Глава 3. Перший день

Україна. 15.05.2786

Час: 4:00

***

Будильник ніколи не означав нічого хорошого. Хіба що гарні події майбутнього дня, але в місці де зараз знаходився хлопець таких подій варто було не очікувати.

Вчора ввечері хлопець витратив добрих години три, щоб повністю ознайомитись зі всіма нюансами нового режиму. Правила організації забрали найбільше часу – лише на основний звід пішло близько години. Але це мало сенс, адже тепер він добре знав на що має право і на що ні, а це важливо в умовах, якщо не виживання, то випробовування точно.

Він відкрив очі. Біла стеля, на яку одразу відкрився вид, нагадувала лікарню. Здається, в якийсь момент в повітрі повис запах медикаментів. Але він розвіявся як тільки хлопець повернув голову вбік і глянув на вмонтований в стіну годинник. Четверта ранку. Через годину йому треба стояти на арені і починати нове життя. Хлопець підвівся. Кімната взагалі була невеличкою за розмірами та скупою в деталях інтер’єру: ліжко в кутку, поруч невеличка тумбочка, біля протилежної стіни мала шафа, біля якої стояв стіл, який був швидше прикрасою для вбудованого в стіну по типу годинника дисплею його власного комп’ютера. Вчора юнак прекрасно ознайомився зі всіма можливостями цієї техніки: починаючи від доступу до інформації і закінчуючи безмежною кількістю фільмів та серіалів. Йдучи після промови Вероніки, він думав що на нього чекає щось на кшталт тюремної камери, тому був здивований такими зручностями. Та все ж він розумів – часу на ці фільми у нього, швидше за все, не буде. Часу в реальності вже не вистачало, адже треба ще як мінімум поснідати, а через 30 хвилин треба бути на арені.

І все таки, хлопець вирішив не пропускати важливий прийом їжі, тому зібрався та пішов на пошуки їдальні. Вчора Рева детально описала всю структуру будівлі в якій він знаходиться: верхня її частина належала офісному відділу, який ніяк не пов’язаний з організацією; з мінус першого і по  мінус п’ятий поверх були відведені для технічного персоналу; наступні два поверхи були тренувальними, ще три після них слугували гуртожитками, а останній, восьмий поверх, був реконструйований в майстерню пані Наталії. В гуртожитках поділ кімнат залежав від частини до якої відносишся. Розвідці було відведено місце на мінус дев’ятому поверсі, в той час як їдальня була розташована поверхом вище. Тому хлопець поспішив до ліфту. Його кімната, на щастя чи на горе, була в кінці коридору. Йому доводилось проходити повз всі інші кімнати аби дістатись місця призначення. Біля ліфту вже було деяке скупчення людей: в основному то були нові колеги юнака. Першим в очі кидався той самий здоровила, що вчора ледве не місці стояв від нетерпіння. Сьогодні він витримкою також не блищав, грізно махаючи руками в сторону закритих дверей нещасного ліфта.

– “Велика організація з маленькими ліфтами! В чом смисл ліфтів шо не піднімають більше п’ятьох людей?”, – здоровила стояв схрестивши руки на грудях, але це не допомогло заховати зростання їх смикання від злості.

Перше, на що звертаєш увагу то його мова – суржик. Звичайно, зараз таке можна зустріти (набагато частіше ніж чисту мову), але чути його в такому місці як ця організація було як мінімум дивно. Другим же була поведінка хлопця: вчора він виглядав войовниче, з деяким запалом в очах, а сьогодні нагадував скоріше дитину, ніж бійця.

“Не більше 20”, – помітив в своїх думках, підходящий до народу юнак. На його появу у спільній купі ніяк не відреагували, всі були зайняті більшою проблемою – ліфт. Як виявилось, він не перевозив більше 5 людей за раз, хоч туди, за всім бажанням, можна було вмістити більше 10. Рева суворо контролювала кількість увійшовших і не пропускала ні однією персоною більше. Така проблема викликала не тільки чергу, а ще масу обурення. Людей ставало більше, а ліфт від цього не їздив швидше.

