Глава 21

Глава 21

Я частина лікування?
Чи я частина хвороби?
“Clocks” | Coldplay

Щойно вона вийшла з літака, вітер жбурнув їй в обличчя краплі дощу. Жінка закуталася в пальто і почала спускатися, дивлячись собі під ноги. Підбори раз по раз загрожували провалитися між сходинками. Її примружені очі ще звіддаля помітили темну фігуру внизу. 

Поли чорного плаща Волтера металися на вітрі, роблячи його схожим на набундюченого крука. Тендітний на вигляд, наче перший пролісок, блідий і витончений, він нервово крутив громіздкий перстень на лівому мізинці.

– Доріан, – він прилизав розтріпане волосся і поцілував її. Від нього смерділо бріоліном. – Я такий радий тебе бачити. 

Вона посміхнулась і нехотячи вклала свою руку в його. Вітер дмухав крізь завитки її зачіски, ще трохи – і з них вилетять мильні бульбашки. 

Ох, взяти б одну і полетіти геть. 

– У мене безліч планів на сьогодні. Я забронював столик у “Фелічіо”, але перед тим пообіцяв Ф’юрі, що приведу тебе до нього. Він має щось із тобою обговорити. 

Каблук провалився у підступну виїмку на асфальті. Доріс пережила секундну зупинку серця. 

– Акуратніше, – Волтер підтримував її, доки Террі крутила підвернутою ногою. 

От і все. Ф’юрі про все рознюхав і її виставлять за двері. А вона тільки раз побачилася з Джеком (Джеймсом, його ім’я Джеймс) перед від’їздом. Її думки в той день були геть деінде, вона ніби й не помічала його. За що тепер трішки карталась.

Найбільшою спокусою було поговорити з ним про щоденник. Доки він читав потріпані детективи чи сверлив її поглядом під час рапорту, Доріс уявляла, як затягує його у віддалений куточок і відкриває всю правду, ніби здирає пекучий пластир із незагоєної рани. Та вона враз обсмикувала себе

Шеррі думала так само, а тепер бідолаха слинить рукава власного кардигана під скрегіт тих коліщаток в головешці, що залишилися. 

Тож в якійсь мірі вона раділа поверненню. Навіть дощ і вітер, які пробирали сирістю до кісток, змушували забути про яскраве сонце Нові Граду. Вона хотіла відпочити. Їй потрібен час, щоб переварити усе прочитане і почуте, а не то, боялась вона, при першій же зустрічі з Ним вона розбовкає все, як на праведному суді.

←◁↭▷→

Окрім Волтера, як істинного вірного чоловіка, їй зраділа лише Дарлін; інші просто не помітили її повернення. 

Жінка, зачіска якої раптово посвітлішала на декілька тонів, накинулася з обіймами, а тоді кавою і цукерками. До обіду вони тільки і байдикували, чергуючи ковтки з розмовою. Дарлін безупинно переповідала історію загубленої пов’язки Ф’юрі і скаржилася на нудьгу без коліжанки. Від сміху Доріс навіть забула про Ніну, з якою стосунки почали сквозити холодом і відчуттям недосказаності. Потім їй довелось викручуватися, розповідаючи про місію і “мальовничу Чехію”. Під кінець своєї вигаданої історії напій Доріс став гірким, мов таблетка но-шпи.

Вони трохи попрацювали у рідному кабінеті, а тоді її, безтурботну і розслаблену, викликали до Ф’юрі.  

Коли б не зникла його пов’язка, директор знайшов іншу. Не таку строгу (зі шкіри та на еластичному чорному ремінці), як попередня, та все ж він і далі скидався на кубинського пірата. Доріс не розуміла, чому ніхто не вхопиться за можливість її розмалювати. Всі хапалися за можливість опісля не залишитися безробітнім. 

– Сідайте, – Ф’юрі вказав їй на шкіряне крісло і сам опустився у подібне. Форма натягнулась на його дедалі більш видному животі. 

