Глава 3. Невже спогади можуть бути такими болючими?
від LeesДеміан не поспішаючи йшов до університету, обмірковуючи все, що сталось за останній час, напевно, він вперше за довгий час відчував легкість в спілкуванні з новою людиною, комфорт. Але з думок його вириває чужий сміх.
Не проходить і 10 секунд, як шатен підлітає ближче ловлячи непритомного блондина. Тут і думати нема чого, він одразу бере молодшого зручніше на руки та відносить до себе додому. Опускаючи того на диван, Грейс помічає синці на блідій шкірі, і після довгого бою зі своєю совістю все таки роздягає хлопця, нервово ковтаючи слину.
Все тіло було в ранах, синцях та гематомах, здавалось, на ньому не було живого місця, тому не зволікаючи більше старший дістає аптечку, бережно обробляє кожний слід, хоч і руки майже не слухалися. Ні, його не дивує цей жах, це не відраза, бо в минулому йому доводилось бачити і гірші рани, але це страх, страх того, що раз відбувається та сама ситуація, що і в минулому.
— Хей, не треба, все добре..
— Тихіше, бережи сили.
Хлопець обережно обробляє синці на чужому тілі, поки дівчина намагається його заспокоїти, обережно проводячи рукою по м’якому темному волоссю. Це все розривало серце Деміана, але він не подавав виду. Закінчивши свою справу, він обережно сідає поруч на підлозі і обережно кладе голову на чужі ноги. Дівчина слабо усміхається і лагідно гладить по голові свого коханого. Їй болить, дуже, але не фізичні рани, а душевні, їй боляче дивитися на те, як страждає її хлопець, як намагається тремтячими руками обробити рани.
— Хочеш, я сьогодні залишусь у тебе, аби ти не переймався?
Хлопець мовчки киває і залишає ледь вагомий поцілунок на чужому коліні.
Коли з процедурами покінчено, Грейс обережно одягає молодшого, накриває теплою ковдрою, а сам уходить на кухню, аби приготувати чай. Він не знав, чи любить блондин солодкий, але зараз це було необхідно випити, щоб прийти до тями.
Відкривши очі, Крістіан закриває їх моментально, намагаючись провалитися в небуття, але нічого не виходить. Він оглядає кімнату, помічає Деміана на підлозі і гарячий чай на столі поруч. Кімната невелика, але затишно облаштована, по кутках стояли вазони з квітами, по периметру вікна висіла гірлянда, яка, скоріш за все, слугувала освітленням в кімнаті вечорами. Речей було небагато, але при цьому квартира не відчувалась нежилою: невеличкі статуетки на полицях перед цілим зібранням книг, рамки з різноманітними фотографіями, на яких можна було побачити і Клода, невеликі свічки та фігурки з різноманітних аніме та ігор робили все можливе, аби створити комфорт.
Зібравшись з силами, блондин нарешті сідає на дивані і мружиться від болі.
— Це твій хлопець зробив, чи не так? Це тому, що ми з тобою бачилися?
Відповіді не було, отже він вгадав…
— Вибач, я здогадувався, що не варто так робити і можу принести тобі проблеми, але так і не відмовився, — шумно видихає той та прибирає волосся назад, опустивши голову, — я більше не буду з’являтися поруч, все буде як і до нашої зустрічі… Пробач, що через мене тобі довелося це пережити.
Після цих слів в очах Моне все пливе, він не хоче, аби Деміан так казав, не хоче, щоб звинувачував себе. Всередині щось боляче тріскається, і молодший в сльозах починає розповідати, що відбувається в його стосунках, звісно не все, він плутається, не слідкує за думкою, йому важко виразити то все словами, адже він ніколи і нікому нічого не розповідав.
Чужі сльози змушують шатена мовчки слухати, він сідає ближче, дивлячись знизу догори і обережно витирає стрімкі краплини, що стікали по щокам вниз. Звісно, слухати цю розповідь було важко, навіть дуже, але слухав уважно і до самого кінця, а потім обережно погладив по чужим ногам, намагаючись таким чином трохи заспокоїти хлопця.
Тепло від руки було таке приємне, що Крістіан почав плакати ще більше. Його бісить, що прояви елементарної уваги та турботи так на нього діють, але в той же час він дуже радий відчути щось таке вперше за такий довгий час. Через якийсь час блондин все таки заспокоюється і уважно дивиться на свого друга.
— Тож, кажеш, за нами в університеті хтось спостерігав увесь час за наказом Рафаеля?
Кивок.
— Ну що ж, зіграємо тоді в цю гру, — Дем тихо хмикає та якось дивно посміхається краєчком губ, — дивись план такий: в університеті будемо вдавати, що більше не спілкуємося, таким чином виб’ємо тобі кілька днів спокою, а потім я дам тобі знати, коли можна буде знову поговорити.
