ГЛАВА 3. АМАНДА ЧАРЛІ.

Прибігла додому. Розгублена і налякана. Навіщо я втекла? Потрібно було залишитися! Ні, Медісон, яке залишитися? Що би я сказала для поліції? Краще бути зараз вдома. Вхідні двері були відчинені. Тихо пройшлася будинком. Тато спить у своїй кімнаті. Біля його ліжка нарахувала 3 пляшки алкоголю. Пусті пляшки. Так от чому він не телефонував мені і не запитував куди я пропала. Лікував своє горе алкоголем.

Навіщо він так? Від алкоголю стає легше? Хоча…Чи не я пів години тому сама випивала і намагалася забутися? Я і про гірше думали.

Близько 5 ранку лягла у ліжко. На диво, заснула дуже швидко. Хоч боялася думок, які зараз будуть з’їдати мене і не дозволять спати.

Прокинулася. Одразу взяла до рук телефон та побачила безліч пропущених дзвінків та повідомлень з нервовими текстами від Фібі. Вона усе запитувала, куди я пропала і чому не прийшла сьогодні до школи. Я відповіла, що все добре, просто прихворіла і спала.

До речі, я б і далі спала. Але мене розбудив звук автомобіля, який виїхав з нашого гаража. Здається тато кудись поїхав. Я швидко встала з ліжка та підбігла до вікна. Справді, поїхав.
Знаєте про що я подумала далі? Що мені приснилося те…Ну, самогубство дівчини. Цього ж не було насправді?

Але насправді це відбулося. У всіх місцевих пабліках уже була новина про самогубство 17-ти річної Аманди Чарлі. Так от як її було звати. Аманда. Здається її останній погляд я буду пам’ятати вічно. Знаєте, він був таким…Відчайдушним, розчарованим, але сповнений сили.

Як ви думаєте, що я робила наступну годину? Лежала у своєму ліжку, накрита теплим покривалом, і гортала сторінки у соціальних мережах тієї самої Аманди, переглядала її фото. Дуже красива дівчина. Така усміхнена. Любить подорожувати, багато світлин зроблені на фоні гір. Під її дописами друзі та незнайомці уже написали багато повідомлень про те, як сумують і як шкода, що вона пішла з життя. Просять пробачення, адже ніхто не помітив її біль і дозволили померти.

А якби вночі я пішла з життя? Що б тоді було? За мною точно би плакав тато, мама напевно теж. Фібі . А ще? Однокласники…Але зовсім швидко усі б забули про це і продовжили б жити свої неповторні життя.

Я хотіла піти з життя, аби помститися мамі за її вчинок. А насправді, є в цьому хоч якийсь сенс? Вона відмовилася від мене і тата, але хіба тепер я маю відмовлятися від свого життя?

Ближче до вечора я ніби уже і прийшла в себе. Телефонувала татові, але слухавки він не брав. Після 5 спроби я вирішила перестати це робити. До того ж Фібі зателефонувала і запропонувала зустрітися, пройтися парком та випити наш улюблений бамбл з апельсином. Насправді, хотілося трішки розвіятися, можливо навіть поділитися з Фібі останніми подіями з мого життя.

Зібралася я швидко, тому що не фарбувалася і не підбирала одяг. Для вечірньої осінньої прогулянки підійдуть джинси, чорний гольф, тепла сорочка у клітинку. На фіналочку – улюблені найзручніші кросівки і вирушила на зустріч подрузі.

— Медісон! — Завжди усміхнена Фібі підбігла до мене та міцно обійняла. У її руках вже були два напої, один з яких вона передала мені в руки.
— Я за тебе дуже хвилювалася! Ти вчора так раптово зникла! — Вона, як завжди, говорила дуже емоційно.
— Пробач. Погано почувала себе, от і заснула рано. — Промовила у відповідь я. Спочатку планувала розповісти для Фібс усі подробиці, та якось розмова про це не пішла. Засумнівалася і змовчала.
— Добре. Розумію. Але більше так не роби. Попереджай. Медді, ти моя єдина найкраща подруга, можна сказати сестра. Я ж без тебе і вечора прожити не можу!
— Фібс… — Мої руки умить потягнулися до подруги і я міцно обійняла її. Як же мені з нею пощастило. Моя люба Фібс.

Ми йшли вуличками. Говорили про наших знайомих, обговорювали блогерів, показували смішні відео одна одній та голосно сміялися. Пізніше я запитала чи бачила вона новину про самогубство Аманди. Фібі звісно чула про це. І сказали, що ніби-то Аманда покінчила життя самогубством через кохання. Ого…

Прогулянка була прекрасною.
До одного дзвінка.