– Доріс, я перейду одразу до справи, але перед тим хотів би поцікавитися, як проходить місія. Відпочили? 

“Він знущається чи як”

– Залежить, що ви маєте на увазі під “відпочили”. Нахапалася укусів від комарів – так. Ледь не втопила свій кейс – так. Але загалом, я була на курорті. 

– Ну, у мене трішки інші дані, – він усміхнувся, показуючи, що зрозумів її сарказм, і відкинувся на спинку. – Генсекретар запевнив мене, що ви справляєтесь на “відмінно”. Він задоволений вами. 

Доріс закусила внутрішню сторону щоки. Пірс знаходив вхід у найменшу дірочку, він як пліснява – просочувався куди хотів та пускав там коріння. 

– Приємно це чути. 

– Еге ж, – гендиректор витягнув з-під столу папірець і посунув його до Террі. – Тому, саме за його порадою, я пропоную вам продовжити свою кар’єру у Вашингтоні вже під званням агента. Якщо ви погодитесь, я повідомлю генсекретаря про ваше рішення і скасую повернення до Чехії. 

Папірцем виявився договірний контракт на службу у Щ.И.Т.і. Такий вона вже підписувала, три роки тому, його чорно-біла копія досі зберігається у Волтера в кабінеті. На перший погляд, вони нічим не відрізнялися – лише емблему Щ.И.Т.а усучаснили. На одному з верхніх абзаців був напис, який снився їй ледь не щомісяця. 

“Договір про прийняття (ПІБ) на службу до Стратегічного Внутрішнього Підрозділу Інтервенції, Забезпечення правопорядку та Логістики (Щ.И.Т.) на посаду агента-оперативника”

Доріс торкнулася пальцем ламінованого аркуша, з трепетом погладила слизьку поверхню і вибитого на ній мінімалістичного орла. 

Вона так довго про це мріяла. Щоразу, як їй доводилося друкувати копії таких договорів, її єство горіло бажанням викрасти один і підробити, зліпити власноруч своє звання. Вона вміла підробляти підписи і почерки, навчилася ще в університеті. А тепер перед нею лежить такий самий і їй не потрібна якась жалюгідна ксерокопія, з якої фарба злізе вже через рік. 

– Генсекретар Пірс вважає, що ви готові. 

Її серце підстрибнуло вверх і не опустилось. Дайте ручку, олівець, будь-що, вона хоч кров’ю підпише його. Її ім’я поміститься в рядочку. Доріс в екстазі бачила, як виводить знайомі літери на глянцевій поверхні, ручка втискається в неї і ледь продавлює. 

І для чого було оте все? Соковія, несправжнє ім’я, яке кололо їй вуха щоразу, як злітало з чужих губ, Зимовий Солдат. Террі хотіла сміятися і плакати від усвідомлення, що вона більше не повернеться туди. 

– Можна ручку? – нетерпляче запитала вона, тручи суглоби пальців. Коли Ф’юрі простягнув їй чорнильне перо, вона майже вирвала його з руки. Відкрутила ковпачок, опустила вниз… І зупинила перо за міліметр від договору. 

Перед уявою з’явився Барнс. Він простягає їй той нещасний носовичок, його кровоточиве око так дивно вивчає її обличчя, ніби телепатією говорить до неї, а вона, виявляється, зовсім глуха. Вона не попрощалася з ним перед відльотом – вона тільки похапцем обійняла Хоукінса, а він навіть чмокнув її в щоку. Із Солдатом вони розминулись у дверях, він, спітнілий і втомлений, приїхав з триденного завдання в Берліні. Вона кивнула йому так, ніби їй засвербіло підборіддя, і прошмигнула повз. Він почав щось говорити, витираючи засохлу кров з чола, та так і замовк. 

І Ніна теж там. 

Уяви що буде якщо ти привезеш його сюди

Її увіковічнять. 

