Глава 3. Нездібний учень.

В’язниця знаходилась під лівим крилом палацу, і була однією із найвіддаленіших точок, котру без потреби ніхто не відвідував. Тут перебувало не так багато людей, аби створювати шум, тож тиша була доволі звичною. Проте тиша, котра запанувала на маленькій площі перед входом до підземелля, майже вібрувала від напруги. Здається, навіть повітря стало важким і нездатним пролізти до легень — єдине пояснення, чому дев’ятеро темношкірих людей припинили дихати, затамували подих.

Яс завмер. Слова хлопця навпроти здавались чимось нереальним, на мить йому спало на думку, що він сам собі вигадав їх у голові. Але колючий погляд цих мерзенно-чорних очей і витягнута в струну постава не залишили жодних сумнівів — раб перейшов межу. Звісно, таке ставалось не вперше, але кожного разу це викликає у чоловіка ступор і здивування. Невже хтось справді при здоровому глузді може спробувати потягатись із ним?

Дерфен більше не гаяв часу. Скрививши рот, той міцно стиснув батіг і миттєво наніс одразу декілька ударів, котрі, зі свистом розрізавши повітря, пройшлись по ногах і животі. Ослаблений хлопець не міг стоячи перенести такі побої, тож, аби не впасти, присів, закривши голову руками. Коли на землі з’явились перші плями крові, старший наглядач зупинився і, не опускаючи руки, запитав:

— Погавкаєш ще своїм потворним ґарсадським діалектом, чи вивчиш урок і підкоришся?

Нілам усміхається і дивиться прямо. Не боїться, не просить. Підкоритись? Ні. Він незграбно підводиться на тремтячих ногах, і на його лиці немає нічого, окрім крижаної ненависті. Хлопець мовчить, з насолодою розтягуючи момент, почуваючи себе майже переможцем. В голові було порожньо, а серце шалено калатало в грудях, загрожуючи переламати ребра.

— Вчи свої уроки сам, валійський виродку, — виплюнув Нілам ідеальною ґардсадською, і це стало останнім, що він ясно пам’ятав.

Дерфен більше не стримував себе, розриваючи гнучким батогом шкіру хлопця. Той лежав нерухомо, і було незрозуміло, чи він вже втратив свідомість, чи до останнього стримував крики. Кров забарвила тепер не тільки світлі викладені кам’яні плити, але й тих, хто стояв до Арая найближче. В багрових патьоках старший наглядач виглядав по-справжньому тиранічно, що чудово діяло на решту. Діти колишніх міністрів і лордів слухняно похилили голови, з жахом спостерігаючи за кожним новим ударом, котрий перетворював тіло юнака на місиво. Це була чиста жорстокість, без домішок співчуття. Здається, в Яса не залишилось нічого, окрім цієї жорстокості, котра вибухнула вулканом, розпалюючись від почуття переваги.

Після двох десятків ударів чоловік зупинився і, важко дихаючи від надмірної напруги, наказав одному зі своїх підлеглих перевірити, чи хлопець ще не вмер. Худий чоловік з видовженим обличчям швидко підійшов до скаліченого тіла і з огидою приклав пальці до шиї, де досі пульсувало життя.

— Ще з нами, господарю, — холодно повідомив він, піднявшись, нависаючи над Ніламом.

— Кинь його назад до камери і передай Ровені, аби та не дала йому вмерти. В кінці кінців, сам Король наказав залишити їх в живих, — на останніх словах Дерфен стиснув плечима, ніби вигороджуючи себе. Адже він просто виконував те, що і завжди, і якщо хлопець все ж помре, то не через його імпульсивний вчинок, а тому, що був слабким. Або ж можна було списати все на некомпетентність Ровени, котра завжди дратувала чоловіка своєю співчутливістю.

Жінка працювала цілителькою для слуг вже багато років і завжди робила усе, аби вилікувати їх, чи бодай полегшити страждання. Дерфен не бачив жодних причин шкодувати те, чому з легкістю знайдеться заміна, тому нерідко доводив рабів до інвалідності, на що жінка жалілась управителю палацу. Король не вирізнявся любов’ю до знущання над слугами, тому управитель засуджував чоловіка, і Яс намагався контролювати себе. Але цей контроль давав тріщини, коли хтось не виконував його наказів.

Довголикий вклонився, а тоді схопив непритомного Нілама за руки і потягнув до камери, при цьому не надаючи уваги тому, з якою силою тіло хлопця гепалось сходами вниз.

— А тепер ви.. — переключив свою увагу Дерфен на решту ґарсадців після того, як провів поглядом юнака, який швидко зник за дверима.

Ті негайно продовжили роздягатись, навіть не підіймаючи голови. Дика картина досі стояла перед очима, а всередині все зав’язалось в тугий вузол. Ніхто не хотів схожої участі, тому всі без слів і зайвих роздумів вирішили слухняно виконувати будь-які накази чоловіка перед собою. Тепер він був господарем над ними, маючи право замордувати кого завгодно.

