Глава 25

Спочатку все було більш-менш терпимо, допоки я не вирішив провести невелике дослідження з приводу реліквій. Я сидів у бібліотеці, поки Белль ходив по кімнаті, витираючи пил навіть у найневажливіших куточках. Все було спокійно.

Я сидів, читав, зіставляв факти, поки Белль співав мелодію та прибирався, і тут, як грім серед ясного неба!

— Мелорі! — увірвався Брендан, злякавши Белля так сильно, що він мало не впустив горщик із петунією. — Що це означає?

Він був злий, ніби його зрадили. Швидше за все, він вважає, що зрадник — я. Не давши мені й збагнути, що трапилося, Брендан стукнув по столу долонями, тим самим спираючись на стільницю.

— Хель досі не має друзів! Він боїться підходити до тебе та твоєї компанії! Що ви йому наговорили?

— Що-що?.. — не одразу дійшло до мене.

— Не роби вигляд, ніби нічого не розумієш! Хель як у воду опущений! Я намагаюся його розвеселити, та все без толку!

— А я тут до чого? — похмуро кинув я, знову втупившись у книгу.

Взагалі-то, я скучив за Бренданом, але зараз не можу дозволити почуттям взяти гору над розумом.

— Впевнений, Хель чудово знає, де проколовся.

— Та що з тобою? Чому ти такий злий останнім часом?

— Та ні, я спокійний. Хоча… звідки тобі знати? Ми ж не спілкуємось.

— Ось у чому справа! Ти ревнуєш! — заявив він. Близько до правди, але моїй ревнощі все ж таки є причина. — Мене це лестить, але не треба зриватися на Хель! Ти ж зазвичай милосердний, то чому зараз поводиться так озлоблено?

— Це тобі так сказав Хель? Що ж, воно й не дивно.

— Мелорі! — сердито вигукнув Брендан. — Хель жив у Норвегії кілька років, йому важко звикнути до життя у нашій школі! Чому ти йому не допомагаєш? Чому ти виступив проти нього, піддавшись на вмовляння друзів?

Кров так і закипала у венах, та я й сам почував себе закипілим чайником. Як же хочеться врізати цьому ідіотові! Чому він так осліп, коли Хель з’явився поруч? Невже він його сильно кохає? Невже весь час, що ми провели разом, витрачено марно?

— Я не буду його лакеєм! — вирвалось у мене. — Мені начхати, що він робитиме далі! Я не збираюся йти у нього на приводу, як це робиш ти! Дурніше альфи, ніж ти ще пошукати треба!

— Він би ніколи не просив тебе стати якимось там лакеєм! — наполяг Брендан, наче осел.

— Тому що це місце зайняте тобою? Так насолоджуйся ним, але більше не намагайся вплутати мене, — я теж підвівся, щоб зустрітися з ним поглядом. — Я не хочу більше розмовляти з тобою. Взагалі. А тим більше про Хеля. З цього моменту взагалі не відкривай рота в моїй присутності.

— Он як ти заговорив! — зашипів Пендрагон у відповідь. — Ти хочеш відкопати сокиру війни?

— Ні. Я хочу, щоб Хель зняв свою маску, а ти розплющив очі.

— Хоч би що це означало, я згоден з тобою в одному, — він розвернувся, — нам краще не спілкуватися.

Брендан пішов, а я з важким серцем звалився на місце. Все ж таки, ця розмова нелегко мені далася. Не знаю, але чомусь мені хочеться, щоб Брендан розгледів ту змію, яку пригрів.

— Що це між вами таке?.. — Белль розгублено поморгав у порожнечу. — Брендан такий розлючений…

— Тільки коли діло стосується мене. Справа в новенькому. Хель Вергелан, син принца на Скляній горі.

— Знову цей Хель, — спохмурнів Белль. — Пам’ятаю, як Ноель страждав через нього. Я намагався поговорити з директором Гудвіном, але цей хлопчик… Він зовсім не залишає слідів. Жодних доказів, що він до чогось причетний. Якщо й знаходились свідки його слів, він приводив цілу армію, яка заперечуватиме його провину та навіть придумає алібі.