Вона повільно відклала ручку вбік, доки всередині все кришилось і ламалось із оглушливим гуркотом. 

– Я… Я відмовлюсь. 

Ф’юрі не очікував такого. Він здивовано розплющив око, його пов’язка сповзла наверх, відкривши кінчик шраму. 

– Ви впевнені, Доріс? 

“Такнітакнітакнітакні”

(- І все ж. Я наполягаю.)

– Так. Я маю завершити свою місію. 

– Що ж, – він потягнув договір до себе, і якусь мить Доріс була готова закричати, що змінила рішення, видерти його і забрати собі. Але вона так і сиділа, мов закам’яніла Венера, проводжаючи свою мрію в ящик. Навіть коли договір опинився в шухляді, її не відпустило. 

– Якщо ви раптом таки захочете повернутися до цього, я буду радий зустріти вас тут. 

– Дякую. 

Вона не пам’ятала, як покинула незатишний кабінет директора. Не пам’ятала, як спустилася ліфтом, як не відповіла на вітання Капітана Америки, який провів її дещо здивованим поглядом. 

Вона повернулась до канцелярії, натягнувши гумову усмішку, аж відчула, як помада потріскалась на губах. Працювала до пізнього вечора, заповнювала документи, деколи переганяючи принтер. Розсіяно відповідала Дарлін. Коли Волтер зайшов за нею, то ошелешено глянув на списані стоси по обидва боки її стола. 

– Та ти машина, а не людина, Дорі, – він розсміявся. 

Террі потерла “письмовий” мозоль на середньому пальці. Пучки забарвились у червоне.

←◁↭▷→

“ТИ ПРОСТО МАШИНА”, – повідомляв напис червоним балончиком на металевих дверцятах шафки. Навколо нього було ще декілька, старіших і витертих місцями. Такий собі літопис і його біографія на шматку сталі. 

Барнс сховав те, з чим прийшов сюди, запхавши його між сторінками подарованої Хоукінсом Біблії у м’якому виданні. Він не відкривав її ні разу, просто не бачив сенсу, а тепер згадав про її помічну товщину і зліплені фабричним клеєм сторінки. 

Він вийшов, шурхаючи і скриплячи шкіряною формою. Майстерна замальовка їх бази, виконана ручкою на пом’ятій серветці, підписана жіночою рукою внизу, залишилася в шафці.

Квінджет, напханий іншими агентами, чекав на нього, тріпаючи лопастями. Він сів на своє звичне місце – в кутку біля невеличкого вікна – і притулився до скла. Брудні сліди на ньому спотворювали ранкове сонце і персикові хмари. 

Його висадили за квартал від цілі, посеред сухого поля. Барнс одягнув маску, від чого нижня частина обличчя одразу запотіла, і попрямував до широкої виполотої дороги, яка тягнулася далі через ліс. Конюшина, цикорій і молочай просто кінських розмірів били його по чоботах. Він ішов, розганяючи цвіркунів і обезголовлюючи квіти кульбабок. Ті вибухали пухнастими салютами і чіплятися парашутиками за штани.

Після двадцятихвилинної прогулянки в тіні сосен попереду виріс особняк. Посол, який мешкав у ньому, мав повністю охолонути до приходу домробітниці по обіді. 

Будинок і ще непогану ділянку навколо нього оперізувала кована огорожа, розрахована більше на викликання заздрощів, ніж елементарну охорону. Джеймс зупинився у затінку, витягнув невеличкі шокери дистанційного керування. Завбільшки з дайм, вони були потужніші, ніж стандартні шокери, якими користуються правоохоронці. Сам він не плекав до електрики великої любові. Від неї його біоніка скаженіла. 

Зарядив ними спеціальний пістолет. Націлився на червоні очі камер спостереження. Натиснув на курок. Пролунало тихе тріскотіння, повітря навколо нього завмерло. Дайми-шокери полетіли і вчепилися в тулуби відеокамер, вимкнувши їх непомітно для власника. Прохід забезпечений.

