні, не могло.

Він мовчки підійшов до племінника й міцно пригорнув його до себе – наскільки міг це зробити, не поранивши йому руки мотузками. Йому хотілося просити в нього вибачення за всю систему, в якій він був зовсім не стороннім, але слова здавалися йому патетичними й беззмістовними.

– Тримайся, добре? – Хеммінг поклав долоню йому на плече й глянув йому в очі. – Я зроблю все, що зможу, щоб оскаржити вирок.

– Не давай мені марних надій, – Інгвар перевів погляд на сіру підлогу. – Заперечити рішення Грандмайстра – абсурд. Тим паче, він мав рацію. Безпородній псині не стати благородним доберманом. Я уявив себе тим, ким не є. Я не стерв’ятник. Якби я знав своє місце, цих проблем би не виникло. Я зроблю це зусилля, Хем. Прийму цю долю. Може хоч у смиренні знайду своє заспокоєння.

– Завтра Різдво, – відсторонено промовив Аркеллсон. – Хочеш, принесу тобі штолен? Хочеш солодкого?

– Дякую, але ні. Мені не дозволено, – раціон лицарів свідомості складався із хліба й води, а в певні дні – тільки з води. – З’їж сам. Справді, я не дитина. І не думай про мене. Я старатимуся віднайти себе тут, у цьому місці.

Дзвінок дав зрозуміти, що час, відведений на зустріч, добіг кінця. Вартові, яких впустив Хеммінг, розв’язали мотузки на передпліччях Інгвара й вивели його. Міністр внутрішніх справ залишився наодинці в кімнаті для допитів.

***

«Безпородна псина», – ці слова, почуті від племінника, не давали Хеммінгові спокою. Він неспішно пив віскі, дивлячись то на пейзаж за вікном, то на публіку в залі. «Ніхто з них ні на мить не сумнівається у благородності свого походження», – чоловік шкодував, що не може просто взяти й піти з зали. Такий акт сприйняли би за образу – негоже було міністрові йти, наче ображеному хлопчикові.

– Магістре Аркеллсон, хочу ще раз сказати вам, що вражений вашою роботою, – до нього підійшов Грандмайстер.

– Я просто виконую свій обов’язок, – похмуро відповів Хеммінг. У неформальній атмосфері він міг дозволити собі обійтися без зайвих церемоній.

– Так, але це вражає, – у голосі очільника чувся правдивий захват. – Не пошкодував навіть рідного племінника! Ось що означає «обов’язок понад кров’ю».

– Жалість чи бежальність ні до чого. Провина має бути доведена або ні. Але ж він вже покараний, – Аркеллсон не приховував того, що бачився з Інгваром напередодні. У робочому звіті ця зустріч проходила з припискою «допит».

– Що ви, я не карав його, – Грандмайстер був самою щирістю. – Я звів його до лицарів свідомості на час слідства. Хіба це більше покарання, ніж сидіти весь процес у камері без всякого спілкування, окрім допитів?

– Я не дуже свідомий того, що дозволено лицарям свідомості, та хіба їм не належить сидіти в камері без всякого спілкування з поправкою на читання кодексу для новобранців?

– На них покладено велику мету просвітлення майбутніх мисливців, наймолодших із наших адептів, – усміхнувся Грандмайстер. – Ваш племінник щиро запевнив мене, що прагне спокутувати провини, які чує за собою. Слідство ж, ясна річ, ваша прерогатива. Я лише дозволив собі подібне рішення, щоб певною мірою зняти з ваших плечей тягар судилища над рідною кров’ю. Ви ж знаєте, моє серце розривається щоразу як я бачу цих юних бунтівників. Тому ви й досконалий для цієї посади. Цей тяжкий смуток не затуманює вам розум, коли ви підписуєте вироки.

– Он як, – Хеммінг відклав склянку на стіл. – Ви бачите в мені сторожового пса? Особу, яку привчили до крові, щоб вона не відверталася, коли доводиться її проливати?

– Ви надто суворий до себе. Хіба це погано – вміти виконувати покладену на вас роботу? Ясна річ, що ні. Ви заслужили на перепочинок. Чому б вам не приєднатися до нас?

Сказавши все, що хотів, Грандмайстер відійшов. Хеммінг вважав його знатним водолієм – от наче й поговорив, відповів на пряме питання, а ніби й не сказав нічого. Попри все почуте в магістра не з’явилося жодного бажання йти до інших, але в спокої його не залишили.

