Глава 25. Арсенал

Арсенал, як і годилося таким приміщенням, знаходився у підвалі дому. Сандро спустився туди першим. За ним йшли жінки – Естер намагалася пригадати, що вона радила додати до оборонної здатності, щоб хоч зорієнтуватися, що б могло знадобитися, Альда ж просто оглядала приміщення, не знаючи, яка реакція буде доречною.

Вона була вражена тим, що мессір має стільки зброї. Вона знала його як найбільшого пацифіста й навіть не допускала думки про те, що він вміє з цим всім обходитися. Частина експозиції здавалася ледь не музейною – мечі, шпаги, арбалети… Проте навіть попри візуальну бутафорність експонатів дівчина могла розгледіти, як добре заточені леза й кінчики стріл. Інша, більша частина залу була заповнена значно сучаснішими зразками.

Тактичні ножі, леза для прихованого носіння, близько двох десятків пістолетів виробництва різних фірм і концернів – кожну із цих речей Кастільйоне підбирав особисто, хоч і ніколи не мав мети воювати з ким-небудь. «Нехай краще я ніколи цим не скористаюся, ніж не матиму змоги захистити дітей і себе, якщо ми зіткнемося з такою необхідністю», – думав він, коли за кілька днів після покупки цього дому приніс два перші американські «кольти» – один у підвал, один – у шухляду свого столу.

Лицар зайшов останнім. Мессір наполіг на тому, щоб Інгвар був присутній. По-перше, пояснював йому чоловік, Альді потрібен хтось, хто ще не встиг зрадити її довіру. По-друге, додав Сандро, достатній рівень воєнної підготовки – рідкість для общини. «Я буду вдячний, якщо ти допоможеш сестричці навчитися правильно поводитися з цими іграшками». Хлопець підійшов до Альди, яка відсторонено спостерігала за тим, як Сандро вкотре доводить щось Естер.

– Тільки не кажи, що вони знову сперечаються через роль куща, – зітхнув Інгвар, переводячи погляд на мессіра і його подругу.

– Не знаю. Мені їхні голоси вже як білий шум, – Рейн сіла просто на підлогу. – Скажи, багато магістерських дружин сумніваються? В плані, не поспішають віддавати дитя. Або не хочуть. Багато з них прив’язуються до дитини?

– Не знаю. Та немає нічого поганого в прив’язаності, – він сів біля неї. – Вона характерна, певне, для всіх матерів, але цивільні, не причетні до Ордену реагують значно гостріше, підозрюю. Я дуже туманно пам’ятаю те, чи була моя мати прив’язана до мене. Давно це було, – мисливець спіймав себе на думці, що «давно» в цьому випадку вміщає в собі всього дев’ять років. – Та й потрапив сюди я зовсім несвідомо.

– І як тобі зараз? – Альда опустила голову на його плече. – Не думав про те, щоб колись навідатись до матері?

– Вона мене вже не пам’ятає. Або не зможе прийняти, – спокійно відповів Інгвар. – Хіба я маю право її змушувати? Отак поставити перед фактом, що я все ще живий? Ні, не час. Принаймні зараз точно не час.

– А тобі б хотілося?

– А їй? – мисливець поправив її пасма. – Навряд би тобі було приємно знати, що твою дитину ростили як профільного кілера починаючи із семи років.

– А тобі? – Рейн притислася ближче до його грудей. – Ти можеш уявити таке?

– У мене інший контекст. Я знаю, що таке Орден не лише зі слів партнера. Не відкидаю, що й сам колись стану партнером, який вмовляє дружину довіритися нам. Але я не хочу бути таким. Мабуть, краще мені взагалі не мати дітей, – Інгвар ще раз погладив її й встав, простягнувши їй руку: – Давай-но ти краще обереш собі зброю?

***

«Для холодної зброї потрібен холодний розум», – мисливець оглянув кілька кинджалів і рішуче підійшов до стелажа із вогнепалом. Його погляд зупинився на невеликому дамському револьвері, який він і вручив Альді:

– Як тобі цей?

Дівчина стисла металеву рукоять. Торкатися зброї було незвично й водночас приємно. Проте поруч із мимовільним замилуванням Альді стало страшно. Вона поспіхом спробувала віддати пістолет Інгварові, але він ніжно обхопив її руку обома долонями:

– Щось не так? Ти наче зблідла. Тобі погано?