Джеймс спокійно хакнув панель доступу, відхилив браму і зайшов. Дика природа, відрізана металевими завитками, закінчилася так стрімко, як може закінчитись лише під впливом людей. Навколо, куди не падав погляд, тягнулися мощені бруківкою доріжки, роздуті від цвіту клумби і пишні палісадники. Йому забило подих, він надсадно засипів крізь маску, втягуючи присмачене нагрітою пластмасою повітря. 

Він стільки разів продирався крізь такі випещені подвір’я, що вже дав собі обіцянку: якщо у нього буде власний дім, він чорта бісового щось буде робити з його оточенням. Запустить траву, яка буде хльостати по колінах, власноруч засіє бур’ян і подорожник, заховається серед кущів дерену та шипшини. Щоб його ніхто ніколи не знайшов. 

За даними Гідри, посол саме перебував у відпустці у своєму затишному куточку, цебто у цій обширній віллі, яка більше скидалася на античний храм, ніж місце для відпочинку. Зимовий витер краплі поту з чола. Душно. 

Він обійшов маєток, доки не обрав вікно на першому поверсі, достатньо велике для його габаритів. З гіркою прихованою усмішкою піддів легковажно припідняту стулку. Невагома сітчаста фіранка попестила його по голові. 

У будинку панувала освіжаюча прохолода. На кухні (він проліз саме туди) працювали кондиціонери, їх довгі білі туші китами-білугами висіли в нього над головою. Джеймс беззвучно витягнув Глок 17, зняв із запобіжника, поправив глушник. 

Кис кис кис де ти мишко

Блукаючи попередньо завченими кімнатами, він прислухався до найменшого звуку. Вловив музику на другому поверсі. Хтось слухав Макарену, викрутивши гучність на повну. Чоловік піднявся крученими сходами, завмираючи щоразу, коли дерево скрипіло під ногами. Він весь обливався потом.

Посол, цей безіменний для нього чоловік, займався йогою у своєму кабінеті. Його набита куца тушка стояла в позі журавля, загрозливо хитаючись із боку в бік. Макарена волала з програвача, замаскованого під антикварний патефон. Посол підспівував, балансуючи на одній нозі, і не помічав, що за ним стежать крізь прочинені двері. 

Кожен раз, коли він вивчав жертву через приціл зброї, час вповільнювався. Він міг бачити тремтіння губ, рясні сльози, помічав рвучке дихання та сіпання повік, що, як зламані жалюзі, воліли опуститися і не бачити чорне дуло перед собою. Не відчувати, як воно втягує в себе життя. 

Джеймс вийшов з-за рогу, тримаючи Зіг Зауер у витягнутій руці. Мушка зупинилася між вилупленими від усвідомлення баньками посла. Від несподіванки той втратив рівновагу і ледь не гепнувся на зад, обтягнутий картатою тканиною. 

– У крісло. Негайно. 

Посол почав ворушити губами, розхлябано белькотіти якісь мантри, ніби намагався прогнати джина, що вирвався з пляшки. Чи, може, він підспівував патефону? 

Зимовий переклав пістолет у живу руку, борючись із бажанням викинути геть холодну рукоятку. З розмаху опустив біоніку на програвач, перетворюючи його на арт-хаусний експонат, – підлогу рясно всіяли друзки фальшивої пластинки. Макарена замовкла, не доспівавши останнього куплету. 

– Я сказав. Сядь. У. Крісло, – процідив він, під маскою ошпарюючи самого себе диханням. 

Йогіст-невдаха нарешті вийшов з трансу і поспішив сісти – впасти – у шкіряне крісло, на яке йому чітко вказувало дуло. На мить йому здалося, що він дивиться у дзеркало, – ті ж бездонно-розширені зіниці, вакуумна безодня страху, пальці, що до судом стискають шкіряні бильця, збите дихання – але він швидко оговтався, сильно прикусивши зсередини щоку. 