— Він користується довірою своїх… ем… фанатів, — як ще назвеш той натовп, що за ним ходить? — Але це не надовго. Я щось придумаю.

— Вау… — здивувався Белль. — З нашої першої зустрічі ти став набагато впевненішим у собі. Так тримати!

— Так, дякую, — сухо відповів я.

Легко казати, що я щось придумаю, а ось що? Чим більше думаю про це, тим сильніше зневіряюсь. Тому я і почав розглядати сторінки, де написано про артефакти, які ми з Бренданом маємо шукати. Щоправда, останнім часом у нас застій. У всьому. Брендан так ляснув столом, що деякі мої записи перемішалися. Я хотів знову скласти все в стопку, але не став цього робити. Бо інакше не зміг би вловити всю суть написаного.

Артефакти зроблені з меча Артура Пендрагона, викував їх Мерлін та ще хтось, але тут важко розібрати хтось.

— Хто зробив усі артефакти?

— Мерлін і його добрий друг, — відповів мені Белль, протираючи полиці від пилу. — Старий Час.

— Хто?..

— Ну… — він обернувся, не знаючи, як пояснити. — Старий Час. Божевільний Капелюшник веде з ним дружбу і досі, тільки в Країні Чудес.

— Хіба Капелюшник його не вбив?

— О, ні, — посміявся той. — Він одного разу промовив перед Червоним королем: «Я хочу вбити час за філіжанкою чаю», от і… Стався казус. Вже все владнали, не переживай. З Червоними часто трапляються казуси. Хм… Ні, у Країні Чудес без них у принципі не обходиться.

— Отже, артефакти створили двоє, щоб одного разу їх поєднали та відкрили портал у ваш світ?

— Правильно.

— Скільки всього артефактів у світі?

— Шість, — відповів той. — Дві реліквії вкрали до твого приїзду. Одну ти взяв у сім’ї Сноу, інша реліквія, яка відбирає магію, у нас.

— Залишилося ще дві?..

— Так. Одна в Артура Пендрагона, а остання… Хм… якби я знав, — він знизав плечима.

— Але в записах є сьомий артефакт, — я придивився до тексту, який, певне, написав сам Мерлін. — «Сьома реліквія буде особливою, єдиною у своєму роді. Це мій найвдаліший експеримент. Без цієї частини портал не відкриється, а отже, Король Зла не зможе проникнути у новий світ, навіть якщо тут його посібники»… Що це означає?

— Мел! Ти й сюди дістався? Так, Міріам не перебільшував, коли казав, що ти прискіпливий, — приречено зітхнув Белль. — Сьомий артефакт вважається міфом для відводу очей. Можна зібрати всі шість частин, але вони не працюватимуть без сьомої частини. Про це нашим ворогам не відомо.

— А де сьома реліквія? Тут… — я хотів було перевернути аркуш паперу, але зворотний бік був чистий і я зробив висновок вголос: — Не вистачає одного аркуша!

— Не треба, Меле, — посміхнувся він. — Повір, не треба. В нас все під контролем. Навіть тобі не варто знати, де захований сьомий артефакт. Він надто потужний. Творіння Мерліна. Ми не можемо їм ризикувати. Ну, напевно, він має рацію. Все ж таки, якщо Щурин полює за цими реліквіями, то я опосередковано можу привести його до сьомої частини. Краще мені про неї не знати.

***

Урок хімії відрізнявся від інших. Бо Верджіл роздав черговий складний тест. Абель сидів поруч зі мною, чекаючи, коли я вирішу завдання і дам йому списати. Так як у мене багато проблем на особистому фронті (принаймні мені їх достатньо), я вирішив поспостерігати за Абелем, який махнув рукою над моїми завданнями, а потім повторив жест над своїми. Написи з’явилися на його аркуші, навіть власним почерком. Так ось, як він записує теми уроку!

— Верджіл тобі повірить? — прошепотів я.

Знаючи Хресного сім’ї Елдон, його не так просто обдурити магією.

