Розділ 23

Як тільки ми прибули в Коноху, мене зразу ж відтягнули в лікарню, де лікарі призначили мені два тижні постільного режиму. Пощастило, що Шисуі зараз здавав іспит на чуніна в Селищі, схованому в Хмарах. Кого-кого, а його хвилювати я не хотіла. Про це дізналась тітка Мікото, і забрала мене до себе. Вона сказала, що не залишить мене саму вдома, поки я видужую, бо у нас є дурна сімейна звичка порушувати приписи лікарів. Я не сперечалась; головне, щоб Саске з Наруто не наступили на мене поки грають в квача (а то вже один раз таке було).

Але, звісно, все було не так легко як хотілось. На жаль, я була підлітком, а не кішкою, і не могла спати 20 годин на добу. Тому майже весь час тинялась по задньому двору (звісно обережно, і під знеболювальними), поки Фугаку-сама не вирішив, що я занадто нудьгую.

– Сецуко, ти вже достатньо доросла, тому, я думаю, тобі пора відвідати кланові збори.

Ось так я потрапила на зібрання. Фугаку-сама не питав, а просто констатував факт. Була б моя воля, я б зараз спала, а замість цього змушена сидіти серед дорослих Учіха, щиро сподіваючись, що від мене не вимагатимуть активної участі.

– Сьогодні, на порядку денному, у нас важлива проблема, – сказав глава. – Останнім часом зникло багато членів нашого клану. За останні три місяці, із майже сотні шинобі нашого клану, які в рамках місій покидали територію країни Вогню, повернулись лише трохи більше половини.

Це… було шокуюче. Я помічала, що деякі знайомі мені Учіхи були відсутні. Але щоб прямо зникли безвісті…

– Два з половиною тижні тому повернувся один з членів групи, в якій був один із зниклих шинобі Учіха. Тиждень тому він прийшов до тями і розповів про напад. Група людей в чорному, в білих масках, без розпізнавальних знаків напали на них по дорозі в Коноху, Учіху швидко роззброїли та запечатали в сувій, другого члена групи – вбили, його самого теж намагались вбити, але йому вдалось втекти. Ми не були впевнені, чи це був лише одиничний випадок, чи членів нашого клану дійсно викрадали. Але п’ять днів назад на Сецуко також напали. Чорні костюми, білі маски, ніяких розпізнавальних знаків. Сецуко, будь-які коментарі?

Я розгубилась, коли Фугаку до мене звернувся, але стиснула кулак і піднялась.

– Це так. На нашу команду напали, коли ми повертались в Коноху. Їх було шестеро. Нас зразу розділили. Нападники були не надто сильні. Абураме Ріку та Ватанабе Нао протримались достатньо довго, щоб сенсей допоміг їм. Сенсей Танака впорався з чотирма, я – з двома. Я не можу точно сказати, намагались вони мене схопити, чи ні. Особисто мені здавалось, що вони хочуть мене вбити. В бою вони використовували танто. Один з нападників володів стихією вітру. Коли мені вдалось їх розділити перемогти їх не було проблемою.

Коли я закінчила доповідати, то знову сіла на подушку. Навколо мене піднявся шепіт, всі почали обговорювати нову інформацію.

– Значить, вони не були сильними?

– Ні, пане. Вони були проблематичні для мене, але не для сенсея.

– Це багато пояснює. З того, що ти сказала, а також з інформації про зниклих, я можу припустити, що викрадачі, переважно полють на чунінів. Серед зниклих майже всі були чунінами, і лише декілька – джоніни. Я підозрюю, що в тих, хто це робить, просто недостатньо сильних шинобі для полювання на повноцінну команду джонінів. Я поговорю з Хокаґе стосовно цієї версії. Що ж а тепер…

[Увага! Прогрес в сюжетному завданні

Ціль: Ви зустріли таємничих нападників, і Вас цікавлять їх цілі. Дізнайтесь цілі нападників, а також, хто їх відправив.

Прогрес: Ви і ваша команда були не єдиними жертвами таємничих нападників, багато хто постраждав від їх рук. Однак, вони недостатньо сильні, щоб створити серйозні проблеми сильному шинобі.

