Глава 32

Міріам повернувся лише вранці неділі. Я тоді ще спав обійнявшись з Фаїном, але зрозумів це по шуму на кухні. Тато впустив каструлю на підлогу, Фаїн загавкав і розбудив мене. Коли ми з псом спустилися вниз, то тато вибачився за ранній підйом та показав собаці, що це не грабіжники, а лише каструля.

Тато був на диво бадьорим і веселим, я знав причину, але вдавав, ніби просто радий за вдале побачення та веселу ніч. Коли я сів за стіл, смачно позіхаючи, Міріам швидко ввімкнув кавоварку і почав тараторити:

— Даремно ти встав! Я хотів приготувати тобі на сніданок оладки, але не зміг дістати сковорідку, не впустивши цієї проклятущої каструлі! — він швидко впхнув посуд на полицю.

— А я попереджав, щоб ти все клав на свої місця, — прогудів я.

— Ну ось! А зараз ти відчитуєш мене ні за що, — пробурчав Міріам, але сковорідку таки дістав. — Я трохи хвилювався… Не думав, що я залишуся з ним на ніч, я… Кажу зайве при своєму синові, а язик не хоче припинити нашу ганьбу.

— Все добре. Я знаю, звідки беруться діти, якщо ти про це. Ти так радий тільки через…

— Ні, — Міріам напружено повернувся до мене, відклавши куховарство. — Я маю сказати тобі дещо серйозне. Ти повинен зрозуміти. Твоя думка для мене найважливіша. Але…

— Ближче до діла.

— Реджинальд зробив мені пропозицію, — на підтвердження своїх слів, він показав обручку на пальці. Та ще й яку! З білосніжним блискучим камінчиком! — Я відповів, що подумаю, бо мені важлива твоя думка. Знаю, це непросто, ми в цьому місті приблизно півроку, може, менше, і все так різко…

Я репетирував промову, але зараз усе вилетіло з голови, ніби промайнув ураган та розкидав заздалегідь приготовлені слова по різних кутках мозку. На язиці крутилося стільки всього, але озвучити…

— Ти що! — на мить чомусь не вистачило повітря, мабуть, я таки здивувався, хоча мені здавалося, що я готовий. — Я тебе люблю і хочу, щоб ти знайшов свого альфу!

— Але чи ти впевнений? Розумію, ми з Реджем можемо поспішати, але це лише тому, що все обдумали. Майже все, гаразд.

— Ні, думаю, тобі давно настав час вийти заміж, — сказав я, радіючи більше щасливому вигляду тата. — Не думаю, що Крист’ян буде проти. Загалом ми…

— Точно! Це теж проблема, — пробурчав Міріам, начебто більше думає про мене, ніж за себе. — Ти і Крист’ян, ви…

— Все гаразд, — запевнив я. — Ти знаєш, мені з альфами не надто щастить. Я не проти зведеного брата, то навіть на краще. Але де ви збираєтесь жити? А як щодо того, де відсвяткувати весілля? А фінанси, хто за них відповідає?

Міріам ніяково усміхнувся:

— Кажу ж, ми не все обдумали… Ще маємо час.

Ми ще довго обговорювали ситуацію. З кожним новим словом мені доводилося боротися із самим собою, щоб не спитати про таємну особистість мого батька, тим самим зруйнувавши таку мирну атмосферу. Напевно, варто було спробувати, але я просто не зміг. Не зміг поговорити з ним на цю тему.

— У нас тепер починається новий розділ у житті, — сказав Міріам.

— Чому не “нова книга”?

— До цього ще далеко, — таємниче посміхнувся тато. — Нам ще треба розставити всі крапки над «і».

— Чому не зараз? Що зміниться?

— То таке… — він ніяково махнув рукою. — Все довкола змінюється, але розумієш, є таємниці, розкривати які не варто.

— І що? Жити у незнанні?

— Саме так.

Почувся дверний дзвінок, Міріам пішов відчиняти, а я залишився сидіти на кухні, будучи приголомшеним. Міріам натякнув, щоб я забув усе, що пов’язане з моїм батьком? Знаючи мою вдачу? Але якщо я так і не дізнаюся, хто мій батько, то не зможу зрозуміти, що ж в мені такого особливого, що мене нарекли хранителем без видимих ​​причин. Чому не Суміре? Чому не Брендана? А мене.

Можливо, я просто хочу підняти самооцінку у такий дурний спосіб, а може, це щось інше. Щось, що не дає мені спокою. Я не люблю чогось не знати.

— Мелорі, — тато поставив мені на стіл невелику картонну коробочку. — Це був листоноша, тобі посилка, а мені листи.

