Глава 3

Наступного дня всіх студентів збирають в актовому залі, настільки похмурий, що мені прямо посеред церемонії прощання стає погано. Нерви не витримують цього. А директор говорить таким тоном, ніби повідомляє нам про канікули, а не про смерть студентки другого курсу.

– Я думаю, що вам не варто пов’язувати цей нещасний випадок з тим, який відбувся два роки тому. Пари сьогодні почнуться за розкладом, – директор робить ковток води. – Поліція намагається знайти злочинця, який позбавив життя таку прекрасну дівчину і хорошу подругу. Наші щирі співчуття родичам померлої. Ми завжди її пам’ятатимемо.

“Чому він не називає цю дівчину на ім’я?” даю телефон Кирилові.

“Вони її навіть не знають. Зуб даю, що саме викладачі винні в смертях, які коїлись за цими стінами.” він віддає мені телефон зі своєю відповіддю.

“Мені цікаво, що сталось з тим гуртожитком.” пишу чергове повідомлення.

“Його закрили. Всі тепер перейшли в новий корпус.”

“Я хочу навідати цей старий корпус. Нам потрібно довести вину викладачів всіма можливими способами.” Кирило уважно читає моє повідомлення, а потім киває.

***

Стою біля великого дуба і чекаю Кирила. Ми з ним разом відвідаємо гуртожиток, в якому все почалось.

– Де ти був? – нарешті помічаю його. Але разом з ним бачу й тих, кого бачити навіть не сподівалася.

– Таню, це Аня та Коля. Вони хочуть нам допомогти й розповісти, що насправді відбулось два роки тому.

– Це правда? – питаю Аню.

– Так. Сенсу мовчати більше немає. Ту дівчинку збили не випадково. Водій мав час загальмувати, щойно побачив її. Мені легко вдавати божевільну, але вона не вміла тримати язика за зубами, – розповідає Аня.

– Що тоді сталось? – питає Кирило.

– Вісімнадцять людей одночасно натягнули собі петлі на шиї й повісились. Чудовий спосіб зібрати репортерів з різних куточків країни, але репортаж показували тільки по місцевих новинах. Вам це не здається дивним? – Коля веде нас до закинутої будівлі.

– Здається. З іншого боку, дуже добре, що тут нікого не було, інакше місто б перетворилося на курорт, – відповідаю.

– Логічно. Але міліції тут також не було. Коледж живе своїм життям і не підпускає близько “чужих”. Кириле, тобі батько розповідав тільки те, що чув сам. Але ми бачили все своїми очима. Нікого, крім двох викладачів, тут не було. Куди ділись тіла? Вам цікаво це знати? – Коля зупиняється.

– Цікаво. – киваю.

– Чесно, ми самі не знаємо, куди заховали тіла. Спочатку їх зачинили в коморі, така у нас була, а потім зранку кудись відвезли. Батькам померлих сказали, що катафалк дорогою перекинувся і загорівся. Але ми дізнались правду. Ніякої катастрофи не було. – розповідає Аня. Зупиняємось перед будівлею гуртожитку. Навіть при денному світлі тут страшно знаходитись. Уявляю, що коїться з тими, хто повинен проходити тут вночі. Заходимо всередину. Навколо темно і доводиться включати ліхтарики на телефонах.

– Бережіть батареї, – попереджує Кирило. Він виключає ліхтарик. Аня робить те саме. – Дорогу освічуватимуть двоє.

В напівмороку дивлюсь на довгий коридор зі сходами в кінці. Тут, на першому поверсі, кімнат не так вже й багато.

– Кімнати викладачів. Колись тут працювали викладачі з інших країн, – шепоче Коля.

– Все сталось на другому поверсі. – каже Аня.

Зупинившись біля дверей з номером двісті дев’ять, вона невпевнено хапається за ручку і відчиняє. Чорний коридор здається зловіщим, на підлозі валяються ще якісь двері. Нам доводиться дивитися під ноги, щоб не впасти.

– Тут щось шукали, – шепочу.

– Що могли шукати в кімнаті підлітків? У мене навіть мама без дозволу не заходить, – дивується Кирило. Раптом двері зі стуком закриваються. Аня підскакує і випускає свій телефон.

– Посвітіть мені, будь ласка, – спрямовую свій ліхтар на підлогу. – Бляха, тут миша мертва! – бідна тваринка виглядає так, наче їй хтось скрутив голову.

– Ми потрапили в якийсь фільм жахів? – питає Кирило.