– Я не знаю, хто ви, але в мене нічого немає, клянуся, якщо вам потрібні гроші, то я скажу код від сейфу…- два підняті металеві пальці перетяли плутане мереживо його слів. Чоловік замовк, надувши губи. Напевно, зрозумів, що людині з нанотехнологією замість руки гроші ні до чого. 

– Мені потрібна інформація стосовно розташування вашого колеги, підполковника Сема Геррета. 

– Я не знаю, де він. Ми давно не підтримуємо стосунків. 

– Мої дані кажуть про інше, – він поклав Зіг Зауер на стіл, демонструючи литий начищений корпус. Залякування, яке було першим стандартним методом добування інформації. Брудним, нікчемним, але дієвим. 

– Ви спілкувалися з ним по приватній лінії два дні назад, о шістнадцятій сорок, коли він і повідомив вам про свій від’їзд у зв’язку з переслідуванням. Чи не так? 

Посол забігав очима, наче намагався встежити за цівками поту, що градом котилися з чола. 

– Я, здається, пригадую… Але не пам’ятаю, щоб він казав про свої плани, я… Я не зможу вам допомогти. 

– Зможете, – Солдат підійшов ближче, вивищуючись над ним чорним, спаленим вщент стовбуром дерева. – якщо постараєтесь пригадати. 

“Цитуєш те, що чув сам, Джеймсе? Тобі не соромно?”

Проте як і він сам, допитуваний вирішив не дослухатися поради. Непомітним (на його думку) рухом висмикнув з-під сидіння пістолет – маленький, потертий, схожий на щось на кшталт Бейбі Браунінг, очевидно зачаєний там на випадки, як оцей. Посол навіть не встиг притулити його до горла – виник бар’єр у вигляді сталевої долоні. 

– Невже ти думав, що вдасться? – Але сам розумів, що був би у нього пістолет там, у пральній – він би без роздумів ним скористався. Без сумнівів і вагань. Його останньою терапевтичною таблеткою стала б куля 32-го калібру. 

Крихітка Браунінг м’явся в кулаці, наче щойно спечений пончик. Покручений шматок металу впав додолу, між взутими в домашні капці ногами посла. 

– Я нічого не знаю, – посол припинив тремтіти і це було поганим знаком. Якщо він наважився на спробу самогубства, то вибити потрібну інформацію бесідами вже не вийде. 

– Що ж… Поговоримо по-іншому.

Він справді волів би не чути мокрого хрусту фалангових кісток, коли ті зрештою не витримували тиску металу і ламалися, як стебла доспілої спаржі. Посол волів би не відчувати.

Він не кричав, тільки протяжно ойкав, коли після вичікування відповіді Солдат нехотячи брався за наступний палець. Чотири з них на правій руці вже були перебиті. 

“Чого ти не скажеш? Тобі нема чого втрачати, у вас не прийнято карати за зраду в умовах катування. Чому ти продовжуєш опиратися?”

Та він знав чому. Він таки добре знав. 

Зрештою довелось трохи підрізати його ножем. Робив це без зацікавлення, завченими до автоматизму рухами, встромив-протягнув, хоча знав, що багато хто з його колег був би охочий урізноманітнити свою професійну діяльність не просто сухим вбивством чи диверсією. Тільки коли штани спереду отримали новий принт яскраво-вишневого кольору, посол прокрехтів:

– Нью-Мексико… Він у Нью-Мексико… 

Зимовий опустив ніж. 

– Конкретніше. 

– У Лас-Крусес. Це все, що я знаю. 

Солдат кивнув. Відчував, як на скронях тяжіє вологою волосся, як за комір такої паркої куртки затікає піт.

– Ви ж відпустите мене? – кволо запитав посол. 

– На жаль.