— Сподіваюся, — сказав Абель. — Останнім часом він не перевіряє мої конспекти на чаклунство.

— Він перевіряє твої конспекти?

— Як ненормальний батько, — закотив очі Абель. — Начебто від мого навчання буде толк. Я не хочу йти до коледжу, ясно? Я створений для більшого. Наприклад, я примушу Блейна заснути на сто років, може, завоюю Америку, а потім…

— Уроки спочатку зроби, — незворушно сказав містер Верджіл, стоячи над душею.

І давно він тут?.. Містер Верджіл, як і очікувалося, не такий простий, як здається. Він провів рукою над листком свого підопічного, написи з відповідями миттю зникли. Абель вилаявся крізь зуби.

— Ти хоч від руки списав, — похмуро сказав Верджіл, мабуть, чекав більшого. — Ти і Колумбію не зможеш захопити, якщо спеціально принижуватимеш свої знання. Вчора ти чудово вирішував завдання з хімії.

— Тому що ти не залишив мені вибору, — прошипів Абель.

— Суть у тому, що в тебе чудово виходило. Ти набагато розумніший, ніж хочеш здаватися. Що тобі заважає вирішити приклади зараз?

— Досить нудити, — прошепотів Абель, щоб ніхто сторонній їх не почув. — Ти мені не батько, припини втручатися у мої справи!

— Як мені вбити у твою голову, що бути розумним не ганебно? — теж прошепотів Верджіл. — Не викаблучуйся, а вирішуй тест сам! Ти чудово це можеш!

Містер Верджіл пішов перевіряти інших учнів, а Абель залишився незадоволеним, наче він кіт, якого погладили проти хутра. Цікаво, він справді не вважає Верджіла своїм батьком чи просто єрепениться, як у випадку з Блейном? До речі, треба було б пристати до нього. Абель ще не здогадується, що я…

— О, ні! — зашипів він на мене. — Твій погляд говорить сам за себе, Шерифе! Не смій залазити у мої справи!

— Пізно, — посміхнувся я.

***

Блейн посміхався від вуха до вуха, коли за обіднім столом побачив Абеля та накинувся йому на плечі, мовляв, сюрприз. Абель пробурчав щось нероздільне, але не спробував відчепити від себе омегу — все одно марно. А може він просто зрозумів, що якщо потрапив під мій погляд, то чинити опір теж марно?

— Отже, ти все життя прожив із Верджілом? — запитав я.

— Так.

— Ви про сім’ю? — кокетливо спитав Блейн, сідаючи поряд з Абелем. — Так як я колись теж носитиму прізвище Бастіан, я послухаю.

— Нічого ти не носитимеш, — пирхнув Абель.

— У такому разі, чому ти так говориш із Верджілом? — поцікавився я, спеціально проігнорувавши Блейна, щоб не відлякати Абеля від теми. — Він думає про твоє майбутнє більш… реалістично. А ти просто плутаєш фантазії та дійсність.

— Ні! — наполяг Бастіан.

— Але ким хочеш стати після закінчення школи?

— Я хочу бути хоч двірником, яка різниця, якщо маю магію? Якщо мені будуть потрібні гроші, я просто їх відберу за допомогою чаклунства.

Блейн махнув рукою:

— У нас не буде проблем із грошима, крім спадщини я збираюся очолити батькову фармацевтичну компанію. Абель може тягнути зі своїм дорослішанням скільки душа забажає, головне, щоб був зі мною.

— Я не погоджувався відповідати на твої соплі, — скривився Абель. — Ти своєю поведінкою нагадуєш Верджіла! Намагаєшся будувати моє життя без мене! — здається, це зачепило Абеля, і він ривком звільнився з рук Блейна та встав з-за столу. — Поки всі навколо будуть такими придурками, я не перестану так поводитися!

Він пішов, а Блейн повільно поклав руку на серце. Напевно, йому боляче постійно отримувати такі грубі відкази. Потрібно заспокоїти його як тільки зможу.

— Тебе продинаміли. Та годі, не вперше ж!