Німе питання так і читається в чужих блакитних очах, але старший лиш просить йому довіритися та нічого більше не питати, і Моне так і робить. Він уходить, вибачившись за незручності, та все обмірковуючи, що ж міг придумати темноволосий такого і що очікувати далі…
— Алло, Клод? Є хвилинка? Треба зустрітися дещо обговорити.
— Чувак, зараз 10 вечора, що сталось?
— Здається, нам доведеться згадати наші старі добрі часи.
— Буду через 20 хвилин.
І дійсно хлопець прилітає швидко до чужої квартири на своїй машині та з певним занепокоєнням дивиться на свого друга. Вони сідають на дивані і Грейс вводить того у курс справи, упускаючи деталі особистого життя Крістіана.
— Тому я хочу позбутися зайвих очей в стінах нашого університету, але я сам не впораюсь.
— Боже, Дем, ну ти і затіяв ігри, не ти мені казав, що це все залишилося в минулому і кулаками махати більше не будеш?
— Це було давно і неправда. Так допоможеш?
— Та куди я дінусь.
План був простий і банальний, хлопці себе почували ніби в якомусь дуже бюджетному фільмі з погано продуманим сюжетом, але, на жаль, це була реальність. Клод був не з простої сім’ї, як вже могли деякі здогадатися, деякі позаочі назвали розбалуваним хлопчиком з ложкою в дупі, але в цих словах була лиш заздрість та ненависть, ні долі правди.
Деміан завжди був відстороненим і взагалі не компанійським, сидів на останніх партах аби ніхто його не чіпав, поруч ніхто не хотів сідати, ну і друзів, звісно, в нього не було. Клод тоді з’явився як грім серед ясного неба в школі. Батько Олдріджа був відомим бізнесменом, власником кількох великих компаній закордоном, а ще безмежно доброю людиною, і сина виховував так само. Вони могли постояти за себе, дати відсіч за потреби, але ніколи не зловживали своїм статусом.
— Чому ти постійно сидиш один, невже в тебе нема друзів?
Блондин з цікавістю підсовує стілець до задньої парти. Але відповіді не було, здавалось Грейс повністю ігнорував допитливого і трохи настирного новенького.
— Гей, ну чому ти мовчиш? Давай трохи поспілкуємося. Я, до речі, зовсім нічого тут не знаю, покажеш мені школу?
Позаду одразу обізвалися голоси дівчат, які починали переконувати Клода піти з ними, мовляв, вони краще і залюбки все покажуть, але от хлопець навіть не звертав на них увагу.
— Грейс, так як ти черговий сьогодні, покажеш новенькому школу, — чується голос вчителя, що зайшов в кабінет зі стопкою паперів.
***
— Скажи, Демі, чому ти таки погодився тоді показати мені школу, а не попросив назначити іншого? Невже наш бунтар був не в силах заперечити проханню вчителя?
Клод робить невелику затяжку, та уважно спостерігає за розвиваючим волоссям свого друга, поки холодний вітер пронизував їх наскрізь.
— Да не знаю, якщо чесно.. Подумав, що тобі варто дати шанс, — знизує плечима той і тушить свою цигарку об бортик на криші, кутаючись більше в свою куртку, — і не пожалів про це.
— Щоооо??? Невже наша снігова королева тільки що зізналась, що я їй подобаюсь?
— Ой, да йди ти..
***
— Я не можу це прийняти, навіть не намагайтесь!
— Послухай, Демі, ми з Віві хочемо подякувати тобі за все, що ти для нас зробив, тому бери і навіть не думай відмовлятися, — Олдрідж протягає подарункову коробку назад і хмурить брови.
— Ти божевільний? Цей фотоапарат коштує більше, ніж моє життя.
— Коханий, я певна, що справа тут зовсім не в ціні, ти заслуговуєш на те, що так сильно хотів все своє життя, — дівчина обережно обвиває чужу талію і м’яко посміхається, — це наш спільний подарунок тобі на день народження, до того ж, тобі в університеті треба буде його постійно використовувати, а твій старенький вже ледь дихає.
— Але це все неправильно, я не заслуговую, — все ще сумніваючись, хлопець оглядає свій подарунок і стискає губи.
— Ще й як заслуговуєш.
***
— Демі, я знаю, що тобі важко, але ти не можеш просто лежати на ліжку і дивитися у вікно.
— Можу.
— Я приніс тобі вечерю, поставлю її біля дверей.. Я буду на кухні, тому якщо що, просто клич.
***
— Я ВБ’Ю ТЕБЕ ЯК ТІЛЬКИ ТИ ПРИЙДЕШ ДО ТЯМИ, І ТИ ЗОБОВ’ЯЗАНИЙ ЦЕ ЗРОБИТИ, ТИ МЕНЕ ЗРОЗУМІВ?!
— …..
— Благаю, не залишай мене самого…..
***
— Сучий ти син, ти хоч розумієш, що я ледь з глузду не з’їхав?!
— Вибач..
— ВИБАЧ?! ЦЕ ВСЕ, ЩО ТИ МОЖЕШ МЕНІ СКАЗАТИ?!
