Глава 29

– Що це? – Аня переводить погляд з нас на парк і навпаки. Кирило виглядає не краще, бо він сам, без нашої допомоги, намагається послабити тиск сталевої пастки на свою ногу. Що вже й казати, як мені самій стає цікаво, що це таке і звідки воно взялось посеред ночі у глухому парку.

– Дівчата, краще допоможіть мені вибратися звідси, поки я не втратив свідомості від крововтрати. – Кирило забирає гілку в Ані й намагається використати її як важіль. – І чому неприємності й такі дурнуваті ситуації завжди стаються саме зі мною?

– Не тільки з тобою, – заперечую. Аня тим часом забирає гілку назад.

– І де той механізм, на який ми маємо натиснути? – вона падає на коліна і береться уважно вивчати капкан. – Здається, знайшла. Таню, допомагай здоровою рукою. – разом ми натискаємо на педаль і капкан розкривається.

– А коли відпускати? – питаю. Звуки барабанів нещадно б’ють по вухах і мені хочеться затулити їх. Це належить до категорії тих моторошних звуків, від яких хочеться заховатися у гуртожитку.

– Певно що, коли Кирило забере свою ногу. – він обережно підіймає ногу і на здоровій відстрибує якомога далі від пастки. Відпускаємо гілку і капкан знову закривається. Допомагаю підвестись Анні.

– Пробач, Таню. Просто я не звик думати, що ти, на відміну від нас усіх, декілька разів була при смерті й тебе постійно рятувала незрозуміла істота, яка навіть на людину не схожа. – Кирило руками закриває криваву рану, але цівки крові просочуються крізь пальці.

Що це було? Чи навіть дівчата не завжди розуміють натяків? Аня хотіла б щось сказати, але передумує, вирішивши, що це особисто моя справа і справа Кирила теж. Так, дійсно, час з’ясувати наші стосунки тут і зараз, щоб потім не було ніяких нюансів.

– І до чого це зараз було? Невже ти звинувачуєш мене в тому, що директор і решта викладачів намагаються нас убити всіма відомими їм способами?

– Я зовсім не це мав на увазі. Просто за тебе завжди є кому заступитися. А мені що робити? Звісно, не сперечаюсь, що бути у центрі уваги круто, але крім тебе існують також інші люди, які теж страждають від тих же викладачів!

– Обожнюю з кимось сваритися! Мені це дуже цікаво і по душі, чесне слово. Яке взагалі ти маєш право кричати на мене? Я не винна у тому, що ти втрапив у цей клятий капкан! – копаю сталевий предмет ногою. Мені зараз теж нелегко доводиться, але я намагаюсь тримати себе в руках і не здаватися. Звісно, рідні моїх друзів не постраждали від своєї тупості. Як тільки згадую Валерію та свою бабусю, сльози самі починають текти щоками. Відвертаюсь, щоб їх ніхто не бачив.

– Пробач. Не хотів тебе образити. Ненавиджу дивитися як ти плачеш, – Кирило знімає свою толстовку, а потім футболку й обв’язує нею рану на нозі. Надіває толстовку назад. – Чому всі дівчата ось так просто можуть натиснути на жалість?

– Та не тисну я на жалість! – зводжу брови. Боже, як же я рада, що перед походом сюди змила той жалюгідний макіяж, який наносила, інакше бачили б вони зараз перед собою персонажа фільмів жахів.

– Народ, боюсь перервати вашу таку цікаву дискусію, але Коля та Костя досі не повернулись. – Аня рішуче налаштовується піти шукати друзів, але сама вона далеко не зайде через ногу, так само й Кирило. Тож ми опиняємося у доволі-таки скрутному становищі: я не відчуваю лівої руки, Аня підвернула ногу, у Кирила кров починає просочуватися крізь тканину футболки й він намагається підвестися. Допомагаю йому і даю як милицю гілку, яку раніше використовували як важіль для капкана. Вона виявляється трохи закороткою, але вибирати не доводиться.

– Що ж, – Аня спирається на мене замість милиці. Я цьому радію, бо вона значно легша за Кирила. – Ми всі на ногах і більш-менш здатні йти. Чи не так?

– Дійсно, але краще було б бігти звідси, не озираючись. Там позаду незрозуміло яким чином з’явилися колонки. Вони поки що не ввімкнули їх, але не сумніваюсь, що скоро зроблять це, – Кирило дивиться на щось за нашими спинами. Ми з Анею вирішуємо не ризикувати своїми психічними станами, тому стоїмо, міцно схопивши одна одну за руки, аж біліють кісточки пальців. Потім Кирило підходить до неї з іншого боку й ось так ми починаємо шкутильгати в бік, найбільш зарослий чагарниками.