Підказка: Ви можете дізнатись більше про нападників, якщо зможете їх допитати. Дехто з них все ще знаходиться в розвідувальному відділі.

Можлива нагорода: 10 000 000 000 XP, 10 000 000 Кристалів, нова гілка сюжетних завдань.

Штраф за провал: відкриття нової гілки завдань із рівнем складності «Виживання», інші гілки завдань можуть бути заблоковані, можливі смерті знайомих Вам персонажів]

Поки Фугаку обговорював більш буденні та нудні теми, я розмірковувала над завданням. Це, що мені тепер треба в шпигуна грати? Я сумніваюсь, що варіант просто підійти і попросити поговорити з в’язнями спрацює.

Я відкрила системну мапу. Надзвичайно корисна річ, особливо з моїм поганим вмінням орієнтуватись на місцевості. Я встигла розвідати майже всю територію Конохи. Чому «майже»? Бо хоча я і пройшлася по всьому селищу, навіть паперову мапу купила, були місця куди звичайних людей не пускали, через що я не могла відкрити мапу деяких будівель (коли я заходила в середину будівлі, міні-мапа переключалась на карту будівлі, це допомагало мені не блукати по академії, лікарні або по резиденції Хокаге, якщо нас туди викликали). Того ж розвідувального відділку у мене схеми не було. Туди пускали лише по перепустках. То, як же мені туди пробратись?

∞

І ось тепер я звисала зі стелі вниз головою в одному з коридорів розвідувального відділку. Ховаючись від патрульних, що інколи проходили знизу.

Зразу після зібрання я зачинилась у виділеній мені кімнаті та витратила купу кристалів на будь-які речі в магазині, які могли б мені знадобитись. Наприклад, зараз, я використовувала амулет, який робив мене повністю непомітною для сенсорів, і амулет, який робив мене невидимою. Речі дуже корисні, але також дуже дорогі. До того ж, я помітила, що ціни в магазині ростуть разом із моїм рівнем. Тож сума, яку я витратила на всі ці амулети, майже змусила мене заплакати.

Я обережно поповзла далі. Те, що мене не можна було побачити чи відчути, не означало, що до мене не можна було доторкнутись або почути.

Проникнути в середину розвідувального відділу, на мою радість і розчарування, було жахливо просто. Я маю на увазі, мені просто було достатньо почекати поки хтось зайде в середину і заскочити за ним. З іншого боку, в мене є читерні амулети з системного магазину, а місцеві такої розкоші не мали, то може для них і так нормально?

В будь-якому випадку, я вже годину повзала по відділку, шукаючи місце де вони тримали моїх таємничих нападників. Він був досить великий. В тих двох поверхах, що були над землею не було нічого цікавого, лише кабінети забиті папером, а от декілька поверхів, безліч коридорів і величезна кількість дверей, які знаходились під землею були набагато цікавіші. Майже всі кімнати були зачинені, тож мені довелось використовувати ще більше різних читерних амулетів: для підслуховування, для відкриття дверей (не ламаючи замок), для створення ілюзій, для того, щоб дивитись крізь двері та стіни (цей був особливо дорогий і діяв лише хвилину). Багато з них були одноразові, або тимчасові, тож я витратила величезну купу грошей на весь цей квест. Він взагалі не справджував своєї ціни.

– До біса! – почула я чийсь розлючений голос. – От і як нам допитувати цих в чорному?

– Заспокойся, твої крики не допоможуть.

– Не можу я! Це вже четвертий! Через цю дурну печатку вони вмирають щоразу, як тільки ми намагаємось їх допросити! – це були не перші крики, які я чула в цьому відділку, але це перші, які мене дійсно зацікавили.

Двері в одну з кімнат було не до кінця зачинено, тому я чула голоси звідти, але не бачила тих хто говорив. Шкода, що я не могла відкрити двері ширше не привертаючи до себе увагу, так мені було видно лише краєчок залізного стільця і прив’язану до нього фігуру в чорному.