– Мсьє, дозволите скласти вам компанію?

– Добрий вечір, пані, –- Хеммінг ледь схилив голову на знак вітання.

– Такий гарний вечір, – жінка тримала в руці келих білого вина. – І такий гарний ви на цьому вечорі…

– Це все? – байдуже запитав Аркеллсон і допив віскі. – Тоді я скажу вам, мадам Джельсоміно, що ви теж гарна і мій світський обов’язок вважатиметься сповненим.

– Ви цікавий чоловік, Хеммінгу, – усміхнулася вона.

– Чим же?

– Сказали звертатися до вас на ім’я на моїй посвяті в магістрат. Та й не сторонилися моїх запрошень, коли я ще була лицаркою. І от зараз стоїте отут такий одинокий і серйозний, наче й не про вашу операцію говорить увесь цей зал.

– От стою такий і тому ви вирішили мене подражнити?

– Зовсім ні. Лише хотіла запитати, чи не бажаєте ви найближчим часом завітати до мене в Руан?

– На ваші славнозвісні літературні вечори? Мені дуже шкода, Джельсоміно, але в мене немає зайвого тижня-другого на Францію, навіть якщо це ваш Руан, – м’яко промовив Хеммінг.

– Ви все працюєте й працюєте, – зітхнула вона. – Навіть на свої землі не поїдете?

– У Прованс? Хто знає. Не раніше ніж за рік. Мушу справу закінчити.

– Власне, про справу, – жінка нервово зробила ковток вина. – Я дуже хотіла поговорити з вами у невимушеній атмосфері. Руан, Прованс… Щоб ви не відчували оцього…

– Службового тиску? – він знову всміхнувся. – Я здогадуюся, про що мала бути ця розмова. І моя відповідь заздалегідь – ні.

– Прошу вас. Я хочу його побачити.

– Після вироку й побачите.

– А якщо ви вирішите його стратити?

– Я вирішу? – здивовано перепитав Хеммінг. – Ви вважаєте, що я керуюся виключно власними бажаннями й симпатіями? Вам відомо, що слідство, зокрема й моє, регламентоване Кодексом?

– Мсьє, я не вас особисто мала на увазі… Тобто, розумієте, я мушу побачити його ще раз, – вона відклала келих. – Не перед смертю, а зараз, доки він ще здатний поговорити зі мною. Я так давно не говорила з ним, – руки Джельсоміни опинилися на плечах чоловіка. – Мені це дуже, дуже потрібно.

– А мені не потрібно, щоби хтось втручався у слідство, – разом із першими нотами вальсу його долоні спустилися на її талію. – Дозволите запросити вас?

– Дозволяю, – жінка зробила крок назад, підлаштовуючись під ритм мелодії. – Чому ви такий категоричний?

– Бо в мене є уявлення того, як ведеться процес, – Хеммінг обережно розвернув патнерку. – Навіть більше – обов’язок, який якраз в ньому й полягає.

– Хіба ваш обов’язок забороняє таку невинну річ як одна зустріч?

– Як тільки буде оголошено вирок.

– Що ж мені робити до того часу?

– Приймати літературні вечори в Руані, господарювати на довірених вам землях. Чи ж мені таку порядну леді-протекторку вчити?

– І що, зовсім нема ніяких варіантів?

– Ні, – ще один поворот. – Я ж сказав.

– Я хвилююся за нього, Хеммінгу.

– Вам варто було робити це раніше.

– Але хто ж знав?

– Усі знали.

– Про провину? Підозру оголосили позавчора.

– Про розташування. Могли навідатися. Чи без оголошеної підозри він вас не цікавив?

– Хіба ж він захотів би мене бачити?

– А зараз впевнені, що жити без вас не може?

– Ви жорстокий.

– Знаю. За це мене й люблять.

За подібними розмовами танець добіг кінця. Аркеллсон відкланявся і взяв собі ще склянку віскі – таким чином даючи зрозуміти, що бесіду теж завершено. Джельсоміна вийшла на терасу. Океан сьогодні був спокійним, бентежив лише холод. Торкаючись пальцями снігу на перилах, жінка відчула себе трохи спокійніше. В думках сформувалося єдине, що могло там виникнути в подібній ситуації. «Я мушу поїхати в Брашов і попросити заступництва в моєї пані».