– Ми тут не самі. Тому й закрили гуртожиток. Що тут відбувається? – Коля дивиться на двері.

– Ви самі не знаєте? Чудово! Я хочу додому! – серце б’ється мов скажене. Руки мокрі від поту. Губи пересохли. Впевненим кроком підходжу до дверей. – Чудово, замкнено! Після такого мені не доведеться грати божевільну!

– Таню, не панікуй. Дихай глибоко. Знаєш, скільки разів ми з Колею потрапляли в такі ситуації? – Аня йде до мене.

– Ззаду! – бачу чиюсь фігуру, яка дуже швидко підбігає до Ані. Ця істота відкидає її й вона б’ється спиною об письмовий стіл. Він, на жаль, не витримує. Хлопців істота не зачіпає. Воно вистрибує з вікна. Коля біжить за ним, але не встигає.

– Що це було? – питає Кирило.

– Те, що добре ховається. Я декілька разів світив ліхтариком в те місце, звідки воно вибігло. Там нікого не було, – відповідає Коля.

– Ти як? Серйозних ран ніяких нема? – підходжу до Ані. Крекчучи, вона підводиться й одразу хапається за спину.

– Я у шоку. Ви ще хочете щось тут шукати?

Спільними зусиллями хлопці вибивають двері й ми біжимо на вулицю. Щоправда, трохи не в той бік. Перед нами відкривається вид на ліс.

– Чому той чоловік стоїть в такій позі? – від болю в Ані ллються сльози, тому вона не може краще роздивитися фігуру.

– Може йому потрібна допомога? – питаю.

Як найсміливіша істеричка йду вперед. Декілька разів я хотіла було зупинитися, але совість та гордість не дозволяють. У голові крутиться всього одна-єдина думка, що та істота може бути десь тут. Свічу телефоном тільки перед собою, стараючись не звертати уваги на звуки вечірнього лісу.

– Хто додумався будувати гуртожиток біля лісу? – кричу. Так спокійніше.

– Ну, насправді це дикий парк і колись за ним доглядали. Тут було гарно. – кричить у відповідь Коля.

Я наближаюсь до фігури. Вона не ворушиться. Навіть тоді, коли я ступаю на гілку.

– Агов… Вам потрібна допомога? – тихенько звертаюсь до цієї людини. – Мене звуть Таня… Я Вам не зашкоджу… Просто хочу знати… А-а-а! Вона висить! О Боже! – закриваю обличчя руками. Ще одна невідома дівчина померла. Вона повісилась над урвищем, якого ніхто з нас не помітив.

– Забери її звідси, – командує Коля. – Я знав цю дівчину. Вона вчилася з нами. Каріна.

Мене відводять до Анни. Вона нічого не розуміє. Пізніше Коля їй все розповість, але зараз на це просто немає сил. Постійно озираючись, рушаємо до автобусної зупинки.

– Завтра побачимось, – намагається всміхнутись Аня.

– Тобі потрібно в лікарню, – каже Кирило.

– Я її відвезу. Бережіть себе. Я досі не до кінця розумію, що відбувається, але боюсь, що за збереження цієї таємниці нас готові вбити, – Коля йде до своєї машини, ведучи під руку Анну.

– Викликати тобі таксі? – цікавиться Кирило.

– Було б непогано. Я так стомилася, – він телефонує і через пів години з’являється машина. Кирило сідає разом зі мною.

Дорога була спокійною. До певного моменту. Чорна іномарка виїжджає нам на зустріч і якби не майже миттєва реакція водія, від нас би нічого не залишилось.

– Нас щойно спробували вбити. Спокійно, Таню. Тепер це частина твого нудного життя, – заспокоюю сама себе, поки водій матюкається.

– Приїхали, – доповідає він. Кирило витягує гаманець і дає водієві набагато більше, ніж показує лічильник. Пояснює, що це компенсація за дорожню пригоду, яка нас ледь не вбила.

– Ти залишишся? Бабуся буде рада несподіваному гостю. У неї є шоколадне капучино. Воно нам знадобиться після всього, що трапилось.

Бабуся дійсно не питає зайвого, розливає нам капучино і сідає напроти. Почувши, що ми ледь не потрапили в аварію, вона викликає поліцію і ті з’являються за декілька хвилин. Спочатку вони допитують Кирила, а потім мене. Та ми майже нічого не можемо сказати, крім опису таксиста. Я якось не звернула увагу на номери іномарки. Згодом до мене спускається Валерія.

– Таню, де ти була пів дня?