Глава 3

Будильник невпинно волав поряд з вухом Кіри, сонячне проміння ледь-ледь просочувалося поміж шторами і лягало в акурат на її очі. Вона поморщилася, закуталася в покривало і зрозуміла, що дарма вона це зробила: хоча спека й відійшла вночі, але новий день обіцяв бути не холоднішим за попередній. Літо загалом не подобалося Кірі, їй могло стати погано від перегріву, але зазвичай їй боліло за незмогу відвідати якийсь водойм. У дитинстві Кіра з бабусею ходили на пляж, він був недалеко від будиночку бабусі, там Кіра купалася і куштувала солодощі, які старенька готувала спеціально для такого походу. Варто зізнатися, що дорослій Кірі також боліло за незмогу відвідати бабусю до того, як та пішла у кращий світ, і за незмогу хоча б раз на рік відвідувати Марокко.
Будильник стих, пообіцявши повернутися через 10 хвилин, але в квартирі вже ніхто не спав: щоб скоріше прокидатися, Кіра запровадила звичку злізати з ліжка як швидше, тож вона сповзла на підлогу, повільно встала на коліна і врешті сіла, опираючись спиною на ліжко. Очі не хотіли відкриватися, але й заснути вже не заснеш. Перемога.
Ранковий душ після пекельної ночі з температурою повітря +25 °, чашка холодного чаю і сандвіч з індичкою, обрати одяг нашвидкуруч, заплести волосся і на вихід – щоденна рутина терапевта з майже 5 річним досвідом роботи. І не забути обід, авжеж.
На сходовій площадці стояв високий темноволосий чоловік. В одній руці була звичайна пробірка на 10 мілілітрів, а в іншій… тампон?
– Доброго… ранку, – Кіра насторожено зупинилася, розглядаючи картину. – А ви, мабуть, містер Шерлок Холмс? Я Кіра, ваша нова сусідка, приємно познайомитися.
Містер Шерлок Холмс ніяк не відреагував на виховану посмішку Кіри. Він продовжував стояти і дивитися на неї або, як згодом зрозуміла дівчина, кудись позаду неї.
Кіра пом’ялася ще декілька секунд і спитала:
– Все добре? – але знову не отримала жодної відповіді. Неначе сусід був десь в іншому місці і взагалі не чув нічого.
З-за спини Шерлока з’явився заспаний Джон.
– Оу, Кіро! Добрий ранок, – він махнув чашкою з якоюсь темною рідиною, яка майже не виплескалася. – Ви вже біжите на роботу?
– Так, – кивнула Кіра. – І мені справді треба йти, але… що з вашим партнером? Чому він… не реагує на мене?
Джон здивовано подивися на Шерлока, трохи подумав і вже махнув рукою, а не чашкою:
– Все окей. Він просто… як би так пояснити… ну, він щось типу думає. І він дуже поглиблений роздумами, тому може не замічати, що відбувається довкола. Не звертайте увагу, у нього наразі справді цікаве розслідування, тому ви ще не скоро зможете побазікати з ним, – винувата посмішка сковзнула обличчям лікаря Ватсона. – Гарного дня вам.
– Дякую, – Кіра знову перевела погляд на Шерлока. – І вам обом теж.
Вона вибігла з дому і впевненим кроком рушила новим шляхом до госпіталю. Лондон давно прокинувся і ринувся покоряти капіталістичний ринок, а Кіра думала про похід у бар з Бріджит. І, власне, про надмірно дивного сусіда і його поведінку вона вирішила не тривожитися через прямо зараз. Вона подумає про це згодом, коли матиме на те час та сили.
Та часом буває, що доля має свої ідеї стосовно наших планів.
– То який він, цей Шерлок Холмс?
Низенька білявка Кет робила вигляд, що їй цікаво, як у Кіри справи і чи минув переїзд гладко. Вона заварила їм каву під час обідньої перерви, хоча всі знали, що Кіра не п’є каву через тривожність, і зайшла у кабінет терапевта без будь-якого попереджального стуку.
– Він…специфічний. Я бачила його сьогодні зранку, привіталася, а він взагалі нічого не сказав, – Кіра крутила гарячу чашку по столу і задавалася питанням, як хтось може пити щось гаряче в таку спеку.
– Тобто він не чув тебе чи що?
– Ну, потім вийшов його напарник Джон Ватсон і пояснив, що Шерлок так думає і не помічає нічого довкола.
– А-а-а.. – протягнула Кет. Розповідь її аніяк не влаштувала і вона жадала подробиць: – Але він такий самий красивий, як на тих фото в газетах і на сайтах?