— Він дивовижний, — зачаровано прошепотів Блейн. — Подивися! Він навіть говорити зі мною почав! Думаю, мені час думати, як назвати наших дітей!

Мені стало смішно через те, що Брендан теж думав про наших дітей. Як це безглуздо! Але спогади розбивають серце знову і знову. Тільки я не можу про це комусь розповісти. Про свої страждання краще промовчати.

— Я хочу багато дітей! — Блейн продовжував витати в хмарах. — Так багато, що не порахувати! Втім, це не так важливо, як процес! У наступну свою «ніч» я заманю його в свої сіті!

— Це вже занадто… — сказав я.

— Кохання — це війна, всі засоби мають бути використанні, — мабуть, сперечатися немає сенсу. — До того ж я омега, це моя природа. Откої, адже ти теж!

Ну, дякую за такий здивований тон.

— Ти маєш розуміти. Під час «ночі», тобто тічки, сидіти в кімнаті одному нестерпно, а ось з альфою.

— Ну… не знаю…

— Тобто?

— Я ще не мав «ночі».

— Що?.. Скільки тобі років? — здивувався той.

— Шістнадцять, а що?

— А чого ж у тебе ще не було? — ось уже не думав, що моє одкровення викличе такий подив Блейна. — Ти ходив до лікаря? А твій тато що каже?

Я знизав плечима:

— Хіба це важливо?

— Так, — стурбовано відповів мені Блейн. — Або ти просиш свого тата відвести тебе до лікарні, або я попрошу зробити це Суміре. Я його обожнюю, він став моїм найкращим другом, але він зовсім не тактовний.

— Ти мені погрожуєш! — ахнув я.

— До лікаря, — наполягав він.

— Гаразд! Сьогодні ж попрошу тата, задоволений?

І чому він так зреагував? Міріам чудово знає, що у мене не було «ночей». Але вони починаються з п’ятнадцяти років, думаю, нічого страшного немає.

***

Після уроків я, Абель і Суміре відпрацювали практичні заняття магією з Верджілом. Він показав нам магію створення, це неймовірно складна частина, але, судячи з прекрасної статуї яблоні — для Суміре немає складнощів. Я і Абель сиділи за партами вимучені, на відміну від Сноу, що встромляв в телефон.

— Я йому заздрю, — сказав Абель. — Все в нього виходить, га!

— Що вдієш, — промовив Суміре, — я просто працюю…

— Суміре, коли ти вже так досяг успіху, — містер Верджіл був радий успіхам кращого учня, і простяг йому стопку книг. — Ці заклинання можуть здатися тобі цікавими.

— Добре, дякую, — Суміре прийняв книги, відклав смартфон і почав їх розглядати.

Абель насупився:

— Чого це ти його хвалиш?..

— Тому що він заслужив, — відрізав містер Верджіл.

— Але ж ми всі старалися!

— Не починай. Махнути рукою а-ля «нехай саме з’явиться» зовсім не те, — містер Верджіл підійшов до створеної Суміре фігури, а потім змусив її зникнути клацанням пальця. — Наступного разу приготуйтеся краще. Поки у вас нерви на межі, то й результат буде… хм… такий, — він виразно подивився на наші статуї.

Моя нагадувала велику плитку шоколаду. Якщо подивитися здалеку і примружитися. Коротше, незрозуміло, що це за цегла така невиразна. У Абеля вийшов обрис людини, але на цьому майстерність і закінчилася, тому я назву його статую «Товстий Слендермен».

— Я не нервовий! — схопився з місця Абель. — Ти постійно хвалиш усіх, крім мене! Ти ніколи не задоволений тим, що я роблю!

Суміре скептично обернувся до нього:

— Ти не міг би прикрутити свої ревнощі? Напружує.

— Я не ревную! Було б до кого!

Верджіл поспішив заспокоїти свого вихованця:

— Я обов’язково почну тебе хвалити, коли візьмешся за розум. Я чудово знаю, що ти можеш усе, але ти цього не показуєш.

— Та тобі всього мало! Прибери в кімнаті, помий посуд, зроби уроки, не сміти на столі! Чому ти завжди мене ганяєш? Навіть у моїй власній кімнаті!