Хлопець озирнувся, згадавши що вчора “зайвих” з арени вивели сходинками.

– “Чому ніхто не йде сходами? Тут всього один поверх”, – запитав він, так і не знайшовши їх через погану видимість в такому натовпі.

– “Рівень доступу до них перший”, – хто відповів зрозуміло не було, але це прояснило питання затору.

Тепер в голові хлопця навіть звичайний ліфт став виглядати випробуванням. Швидко стало зрозуміло, що ті хто стоять далі в черзі мають менші шанси на те щоб встигнути на арену вчасно. Усвідомивши це, люди крім минулих слів обурення тепер почали проявляти невдоволення діями. Виникла штовханина, яка потроху почала переростати в бійку. Новобранців було не багато, але враховуючи обмеження в 5 людей на одне перевезення, вони не змовляючись поділились на три групки. Тепер питання залишалось лише в тому яка з них поїде наступною.

– ” Не лізь! Я стою тут явно довше тебе”

– “У нас половина людей прийшли раніше тебе, тому пропусти нашу групу!”

– “Час не на нашій стороні, краще не сваріться і пропустіть нас!”

Такого типу суперечки нагадували дитячий садок, але це була сувора реальність. Люди ніколи не поступляться якщо на кону стоїть їх щасливе майбутнє, в даному випадку вчасне прибуття на тренування. І хоч не всі долучились до гарячої дискусії, абсолютно всі були втягнуті в утворену штовханину.

Вчорашній здоровань довго не звертав уваги на суцільний шум, продовжуючи скаржитись на проблему ліфту, але поштовх зі сторони черги змусив його нарешті відволіктись.

Він повільно обернувся на нещасного, що так необачливо махав руками і поспішно почав вибачитись. На секунду вираз обличчя здорованя із ображеного дитяти змінився на роздратованого дорослого. Тієї секунди вистачило щоб всі присутні відчули ауру гидливості що була напрямлена на переляканого чоловіка. Це не був натяк на злість чи ще залякування, це була справжня відраза до того, хто щойно його торкнувся. Але здоровило швидко повернув попередній вираз, продовжуючи комусь скаржитись на місцеву техніку. Раптова подія послугувала знаком для всього натовпу: шум стих, а порядок входу до ліфту більше не обговорювався; всі мовчки стали чекати своєї черги.

Раптова тиша виявила знайомі обличчя в натовпі. З’ясувалося, здоровила говорив із дівчиною, що вчора всім здалась п’ятнадцятирічною дитиною. Вона мовчки спостерігала за тим як просувається черга, абсолютно ніяк не реагуючи на слова шумного хлопчини поруч. Та це ніяк не турбувало його: від проблеми ліфту він плавно перейшов до питання тренувань та правил.

– «Не розумію чому ти продовжуєш слухати його базікання?»,- голос прозвучав десь з кінця черги. Всі ніби за наказом повернулись на того хто говорив. То була вчорашня білявка, що голосно заявляла про своє ставлення до присутніх. Тоді її висловлювання почув не тільки хлопець з монеткою, зараз ніхто не дивився на неї з добром. Хтось навіть відповів їй:

–  «Не тобі вирішувати хто кого слухати буде», – хоч це прозвучало достатньо неприємно, дівчина повністю пропустила слова мимо вух. Вона дивилась на здорованя, очікуючи саме його реакцію. Але він не встиг нічого сказати, як у розмову вліз чоловік якого також більшість помітила вчора: солідного віку на вигляд, з довгим каштановим волоссям, заплетеним у низький хвіст, та кулоном яскраво зеленого кольору на шиї.

– «Звертаючись до когось, виховані люди спочатку знайомляться. Мене наприклад звати Володимир», – він протягнув руку для потискання та посміхнувся настільки нудотно, що деякі навіть скривились.