– От і що нам робити?! Залишилось лише двоє! Якщо ми не зможемо підібрати ключ до печатки нам їх не розговорити.

– Ну, на цей раз ключ не спрацював, що поробиш.

– Невже тобі ні трохи не хочеться дізнатись від цих покидьків, куди вони забирають наших шинобі?

– Наших? Це Учіхи, вони не наші, вони монстри.

– Монстри? Тобі поліція щось погане зробила, що ти їх так не любиш?

– А хто вони? Їх очі ніщо інше, як прокляття. Ким вони ще можуть бути крім монстрів?

– Тебе їх очі лякають? А Х’юґа тоді хто? Ти їх очі бачив? Бліді, без зіниць, а коли б’якуґан активують, ще й судини вилазять по всьому обличчю. От хто монстри.

– Тц. Х’юґа не накладають ґенджутсу і не можуть контролювати тебе своїми очами.

– Я знаю принаймні ще один клан, крім Учіха, який може контролювати чужий розум. І, не так давно, член цього клану, приходив сюди допитувати нашого гаврика, поки його печатка йому мізки не спекла.

– А якого біса ти їх так виправдовуєш?!

– Я не виправдовую, я просто чекаю від тебе адекватної аргументації. В нашому відділі ти або ставишся до всіх однаково безпристрасно, або адекватно аргументуєш свою позицію. В будь-якому випадку, я скажу начальству, тебе замінять на когось іншого.

– Безпристрасно? Ти сам тільки що кричав на весь відділ!

– Я злюсь через наші невдачі, а ніяк не через когось ще. Те, що тобі не подобається клан з якого походить більша частина жертв, хоча і не всі, зауваж, може в плинути на твої судження і сам процес допиту, так що краще буде тебе замінити.

– Тц. До біса тебе, Року.

– Гей, не називай імен, довбню. Ми секретний відділ, чи ти забув?

– Пішли вже. Треба сказати хлопцям щоб винесли труп і переробили ключ від печатки.

Двері нарешті відчинились повністю і з кімнати вийшли два чоловіки в сірих костюмах із закритими обличчями. Дочекавшись поки вони трохи відійдуть я заповзла по стелі всередину і обережно зістрибнула вниз.

На стільці, схиливши голову на бік, сидів незнайомий мені чоловік, здається я його бачила коли він бився з сенсеєм, але це вже не мало значення. Я здригнулась. Бачити труп було неприємно. Пусті очі, відкритий рот, гидко. Я дістала з рюкзака рукавиці та одягла їх. Те, що мені треба було зробити – це фу… просто фу.

Я зригнулась ще раз. І ще раз. Після п’ятого разу я нарешті взяла себе в руки. Підійшла до трупа, обережно взяла його за підборіддя і потягнула вниз. Мені потрібно було побачити його язик. Другою рукою я залізла йому в рота, схопила язик за кінчик і потягла назовні. На жаль, це був звичайний язик. Без печатей, написів чи малюнків. Хоча я шукала саме печать. Від розчарування і огиди я трохи різко засунула язик назад і з клацанням закрила йому щелепу, через що, труп трохи нахилився. Але я вирішила не виправляти нічого. Не варто було залишати більше слідів ніж я вже зробила. Системо, не могла б ти зняти з мене ці рукавиці, і знищити їх?

Коли перчатки зникли я вийшла в коридор, застрибнула на стелю і поповзла далі. Якщо свіжий труп мені нічого не дав, треба пошукати щось інше.

∞

Пройшло ще близько години мого повзання по стелі, коли я нарешті знайшла морг. Прийшлось почекати декілька хвилин поки патологоанатом вийшов.