Мій тато робить те саме. Щоправда, щодо порядку ганяю його саме я, бо це мені потрібна чистота, а не Міріаму, але добре. Цікаво, Абель завжди такий незадоволений?

— Облишмо цю розмову, — незворушно відповів йому Верджіл.

— Ні, Віле! — Абель перейшов на ім’я, а я не знав, що хіміка звуть Віл. — Так і скажи, що всі навколо тобі здаються набагато кращими, ніж той, хто дістався тобі! Бачиш, я куди більш схожий на тата, ніж ти думав, коли забирав мене у дитинстві! Напевно, вже сто разів встиг пошкодувати про своє рішення, хіба не так?

— Що ти говориш? Я ніколи не шкодував…

— Не бреши!

— Та годі вам! — перебив я. — Абель, ти поводиться як дитина, яка потребує уваги! Та сходіть ви вдвох до парку розваг і все! Поговоріть та повеселіться! Всі навколо постійно чи сваряться, чи скандалять, чи того гірше… Мені набридло! Всім до побачення!

Вискочивши з кабінету, я подався на вулицю. Останнім часом я дуже нервово реагую на будь-які з’ясування стосунків.

Після того, як ми з Бренданом перестали спілкуватися, я відчуваю, ніби від мене відірвали важливу частину. Саме відірвали, ніби від ляльки! Я розумію, що просто не можу нічого зробити з розбитим серцем, але… Все так складно.

Я сів на ґанок школи. Зараз всі вже роз’їхалися по домівках, деякі блукають школою, займаючись клубною діяльністю, інші на спортивних тренуваннях. Судячи з кабріолета на стоянці, Брендан ще не поїхав. Як же я сумую…

— День добрий, — завзято гукнув мене Крист’ян, який щойно вийшов зі школи. — Хіба гарні хлопчики зараз не роблять уроки?

— Не знаю, — слабо знизав плечима я. — Складно бути гарним, коли всі довкола погані.

— Так стань і ти поганим, — Крист’ян спустився з сходів, щоб простягнути мені руку. — Чи ти мене боїшся?

— Ще чого! — я прийняв його допомогу і підвівся.

— Тоді поїхали зі мною, — запропонував він. — Покатаю містом. Після цього твоя голова буде вільною для інших думок. Розумієш, кожному потрібне психологічне розвантаження. Для когось це перегляд фільмів, для іншого прослуховування плейлиста по кілька годин поспіль… Мені потрібно просто проїхатися містом.

Ніколи не думав, що прийму пропозицію Крист’яна. Але якщо подумати, що мені втрачати? Скандал із Бренданом вже не загрожує, вірно? А може, я погодився, сподіваючись, що якраз і загрожує?..

— Гаразд, — сказав я. — Тільки якщо ти дотримуватимешся правил дорожнього руху.

— І все-таки ти правильний.

— Є грішок.

Він провів мене до свого байка. Раніше я не помічав, який у нього гарний мотоцикл. Він виглядає не новим, а навіть пошарпаним, наче він і його власник — одне ціле. Незважаючи на це, транспорт на вигляд дуже надійний.

Крист’ян дав мені шолом. Вперше одягаю шолом! Ні, він все ж таки відрізняється від того, що змушував мене носити тато в десять років, коли я вчився кататися на велосипеді. Довелося зняти окуляри.

Крист’ян сів спереду, а я ззаду.

— Притискайся до мене щільніше, — сказав він, але я чую через тон його наглу усмішку. — Люблю, коли омеги притискаються до мене.

— Ось так? — я теж вирішив зіграти за його стратегією, швидко притиснувшись до нього ззаду. — Або ти любиш сильніше?

— Ти дуже зухвалий, — посміявся Крист’ян, а потім ми рушили з місця.

Їзда на мотоциклі відрізняється від велосипеда. Ця швидкість! Цей вітер! Викликає захоплення!

Я притискався до Крист’яна, боячись ненароком впасти, хоча це навряд чи сталося би. Ми каталися Гріммвілем, кожною, мабудь, дорогою. Кілька разів Крист’ян обганяв автомобілі, мені було весело усвідомлювати, що ми їдемо швидше за них.