Кіра задумалася. Якщо чесно, вона не розглядала саме красу Шерлока, як розглядала тампон і пробірку.
– Так, знаєш, він красивий, – бо така відповідь точно відклеїть нав’язливу колегу від неї. – Вибач, Кет, у мене лишилися не заповненні бланки пацієнтів за сьогодні, тож я продовжу з цим розбиратися. Дякую за каву, дуже мило з твого боку, що ти зайшла відвідати мене.
Цілком розуміючи натяк, колега приязно посміхнулася й кивнула.
– Але і ти заходь до мене. Я завжди рада потеревенити про життя і буття, ну і про красивих сусідів теж, – вона встала, поправила халат і пішла до дверей. – До речі, Жіжі хотіла зайти до тебе, якщо зустріну – передам, що ти зайнята…
– Ні! Тобто… – Кіра випрямила спину. – Так, я зайнята, але все одно нехай заходить. Дякую.
Кет оглянула її з голови до ніг і пожала плечима. Терапевтка видихнула з полегшенням, коли та вийшла. Було ясно, як той сонячний літній день, що Кет наразі піде до кабінету медсестер і передасть все слово в слово своїм подружкам, щоб мати нові теми для обговорень: Шерлок Холмс і дивачка Кіра.
***
До Лондона завітав вечір. Він дещо зменшив липневу спеку і навіть приніс легенький вітерець, тому Кіра відкрила вікно на своїй кухні. Воно виходило на задній двір, де був рівненький газон, стіл з чорного дерева і три стільчика, що пасували до столу.
«Тут було б краще, якби хтось посадив невелике дерево і квіти, без них усе здається занадто аскетичним,» – подумала Кіра. Її бабуся мала красивий садок поряд з домом, де вона проводила багато часу, підтримуючи всю ту красу. Сама Кіра ніколи не пробувала себе в садівництві, їй весь час не ставало часу.
Коли лікарка повернулася додому, місіс Хадсон якраз приміряла шляпку біля передпокою.
– Добрий вечір, Кіро. Я якраз вирішила вийти прогулятися за продуктами, сьогодні така жахлива спека! Хоч зараз стало прохолодніше.
Кіра повісила кепку на вішак.
– Обережніше, місіс Хадсон, цей капелюх настільки вдало захищає вас від сонячних променів, що вас можуть викрасти за красу, – вона посміхнулася хазяйці в очікуванні на реакцію на жарт.
Хадсон здивовано втупилася в неї, лише через декілька секунд до неї дійшло:
– Ах, моя люба, дякую! Цей капелюх уже старий як пес, але я ніяк не можу з ним розлучитися: мій чоловік подарував його мені незадовго до своєї смерті.
– Вибачте, мені шкода…
– Що ж, я куплю трохи морозива, ви ж їсте полуничне морозиво? Колись я сама власноруч робила морозиво, але вже не ті часи і я вже не та, – хазяйка відкрила вхідні двері і зникла за ними, не дослухаючись до відповіді Кіри.
«Ну… полуничне морозиво? То полуничне морозиво.»
Тепер Кіра сиділа у своїй кухні, оцінювала можливості заднього двору і чекала на місіс Хадсон з морозивом. Минуло вже майже година, як вони бачилися у передпокої.
Тук-тук.
Кіра встала зі стільця і попленталася до дверей. Вона не чула той звук, з яким зачиняється вхідні двері дому.
– Так? – Кіра виглянула через щілину.
– Добрий вечір, – погляд її карих очей стикнувся з сірими очима Шерлока. – Ви – Кіра, наша нова сусідка, Джон трохи розповів про вас. Я зайду?
Він різко відчинив двері і просунувся повз Кіри. Вона відступила, пробурмотівши:
– Так, авжеж. Проходьте.
«У цьому домі ніхто не чекає на відповідь. Як мило.»
– Може, прохолодного чаю, містере Холмс? – Кіра поправила пасмо волосся, яке впало на обличчя.
– Шерлок. Так, від чаю не відмовлюся.
На ньому була сіра льняна сорочка із коротким рукавом і чорні бриджі, вигляд стомлений. Шерлок вільно пересувався вітальнею, оцінюючи стіни, меблі, підлогу, неначе оглядав квартиру для оренди.
– Як ваші справи? Сьогодні справді спекотно, чи не так? – Кіра поставила на плиту чайник, дістала стакани і лимон. Краєм ока вона придивлялася до поведінки гостя, нарізаючи лимонні скибочки.
– О, так, дуже спекотно. Це ж липень, – Шерлок присів поряд зі стіною, яка межувала з входом у спальню. – Кіро, коли місіс Хадсон показувала мені цю квартиру, на цій стіні була кров, вона лишилася після попередніх хазяїв квартири.