– Забери це. Я не зможу застосувати цю річ. Ні, нізащо.

– Люба моя, – хлопець подивився їй в очі: – ти ж розумієш, що бувають ситуації, коли або ти, або тебе?

– Ні, не розумію. Не хочу розуміти, – в голосі дівчини чувся страх. – Так, нехай для тебе це буденність, та я не вбивця!

– А ти майстриня компліментів, – Інгвар анітрохи не образився. – Як і ти, я не маю ні найменшого бажання робити полювання твоєю буденністю – мені, маєш рацію, вже нікуди від цього не втекти. Проте зараз йдеться не про наші бажання, а про твою безпеку.

– І що, зовсім нема варіантів?

– Є. Лишаєшся з Хемом, віддаєш дитину в Орден, – він торкнувся її живота: – Скажу відверто, твоя дитина майже точно успадкує батьківський ген.

– Успадкує точно, пташенята мої, – Сандро підійшов до них. – Бо і ти, люба моя, і пан магістр – носії гену. Дитя просто не має шансу не успадкувати його.

– Мессір не дасть мені збрехати, – мисливець продовжував говорити з Альдою. – Орден допомагає вродженим якостям стати значною перевагою, а не тим, що псує життя. Та я пройшов крізь орденський новіціат – якраз ті сім років у казармах новобранців. І якби мав вибір – пройти крізь нього ще раз чи дозволити Сандро ініціювати мене, без сумніву обрав би друге.

– Дякую за довіру, юний графе, – всміхнувся чоловік. – І, якщо дозволиш, я б хотів поговорити з моєю дівчинкою. З’ясувати деякі деталі, – він забрав із рук Рейн пістолет і передав його Інгварові. – Не міг би ти поки підготувати й перевірити зброю?

Хлопець мовчки кивнув і взяв револьвер. Естер, яка спостерігала за цим з іншого кінця залу, махнула рукою на ще одні двері між стелажів.

«Мессір має чудову оборонну здатність. Так, його постояльці б не впоралися зі спланованою атакою наших адептів так, як би цього вимагали закони військової тактики, проте якийсь час вони б могли чинити опір. Із боку дядька було вельми необачно не перевірити всю територію. Він не екстрасенс, звісно. Тільки раніше йому це не заважало. Хем, серйозно, ти жив тут чотири місяці! Ні, я не кажу, що ти мав знищити це місце. І я дякую, що ти написав у звіті, що ніякої загрози тут нема. Та це не скасовує твоєї необачності!», – продовжуючи вести в голові цей полум’яний монолог, Інгвар підійшов до дверей.

Естер відчинила, пропускаючи його вперед. Холодне біле світло відбивалося від сірих стін, обшитих свинцевими пластинами – подекуди їх вкривали сліди від куль. Інгвар обійшов кімнату по периметру, торкнувся кінчиками пальців мутного, але досконало чистого, – якщо не рахувати обпалених країв тих точок, куди потрапляв постріл, – металу.

Окрім стін, стелі й підлоги був ще невеликий стіл із того ж металу, що й обшивка кімнати – на цьому опис інтер’єру можна скінчити, бо й описувати більше не було чого. Хлопець мимоволі всміхнувся, поклав пістолет на стіл і сів на стільницю сам.

– Тут так затишно, – він глянув на Естер.

– Дивні в тебе уявлення про затишок, – жінка підійшла до столу й витягла з кишені дванадцять патронів. – Мені зарядити чи ти сам?

– Сам впораюся, – потис плечима мисливець. – А ти в курсі, що ця цяцька шестизарядна?

– То на тебе й на малу, – Конде сіла поруч. – То чого тут затишно? Тут же чотири стіни й ті без килимка.

– Насправді ні, – хлопець взявся неспішно заряджати револьвер. – То хіба я так думаю. Маю сентименти до дивних речей. Забий.

«Як вдома», – біле світло флуоресцентних ламп супроводжувало його відколи він себе пам’ятав. Найбільш ранні спогади ще були оповиті нечіткими проблисками вогню в каміні маєтку чи сонячними зайчиками кришталевих люстр – та ці картини були лише обрисами життя наскільки далекого, що не сприймалися за реальні.