Зіг Зауер ніби сам стрибнув у долоню, сам двічі швидко клацнув затвором, наче єдиним вцілілим іклом. Рука приємно гуділа від подвійної віддачі. Посол розкинувся у кріслі, кров цебеніла з дірки на лобі і лівої висячої груді, там, де під шаром жиру ховалось його серце. З переламаними пальцями, все ще відстовбурченими в боки, і червоною міткою посеред чола він нагадував індійську танцівницю. 

Барнс із полегшенням стягнув маску. Ніс, губи, підборіддя і щоки ошпарило прохолодним повітрям. 

Місія закінчилась. Сорок три хвилини двадцять одна секунда. 

Він би залишив його тут і пішов, але… Не хотів вертатися назад. Збір відбудеться не раніше ніж за чотири години, коли всі погрузяться у квінджет, наповнюючи салон атмосферою, прямо залежною від успішності завдань. Тобто у нього чотири години поза базою, які можна приділити собі. Справжня розкіш. 

Барнс хвильку подумав, тоді сховав пістолет і наблизився до трупа. Вхопив його під мокрі пахви і стягнув з крісла. Неочікувано важкий, очікувано спітнілий, посол вислизнув з рук і важко гепнувся об підлогу. Барнс чортихнувся. 

Він волочив його через коридор, намагаючись не помічати слідів від крові, такого ж відтінку, як светр Бішоп. Ногою відчинив двері до ванної і поки задкував всередину, вдарився потилицею. 

“Бля”

Тоді труднощі виникли із планом переміщення тіла з пункту А в пункт Б. Він тягнув його на себе, шпортаючись об гумовий килимок, але марно. Просторі штани з африканським принтом зачепилися за поріг і на кожну його спробу відповідали тільки репом рваної тканини. Джеймс знову чортихнувся, вишвирнув килимок через двері, де той млинцем ляпнувся об стіну, а тоді взяв теплу обм’яклу тушку на руки. Коли подумав, як безглуздо це виглядає – він, геть чорний посеред білосніжної ванної, з мертвим чоловіком на руках, наче нареченою, стоїть і здмухує волосся з носа – здавлено реготнув. Він сходить з розуму. 

Тіло йогіста ляпнулось об піддон ванни, розрахованої щонайменше на групу з п’яти. Солдат опустився на підлогу поруч, змітаючи банки-склянки з поличок, стогнучи від приємного холоду, яким кахель зустрів його гарячу спину. Форма неприємно обтягувала тіло, як друга шкіра. 

Він перевів погляд на роззявлений рот посла. Певно, досі співає Макарену. Рвонув цератову шторку, аж забряжчали металеві кільця зверху. Все. Доспівався. 

Зимовий трохи посидів, насолоджуючись холодом і тишею, тоді змусив себе піднятись. Знайти щось, чим можна було витерти кров, не виявилось проблемою. Доки шукав, випадково зиркнув у дзеркало. По обидва боки вилиць і на носі виднілися червоні сліди від маски. Побачив би посол його зараз, помер би знову – цього разу від сміху.

Як старанна прибиральниця, він відшурував паркет до блиску, знищуючи будь-які сліди. Допоміг, так сказати, домробітниці, одразу в два способи: позбавився бруду і того, хто був його джерелом. 

Він закинув тряпку у ванну і спустився, вже не слідкуючи за підступними сходинками, натомість роздивляючись вигадливі шпалери і дорогі лампи-бра. Закрив двері ключами з кабінету, навіть затягнув гламурний позолочений ланцюжок. Марнотратство і більш нічого. 

На кухні налив собі молока, погребувавши вмістом бару у вітальні. Зазирнув у спальню, в особливості до шафи з одягом. Якісні дорогі костюми тихо шелестіли чохлами, коли він проводив по них рукою. Потім від нудьги почитав збірку якогось маловідомого італійського автора. Той твердив, що більшої свободи у житті, ніж людина, не має ніхто. 