– Справді? – Кіра виглянула з кухні. – Але на оглядинах не було ніякої крові. Місіс Хадсон розповіла мені про те, що тут сталося, але по квартирі навіть не скажеш, що в неї таке моторошне минуле.
Вона перемістилася у вітальню і сіла на крісло, яке на вигляд було надзвичайно м’яким. Детектив розвернувся і відказав:
– Не скажеш, це вірно. Тож ви лікар? – він піднявся і пройшов до іншого крісла. – Працюєте в Сент-Мері, але квартиру вам сплачують батьки…
– Так…
– Вас задовольняє ваше життя, але ви воліли б змінити країну, – Шерлок опустився у крісло навпроти. – Щось рідніше і тепліше, наприклад… Марокко, ваша батьківщина. Це ж була ініціатива батьків переїхати в Британію? Ви вважаєте, що були не проти того, але насправді ви глибоко ображені на них, та ви ніколи не скажете їм цього в обличчя, бо вони маніпулювали вами і погрожували. Ви й трохи боїтеся їх, я прав?
Вітерець лоскотнув Кіру по щоках. Дивне відчуття, неначе ти на сеансі психолога, який вирішив сам усе вивалити, а не задавати поступові питання.
– Ви завжди такий прямолінійний? – Кіра змінила позу сидіння.
– Так, завжди. Я вмію читати людей не гірше психотерапевтів.
– Я бачу… але це неприємно. Про своїх батьків я розмовлятиму зі своїм психотерапевтом, а не з сусідом, містере Холмсе.
– Шерлок. Здається, чайник кипить.
Він провів Кіру поглядом до кухні і різко встав, продовжуючи свій огляд.
– Чому ви працюєте в державному госпіталі? Там жодної поваги до працівників, це всім відомо. Ви не виглядаєте як людина, яка б довго протрималася там.
Лікарка повернулася з тацею, чаєм і печивом. Вона стала біля журнального столику, який розмістився між кріслами, і чекала на гостя.
– Може я і не виглядаю як стресостійка людина, – Кіра глибоко вдихнула, готуючи відповідь. – Та я звикла до скаженого ритму роботи і я розумію значимість моєї справи…
– У вас хтось є? – Шерлок взяв стакан із чаєм і зробив ковток. – Там, у госпіталі. Ви справді не стресостійка, у вас добре виражені ознаки тривожного розладу, погані стосунки з батьками, відсутність партнера і, схоже, є певні проблеми з нирками, які загострилися нещодавно. Ви важко працюєте, мало заробляєте, регулярно отримуєте догани від керівництва за свою повільність. І повільність через заспокійливе, яке вам прописали.
– От бачите, – усміхнулася Кіра. – Ви тільки що назвали багато причин для стресу, але ж я справляюся! І як ви дізналися про нирки? Я, здається, нічого не розповідала місіс Хадсон.
Шерлок кивнув у бік кухні:
– Ліки, я їх знаю, вони для нирок. А ще у вас знеболююче лежить біля ліжка, не підходяще для мігрені, – він знову присів на крісло.
– Мігрені в мене теж бувають, до речі.
– Ви через них раніше пішли з роботи.
– Так… – на обличчі Кіри з’явилися сумніви. – Але звідки ви знаєте, що я пішла раніше? Додому я прийшла у той самий час, як і в попередні дні.
– Бо у вас є хтось на роботі, – Шерлок м’яко посміхнувся і відпив чаю. – І ви проводжали цю людину. Вам іти пішки до Бейкер Стріт буквально 15 хвилин, але ви скористалися публічним транспортом. І ваше волосся.
– Окей, публічний транспорт був, але як ви зрозуміли? І що не так із волоссям? – вона поправила локони, неначе в них була якась комаха.
– Ви ж знаєте, хто я?
– Геніальний детектив, мій сусід, дещо нахаба. Все вірно?
– Так. Серед моїх методів є також дедукція, я помічаю деталі, проводжу між ними зв’язок і роблю висновки… Нахаба? Це тому що я розглядав вашу квартиру? – Шерлок запнувся, зробивши здивований вигляд.
– Через те, що зайшли, не чекаючи на дозвіл. Про нахабу я пожартувала, вибачте.
Здібності сусіда вразили її і налякали. Якщо людина лише дивлячись на тебе може зробити такі висновки, що він тоді скаже про неї після цієї особистої розмови? І чи скаже він щось зі своїх висновків місіс Хадсон і Джону? Як узагалі можна повісити на когось психічний діагноз, коли ти не лікар, а детектив?