Я встановила амулет ілюзій, щоб приховати себе, на випадок, якщо хтось зайде поки я риюсь тут, оглянула стіл з документами Шарінґаном, щоб пам’ятати де, що лежало, і нарешті почала переглядати документи. Більшість, з того що лежало на столі, мене не цікавило, але дещо я все таки знайшла. Тут була одна папка, під назвою «ЗШЧКБМ №157». В ній знаходились звіти з розтинів невідомих шинобі, тих самих, що напали на мою команду. Було два майже однакові звіти, і один, який більше нагадував звіт з прибирання, ніж з розтину. Кожен невідомий позначався, як «ЗШЧКБМ» із додаванням номеру, і в тих двох звітах зміст був майже однаковий: «…в результаті дії невідомої печатки нервова система включно з мозком об’єкта ЗШЧКБМ №1 була спалена, канали чакри, серце і легені розірвані… дізнатись особу, чи його походження через огляд не є можливим, на обличчі залишились сліди хірургічних змін, будь-які кланові ознаки відсутні… спроби виявити клан через хімічні аналізи результату не дали, печатка, також, знищила будь-які сліди…», з поправкою на хімічні/медичні терміни, в яких я не нічого не розумію. Також судячи із записів після смерті першого «ЗШЧКБМ» вони спробували взяти аналізи перед допитом, але печатка спрацювала прямо в процесі набрання крові, через що частину кімнати «ЗШЧКБМ №2», а також тих нещасних, що були в кімнаті разом з ним, одного хто брав аналізи та його охоронців, рознесло на фарш, який потім зі стін зішкрібали, тому більше вирішили так не ризикувати.

На всякий випадок, я за допомогою системи, звісно за певну плату (жаба всередині мене вже давно повісилась від таких витрат), зробила собі копії цих звітів, а потім розклавши все, як було, забрала використаний амулет, застрибнула на стелю і поповзла далі.

∞

До біса. Щоб я ще раз, колись, проникла в якесь таємне місце без карти з точним позначенням всіх ключових місць, та ні за що!

Я повзала по стелі годинами. Але, врешті решт, я знайшла те, що шукала. Ще живі, але сплячі, нападники в чорному були за решіткою, і під охороною принаймні трьох шинобі, один з яких постійно слідкував за в’язнями.

Я дістала з рюкзака ще декілька амулетів ілюзій і амулетів сну. Мовчки проклинаючи всі ці заплутані коридори, закриті кабінети, відповідальних охоронців на яких я витратила стільки грошей, і витрачала знову і знову, бо амулети постійно закінчувались, розмістила амулети в потрібних мені місцях. Амулети ілюзій – біля вхідних дверей та біля решітки камери, а амулети сну активувала біля охоронців, і зразу ж наліпила їх їм на спини. Було важко швидко і тихо погрузити їх в сон, довелось використати ще один амулети ілюзій, щоб приховати їх падіння, моє кряхтіння, поки я їх ловила, і лежачі тіла від інших охоронців, але я впоралась.

Наступне, що я зробила, це проникла в камеру. Відкрила її ключем, який зняла з охоронця, і підійшла до в’язнів, на всякий випадок ще й приспала кожного з них амулетом. На щастя одним з в’язнів була жінка, тож до неї і пішла. Я витратила бісову тучу часу на те, щоб обережно її роздягнути, оглянути, одягнути, і покласти, як було (і звісно ж все в рукавичках, бо кому потрібно залишати більше слідів ніж я вже залишила). Але це того коштувало. Жінка не мала жодних міток або печаток, принаймні на шкірі. А от на язику я все таки знайшла те, що шукала. Дуже знайома печатка. Ці чорні лінії завжди асоціювались у мене тільки з Данзо. Але все ж таки вона відрізнялась від тієї що я пам’ятаю. І по виду, і по дії. Та печатка просто паралізувала, а ця буквально перетворює шинобі із середини на фарш. І ліній на ній було більше. Але не суть. Принаймні одна підказка в мене є, а значить вже можна щось робити.

[Виконано сюжетне завдання

Ціль: Ви зустріли таємничих нападників, і Вас цікавлять їх цілі. Дізнайтесь цілі нападників, а також, хто їх відправив.

Отримана нагорода: 10 000 000 000 XP, 10 000 000 Кристалів, нова гілка сюжетних завдань.]

 [Прийнято сюжетне завдання

Опис: Ви знайшли докази Ваших підозр щодо організатора нападів. Зупиніть його.