– « Не збираюсь казати своє ім’я кожному зустрічному. До того ж виховані люди не лізуть у чужі розмови», – цими словами дівчина зробила зауваження не тільки Володимиру, а й тому хто відповів їй замість здорованя.

– «Ох, моя вина, зізнаюсь. Довелось порушити це хитке правило аби захопити вашу увагу. Всі ми розуміємо, що правильні знайомства в майбутньому можуть стати приємним бонусом, чи не так?», – так і не дочекавшись відповіді на проявлений жест, Володимир забрав руку назад до кишені джинсів. Він вичікуючи дивився на дівчину, що так легко потрапила в пастку і тепер уважно слухала.

Люди навколо із цікавістю спостерігали за розмовою, повертаючи голови в сторони то білявки то Володимира. Хлопець х монетою вирішив що це його шанс і поки всі спостерігали за діалогом, він вирішив проскочити в першу групу в черзі. Саме там стояла мовчазна дівчинка та високий юнак. Як не дивно, але йому сильно пощастило – приїхав ліфт і ніхто не помітив хлопчину, що легко прошмигнув у відкриті двері. Тільки коли місця для одного із першої групки не вистачило він почав голосно кричати, намагаючись дізнатись хто зайняв його місце. Тоді хлопчина зустрівся поглядом із Володимиром, який посміхаючись дивився прямо йому в очі. Двері ліфта швидко зачинились, і, коли бідолашний поспішив полегшено зітхнути, він помітив ще один погляд у свій бік – та сама дівчинка зараз майже не кліпаючи дивилась на нього. Підійшовши так близько, хлопець підтвердив свою здогадку – вона була із народу рóмів. Коротке кучеряве волосся русого кольору, зараз зав’язане в високий пучок, смуглява шкіра, низький зріст, густі чорні брови і ніби родзинка – три родинки що утворюють трикутник на щоці. Але її буквально ідеальна зовнішність зараз ніяк не в’язалась із тим байдужим виразом обличчя, яким вона одарила хлопця. На секунду бідолашний навіть розгубився, озирнувся чи точно на нього дивляться.

– «Хто ти?», – холодний голос змусив здригнутись хлопця, ледь не підскочивши від неочікуваності. Але ніби підтверджуючи своє запитання, дівчинка продовжувала так само дивитись мов скрізь нього.

– «Тобі імені вистачить чи сказати коротку біографію?», – юнак швидко взяв себе в руки і став більш впевнено, випрямивши спину. Він розумів що можливо зараз йому влетить за те що зайняв місце одного із членів «компанії».

– «Імені буде досить».

– « Володимир раніше сказав що аби запитати варто спочатку самому представитись», – хлопець вирішив використати ситуацію в свій бік та вивідати більше інформації.

– «Рімана», – коротко і без жодних роздумів відповіла дівчина.

– «Андрій», – так само швидко повернув він.

Решта мовчки спостерігали за дивним знайомством лише зиркаючи із одного кутка маленького ліфту в інший. Раптом здоровань, що весь час якось тримався тихо, вирішив даний момент ідеальним щоб і самому представитись.

– «А я Микола, можна просто Коля», – він доволі добродушно посміхнувся і помахав рукою.

Коли інші двоє присутніх також хотіли назватись, двері ліфту роз’їхались в сторони, повідомляючи про прибуття. Не довго думаючи, Андрій вискочив назовні аби швидше покинути ту незручну атмосферу.