Старший наглядач насолоджувався жахом в очах вихованців. Варто було продемонструвати їм тільки раз, що буває за неприйняття свого положення, як вони одразу стали сумирними, ніби забувши своє походження, вирвавши із мозку всі згадки про нього з корінням.

Після огляду, рабів вели до загальної лазні, де тим дозволяли помитись, а також зістригали заплутане волосся, аби попередити розповсюдження вошей. В сусідньому приміщенні їх одразу таврували гербом Валїі. Далі видавали сорочку, штани і заковували ноги в кайдани — ті не могли бігти, а про їх пересування завжди повідомляли дзвінкі ланцюги.

Сонце близилось до горизонту, коли останнього темношкірого полоненого було відправленого до нового дому — казарми. Таких було декілька і всі були розкидані по призамковій території. Ззовні це були красиві, довгі одноповерхові споруди з білого каменю, проте всередині залишались жалюгідним притулком для великої кількості слуг. Ліжка замінювала солома, а звичайна глина слугувала підлогою. Із джерел світла — кілька факелів.

Найнижча верства слуг не потребувала ніякого комфорту, адже їм ніколи було відпочивати. Саме ці люди виконували найважчу і найбруднішу роботу біля замку, тому носили статус прислужників третього рангу. Найчастіше вони робили те, що наказували слуги статусом вище — це ті, які працювали безпосередньо в палаці і були нагороджені другим рангом. Перший ранг — особиста прислуга знаті, котрі виконували накази тільки своїх господарів і не могли бути покараними кимось іншим, хоча і бували виключення.

У Валії статус людини відігравав чи не найважливішу роль, адже не маючи за спиною визначної родини, чогось досягти стає вкрай важко. Громадянин королівства завжди міг вибрати собі будь-яке ремесло, розвиваючись в якому, вибудувати прибутковий бізнес, чи піти до війська і згодом мати можливість здобути собі звання за визначні військові заслуги. Навіть якщо ті ставали слугами, то до них, частіше за все, добре ставились, а за роботу платили гроші.

Раби ж були товаром, повністю залежним від побажання свого господаря. Не маючи жодних прав, ті вимушені просто підкорятися, в іншому випадку їх чекала тільки смерть. Сувора, але дієва дисципліна виростила в країні великий відсоток невільної робочої сили, котра була необхідна повсюди. Від будування домів, до миття нічних горшків — все трималось на них, а ворожість і боротьба за місце під сонцем зробила їх неспроможними піднятись для бунту.

Ближче до вечора Ровену повідомили про полоненого у важкому стані, тому вона разом із своєю помічницею стрімголов кинулась до лівого крила. Дорога зайняла в них добрих хвилин сорок, і за цей час почало вечоріти. На порозі в’язниці жінку зустрів похмурий Дерфен. Ровена зміряла того їдким поглядом, проте нічого не сказала. Їх ненависть була взаємною, проте обоє повинні були виконувати свою роботу, що означало переносити доволі часті зустрічі один з одним без зайвих сцен. Чоловік кивнув їй головою.

— Ти вже постарайся, Ровено, адже він мусить вижити, — з притиском попередив він, склавши руки на грудях, ніби затуляючись від пронизливих світлих очей лікарки.

— А ти, я так розумію, достатньо постарався. Зійди з дороги, — відказала вона, не церемонячись, і з тихим “бовдур” на губах пройшла повз Яса, не звертаючи уваги на його розлючений вигляд.

Чоловік розумів, що змушений відступити, бо неодмінно отримає прочухана, якщо порушить наказ Короля. Хоч би як його не дратувала жінка в білій мантії, він повинен був мовчати і не докучати їй зайвими розмовами — вона, звісно, пожаліється на нього знову, але тільки на його дії, а не на довгий язик.

Біля ніламової камери стояв довголикий служка Дерфена, тож пораненого не довелось довго шукати. Ровена навіть не винагородила його своїм поглядом, ігноруючи все, окрім пацієнта. Зайшовши всередину, вона поблідла від жахливого виду, котрий ставав тільки гіршим від тьмяного світла декількох факелів, котрі заздалегідь тут запалили. Тихий зойк Лори вивів жінку зі ступору. Та присіла біля хлопця, акуратно повертаючи худе виснажене тіло, щоб краще оглянути рвані рани. Найбільше їх було на спині, яка була роздертою, з висячими шматками шкіри і великою кількістю різноманітних сторонніх тіл у вигляді дрібних камінців, глини і залишків одягу. Найменше постраждала голова, котру, схоже, юнак захищав найкраще. Таке рішення Ровена тихо про себе похвалила. Якщо тіло вони ще врятують, то з травмами мозку вона точно не впорається. Таке вже не лікувалось.

