Глава 28. Про давніх друзів

Дві керамічні кружки на темному дерев’яному столі – картина не надто звична для магістерських покоїв, власники яких із значно більшою ймовірністю тримають у серванті фарфорові сервізи. Аромат апельсинової цедри й кориці поступово заповнював кімнату.

Хеммінг розглядав книжкові полиці, де, на відміну від полиць у кабінеті мессіра, панував досконалий порядок. Збірки світових класиків літератури й філософії, праці з історії й власні дослідження – магістр Еспозіто вивчав історію культури його рідної Італії.

Аделаріо – так його звали, – був на п’ять років молодший за Хеммінга й чотири роки як посвячений у магістрат. Ще до цієї події він майже шість років займався викладанням у штабі – спершу був асистентом, а тепер і сам вчив майбутніх мисливців теорії політичних устроїв та всесвітньої історії. Чоловік не відчував тяги до полювання як такого, а після втрати дружини практично не бував у Римі. Штаб, який так багато адептів вважали місцем далеко не найзатишнішим на світі, дав Аделаріо те, чого не зміг дати зовнішній світ. Тут він мав спокій і справу до душі, яка відволікала від думок про родину, яку він колись мав.

Хеммінг добре пам’ятав його. Вони полювали на одних землях, коли ще обоє були лицарями. З тих пір Аделаріо практично не змінився. Майже класичний греко-римський профіль, коротке хвилясте волосся кольору молочного шоколаду, тонкі пальці, подекуди зі слідами чорнила. Проте тепер він носив чорне, а в очах був глибокий смуток – не знаючи про його статус, можна було з легкістю сприйняти магістра Еспозіто за цивільного вдівця, який носить траур на пам’ять про кохану.

Аркеллсон не знав, чи варто ділитися тим, що його хвилює. Він намагався бути обачним – навіть Грандмайстрові би не сказав, якби не потребував дозволу на масштабний пошук із задіянням орденських ресурсів. Безумовно, ніщо не заважало йому оголосити полювання. Для цього не стало би проблемою навіть те, що дівчина назвалася псевдонімом. Але магістр не був готовий спускати на Альду стількох собак.

– Давно тебе тут не було, хоч це й відносно, – Аделаріо взяв свою чашку й зробив ковток гарячого напою. – Для мене покинути штаб і на два дні – вже недопустимо довго.

– Недопустимо? – повів бровою Хеммінг.

– За день у зовнішньому світі не встигаю розчаруватися. На другий починають мучити різні думки, – спокійно всміхнувся італієць.

– Може воно й правильно, – рудоволосий відпив трохи чаю. – Я дозволив собі надмірний відхід від обов’язку. Не до кінця, але насмілився повірити, що мене можна полюбити.

– І чого ти хочеш зараз?

– Забути й забутись.

Хеммінг не хотів казати, що навіть після слів Грандмайстра не кинув думки знайти її. Хоч Аделаріо й не був найвірнішим із адептів і, подейкували, навіть мав особисті рахунки з очільником Ордену – наче як через, на його думку, прямий зв’язок між смертю його дружини й відповідним рішенням Грандмайстра. Магістр Еспозіто так і не повірив, що його кохана вчинила самогубство лише тому, що в їхньої дитини не виявилося мисливського гену. Був ген чи ні, Хеммінг не знав, як і про те, була та дитина чи ні – про це ходили лише чутки й плітки. Сам Аделаріо не піднімав цієї теми, Аркеллсон ж і не намагався допитатися. Допитами він займався, коли йшлося про порушників, а не про й без нього вбитих горем вдівців – вбитих досі, хоч і минуло вже трохи більше ніж десять років. Але все ж це не давало гарантій того, що інформація не пошириться. Міністр внутрішніх справ повважав за краще тримати її при собі – тим паче, плану дій в нього поки не було.

– Давай не будемо про мене. Немає там про що говорити, – махнув рукою Хеммінг і неочікувано тверезо глянув на співрозмовника. – Скажи-но мені краще, що тут сталося, доки мене не було. Я ще не встиг прочитати звіт від підлеглих.

– Хотів би відповісти, що все як завжди, – зітхнув Аделаріо. – Але в нас з’явився дезертир.

– Хто посмів? – відсторонено запитав Аркеллсон.