— Мені справді шкода, я розумію, що зробив дурість.. Пробач, що змусив тебе хвилюватися..
— …..
— І дякую, що врятував мені життя…
Насправді, ніхто з них двох не хотів зловживати статусом і можливостями блондина, однак зараз Олдрідж просто не міг сказати «ні». Пояснивши в мінімальних деталях план батьку, той надав свою допомогу, але попросив бути обережними і не порушувати закон. Хлопці лише мовчки кивнули та покинули домівку. Завдяки зв’язкам, визначити шпигунів в університеті, як і самого Рафаеля, не було проблемою, отже дізнавшись всю потрібну інформацію, хлопці зробили те, що вміли краще за все – почали бійку. Деміан переслідував “очі” брюнета, чітко даючи їм знати, що вже час піти на відпочинок, Клод же взяв на себе їхнього “боса”, вислідивши Бекера та трохи провчивши його за все, що було відомо.
Кілька днів хлопці навіть не з’являються в університеті, а коли нарешті їх зовнішній вигляд був більш людянішим, вони з’явилися на парах, в бинтах, пластирах, синцях та подряпинах, але більш ніж задоволені собою. Через іншого одногрупника Грейс передає записку Крістіану, і вже через 5 хвилин той з’являється на порозі аудиторії. В очах видніється хвилювання, на що шатен лише тихо сміється і відмахується від точних відповідей.
— Ну випили ми з Клодом, не втримався і покотився по сходам, тому так і виглядаю, ну досі, живий-здоровий, чого хмуришся?
— Ти погано брешеш… Це подрався з Рафаелем? Він повернувся на днях пом’ятий, що мене дійсно здивувало, то це він тебе так?
— На жаль чи на щастя, ні, я з ним так і не зустрівся, тому, не знаю про що ти.
Моне хмуриться ще більше, чуючи таку відповідь, а після все таки здається, так і не отримавши точної відповіді ні на одне своє питання.
В університеті стає набагато спокійніше, і молодший міг не шарахатися кожного шуму, як мінімум найближчий місяць так точно. Хлопці починають більше часу проводити разом: ходять на обіди, прогулюють пари, ходять на футбольні матчі Клода, щоб підтримати, а також ризикуючи блондин навіть виходить на кришу з Грейсом, хоч і не припиняє бубоніти про те, що це небезпечно і взагалі їх можуть виключити з університету, якщо побачать. Коли він був поруч з Деміаном, він наче жив зовсім інше життя, поруч з ним було так спокійно і затишно… Може тому, що хлопець перший, хто не проігнорував очевидне? Або ж справа зовсім не в цьому…?
Сидячи в черговий раз на криші, шатен звично викурює цигарку, щось сперечаючись з Клодом, а Моне спостерігає за ними і посміхаючись щось малює у своєму блокноті. Спостерігати за їх взаємодією було доволі забавно та цікаво, але бачити серед них двох лише темноволосого – ще цікавіше. Малювати старшого було приємно, тому Крістіан робив ще все частіше і частіше, але ніколи не показував йому це, кажучи, що соромиться начерків.
— Чув, що на наступному тижні буде проведено якийсь фестиваль, типу присвяченій японській культурі чи типу того.. Але обіцяє бути цікаво, на плакаті написано, що з головою зануримося в атмосферу Японії.
— До речі, це чудова можливість знайти натхнення для пейзажу, нове і неочікуване, що думаєш, Кріс?
Але той взагалі не слухав, щось ретельно виводив у своєму блокноті, поки перед його очима хтось не клацнув пальцями.
— А? Що? Фестиваль?
Клод повторює інформацію ще раз, додаючи, що для роботи молодшого це чудова нагода і Деміан якраз шукає з ким би піти. Спочатку темноволосий кидає незадоволений погляд на свого друга, а після лише киває. Погано приховуючи свою радість, художник погоджується майже одразу, хоча і переймався за великий натовп та можливістю зустрітися з черговими “очима” Рафаеля. За останній час Крістіан сильно змінився: він перестав боятися кожного шурхіту, не озирається по сторонам кожні 5 секунд, завів собі знайомих зі своєї групи, потоваришував з Клодом, на його обличчі стала частіше з’являтися усмішка і, здавалось, що життя нарешті змінюється в кращу сторону.
Блондин уходить раніше, адже в нього все ще були пари, а хлопці залишаються сидіти на криші та дивитися на місто, запалюючи чергову цигарку.
— Як довго ти ще збираєшся вдавати, що тобі байдуже?
— Не розумію, про що ти?
— Да годі, він же подобається тобі, це одразу видно
— Що? Ні-
— Досить брехати, мене не обдуриш.
— Да це все твоя хвора уява, що я буду тобі доказувати? Мені вже 4 роки ніхто не подобається, досить з мене, — Грейс тушить цигарку і мовчки уходить.
— Але вона ж хотіла, аби ти жив далі…
0 Коментарів