Тато відволікся на свої листи, а я дивився на посилку. Не розумію, хто міг надіслати її мені? Всі мої друзі живуть у Гріммвілі, ми бачимося у школі щодня. У Сіетлі в мене залишилися знайомі, не друзі. Але я не став довго розмірковувати, а взяв у руки ножа за допомогою левітації, а потім розрізав скотч.

Усередині, крім пінопласту, я знайшов книжку в палітурці з якоїсь шкіри, ніби їй набагато більше років, ніж здається. Спочатку я здивовано вдивлявся в обкладинку, а коли відчинив, то зрозумів — це рукопис! Більше того, почерк шалено знайомий. На одній із сторінок було виведено ім’я «Міріам», і я здригнувся.

— Тобі надіслали книжку? — Міріам глянув на мене, відволікаючись від читання свого листа. — Клуб книголюбів?

— А… так… — кивнув я, гадки не маю чому. — Оригінал одного роману.

— Нудота, коротше, — швидко відповів тато, і повернувся до листів. — Якщо надіслали в такій коробці, то там має бути ще щось… — він чомусь замовк, вчитуючись у текст. — Слухай, я ненадовго відійду.

— Все гаразд?..

— Так, звичайно, — Міріам пішов через всю кухню у бік передпокою. — Так, справи дорослих. Думаю, треба розібратися із цим зараз.

Він вилетів із дому, випадково грюкнувши дверима. Я тільки здивовано знизав плечима. Ще одна таємниця чи продовження якоїсь уже існуючої? Гаразд, зараз це не має значення.

Я нишпорив серед пінопласту в коробці ще трохи і знайшов конверт. Можу заприсягтися, що коли я діставав книгу, його всередині не було, але…

“Від батька для Мелорі” — написано на ньому без відправника, моє серце пропустило удар.

Я оглянув коробку, але ще не знайшов відправника. І… хвилину! З чого це пошту розносять о пів на восьму ранку? Щось тут не так. Тримаючи в руках конверт, я почував себе невпевнено. Чи варто мені взагалі його відчиняти? Чи послухати тата? Може, це тільки погіршить моє життя?

Фаїн загавкав біля своєї миски, ніби з’їв корм і тепер каже мені що робити. Гаразд, була не була, відкрию, доки тата немає вдома.

«Ми ніколи не бачилися, але в цьому винен тільки я. Ну, і твій тато, та це не має великого значення. Я довго думав, що тобі написати, але вирішив, що втручатися в твоє життя слід поступово. Прошу, не говори татові про мене, інакше він знову закидає мене парочками заклинань. Ти знаєш, що твій тато хороший маг? Ось бачиш, я не знаю, що тобі писати! Хоча дуже хочу побачити, на кого ж ти схожий: на мене, такого гарного й мужнього, чи на тата, ніжного та хитрого?

Я знаю, тобі непросто повірити, що я взяв та написав тобі так раптово. На те є причини. Твій тато не дозволяє нам бачитися, але я заслужив на це. Я не зрадів твоєму народженню, це правда. Якщо бути чесним, я не хотів бастарда, до того ж я навіть не впевнений, що любив твого тата. Але час іде, а я зрозумів свої почуття, коли втратив вас обох. Люди змінюються, я також. Я не можу вибачитись особисто, тому дарую тобі книгу власного написання. Я написав її спеціально для тебе.

Впевнений, ти новачок у світі магії, ти приголомшений і не знаєш, як користуватись своїми силами, та й що відбувається довкола — не знаєш також. То я допоможу тобі.

З любов’ю, твій батько»

Я відкрив рота і впав на стілець. Що це за стиль листа? Він написав усе так, ніби трохи нервував, поки складав листа. Але якщо відкинути це, я безглуздо посміхнувся, розуміючи, що ще не все скінчено. Я можу дізнатися правду. Міріам маг, отже, мій сон був не сном, а правдою. Отже, у світі ще є таємниці, які я розкрию.

***

У книзі я виявив цікаві позначки, про які мені ніхто й ніколи не говорив. Батько, якщо це справді він, писав не лише про магічні штучки, а ще приділяв увагу різним казкам, точніше, історіям сімей з іншого світу, тільки правдивим. Так я дізнався багато про що.

Правда, цікавість взяла гору і я поліз читати про тата. Але там нічого не виявилося. Просто величезні літери “Міріам”. Що це означає?.. Напевно, треба почекати на наступний лист, щоб усе зрозуміти.

Якщо мій батько темний маг, то чому не вписав себе до цієї книги? Невже його особистість настільки жахлива? Він що, місцевий Саурон?