Хлопцеві вже за 20, а він все ще мав дуже погані комунікабельні здібності. Ні, він не був відлюдькуватим чи гордим, просто так склалось що все дитинство минуло в чотирьох стінах його дому. А коли прийшов час вийти у світ виявилось, що Андрій ніколи і не мав потреби у людській компанії. Питання з друзями не сильно хвилювало його батьків, а от відсутність дівчини сильно лякала його маму. Доволі високий, стрункий, можливо навіть худощавий, блондин з блакитними очима та доволі милим обличчям не міг не цікавити представниць протилежної статі. Але сам Андрій не хвилювався з цього приводу взагалі – його не цікавили відносини ні в якій перспективі. Хоча можливо в даній ситуації він би не відмовився від додаткових навичок у спілкуванні…

Їдальня не була такою великою, як очікували новенькі, вона вміщала від сили 200 людей одночасно. Столи по правій стороні та місце видачі порцій по лівій. Тут важко було загубитись, тому Андрій активно намагався не потрапляти на очі бідолашному, чиє місце в ліфті він викрав.

Сніданок пройшов дуже швидко адже до тренувань залишилось всього нічого. Подорож до арени, що була на мінус шостому поверсі, була набагато коротша адже тут був інший ліфт, як і вміщував більше людей, і рухався втричі швидше.

Хоч ще нещодавно всі активно сперечались біля ліфта аби не запізнитись, зараз новенькі мовчки дивились одне на одного, аби тільки заспокоїти власні нерви. Ще ніхто не відійшов від вчорашньої промови, а сьогодні вже робота з Марков. Озираючись, Андрій помітив що група новеньких явно менша ніж була зранку, що свідчило перших запізнених.

Цього разу світло на арені було увімкнене, поруч снували люди в пошуках своїх тренажерок, не забуваючи подарувати новеньким якийсь жалібний погляд. Спочатку Андрій не розумів чому на них так дивляться, доки не побачив пані Ксенію яка вже крокувала до них. Над нею буквально повисла якась темна аура, яка аж ніяк не викликала захвату. Йому раптом сильно захотілось повернутись назад до своєї маленької кімнати аби подалі звідси. Ніхто не розумів чому Марков була така розлючена, але всі розуміли що то не буде добрим знаком для них.

– «Ранок не буває добрим у цьому місці…», – буркнула собі під ніс Ксенія коли закривала за собою сітчасті двері.

– «Ем, пані Ксеніє, там ще є люди що запізнюються…», – але дівчину, яка вирішила врятувати своїх колег, різко перебили.

– «Хто дозволив тобі звертатись до мене? Хто дозволив вирішувати те, що тебе не стосується? Тих людей ти більше навряд чи побачиш, не хвилюйся», – Марков говорила різко, але не голосно, так що всі відчули залізну силу сказаного. Дівчина, що лякала лише своїми м‘язами та розмірами, зараз ще й голосом змушувала сидіти нижче трави і тихіше води.

Ксенія пройшла до половини арени та повернулась до новобранців обличчям. Вона повільно оглянула присутніх, зупиняючи погляд майже на кожному, ніби читає інформацію по виразу обличчя. А зараз багато що було написано в стривожених та переляканих очах. Лише декілька людей все що ні про що не турбувалися.

– «Отже, почнемо», – сказала Марков і в ту ж мить в центрі арени знову з’явилась Рева. Ті хто стояв ближче до неї, трохи відступились, залишаючи більше місця.

Рева дістала нізвідки велику теку і показово почало перегортати піксельні листи паперу.

– «Графік дай їм», – нагадала Ксенія напівпрозорій дамі, на що та швидко знайшла шукане.

– «Сніданок 5:35; самостійне навчання 6:00 – 22:00; обід 22:00-23:00; практичні заняття на арені 23:00-39:00; вечеря 39:00; особистий час; відбій 42:00. Я надіслала копію з більш детальними поясненнями кожному. Ознайомтесь з тим що я щойно скинула на монети», – відразу після її слів монети кожного відкрили голограмний дисплей з інформацією про частини: як вчора і було сказано, Андрій потрапив у розвідку. Він не знав як інші, але інстинктивно розумів, що Рімана як і Володимир швидше за все також були напрямлені туди ж.