– Ти тільки не ревнуй мене, – ха-ха-ха. Це ж так смішно. Не бачите, що я валяюсь на землі, тримаючись руками за живіт? – Вибач, я просто подумав, що ми…

– Не існує ніяких “ми”! – підвищеним тоном виправляю його. Ми пересуваємось черепашачими кроками. І з кожним таким кроком стає важче.

– З урахуванням останніх подій у ваші відносини я вірю більше, ніж у святого Миколая. Скільки разів Таня бігла рятувати твоє життя. Я вже мовчу про одну твою річ на її руці. Завжди готовий врятувати її? – Аню, ти скоро будеш трупом. Готова мамою поклястися, якби довіряла їй своє життя.

– Про тебе з Колею можна те саме сказати, – бачу, що Кирило червоніє. Аня хоче вже щось відповісти, але барабани переривають її. Від несподіванки скрикую і тільки сильніше хапаюся за її руку. Ліву знову обпалює вогнем і на очах виступають сльози. Від болю відволікаюся іншими думками. Невже я дійсно закохалася як дев’ятикласниця? Звісно, на цей момент ми з Кирилом недалеко від школярів втекли, але все одно я почуваюся набагато старшою.

У школі у мене було перше кохання, але він навіть не підозрював про моє існування. Кирило взагалі перший хлопець, який наважився поговорити зі мною, бо після того гіркого досвіду я перестала звертати увагу на хлопців. І вони на мене теж, якщо чесно. Чимось наші відносини нагадують мені якісь старі фільми-мелодрами, які так люблять дивитися наші бабусі. Там же стільки всього цікавого: дівчина зраджує хлопця, хлопець – дівчину, а потім все вирішується шляхом дуелі.

– Дівчата, нам слід поквапитися, – але як ми б не старалися, йти швидше не виходить. Аня невдало наступає хворою ногою на камінчик, падає і тягне за собою Кирила, якого теж підводить поранена нога. Допомагаю їм по черзі піднятися. Барабани наближаються все ближче і ближче. Скоро від нас нічого не залишиться, крім трупів. Це в кращому випадку.

Нарешті доходимо до чагарників, але це виявляється не найвдалішим місцем, щоб сховатися. Перед нами постає алея, що освітлюється старими ліхтариками, які залишилися тут, схоже, з часів Другої світової війни, такими старими вони виглядають. Схоже на те, що в останній момент, тікаючи від наших вбивць, ми завернули геть не туди, а будівля, яку спочатку прийняли за коледж, виявляється всього-на-всього адміністрацією парку розваг. Тією його частиною, до якої діти, зазвичай не доходять, бо всі атракціони розташовані ближче до головної дороги.

– Як ми тут опинилися? – Аня озвучує думки кожного з нас. У цей момент мені кортить кинутися назад у парк і знайти іншу дорогу, яка напевне веде у коледж.

Попри нас проходять діти в костюмах русалок, привидів, вампірів. Складається враження, що і в нашій країні всі вирішили святкувати Гелловін. Щоправда, наприкінці листопада. Вкотре питаю себе, що тут відбувається і чому ми опинилися на краю парку розваг, коли та стежка точно мала вести у коледж.

– Тільки сьогодні адміністрація нашого парка проводить конкурс “Костюм року” для наших маленьких відвідувачів. – то ми у підвалі гуртожитку просиділи цілий день? Це багато чого пояснює. – Захід відбуватиметься у центрі парку, де будуть присутніми найвпливовіші люди нашого міста. Час, коли все почнеться, дев’ята вечора. – читає Кирило. – Словом, дівчата, у нас непогані шанси виграти в цьому конкурсі. – ти це на що натякаєш? У нас наче нормальні зовнішні вигляди.

Перед яткою з хот-догами, кавою і всім до кави висить невелике дзеркало. Поглянувши на себе, вирішую передивитися свою думку щодо нормальної зовнішності, бо я зараз схожа на відьму із якогось дешевого жахастика. Інші виглядають не краще. Кирило так взагалі на мисливця-невдаху.

– Що ж, Кириле, тобі пощастило закохатися у відьму. – підбиваю підсумки. Він тільки усміхається, чим доводить мене до точки кипіння. Ти ще пошкодуєш про оці свої усмішечки.

Захопившись розмовою, ми не чуємо тихих кроків. Тільки коли заводять бензопилу, обертаємось на звук і бачимо чиюсь постать, яка занесла небезпечний інструмент над нашими головами. До чого ж опускаються люди, аби тільки вбити мене і моїх друзів.