Якби він зустрівся з ним, то прояснив би дещо про людську свободу. 

Він прогулювався просторою віллою, вивчаючи фотографії на стінах і обрамлені відзнаки. Власник народився в Мексиці, але представляв інтереси США. Був учасником безлічі різних клубів та асоціацій, від міжміського самоврядування до спонсорів кондитерських “Баскін-Роббінс”. Судячи по авторській клюшці для гольфу, яка висіла над каміном замість оленячої голови, він був типічним багатим пенсіонером. Про таких кажуть “Людина Всебічно Розвинена”. Гідра не цуралася вбивати нікого. 

По дорозі поцупив жменю цукерок з кришталевої вази на столику. Це давно ввійшло у звичку. Вже сидячи в квінджеті, спробує одну. Та виявилась начинена лікером. Зимовий на секунду завис, тоді набрав жменю і сховав їх назад у кишеню, для Хоукінса.

Його екскурсія закінчилася там, де й почалась, – у кабінеті. Він обнишпорив шафи, тоді кедровий робочий стіл, проте не наважився сісти у шкіряне крісло, на якому досі виднілися глибокі вм’ятини від сідниць і сліди крові. Задля цікавості відкрив ноутбук (певна річ, все це робив у рукавичках – підставляти свій зад не входило до його порядку денного). Внизу блимала іконка Месенджера – одне непрослухане повідомлення. 

Зимовий затримав палець над кнопкою мишки. Натис. 

“Дідусю, ти не УЯВЛЯЄШ, де ми були з мамою. Вгадаєш? Ні, нізащо не вгадаєш (дзвінкий дитячий сміх). Ми були в ЗООПАРКУ! Мама дозволила взяти з собою Бетті, ми їхали машиною і їли по дорозі желейних ведмедиків. Там сті-і-ільки тваринок! Я пробувала порахувати, але не змогла… (дівчинка важко зітхає) Коли ти приїдеш до нас? Ти обіцяв. Приїдь, будь ла-а-асочка! (вривається голос на задньому фоні: “Ліз, скільки казала: не канюч! Дідусь зайнятий”)”.

Дівчинка знову зітхає, більш роздратовано ніж засмучено. Солдат відчув, як стискається серце. 

“Ну що ж, папа́ тоді. Зараз ми з мамою йдемо на закупи. Я куплю новий нашийник для Бетті, класно, правда? (той самий голос позаду: “Ліз, ти ще довго? Закінчуй”) Мама кличе. Я сумую. Папа́ (гучний звук поцілунку)”.

Барнс захряснув ноутбуком. Звісно, в нього була сім’я. Звісно, в нього були діти, а тепер, як виявилось, і онука. Зручно міряти себе та інших, і вважати, що якщо ти один як палець, тоді всі інші – теж. 

Його дослідницький запал згас. Похмурий, привалений думками до пухнастих килимів на підлозі, він склав компанію тілу у ванній, щоправда, поки на цьому світі. Решту часу він просидів, привалившись до її бортиків і чистячи пістолет. 

Йому чулися дитячі кроки.

←◁↭▷→

Після місії його захотів бачити Стемптон. 

Із важким серцем Солдат відклав антиутопічного Орвелла і покинув свою кімнату слідом за посильним. 

Його розум нагадував маятник. З кожним кроком він хилитався з боку в бік, плавно і впевнено, робив його голову важкою. Як Нео з Матриці, який мав вибір – обрати червону або синю таблетку, Джеймс метався між думками про Бішоп, що так невчасно покинула Соковію, і Стемптоном, який хуй знає що хоче. Думати про Бішоп було однозначно приємніше. 

Це вже який день – третій, четвертий? Хоукінс запевнив його, що вона повернеться щонайбільше через тиждень. Барнс вдав, що не помітив лукавого погляду старого. Той був ні до чого. 

Зовсім.