– «Останнє технічне питання. Час зареєструватись у «Рецидиві». Це загальна база даних організації створена спеціально для учасників. Всі мають до неї доступ. Якщо монетка це ваш персональний кабінет, то Рецидив це ніби анкета завдяки якій інші можуть дізнатись про вас. До речі, кодове ім’я згадане у вчорашньому зводі даних це ніби псевдонім у Рецидиві. Їм можна користуватись в житті», – закінчивши, Рева зникла, залишаючи нарешті час для Ксенії.

– «Сьогодні мало бути перше тренування, але в мене з’явилась інша робота. Це не означає що його не буде, просто воно переноситься на післяобідній час. Зараз ви маєте розібратись з Рецидивом і знайти собі заняття до обіду. Раджу дослідити інші поверхи будівлі поки є нагода», – Марков подивилась на власний дисплей монети і швидко покинула арену. Новобранці, що знову залишились самі вирішили нарешті познайомитись.

З’ясувалось, що створення анкети в Рецидиві гарна можливість знайти собі друзів і багато хто вже розбився на невеличкі групки. Андрій оглянув список питань в анкеті, але із десятка лише одне змусило його замислитись – кодове ім’я. Він хвилину добру витріщався в пусте поле для вводу даних, доки не потім над собою величезну тінь. Повернувшись, хлопець ледь не врізався в Колю, який, не дивлячись на розміри, пересувався дуже тихо. Праворуч від нього стояла Рімана і знову дивилась прямо в очі Андрію. Уже двічі за день хлопець задається питанням що пов’язує цих двох.

– «Не можеш вибрать?», – першим почав розмову Коля, – «бери Колос, твою шевелюру ідеально описує хахаха».

Він залився сміхом від власного жарту і не помітив як Андрій без жодного сумніву ввів варіант Колі в поле.

– « Еее, я пошутив, ти шо твориш??», – здоровань поспішно замахав руками аби зупинити хлопця, але вже було запізно.

– «Я все одно не міг обрати. До того ж цей псевдонім створений щоб ви до мене так звертались, тому мені байдуже», – ще раз підтвердивши роботу та закривши вікно, вже повністю повернувся до підійшовших.

Рімана кивнула, чи то погоджуючись з думкою Андрія, чи вирішивши що це цікаво. Вона також щось ввела на своєму дисплеї та закрила його.

– «Що написала?», -поцікавився першим Андрій.

– «Лялька», – і одразу додала, до того як з’явились запитання, – «Микола теж вперше звернувся до мене з прозвища.»

– «Дивлячись на вас, я не можу назвати себе як хотів… Буде Гора, хтось сьогодні так мене позвав», – Андрій не очікував, що і Коля піддасться цьому запалу тому трохи здивувався.

Раптом, десь збоку хтось заговорив, змушуючи трьох повернутись на звук:

– «Звертатись до вас так буде якось дивно, тому чи можу я дізнатись імена?», – то був знову Володимир, а за ним і та сама білявка. Юркнувши тоді в ліфт, Андрій так і не почув як її звати.

– «Володимир, хоч ви можливо і чули раніше. А поруч зі мною Марія, дозволю собі представити її», – чоловік протягнув руку, яку на цей раз потиснули у відповідь. Всі троє назвали свої імена по черзі, останньою була Рімана і саме на ній Володимир затримав погляд.

– «Ніколи не бачив представника ромів в живу. Ви без сумніву рідкісний екземпляр», – чоловік знову посміхнувся, вичікуючи відповіді.

Маша весь час стояла мовчки, ніби її взагалі змусили тут знаходитись. Вона бігала очима по арені, а потім почала розглядати нових знайомих.

Рімана проігнорувала сказане, звертаючись до Андрія та Колі.

– «Ходімо»

Андрій не одразу зрозумів, що мовчки послідував за дівчиною, отямившись тільки біля дверей ліфту. Але через секунду він чомусь все таки зрадів, що обрав цю «компанію».