— Меле! — тато постукав у кімнату, і я встиг сховати книгу з листом під подушкою. Коли тато заглянув, то тільки приречено зітхнув: — Відлежуєшся на ліжку? Вставай, давай! Мені потрібна твоя допомога.

— Що трапилося?

— У Гріммвілі проходитиме карнавал, щось на кшталт свята на честь заснування міста, для казкарів це день, коли вони вперше відкрили портал у Новий світ. Загалом, треба буде підігнати костюми, і… — він скривився. — Подружжя Б’ю, як головні у міській раді, сказали, що кожна сім’я має приготувати якусь страву на свято.

— Ну ось тобі й на, а з приготуванням у нас так собі…

— Саме так. Але ганьбитися перед Реджем я не хочу. Так що підіймай свою ліниву дупу і пішли готувати!

***

У школі всі тільки й обговорювали це міське свято, яке відбудеться у п’ятницю. Судячи з того, що навіть Ноель був в передчутті свята, то попереду нас чекає щось дуже красиве. Тому потрібно підготуватися.

Може, деякі й зайнялися пошуками відповідних костюмів, на кшталт Блейна, йому тільки на радість купувати нові шмотки, але не я. Брендана не було в школі, він мені не дзвонив і не заходив в Instagram. З ним взагалі все гаразд? Може, нерозумно так перейматися, але що ще робити, коли він просто уникає мене? Ми все ж таки напарники, я не проти працювати з ним, але…

Чорт, стосунки? Кохання? Це смішно, це просто смішно. Я — бета, у мене немає майбутнього, а йому потрібен той, хто буде підходити його статусу майбутнього короля. Тимчасові відносини мені не потрібний, вони тільки ранять, адже я знатиму, що ми розлучимося, він знайде свого Істинного, та заживе собі на втіху…

— Виглядаєш жахливо, — Ноель подумав, а потім зніяковів: — Я не в тому сенсі, що ти якось не так виглядаєш… Я хотів сказати, що… Ти пригнічений. Щось сталося?

З метою розсудливої ​​безпеки (якщо таке взагалі реально), я промовчав про посилку навіть у розмові з Ноелем. Краще нікому не знати, що батько зв’язався зі мною, чи мало ким він виявиться. Раптом усі заб’ють у дзвони раніше, ніж я щось дізнаюсь? Але це було далеко не все, що так гнобило мене.

Я з тугою проводив футбольну команду поглядом, яка йшла до їдальні, але без ватажка.

— О, так ти сумуєш за Бренданом, — зрозумів Ноель. — Подзвони йому.

— Я? — навіть округлив очі. — Чого б це? Його проблема, що він проміняв мене.

— Та в тебе в очах з’являється бажання йому подзвонити.

— Ні-і-і… Я просто… Просто… Може, він насправді захворів? Ти переказав, що вчителі так і сказали на уроці.

— Меле, — Ноель повернувся до мене, мабуть, почув, що в світі вершиться несправедливість, радар Бетмена, так би мовити. — Ти сам себе мучиш. Брендан рідко хворіє, він спортсмен, та має гарну витримку завдяки своїй крові істинного короля Камелота. Я впевнений, що він не хворий, а просто не хоче виходити з дому.

— Ти не знаєш його батьків. Вони б…

— Навіть найсуворіші батьки, якщо люблять свою дитину, йдуть на поступки, коли бачать, що їхньому синові погано, — відрізав Ноель. — Останнім часом ти намагаєшся втекти від пошуків відповідей. Це на тебе не схоже. Повертайся у колишній стан. Якщо хтось й може допомогти казкарям, то тільки ти.

— Ну… це перебільшено…

— Так? А хто переміг Хель за допомогою душевної розмови? Якщо тебе обрали хранителем, то не без причин.

— Так, але чому саме мене? Мій батько, можливо, якийсь антагоніст казки, а я…

— Але ти — не твій батько, правда? Ти Шериф, — і посміхнувся. — От пробач, але прізвисько вже прижилося.

Я зітхнув. Шериф так Шериф.

Ніхто не може зрозуміти, чому я так зациклився на тому, щоб дізнатися правду про своє походження. Раніше мене це не хвилювало, але раніше я… не знаю, повірив, що я просто особливий, такий собі обраний, як у фільмах! Але все не так.

Я вважав, що коли вже в мене світла і темна магія — я особливий, але справа виявилася в батькові, а темна магія передалася мені випадково, та й то не відразу прокинулася. Вважав, що мій батько, який виявився казкарем, це така собі сімейна таємниця, яка принесе мені щось незабутнє, але ніяк не в поганому сенсі. А ще вважав себе омегою, не таким як усі, а виявилося, що я навіть не омега! Ну, звісно, ​​кого це хвилює, крім мене?