– Шерлоку, я не маю розладу, я просто маю тривожність. Якби я мала розлад, мені навряд чи б можна було працювати з людьми і лікувати, знаєте.
– Ні, чому, ви ж лише педіатр, сімейний терапевт, у вас може бути панічна атака хіба що якщо ваш пацієнт чхне на вас. Ви цілком безпечна – завірив Шерлок. – Вам не здається, що ваш психотерапевт користується вами і ставить експерименти над вами?
Кіра збентежено кліпнула очима і поставила стакан на тацю.
– Та ні… чого б це. Я працюю з психотерапевтом уже доволі давно, років… сім? Нічого собі, сім років.
– І як ви потрапили до свого спеціаліста?
Сонце вже майже заховалося за обрієм, за вікном лунав шум нічного життя: машини, люди, які стомлено йшли в напрямок домівок. Кірі було важко розмовляти про свою психіку, та Шерлок своєю відвертістю змусив її почуватися у безпеці, тож вона відповіла:
– Якось життя так закрутилося буревієм, що поміж усіх подій, які в ньому відбувалися, мене закинуло до психотерапевта. Не скажу, що рекомендую всім, от прям кожному, поспілкуватися зі спеціалістом, але на мене це мало неабиякий вплив і… і я тут, і я в цьому житті, бо пропрацювала певні травми і знайшла себе, – Кікі на секунду зупинилася, подивитися реакцію Шерлока. – Тому… так. Знаєте, ви теж можете…
– Дякую за пораду, але я повністю володію власними думками і емоціями, мені не потрібна допомога ззовні, – Шерлок заплющив очі й глибоко вдихнув. – Ситуація, свідком якої ти стала сьогодні зранку, була результатом двох грамів 2C-B, п’ятнадцяти нікотинових пластирів на плечі лівої руки і пляшки пива з клієнтом. Моє тіло і мозок в чудовому стані, і саме зараз вони обробляють отриману інформацію про ту дівчинку. Тобто, він, я хотів сказати. Мозок обробляє, не мозок і тіло. Тіло не може…
Шерлок запнувся, розгублено покліпав очима і звів брови до кучі. Кіра теж мала приблизно такий вигляд, коли він озвучував речовини, які вплинули на його тіла.
– До речі, психотерапевти також працюють із залежно…
– У мене немає залежностей, боже.
– Та якось не звучить так, – Кіра кивнула на нові нікотинові пластирі, які виднілися з-під його сорочки. Новий сусід в цілому мав вигляд «не дуже» і в неї сіпалися руки покласти його під капельницю, бажано прив’язавши фіксуючими ременями до лікарняного ліжка.
Шерлок знову глибоко вдихнув і закрив руками обличчя, не було схоже, що він також контролює й емоції. Де вже там місіс Хадсон зі своїм морозивом? Вона б зараз знадобилася, щоб детектив міг непомітно вислизнути і піти до себе.
– Знаєте, була певна причина, коли я зрозуміла, що мені потрібна допомога. Зазвичай люди ідуть до спеціаліста, коли вони більше не можуть жити з тими відчуттями, які руйнують їх. А ще інколи люди це роблять, бо бачать, що завдають болю своїм близьким, – Кіра посовалася в кріслі. Поглядом вона свердлила підлогу, раптом стало важко спілкуватися про власний досвід. – Просто буває таке, що наші дії або наш психічний стан змушує інших хвилюватися. Джон вам коли-небуть казав, що хвилюється за вас?
Шерлок кинув на Кіру погляд, сповнений співчуття, неначе Кіра була маленькою наївною дитиною. Вона була не першою людиною, хто казав подібне про Джона, а сто першою. Майже, Шерлок не вів рахунок.
На годиннику була дев’ята. Кірі завтра рано на зміну в лікарню, слід закінчувати це все.
– Я в порядку. І Джон міг би це підтвердити. Вже пізно, мені потрібно далі працювати. Дякую за чай, – він встав, поправив бриджі і направився до дверей.
– Ох, так. І дякую вам за знайомство, ви дуже цікава людина.
Детектив спинився в дверях.
– Ви теж, Кіро. Добрих снів і вибачте за ранок, – він закрив за собою двері. Кіра почула його кроки на гору.
І неочікуваний «бамсь!» вхідних дверей.
– Шерлоку! Добрий вечір! Я купила морозива, приєднуйтеся до нас з Кірою!
Секундна пауза.
– Дякую, місіс Хадсон, але мені потрібно працювати. Добраніч.
«У цього дома є своя атмосфера, – відзначила Кіра, коли вийшла назустріч хазяйці. – Батькам вона б не сподобалася. Можливо, це значить, що вона якраз сподобається мені… Треба перенести сеанс на наступний понеділок.»