Глава 30

Силует належить клоуну. Маємо можливість добре його роздивитися, коли він трохи нахиляється, щоб опустити бензопилу нам на голови. Щоправда, інструмент його ламається і він починає тихо матюкатися.

– Пробачте, народ, кожен рік одне й те саме. Спеціальний гість – клоун-вбивця, у котрого бензопила постійно ламається після того, як її з землі підняти, – чоловік нарешті кидає свій інструмент і починає нам жалітися на свою роботу. Ну, хоч хтось тут не бажає нас вбити. – Ви ж на конкурс прийшли?

– Так, зі своїми рідними, котрих загубили в натовпі й не можемо знайти. – впевнено бреше Аня.

– Вони повинні бути біля арени. Йдіть цією стежиною і знайдете їх. – клоун показує на натовп, котрий рухається трохи лівіше від нас.

– Дякую. – хапаю Аню за руку і разом ми шкутильгаємо туди. Дійсно, скоро ми добираємося до арени. Такого зібрання людей очікуєш хіба що на концерті дуже популярних артистів. Навіть дорослі тут в костюмах, а члени журі взагалі приходять у таких натуральних образах, що мені стає страшно.

Коли ми збираємось продовжити наш шлях далі, починається конкурс і охоронці перекривають всі входи/виходи, показуючи людям, що тепер нікуди не дітися і доведеться дивитися цей конкурс від початку і до кінця. Вибору немає, тому ми обертаємося до сцени.

– Щось мені це не подобається. Вони так дивно дивляться на нас, – від моїх слів Аня здригається, але продовжує дивитися на всю цю фігню з конкурсом костюмів. Мені також моторошно від думки, що десь там Коля і Костя нас шукають.

– Повинні подивитися конкурс до кінця, інакше не випустять. Нащо охоронці перекрили виходи? Хіба що можна спробувати пройти з пістолетом, але так тільки налякаєш цей натовп. Скільки зазвичай тривають такі конкурси “мод”? – чую тихе бурмотіння Кирила біля себе, бо волею випадку посередині опиняюся я, а не Аня, котра сидить праворуч.

Нарешті все закінчується. Переможницею стає дівчина в костюмі відьми, який надто добре їй пасує. Здається, що натовп так само як і ми хоче якнайскорше покинути це місце. На своїх місцях залишаються тільки батьки учасників, які чекають солодких подарунків.

– Кириле! Ми загубили Аню! – натовп розділяє нас. Я його самого ледве знаходжу, що вже казати про подругу, котра в принципі могла пошкутильгати в зовсім інший бік.

– Де ти її бачила востаннє?

– Вона весь цей час сиділа біля мене, а коли всі почали розходитися, то я… – декілька пострілів з пістолета переривають мої слова. Стріляє хтось з натовпу, бо охоронці стоять і дивляться на цей хаос, що починає брати верх над здоровим глуздом, недалеко від нас.

Не сказавши ні слова, Кирило хапає мене за руку і сяк-так намагається вивести попри людей, які панікують. Декілька разів спотикаюсь об щось тверде, але так і не наважуюсь глянути туди, щоб роздивитися краще. Залишається тільки молитися, щоб Аня була живою і неушкодженою. Хоча, знаючи нашу удачу і здатність знаходити конкретні пригоди на свої п’яті точки, я б трохи сумнівалася.

– Народ! Гей, зачекайте на мене! – ні, ну ви колись таке бачили? Налякала мене до смерті, а тепер шкутильгає за нами, наче нічого й не сталось. Думаю, що вб’ю її на місці. Однак мене зупиняють нові постріли. – Нічого не розумію. Ці журі тримали всіх, хто не встиг піти, а потім почалася стрілянина. Деякі намагалися втекти, але охоронці, які теж залишилися, перебили їх. Я змушена була залишатися там. Чесно, ці журі такі ж маніяки, як і наші викладачі.

– Вони комусь телефонували? – питає Кирило.

– Так. Сказали, що все вийшло і щось типу, друзі розділились. – от чорт. А людей нащо вбивати? Їм досить буде того, що ми потрапимо у замкнену пастку. Тоді б вони випустили невинних людей і дітей і просто розстріляли нас. Так, заради цього варто жити.

– Повинен бути інший вихід. Його немає тільки в могилі. Де можна купити карту? – навіть Кирило дивиться на мене як на божевільну. Ну, зате поки у нас непогано виходить зливатися з натовпом та йти за всіма. Охоронці всіх не оглядають. Деякі дійсно намагаються допомогти людям врятуватися від своїх осатанілих колег.

– Якщо йтимемо, оточені іншими людьми, вийдемо до центрального входу і там будемо вільними. – Аня шкутильгає коло мене, відмовившись від запропонованої допомоги у вигляді мого ліктя. Знову починається стрілянина. Тільки цього разу охоронці-рятівники починають стріляти у відповідь, чим сильніше лякають людей, які намагаються вибратися звідси живими.

Перший поцілунок запам’ятався мені тим, що після нього Кирила я не бачила п’ять днів. Не знаю, що стукнуло йому в голову, але він вирішив не втрачати свого шансу. Коли постріли припиняються, він міцніше стискає мою руку. Спочатку я не надаю цьому особливого значення, бо він так часто робить, коли небезпека надто близько.

Та цього разу він притягує мене до себе і цілує. Найсправжнісінький поцілунок. В губи. Коротко кажучи, Аня напевно ще ніколи так не червоніла, як сьогодні. Вона не наважується нас перервати.

– Гей, ви! Придурки, я до вас звертаюсь! Не мене випадково шукаєте? – Кирило вистрибує вперед до охоронців, які стріляли по людях, і махає руками, щоб його помітили. Тільки після того, як його валять на землю, наче він і без того міг би встояти на ногах, усвідомлюю, що відбувається навколо.

Починаю розштовхувати людей, котрі зрозуміли, що стрілянина закінчилася. Аж раптом мене хтось хапає ззаду і тягне назад.

– Відпустіть мене! Відпустіть мене! Куди Ви його забрали, покидьки? – сльози течуть щоками. Щойно на моїх очах забрали мого хлопця, а я нічого не можу з цим зробити.

– Спокійно, Таню. Нам потрібно забиратися звідси, інакше всі помремо. Слухай, ніхто не зможе вбити Кирила без потрібної їм інформації. Вони катуватимуть його, щоб вивідати все про тебе. Ми повернемо його живим. Обіцяю тобі. – Коля шепоче швидко, але зрозуміло.

– Ти нічого не можеш обіцяти мені! Його можуть вбити через мене! Я не хочу! Не хочу! Не хочу! – намагаюсь вирватися, але Коля набагато сильніший за мене. Потрохи починаю заспокоюватися.

– Нічого подібного. Ми знайдемо його живим. Тобі зрозуміло? – Коля відводить мене до решти. Поруч з ними я почуваюся у безпеці.