Потім Крист’ян звернув і наступної миті — ми їхали вниз з крутої гірки. У животі лоскотало, я притулився до Крист’яна з незвички, але це все одно було весело! Чому я раніше ніколи не їздив на мотоциклах? Тому що це тільки для альф?

— В якому районі ти живеш? — спитав Крист’ян, коли ми зупинилися на світлофорі. — Тато, мабуть, дуже переживає за тебе?

— Його ще немає вдома, та й додому не хочеться. Що, хочеш позбутися мене? Розумію.

—Насправді ні, — він раптово завернув у бік центру. — Поїхали в кафе.

— Я не погоджувався!

— То зупини мене! — хмикнув він.

І все ж, щойно я почав вважати його не таким вже й дратівливим, він доводить протилежне. Але в цій поведінці є свій шарм.

Крист’ян зупинився біля придорожнього кафе, я в такому ще не бував. Чекав побачити п’яниць та брудний бар, як показують у фільмах з закладами будови восьмидесятих років, але ні. Тут було кілька скромних на зовнішній вигляд людей за столиками, милі омегі-офіціанти та пенсіонери, які разом вирішували кросворд. В принципі приємне тихе місце.

— Сідай біля вікна, — сказав мені Крист’ян. — Я сам зроблю замовлення.

— Думаєш, я дозволю вирішувати замість мене? — я навіть засміявся. — Хто з нас наївний?

У результаті заказали те, що я сказав.

Готують тут напрочуд смачно, я цього не очікував. Так смачно, що я готовий платити за це фрі нескінченно. Крист’ян розповів мені про те, що ненавидить сидіти вдома, тому катається містом без діла, а це місце йому подобається найбільше.

— Кафе знаходиться при виїзді з Гріммвіля, — сказав він. — Тут мало людей, а з місцевих — майже нікого. Коли тебе ніхто не знає, можна відчути себе іншою людиною.

— Навіщо тобі це? — запитав я.

— Тебе ніколи не дратувало твоє життя? — спитав він із невластивою для нього серйозністю. — Мене так. Так сильно бісить, що все йде плавно і нудно, хоча ти начебто й казкар. Я сказав би тобі, що в мене теж бувають внутрішньоособистісні конфлікти, але ти все одно тільки здивуєшся. Хоча в нас одна й та сама стратегія: вдавати, що все гаразд.

— Я не зовсім вдаю… — сказав я. — Зі мною не трапилося нічого такого.

— Ага, лише розбили серце, — з іронією промовив Крист’ян. — Я бачу тебе наскрізь, не прикидайся. Кожен почувається по-різному в одних і тих же ситуаціях. Твоє переживання таке суб’єктивне, що навряд чи я можу заспокоїти тебе. Навіть якби умів заспокоювати людей в ​​принципі, — а потім знизав плечима, натякаючи на свою некомпетентність у цьому питанні. — Я взагалі не той, кому можна виливати душу. Але тебе потерпіти можу.

— Ні дякую. Відмовлюся від такої честі. Зі мною все добре, просто мене бісить Хель, от і все. Може я ревную, а може злюсь, бо він захотів зробити мене своїм лакеєм.

— О, то ось що він зажадав від тебе, — а потім усміхнувся: — Дивно так… Він намагається приборкати домінанта.

— Домінанта?!

— Тобі б підійшла ця роль, — Крист’ян вирішив мене збентежити. — Ти любиш командувати та вимагати підпорядкування. Як би я хотів побачити, на що ти здатний у пориві пристрасті. Проведеш свою «ніч» зі мною?

Він ніколи не зміниться. Але, мабуть, у цьому весь Крист’ян Гамел. Настав час навчитися не приймати всі його вирази близько до серця. Адже він не серйозно. Напевно. Сподіваюсь, що ні. Тому що зізнаватись у цноті трохи соромно.

— Крист’ян, — сказав я, зітхнувши. — Ти завжди думаєш лише про одне?