А що штаб? Штаб точно був реальним. Ця реальність відгукувалася болісною тілесною пам’яттю про кожен розтягнутий м’яз чи розбиті до крові кісточки пальців. Вічне ехо в тренувальних залах, де немає нічого окрім глухих стін і незмінно високих стель. І це холодне світло, нестерпно біле й стерильне, як хірургічні леза – світло, яке навіть найбільш обжиту кімнату зробить гротескно-напруженою.

Для Естер все це ніяк не могло асоціюватися із поняттям затишку. Та Інгвар, хоч і намагався прийняти турботу Кастільйоне й відповідати його очікуванням, все одно думками залишався вихованцем Ордену. Вперше за останні місяці він опинився у хоч віддалено, але знайомій обстановці, в якій незрозумілим для цивільної особи чином йому стало спокійно.

– Ти коли востаннє спав? – Естер клацнула пальцями перед очима хлопця.

– Я? Я не… – він розгублено потер перенісся і вставив у револьвер останній патрон.

– Тебе мессір вже геть заганяв, малий, – зітхнула вона. – Серйозно, може тобі би поспати?

– Та все… Якось буде. Відправимо вас – тоді й посплю. Якщо нічого нагального не з’явиться, – Інгвар зіскочив зі столу. – В тебе нема чогось, що б писало? Хоч мішені собі намалюю.

Жінка простягла йому шматок крейди. Він підійшов до стіни й абияк навів контури концентричного кола чи чогось, що задумувалося як концентричне коло. Зробив кілька кроків назад, щоб оцінити роботу.

«Зійде, я не художник», – хлопець перетнув приміщення й зупинився біля столу. Зосередившись, виставив револьвер перед собою, перевів його в бойове положення й вистрелив. Від несильної віддачі в кисті й передпліччя реальність моменту проявилася так само яскраво, як це було в штабі чи на полюванні. Не вдовольнившись цим, Інгвар випустив у мішень решту патронів. «Я сумую за повноцінним полюванням. Візьму рейд в околицях, як тільки стане спокійніше».

***

«Пташеня моє, ти боїшся?», – Сандро простягнув руку й Альда рефлекторно зробила крок назад. Вона не хотіла цього визнавати, але справді боялася. Дівчина не знала, чого ще можна чекати від цього чоловіка. Хоч у неї й було розуміння того, що він їй не зашкодить – бо ж якби хотів, не тягнув би так довго, арсенал у домі наштовхував на думку про всі ті чутки, які ходили про Кастільйоне.

Сектант, маніяк, шизофренік… Альда ніколи не вірила в ці слова, коли вони стосувалися її мессіра. Проте зараз її мозок раптом вирішив нагадати їй, що не буває диму без вогню. «Він же справді незовсім психічно здоровий – але ніколи й не казав, що це не так. Казав, що його не зачіпають упередження. А я зараз почуваюся так, наче зраджую його ось цим страхом. Але не можу нічого з цим зробити».

– Що ж, – Сандро склав руки за спиною. – Мабуть, я заслужив це. Певно, я мав би вибачитися за те, що ти бачиш, але не буду. Я несу відповідальність за Гніздо. Я прошу вибачення лише за те, що не показав тобі цього раніше.

– Інші знають? – Альда не могла знайти в собі сили подивитися в очі чоловіка.

– Ті, що живуть тут постійно, знають. Дорослі, певна річ.

– Ти вмієш користуватися зброєю?

– Навчився.

– Ти вбивав коли-небудь?

– Людей чи нечисть?

– Кого завгодно.

– Лише за крайньої необхідності. Коли не було іншого варіанту.

Голос Птаха був невластиво твердим – дівчина ніколи раніше не чула, щоб він говорив так. Крізь звичний легковажний образ пробивалося те, що Кастільйоне так намагався поховати й приховати від світу й себе. Рішучість, незворушність і безкомпромісність.

– Ти сам коли-небудь вірив у те, що казав? Твоя екосистема, ролі в ній… – Альда запитала це лише для того, щоб не затягувати це й без того напружене мовчання.

– Так.

Ці стримані відповіді були зовсім не схожими на його властиво образну й метафоричну мову. Сандро дивився на неї із виснаженням – але водночас і з готовністю відповісти на будь-яке з її питань. Він втомився бути винним, але не заперечував нічого.

– Я піду до Інгвара, як ти й просив, – розгублено промовила Рейн.

– Добре.