– Учень Вінса Ламбера, протектора Нормандії й Орлеану, – Еспозіто мить помовчав. – Ламбер знав, що цю справу доручать тобі й викрутитися йому не вдасться. Таким чином, Нормандія й Орлеан зараз без протектора.

– Чому так?

– Бо він зарізався позавчора. Тіло знайшли в його маєтку в Орні, – сухо промовив Аделаріо.

– Он воно як. То малий Габріель Хайс – дезертир… – Хеммінг постукав пальцями по стільниці, намагаючись обдумати почуте. – Не подобається мені все це.

– Він же з твоїм учнем дружив?

– Тому мені це все й не подобається, – насправді ж йому стало легше від того, що він почув не ім’я свого племінника.

– У всякому разі, якщо б це був, чисто в теорії, твій Інгвар, тебе б ніхто не стратив, – італієць відкинувся на спинку крісла. – Ти ж вже посвятив його в лицарі.

– Тоді я був би змушений стратити його.

– І ти б зміг?

– Я був би змушений, – твердо повторив Аркеллсон. – І, якби ти раптом не знав, то ось такі питання мені геть не допомагають.

– Перепрошую, я захопився, – опустив очі Аделаріо. Жартувати з тим, хто може кинути тебе під трибунал, перестало здаватися йому хорошою думкою. – Якщо можна, я б послухав, як там Рим.

***

«Дожився, лягаю спати о восьмій, прокидаюся о сімнадцятій сорок ранку», – Інгвар кинув все ще не надто сфокусований погляд на годинник і невдоволено відвернувся до стіни, загортаючись у ковдру. Після розмови з Птахом у саду йому сильно захотілося спати. Хлопцеві не заважав ні шум у коридорах, ні полуденна спека – він вже звик до всього, що ще майже півроку тому здавалося йому абсолютним хаосом.

Мисливець полежав ще кілька хвилин і підвівся з ліжка. Хоч і здогадувався, що пройшло ще надто мало часу, щоб на Альду оголосили полювання, вирішив про всяк випадок перевірити сайт Ордену. Про його названу сестру й справді не було жодних згадок. Зате було дещо інше.

На головній сторінці була заява про визнання Габріеля Хайса, колишнього учня магістра Ламбера, дезертиром. Інгвар потер скроні й відклав ноутбук. Він купив його, коли переїхав до общини – хоч і займався геть не справами Ордену, відстороненим не був, а перебування в системі організації, навіть якщо вся активність у ній зводилася до нечастих заявок на рейди й перегляду новин, допомагало уникнути передчасних підозр.

«Габріель хоч сам знає, що його вже оголосили в розшук?», – Інгвар витратив ще десять хвилин, щоб привести себе в порядок. Зупинившись біля дзеркала, зібрав дреди в низький хвіст. «Якщо вся ця афера скінчиться вдало і я їх розплету, хрін коли відрощу щось довше ніж п’ять сантиметрів», – подумав хлопець. – «Але до ініціації моєї, виходить, вже цілком законної двоюрідної сестрички, нехай будуть». Про те, що розплести дреди він обіцяв у разі загрози страти, мисливець волів не згадувати.

«Я можу зайти?», – Харальдсон постукав у двері кімнати, в якій жив Габріель. Той відчинив практично одразу. Мессір віддав йому одну з кімнат, які завжди звільнялися в міжсезоння – недалеко від Інгвара. Габріель був сам – багато членів общини жили поодинці. Кімнати ділили хіба тоді, коли було вже надто багато гостей. Ідея ж поселити Хеммінга разом з Альдою з самого початку планувалася, щоб спричинити незручності для магістра й переконати його не залишатися тут – Сандро вже й сам визнав, що недооцінив Аркеллсона.

– Привіт, – Інгвар дивився на підлогу. – Гарний… хм… паркет.

– Так, гарний, – Габріель зачинив за мисливцем. – Ти заходь, бо ми стоїмо, як два довбні в дверях.

– Твоя правда, – Харальдсон пройшов вглиб і сів, як любив Птах, на стіл. – Так краще?

– Мабуть, – хлопець опустився на стілець поруч. – Що нового?

– Ти в розшуку, – буденним тоном промовив Інгвар. – А Ламбер наклав на себе руки, щоб не чекати страти.

– Хоч якесь вольове рішення за його життя, – закотив очі Хайс. – Давно я в розшуку?

– Від сьогодні. Причому це указ із Внутрішнього Кола.