— Ні, але так простіше. Скажи, у тебе в Сіетлі були альфи? З ким ти зустрічався?

— Ні з ким.

— Бути не може, — тема йому сподобалася. — Невже нікого, з ким би ти хотів знову провести ніч? Міські нині зовсім слабкі в ліжку, чи що?

— Гамеле, притримай коней, — сказав я. — Можеш катати мене хоч до ночі, але це не означає, що я згоден балакати про особисте.

— Ось як, — хитро посміхнувся він. — Незайманий.

Як швидко розкусив! Але я не дозволю йому увігнати мене глухий кут.

— Так. Зберігаю себе для особливого альфи.

— Що треба зробити, щоб стати ним? — поцікавився Крист’ян. — Квіти? Подарунки? Ні, ти не з тих омег. Тобі подавай всього себе. Цим ти мене заводиш.

— А мене заводять ті альфи, які не намагаються влазити в моє життя таким зухвалим чином, — усміхнувся я йому. — Натяк зрозумілий?

— Чим більше недоступності, тим більше хочеться зірвати твою троянду.

— Не висловлюйся так!

— Позбавити тебе невинності, — виправився Гамел.

— Так краще.

— Дивний омега, — таємниче посміхнувся він. — Ось правда. Дуже дивний.

Вдосталь набалакавшись, ми вирішили поїхати. Сонце вже сідало за обрій, тому він довіз мене додому вже до настання сутінків. Думаю, це початок нашої дружби. Чому дружби? Тому що я більше не хочу жодних стосунків. Достатньо вже розчарувань.

***

На вихідні ми з татом поїхали до лікаря. До цієї теми я підійшов навіть легковажно. Напередодні п’ятниці махнув рукою, коли ми дивилися фільм про чудовисько Франкенштейна, мовляв, я ще не мав «ночі». Тато тоді відволікся від попкорну й подивився на мене:

— Я думав, ти провів першу тічку з Бренданом і давно!

Загалом він вважав так, а вийшло не інакше. Тому потягнув мене до лікарні у вихідні.

Чому всі так турбуються через це? Ось тільки сидіти в черзі з самого ранку мені не вистачало. Міріам, побачивши чергу, вилаявся собі під ніс, а потім потягнув мене за руку напролом. Не знаю, як він вистояв під такою хвилею обурення, але чергу ми обійшли.

Я чекав повного огляду, після якого доведеться червоніти, ніби перебрав на вечірці, але ні. Мене зустрів дуже милий омега зі світлим волоссям, який поставив мені досить інтимні питання.

— …Отже, затримка з течкою майже рік? — здивувався лікар. — Слухай, піди здай кров на другий поверх. Необхідна здача аналізу крові визначення вмісту гормонів і аналізи визначення наявності запальних процесів, якщо вони є.

— Здати кров? — здивувався я. — Навіщо?

— Щоб виключити найгірший варіант, гаразд?

Ну, витратили ми майже годину на всі ці аналізи, може, навіть більше. Міріам стійко бігав зі мною лікарнею, а я не розумів всю суть хвилювання лікарів, поки світловолосий омега не отримав потрібних результатів.

Ми з Міріамом сиділи в його кабінеті. Якщо я добряче втомився, то він був весь збуджений, ніби чекає на важливого посла.

— Ми провели достатньо тестів, щоб зрозуміти… — незграбно промовив омега. — Тут результат на обличчя. Не потрібно навіть додаткового дослідження, просто…

— Не тягніть за хвіст кота! — перебив Міріам. — Справа в гормонах?

— Ваш син не може мати дітей, — випалив омега, а я здивувався такому повороту подій.

— У якому сенсі?.. Мені тільки шістнадцять, ви не можете знати напевно!

— Я можу виписати гормони, — сказав блондин. — Але не факт, що це спрацює.

— Чому він безплідний? — спитав Міріам, для нього це був справжній удар. Все ж таки, я єдина дитина в сім’ї, але тепер марна. — В чому причина? Я не розумію!