— Спершу промиємо рани, а тоді накладемо тонким шаром бинтів. Потрібно буде забрати його до нас, якщо цей.. Лоро, де глечик з водою? — жінка не раз проводила різні маніпуляції в парі зі своєї помічницею, тому більше не наказувала тій, що робити, а просто проговорювала хід дій, які дівчина добре знала і вивчила. Але коли Ровена не отримала води, то здивовано глянула на ту, відмічаючи наляканий погляд і заціпеніння. Вона не реагувала на слова наставниці, а впилась очима в закривавлену страшенну рану і заклякла, не в змозі навіть усвідомити весь той гнів, котрий потрібно мати, аби вчинити таке. Її руки тремтіли, ледь тримаючи медичну скриню з ліками.

— Лоро, негайно прийди до тями і подай мені клятого глечика! — жінка голосно гаркнула на дівчину, від чого та стрепенулась, і пробурмотівши вибачення, нарешті виконала прохання.

Ровена точно не знала, скільки заживатимуть такі важкі рани, проте розуміла, що залишатись тут хлопцю не можна. Якщо Яс побив його так одного разу, то зробить це і вдруге. Той може померти, а бісів Дерфен захоче перекласти відповідальність зі своїх рук на її. Навіть якщо вона пожаліється і чоловіка покарають, немає жодної гарантії, що цього раба переведуть до слуг, тож хлопчину можуть просто підставити і вбити, аби той більше не докучав.

Трохи більше години Ровена не відходила він свого пацієнта, старанно вимиваючи рани великою кількістю води, а потім прибираючи залишки, котрі застрягли глибше, за допомогою довгого пінцета. Продезинфікувавши поранення настоянкою, вона вимочила в ній марлю, і надійно обмотала велику частину тіла, на цьому закінчивши роботу. Перев’язки потрібно буде змінювати кожного дня, а ще жінка була впевнена, що жар, який починався, не так вже й легко буде вгамувати. Їй було б зручніше, якби хлопця перевезли до дому — там було декілька палат, в яких можна було залишатись слугам для лікування і нагляду за ними. Проте було зрозуміло, що ще не таврованого і не вишколеного раба Дерфен нікуди не відпустить, тим більше до неї.

— Лоро, залишишся тут, спостерігай за ним, і якщо будуть серйозні зміни, одразу пошли кого-небудь за мною. Контролюй гарячку, якщо вважатимеш, що потрібно — збивай, в скрині залишились малина та липа. Я втомилась, тому піду і повернусь вранці. Будь старанною, — Ровена ледь піднялась на ноги, майже не відчуваючи їх, і помасувала скроні, де щось голосно грюкало. Вона не поправляла мантію, яку навіть забула зняти, не маючи сил боротись з такими дрібницями. Їй вистачало роботи протягом дня, а цей вечір остаточно добив жінку.

— Я зрозуміла, зроблю все, що зможу, — дівчина вимучено усміхнулась, знаючи, що такий досвід їй не зашкодить. Якщо колись вона зможе замінити свою наставницю, то тоді всі назбирані старанною працею знання точно знадобляться.

— І те, що не зможеш.. теж зроби, — втомлено видихнула Ровена, а тоді повільно вийшла, вперше розслабивши напружені плечі.

— А служниця? — зупинив лікарку худий чоловік на виході з камери, найбільше мріючи врешті зачинити її і піти спати.

— Вона залишиться з пацієнтом, і ніякі “але” не приймаються, — відповіла жінка, не озираючись, але коли не почула ніякої відповіді, то повернула голову, щоб побачити незадоволений вигляд наглядача.

— Чого вирячився? — гримнула на нього Ровена, — Так і передай, неробо, — вона знала, що цей підлабузник точно першим ділом побіжить до Дерфена.

Лора тихенько хихикнула собі під ніс, уявляючи, як сильно сердиться чоловік в коридорі. Але він не міг нічого зробити, бо жінка навіть не була слугою. Її батько — в минулому лицар, проте не мав достатньо вмілих дітей, аби ті могли перейняли титул, а його єдина дочка все дитинство важко хворіла. Коли та підросла, то зацікавилась медициною, почала своє навчання у відомого на той час старого лікаря в Кельвісі, а з часом переїхала на навчання вже до палацу. Її попередник помер, тому Ровену, як майстриню своєї справи, назначили новим цілителем. Маючи статус доньки лицаря, нехай і померлого, її не варто було ображати, адже вона завжди знала, до кого звернутись по допомогу.

Наглядач розумів, що йому потрібно якнайшвидше розповісти про все Дерфену, але й залишати Нілама він не хотів, боячись, що лютуючий господар може покарати його і за це, хоч вони обоє розуміють, що непритомний юнак нікуди не дінеться. У будь-якому випадку, зволікати було недоречно, і правильне рішення — все ж поспішити до Яса, який точно чекав новин.

— Я вийду у справах, якщо виникне проблема — на вході стоїть варта, звертайся до них, — він кинув на Лору розгніваний погляд, а тоді широкими кроками направився геть.