Кастільйоне подивився їй вслід і подумки констатував прірву між ними. «Вона вражена. Я мушу дати їй час», – він зітхнув і міцно заплющив очі від різкого головного болю, – «або випустити пташеня з гнізда. Так і працює світ і не в моїй волі змінювати закони екосистеми».

***

«Естер, залиш нас», – Інгвар багатозначно глянув на Естер, коли Альда зайшла до приміщення. Жінка з розумінням кивнула і з розмаху зачинила двері з іншого боку – не зі злості, а тому, що досі не до кінця контролювала свою силу.

Тиша затягнулася на добрих п’ять хвилин. Альда вивчала сіру цементну підлогу, Інгвар дивився на неї. «Як шкода, що вона вже належить Хемові», – мисливець чи не вперше за життя настільки прив’язався до когось, хоч і проводив із нею не так багато часу. Йому було достатньо знати, що з нею все добре – хлопець боявся, що, зблизившись більше, перетне межу дозволеного й посміє думати про те, щоби колись просити її руки.

– Послухай, вибач за це, але мені це дуже потрібно, – не підіймаючи очей, Альда підійшла й обійняла його. – Виходить, ти єдиний, хто жодного разу не приховував від мене правду. Я люблю тебе, братику, – вона уткнулася обличчям у його груди.

– І я тебе, сестричко, – він легенько поцілував дівчину в маківку, вдихаючи тонкий аромат її волосся.

– Можливо, моє питання буде дурним…

– Нема дурних питань, – Інгвар відсторонився й сів на стіл. – Слухаю.

– Якщо я зараз поїду й ховатимусь від твого дядька найближчі сім років, – ну, доки дитина не мине той віковий рубіж, коли перестане цікавити Орден як… ну…

– Ресурс.

– Так. Так от, сім років, потім знову, – вона на мить замовкла й продовжила, – знову сюди, ти, якщо ти…

– На той момент ще живий і не під трибуналом.

– Саме так. Тоді ти синтезуєш ту речовину, щоб у неї минули приступи і вона була… умовно безсмертною?

– Як і ти.

– Так… Так ось, до чого це я? До того, що я кохаю твого дядька, – на цих словах Інгвар на якусь долю секунди поморщився, але Рейн цього не зауважила. – Чи є ймовірність, що після всього я зможу принаймні жити з ним в одному місті? Щоб хоч бачити іноді.

– Жити зможеш. Тільки я зовсім ніяк не передбачу його реакцію на те, що ти зробиш буквально завтра.

– Розумію. Але шанс є? Мені вистачить і його. Що ж, – Альда взяла зі столу пістолет. – Навчи мене поводитися з ним, будь ласка.

Мисливець встав і зупинився позаду дівчини. Його ліва рука ковзнула вниз, до її талії, а права обхопила її долоню, в якій був затиснутий револьвер. Між ними не залишалося вільного простору, та Інгвар залишився зосередженим.

– Зніми його з запобіжника, – його пальці погладили руку Альди. – Тепер наведи в ціль. І стріляй.

– Просто в стіну?

– А в тебе багато варіантів?

Пролунав постріл. Інгвар притримав дівчину в момент віддачі, хоч та й була більше раптовою, ніж сильною. «Я не побачу її сім років. Можливо, ми взагалі бачимося востаннє», – промайнуло в його голові.

– Альдо, я не знаю, що буде далі. Можна я… Можна мені попросити тебе про один поцілунок? Перший і останній. Пробач моє незмірне нахабство, сам знаю, що прошу дуже й дуже багато, – він опустив погляд.

Дівчина повернулася до нього обличчям. Хлопець негайно прибрав руки за спину – знову відчув, що дозволив собі недопустимий надмір. Вона погладила його скроню і несміливо й скромно поцілувала його губи – зовсім не так, як дозволяла Хеммінгові цілувати себе. З ним все було інакше – жодної еротики, лише сестринська любов. Відсторонившись, Альда стала на носочки й поцілувала його в лоб.

– Прохання задоволене? – всміхнулася вона, дивлячись на вкрай засоромленого лицаря.

– Дякую. Я справді не знаю, як ще виразити мою безмежну вдячність, – він підняв на неї збентежений погляд. – Пробач, що змусив. Якщо змусив.

– Мессір казав, що я – його Мадонна, – Рейн торкнулася його долоні. – Тож вважай це моїм благословенням. Благословенням на те, щоб я змогла знайти тебе через сім років. І подякою за те, що був чесний зі мною.