— Він таким народився. Розумію, Вам складно прийняти… — почав тягнути лікар, щоб заспокоїти Міріама. — Гадки не маю, чому вам під час народження дитини не повідомили, що ваш син — бета.

Я з подивом глянув на тата, той тільки відкрив рота. Якби він народив мене в лікарні, та хай навіть у найжахливішій та малооплачуваній, йому б одразу повідомили таку звістку!

Бети — таке рідкісне явище, що дехто вважає це просто слухом. Але якби я знав із самого початку!

Коли ми вийшли з лікарні та сіли в машину, ми довго мовчали.

Я не сердився і не засмучувався. В деякій мірі я був готовий усиновити дитину в майбутньому, а не народжувати, тому в мої плани доля втрутилася лише тим, що зовсім відрізала варіанти. Тільки все ж таки якась частина мене зберігала надію на щасливу сім’ю… Я вже я став надто сентиментальним.

— Пробач мені, — сказав Міріам, стискаючи кермо. — Я мав зрозуміти раніше! Мав!

— Не страшно, — спокійно сказав я.

— Ти не розумієш! — чомусь крикнув він, навіть вдарив кермо. — Це твій батько! Це все через нього! Якби я зрозумів одразу, що він наробив!

— Ти про що?..

Те, що ми заговорили про батька, вже чимало.

Міріам повернув автомобіль з дороги убік, щоб зупинитися ненадовго, а потім прикрив очі рукою. Спочатку мені здалося, що він збирається з думками, але вже потім зрозумів — Міріам намагається не заплакати. Тільки не мій тато! Я не хочу, щоб він страждав через мене!

— Ні, тату… — я потягся до нього. — Ти над «Хатіко» не плакав, чого ж зараз?..

— Твій батько не хотів тебе, — видав Міріам.

Я відчув, що не можу поворухнутися через новину.

— Він умовляв мене позбутися тебе. Я не дозволив. Я… Ти потрібний мені! Я тебе люблю, от і все. Але він… — тато тяжко зітхнув, прибравши руки з лиця. — Ти ж зрозумів, що твій батько володів магією, правда? Він сказав, що… Що зробить із тебе іншого… Що він подбає про тебе, розумієш? Якби я зрозумів, що його слова — бридка брехня! Мелорі, це я винен у всьому! Він позбавив тебе шансу завести дитину, а я цього не знав стільки років…

Мені знадобився час, щоб усвідомити все, що я дізнався за весь день. Тупо дивлячись перед собою, я не знав, що й казати. Я звик жити без батька, він був для мене героєм, який загинув у пожежі, але потім я дізнався, що він зовсім не герой. Він завдав татові такої муки… Але все ж таки я хотів почути про нього інше. Напевно, це дитяча наївність.

— Знаєш, — сказав я, подивившись на Міріама. — Неважливо. Ми чудово справлялися самі всі ці роки, правда? Нічого не зміниться.

— Але це через мене…

— Це не через тебе, припини. Ти найкращий татко у світі. Серйозно! — я засміявся, сподіваючись підняти йому настрій. — Пам’ятаєш, коли у всіх у класі з’явилися кросівки, що світяться? Усі стрибали та раділи, коли вони блимали. Я прийшов зі школи та розплакався, адже в мене такого не було. Ти того ж дня почав бігати містом, однак товар скрізь розкупили. У результаті ти повернувся надвечір. Гадки не маю, де ти дістав ці чортові кросівки! Вони були набагато кращими, ніж у інших!

Міріам усміхнувся:

— За межами Сієтла. Остання пара.

— Про це я й говорю. Мені здається, що в усьому світі немає нікого, кому я можу довіряти так само, як і тобі.

— Дякую, Мелорі… — чомусь слабко обізвався тато, заводячи мотор. — Ти маєш рацію. Так, ти бета, але це нічого не змінює. Я люблю тебе так сильно, що готовий убити всіх омег у світі.

— А ось цього я не прошу, — хмикнув я.

Примітки:

У цьому світі бети є, але їх дуже мало, їх найчастіше називають безплідними омегами. Я трохи пошмагала канони омегаверса, але все це так чи інакше роблять.