Глава 3. Say you’ll see me again

Моя мама виглядала чарівною йдучи по проходу між стільцями до вівтаря. Її сукня підкреслювала гарну фігуру, а усмішка на обличчі осяювала світлом все навколо. Поки вона з Вільямом обмінювались клятвами, ми з Метью один одному посміхались. Мабуть, він, як і я, був радий, що його батько одружувався.

Коли все було сказано, обручки одягнуті, фото зроблені – ми вирушили до ресторану. Лорел і Вільям приймали вітання, танцювали перший танець і це був чудовий день для них обох. І цей день був би ідеальним і для мене, як би не Джеремая.

Звісно, я помітила, що Конрада не було. І я була вдячна, що мені доведеться мати справу тільки з одним із Фішерів. Якщо, до Джеремаї з дівчиною я спокійно ставилась, то Конрада з дівчиною я б не витримала, хоч би якою страшною вона б не була.

В мене був час подумати над своїм життям та вчинками. Особливо я довго думала над своїми стосунками з Джеремаєю та чому вони не склались. Причина була проста – Конрад. Кохання до нього не давало мені дивитись на когось ще. Як би я не намагалась, я все одно думками поверталась до нього. Мені здається, я ніколи не зможу забути його повністю чи викинути з свого серця, як би я не намагалась. Кохання до Конрада завжди буде майоріти десь на задньому плані. Я тільки сподіваюсь, що більшої частини мого серця вистачить для мого майбутнього коханого, ким би він не був. Джеремая був чудовим, я його кохала, але як друга. І наші стосунки і весілля були просто з остраху його втратити назавжди. Я не хотіла втрачати його, тому запевнила себе, що кохаю його більше ніж було насправді. А весілля було приводом довести це собі і всім навколо. Я вдячна Джеремаї, що у нього вистачило духу зупинити нас обох від помилки, яка зламала б нам життя. Проте, я втратила друга, якого мені бракувало. І зараз, дивитись, як він обіймає красиву дівчину для мене боляче лише тому, що я втратила можливість спілкуватись з ним, сміятись з його жартів.

Я дихала свіжим повітрям в саду біля весільного будиночка, коли двері відчинились і на порозі з’явився Джеремая. Він одразу знайшов мене очима і покрокував в мою сторону.

– Привіт…Беллі, нам треба поговорити.

– Джеремая, якщо ти щодо того, що назвав мене колишньою, то не треба. Це був жарт, я зрозуміла.

– Ні, – Джеремая вдивлявся в моє обличчя очікуючи на мою реакцію на його наступні слова, – я через мою дівчину, Анжеліку.

– Я мав би тебе попередити, що прийду з нею. Чи прийти один. Боже, це вийшло якось не зручно.

– Джеремая, тобі немає за що вибачатись. Ми всі дорослі люди. Вона твоя пара, і ти мав право прийти з нею. Тим паче, вона дуже гарна, і ти щасливий поруч з нею. – Я все це випалила на одному диханні.

– Тобто, ти не заперечуєш? – він все ще шукав на моєму обличчі якісь ознаки злості.

– Зовсім ні. Чому ти так подумав?

– Просто ти так нервувала, коли нас побачила, і зараз теж, – він жестом показав на мої руки, тобто пальці, на яких вже був подертий манікюр, який я зробила тільки вчора.

– Джеремая… – я хотіла тільки пояснити, що не через нього я стільки нервувала, але він мене перебив.

– Не подумай Беллі. Я розумію, що між нами тепер завжди буде якась ніяковість, проте я вже давно розібрався зі своїми почуттями до тебе і сподіваюсь ти теж. Анжеліка допомогла мені зрозуміти, що я просто був одержимий тобою, а не закоханий. Але, я все ще зберіг братські почуття щодо тебе. Тому, ти мені не байдужа, Беллі, і ніколи не була. Так, я був лютий на тебе якийсь час, але потім я усвідомив, що між нами все одно нічого не склалось би.

– Джер, – мої очі вже були на мокрому місці, – я також за тобою сумувала. Сумувала за своїм другом, якого втратила.