Ціль: Покиньте Селище, сховане в Листях

Ціль: Знайдіть базу Данзо

Ціль: Позбудьтесь Данзо

Можлива нагорода: 1 000 000 000 000 XP, 1 000 000 000 Кристалів, нова гілка сюжетних завдань.

Штраф за провал: відкриття нової гілки завдань із рівнем складності «Помри або здохни», інші гілки завдань можуть бути заблоковані, можливі смерті знайомих Вам персонажів, можливе Ваше каліцтво, можлива Ваша смерть]

Га, ну хіба не чудово? Тільки цього мені і не вистачало. Принаймні я тепер знаю, що це точно Данзо. Хоча я тільки приблизно можу собі уявити його цілі, але нехай.

[«Богиня Аматерасу каже «Ой». Здається, вона не хотіла давати Вам таку очевидну підказку»]

Ха. Ну тепер вже пізно.

Я, якомога швидше, зібрала всі свої амулети, замкнула камеру, викинула ключі кудись в бік охоронця з якого я їх зняла, і побігла до виходу. Головне не наткнутись ні на кого, а те що мене можуть почути… ну головне щоб не спіймали. Я не залишусь в цьому підземному лабіринті ні на хвилину довше ніж потрібно.

∞

Наступний тиждень я провела тиняючись по селищу і розмірковуючи, що мені робити далі. Щодня сиділа на тренувальному полігоні, поки мої співкомандники тренуються, ходила по магазинам, наглядала за малечею і пила чай літрами. Ну а чим ще на лікарняному займатись?

А в кінці тижня повернувся Шисуі. Іспит відмінили, бо хтось спробував викрасти Джинчурікі восьмихвостого.

Я зустріла брата прямо на порозі, але замість того щоб обійняти мене, як робив завжди після повернення з місії, він сказав, що нам треба поговорити, і зайшов в дім.

Я пішла за ним.

Він заварив нам чай і ми сіли за стіл навпроти один одного. Мені вже не сподобалось те, що відбувається. Хто взагалі так починає розмову? Я повернула чашку в руках. Один раз. Другий.

– Сецуко, я… я не з цього часу… я з майбутнього.

Третій. Я мовчки сиділа, чекаючи що він скаже щось ще, але він мовчав. Четвертий. Тоді я просто кивнула, нічого не пояснюючи, просто погоджуючись. Мені не подобалась тема розмови. Взагалі будь-яка тема після фрази «нам треба поговорити» мені б не сподобалась. П’ятий. Шостий.

– І я…– сьомий. – Раніше у мене також була сестра.

Я відпустила чашку і сховала руки під стіл, щоб Шисуі не бачив їх тремтіння.

Це, останнім часом, якось вилетіло з голови, але, якщо він з майбутнього, немає жодного шансу, що він не помітив, що я не Сецуко.

– І вона теж була Сецуко… Але… Кхм, але ти ж не вона? Ти інша… не Сецуко…

Я все ще продовжувала мовчати. У мене не було, відповіді для нього, в голові крутилось багато пояснювальних, співчуваючих, підтримуючих і перепрошуючих фраз, але жодна з них не здавалась мені доречною. А Шисуі, хоч і намагався триматись спокійно, але виходило в нього жахливо. Його руки тремтіли, його очі дивились куди завгодно крім мене, а між словами він робив рвані вдихи і видихи, ніби ще трохи і заплаче.

– Ти ж… Ти…

– Я не твоя Сецуко, – перебила я його.

В мене не вистачало сил дивитись, як він вичавлює з себе слова. Я опустила погляд на чашку з чаєм, і швидко заговорила поки в мене ще вистачало духу.

– Я народилась тут, як Сецуко, але я, безумовно, не та Сецуко, яку ти знав в іншому часі. Мені шкода, але твоєї сестри тут немає.

А потім різко піднялась розвернулась і вибігла з хати. Мені треба було заспокоїтись. Я не думала, що казати правду Шисуі буде настільки боляче. І я намагалась не думати про Манґекьо Шарінґан, який помітила в очах Шисуі коли вибігала з дому.