– А в нас бувають інакші?

– Не «затверджений Внутрішнім Колом», Геб, а «з Внутрішнього Кола». Це різні речі.

– Ну в мене нема дядька-міністра, який би всі ті тонкощі пояснював, – Габріель схрестив руки на грудях. – Окей, то що воно значить?

– А те й значить, що мій, як сам сказав, дядько-міністр особисто заявив про твій розшук і поставив його в пріоритетні замовлення каральної гілки, – лицар заговорив з легким, але неприхованим роздратуванням.

– Але цей ваш… Кастільйоне, так?

– Так.

– От він казав, що твій же дядько виписав рішення інспекції на найближчі п’ять років і десять місяців… Що ж такі всраті терміни? Вже б шість дав, що там…

– Половина Кодексу всрата, як на те пішло, Геб.

– Згоден. Отже, п’ять років, десять місяців… Про що там? А, про те, що ці люди – тихі й спокійні психи, буйних нема, порушень теж не виявлено. Значить, навіть за великого бажання він сюди з обшуком раніше не припреться, бо це буде означати, що він десь промахнувся в інспекції. Хіба він може оскаржити те рішення?

– Може, але, як сам кажеш, визнає інспекцію недійсною. А він її продовжував двічі чи тричі – дурнем себе виставить.

– Але якщо ми говоримо про магістра Аркеллсона, то, певно, ніяк не знатимемо до кінця, оскаржить чи ні. Його багато хто диваком вважає, – засумнівався Хайс.

– Я можу й таке допустити. Та він радше від віскі відмовиться, ніж поставить під удар свою професійну репутацію.

– Щось у нас розмови геть невеселі пішли… – Габріель витяг портсигар і простягнув Інгварові. – Будеш?

– А що це? Канабіс? – Інгвар опустив погляд на самокрутки. – Флейм про тебе казала… різне.

– От же б… бестія руда, – видихнув хлопець. – І коли лише встигла?

– Доки ти з мессіром говорив, – потис плечима мисливець. – То що, багато часу треба?

– Брехня й провокація ті її розмови, – пробурмотів Габріель. – Тютюн це. Досить непоганий, між іншим. Єдине що… Та сам зрозумієш. Бери, нема там наркотиків.

Не без сумніву Інгвар взяв самокрутку й уважно оглянув її. Хайс кинув йому запальничку. Мисливець підпалив кінчик сигарети й зробив неспішну затяжку, щоб оцінити смак. Тютюн справді виявився не з дешевих – подібний Інгварові доводилося куштувати в Хеммінга. «Мабуть, подарунок наставника. Або ж за той клинок йому справді добре заплатили. Хоча… Ні, радше перше, в нього ж є мозок?» Окрім цього мисливець відчував нотки іншого аромату. Як і з речовинами в препараті, він швидко розклав запах на елементи, подумки малюючи перед собою ланцюг.

– Тут цедра мандарина? – Харальдсон випустив дим і глянув на Габріеля. Він задоволено кивнув:

– Майже вгадав. Я замочив її з горілкою, далі додав у тютюн ту рідину й просушив. Непогано, правда?

– Вельми гарно. Скільки ж тобі заплатили за кинджал, що на тютюн вистачило, ще й такий, що й мій дядько б оцінив?

– Оплата тут ні до чого, – махнув рукою Габріель і зробив ще затяжку. – Сандро дав. Сказав, що єдине, чого не терпить у домі – коли хтось споживає якесь лайно. От мої сигарети йому й здалися лайном, у чому я з ним абсолютно солідарний. А за клинок… Та арабка, чи хто вона там була, десять штук дала, прикинь? Десять, бляха, штук. Його собівартість близько не така.

– А оціночна вартість значно вища, – зауважив Інгвар.

– Хуяртість, – знову закотив очі Хайс. – Я що, мав на торги податися? Може одразу на Sotheby’s чи Christie’s його виставити? Все, продав і продав, вчепилися ж!

– Ну-ну, не злися, – лицар заспокоююче поплескав його по плечі. – Просто задумався, чи не вийде тобі боком цей твіст.

– Ти про те, що нема ідентичних клинків і що якби ним когось зарізали й лишили там, то Орден припише це мені? – іронічно всміхнувся Габріель.

– Про те.