– Ти ніколи мене не втратиш, обіцяю. – Він обійняв мене, і кілька хвилин ми просто стояли обіймаючись поки сльози крапали з моїх очей. Потім він відпустив мене і я відчула полегшення, що через стільки часу, ми нарешті знайшли шлях один до одного.

– Беллі, пиши і дзвони мені завжди, коли буде потрібно. Я завжди буду поруч, якщо потрібен. – Джеремая засунув руки в кармани смокінгу.

– Дякую, ти також. Подивись, скільки часу ми втратили. Я хочу все знати про Анжеліку, як ви познайомились, у вас все серйозно? – Я витерла очі краєм свого кардигану та засміялась.

– Вона моє світло в темряві. – З ледь помітною посмішкою сказав він.

– Я рада, що ти щасливий. – Я штовхнула його в плече.

– Дякую, Беллі.

Ми ще трохи погуляли навколо будиночка, він мені розповідав, як змінилось його життя за останній рік, і що йому не вистачало мене у Казінс влітку. Я ж розповідала про своє літо на Гаваях та те, як мені бракувало його та Сюзанни. Про Конрада ми не згадували.

Коли ми повернулись на свято, єдиний хто звернув увагу на мене був Метью. Джеремая пішов шукати свою дівчину, коли Метью підійшов до мене.

– Беллі, все добре?

– Так, щось трапилось?

– Ні. Просто спочатку цей хлопець називає тебе колишньою нареченою, а потім ви разом з’являєтесь з вулиці і ти з червоними очима. Я розумію, що це не моя справа, але якщо тобі потрібна допомога…

– Зі мною все добре, – перебила я його, – дякую. Просто ми вперше поговорили після того, як півтора року тому ледь не одружились. І це важко. Але це потрібно було нам обом.

– Так, я розумію. – Він полегшено вдихнув. – Тоді, я мабуть не буду тобі заважати…

– Ти мені не заважаєш, напроти, не складеш мені компанію?

– Чому б ні, я тут мало кого знаю. – Він сів на стілець біля мене. – Я бачив, як ти посміхалась, коли Лорел йшла до вівтаря.

– Звісно, я дуже рада за неї. Вона заслужила щастя. І твій батько такий добрий до неї.

– Так, я був дуже здивований, коли він мені повідомив, що одружується. Я навіть спочатку не повірив. Після смерті мами він не дивився на жодну жінку. І я змирився, що ми так удвох і залишимось.

– Мені жаль твою маму.

– Дякую, проте я її мало пам’ятаю. Мені було лише десять.

– Це жахливо, що ти залишився без матері в такому юному віці. Ви обоє залишились без неї.

– Проте, тепер у мене є мачуха та зведені брат і сестра. – Засміявся Метью.

– О, не дуже радій, ти просто ще не знаєш, яка зараза Стівен. – Пожартувала я.

– Отже, ти ледь не вийшла заміж? – Метью явно цікавила ця тема, ще б пак.

– Це довга і заплутана історія, – сказала я зашарівшись, – я зустрічалась з одним братом, а потім ледь не вийшла за іншого. І до цього часу з ними обома не спілкувалась і не бачилась з моменту свого недо-весілля. Повір, таке пояснити важко.

– Ого…я навіть не знаю, мені тебе привітати чи поспівчувати? – Метью посміхнувся.

– Не бери в голову. Не хочеш потанцювати? Звісно, якщо ти не проти… – Я хотіла відволікти його від моєї історії.

– Так, залюбки.

Ми приєднались до людей на танцполі. Метью був трохи вищий за мене, але на моє здивування танцював він бездоганно. Він скромно тримав свою руку ледь не на моїх лопатках, а другою вів нас у танці. І я розслабилась і навіть почала отримувати задоволення від танцю. Всю решту вечора я провела в компанії Метью. Він розповідав багато цікавого про себе. Як виявилось, він навчався в Стенфорді, і коли він розповідав про університет, я дуже уважно слухала, уявляючи на його місці Конрада. Ми багато танцювали. Коли настав час розрізати весільний торт ми обидва аплодували гучніше всіх присутніх.