— Привіт, майбутній молодший брате! — Крист’ян злякав мене своїм вигуком, я мало книжки не впустив, але Ноель вчасно допоміг, як справжній джентльмен.

— Молодший брат? — не зрозумів він.

— А, ти ще не сказав? — Крист’ян вальяжно закинув руку мені за плече.

— Ні, дякую, що все зіпсував, — сказав я.

— Нема проблем, звертайся, — йому це на радість. — Мій батько і тато Мелорі хочуть одружитися.

Ноель ошелешено глянув на мене:

— І ти мовчав?

— Але… це було очевидно, — я знизав плечима. — Нехай роблять, що хочуть.

— А як же ви? — спитав Ноель, показуючи на нас. — Вам доведеться розлучитися. Інакше ніяк.

— Чому? — здивував Крист’ян. — Батько забирає собі Міріама, а я Мелорі. Мені все подобається.

— Так робити не можна, — сказав Ноель таким тоном, що Брендан назвав би його «охоронцем порядку» і закотив очі. — Справа не лише в елементарних правилах пристойності. Адже я розумію, що ви не кровні родичі, та й взагалі не родичі, але справа у повазі до батьків. Несправедливо по відношенню до них заводити стосунки, тим самим змушуючи їх почуватися незатишно.

Якщо подумати, він має рацію. Я думав про це, але до певного висновку ще не дійшов. Мені подобається Крист’ян, марно заперечувати, він завоював мою увагу, але одночасно з голови не йде Брендан. Але з Пендрагоном мені бути не можна, а тепер і з Крист’яном?

— Але ж ми не зустрічаємося, — сказав я, а потім подивився на Крист’яна: — Чи я давав свою згоду? Не пам’ятаю такого.

— Ти просто використовуєш мене, а це дуже погано, — посміхнувшись, Крист’ян притиснув мене. — Але мені подобається. Давай, пограй із вогнем ще трохи.

— Не чіпляйся до нього! — до нас підскочив Блейн, який вручив мені і Ноелю листівку, де було сказано про якийсь атракціон. — Батьки дозволили мені організувати цьогорічну розвагу на честь карнавалу. Я вирішив, що немає нічого кращого, ніж атракціон для побачень. Мені начхати, що я просто шукаю спосіб залишитися з Абелем наодинці, використовуючи свою владу. Мені все одно.

— Для побачень? — глузливо промовив Крист’ян. — Я дуже хочу тебе роздратувати, ну прям дуже.

— Тільки спробуй, — сказав я.

— Ага, тому й намагаюсь мовчати.

— Мелорі, — звернувся до мене Блейн. — А в тебе добре виходить приборкувати альф. Даси якось пару порад.

І пішов роздавати листівки іншим. Ноель розглянув написи тексту з помітним скептицизмом, але я знаю, що в нього на думці: «Жодної справжньої романтики, хіба можна так ставитися до непідробних почуттів?», але я зіпхну на нього Кірана, ото й знатиме.

— Ти підеш зі мною чи з Бренданом? — спитав у мене Крист’ян.

— Мабуть, взагалі не піду.

— Агов, — Ноель обурився. — Головне свято міста, Шерифе! Хтось має стежити за порядком!

І цей хтось я, звичайно!

***

Після гуртка з магії я довго м’явся в бібліотеці. Белль ще не йшов додому, він переписував якісь бібліотечні картки, а мені дозволив помаячити перед очима по душевній доброті. Я просто ходив.

— Хочеш до Брендана? — несподівано спитав Белль.

— Ну… Просто… — зам’явся я з новою силою. — Якщо він хворіє, то хтось має передати йому домашнє завдання, правда? Адже Ноель у його класі, ось і…

Белль підвів на мене погляд:

— Я зі свого Чудовиська зробив людину, а ти намагаєшся мене обдурити, як мале кошенятко. Ти кохаєш Брендана, навіщо брешеш собі?

— Я бета, а йому потрібний омега, — відрізав я. — Але суть не в цьому. Суть у тому, що я не можу заявитись до нього на поріг ні з того ні з сього! Може, йому погано чи самотньо? А може, його батьки злі на мене? Я не знаю!

Белль зворушено посміхнувся:

— Що, якщо я можу допомогти тобі? Мені треба відвезти Гвіневру кілька книг, але, скажімо, один я не впораюся, а Ноель зараз на додаткових заняттях. Кого мені взяти з собою?

— Мене.