– Хоч вбий, але не можу я уявити, щоб така собі чинна арабська… чи яка там пані йшла різати когось клинком, на який викинула десять штук. Хтозна, може він їй красивим здався, там ж різьба по лезу, те-се… Чоловікові може взяла чи якомусь сину-брату-свату… Та насрати, я й так в розшуку, – він відкинувся на спинку стільця. – Життя прекрасне. Чи як тут це кажуть…

– La vita e bella, – наслідуючи манеру Сандро, сказав Інгвар. – Воістину прекрасне. Але зброю тобі якусь би варто знайти.

***

«Цим рішенням Габріель Хайс, колишній учень магістра Ламбера, оголошується в розшук як дезертир і підлягає негайному взяттю під варту для проведення подальших слідчих дій і призначення вироку», – дівчина дочитала постанову й відклала планшет, із повагою опустивши погляд, як того вимагали правила. Вона склала долоні в чорних рукавичках із темно-сірою вишивкою на рівні живота й чекала реакції.

– Дякую, Вікторіє, – у покоях пролунав спокійний жіночий голос. – Отже, Вінс Ламбер мертвий. Думаю, рекомендувати когось у Нормандію не надто необхідно. Що скажеш?

– Дозвольте, моя пані, – озвалася дівчина. – Це призначення, хоч і не стратегічно важливе, може стати хорошим жестом вдячності комусь із вірних вам.

– Маєш когось на прикметі? – поцікавилася та, кого дівчина називала своєю пані.

– Як вам відомо, мою mamán удостоїли магістерського статусу чотири місяці тому, – не підводячи очей відповіла Вікторія. – Якщо б на те була ваша воля…

– Ах, пані Джельсоміна… Пропонуєш мені віддати територію твоїй mamán? Яка вражаюча турбота про рідних.

Жінка підвелася й неспішно наблизилася до дівчини. Важкий шовк її чорної сукні тягнувся по вишуканому персидському килиму, яким була застелена кам’яна підлога. Вікторія відчула аромат її парфумів. Хвоя, морозний ранок на схилах гір, імбир і жасмин. Пані відкинула назад чорну косу, яка спускалася майже до її колін, із вплетеним у неї золотим намистом. Владним жестом підняла підборіддя дівчини, змушуючи дивитися в її холодні блакитні очі й тихо запитала:

– Тобі яка з цього вигода, дівчинко моя?

– Mamán досі засмучена вчинком мого брата. Ще й батько загинув при виконанні. Я б хотіла, щоб їй не здавалося, що життя повернулося до неї… дупою, – останнє слово Вікторія сказала пошепки, соромлячись і водночас не знаходячи кращих слів.

– Брат… Я чула про твого брата. Але ж ти його ніколи не бачила. Ти росла з нянечками в маєтку під Загребом, щоби батько, якого ти так називаєш, не дізнався про твоє існування. А все знаєш чому, сонце моє?

– Знаю. І mamán теж боялася, щоб у мене не проявилося те саме, що в брата. Та все обійшлося. Моя пані, я просто хочу, щоб їй стало легше. Нехай вона й не знатиме, що я просила про це, нехай…

– Я скажу їй, кому вона має подякувати за призначення.

Вікторія опустилася на коліно і поцілувала її руку.

– Дякую вам, княгине Фегерашану.

– Не варто. Вважай моїм подарунком за хорошу службу. До речі, про службу…

Вона підійшла до столу й взяла з нього клинок. Вікторія, яка вже встигла піднятися на ноги, запитала:

– Це ж кинджал, який ви купили після рейду в Парижі?

– Так, саме він. І, як ми тепер знаємо, він належав хлопчині, сьогодні оголошеному в розшук. За зберігання цієї речі без відома Ордену мене б покарали, – зі змовницькою усмішкою вимовила княгиня і простягнула клинок Вікторії. – Але замість віддати його Грандмайстрові я маю куди його прилаштувати. Віднеси до майстерні, нехай зроблять копію включно із металом виплавки. Лише руни хай замінять на різьбу, відповідну нашій традиції.

– Як накажете, – дівчина взяла кинджал і поклонилася.

– Можеш іти, – кивнула жінка. – Я готуватиму подання до Внутрішнього Кола про призначення твоєї mamán протекторкою Нормандії й Орлеану, тож скажи камеристкам Декієни, що я прийду не раніше ніж за дві години. Після цього можеш відпочивати, – двері за Вікторією зачинилися і княгиня залишилася сама.