Рапорт тимчасово приймала руда асистентка, Джаніна. Її зовнішній спокій, який сильно йому симпатизував, та відверта байдужість до нього нейтралізували один одного – тому йому було чисто фіолетово. Після відбуття Бішоп Джаніна помітно змарніла. Під очима залягли невизначеного кольору синці, вона викурювала по дві пачки в день, і то не улюблених “Дорал”, а позичала в нього чи інших агентів. 

Що ж, так чи інакше, а відсутність Бішоп позначилася на них обох. Лише Хоукінс, здавалося, був таким самим енергійним і гострим на язик, цмулив алкоголь у підсобці та виписував йому щедрі порції препаратів.

Його запаси росли. 

Він часто гадав, де ж зараз його щоденник. Тут? Чи лежить у неї в сумці, доки вона прогулюється Вашингтоном? Або ж він взагалі давно перетворився на рулон туалетного паперу у якійсь із переробничих фабрик. Зимовий облизав губи. Не думати про це. 

Признатися, він трішки нудьгував без неї. Але трішки. І більш нічого.

За кроків п’ять до зелених металевих дверей у нього відмовили ноги. Ну не зайде він туди, фізично принаймні. Ментально він давно залишився там, перетворився на воду, що скрапувала з його волосся на голу підлогу, на ехо, яке напрочуд добре переміщалося між присутніми, він електронами розлетівся по кутках. 

– Я привів його, – посильний агент кивнув на нього і, отримавши відпускну рукою, зник. 

Сьогодні тут було безлюдно, якщо не брати до уваги зграю гнійних мух у білих накрохмалених халатах, які дзижчали навколо головного короїда. Стемптон ще не удостоїв його жодним знаком уваги: він розмовляв із молодим чоловіком, усім своїм виглядом показуючи, що він наставник, цілющий промінь світла для тих, кого це світло не сліпило. А якщо і сліпило, то вони летіли на нього попри біль. Сам він не проти був залишитися без очей. 

Зимовий роззирнувся, міркуючи, для чого його могли викликати СЮДИ. Інші жартома нарекли цю кімнату “пральнею”, куди його, заплямленого, приводять для очищення. Язик не повертався назвати її так. В його уяві, плачевно багатшій за пам’ять, вона поставали лише ТІЄЮ КІМНАТОЮ і більше ніяк. 

– Для чого я тут? – він подав голос, знемагаючи від спокуси вибити двері і чкурнути звідси. Голови медиків та науковців обернулись до нього, як соняшники на сонце. 

Стемптон, забачивши його, розплився у вишкірі. Він кахикнув і підійшов до затінку біля входу, туди, де зазвичай стояв Солдат. Наближаючись, чоловік тер дужку квадратних окуляр, ніби гіпнотизував його. Скільки Барнс із ним знайомий, у нього завжди була та сама пара – невеличкі, тоненькі, зі скельцями, які напрочуд добре відбивали світло, тож здавалося, що замість очей в його голові гніздяться два ліхтарика. Він так і не знає, якого кольору його очі. 

– Твоє крісло зламалось, – Зимовий забув, як дихати. – Пусковий механізм заклинило і верхні деталі відпали. Нам треба приладнати їх назад, на твій рівень, – медик показав трухляві ясна. – Щоб тобі було комфортно. 

Він відступив, остерігаючись викиду люті Солдата. Але той навіть не поворухнувся. Продовжував стояти, гордо піднявши голову, і міряти крихітного чоловічка важким поглядом. 

– Сідай, – гаркнув Стемптон, вказуючи пальцем на крісло, яке виглядало як ніколи перекособоченим і гидким. – Трон чекає на свого короля. 

Зимовий підкорився – він чув, як один за одним клацнули кобури для шокерів на поясах. Чоловік опустився на потріскане сидіння, поставив ноги на металеву підставку. Він влився в крісло, не відчуваючи своєї ваги, тільки вагу складної конструкції. 

– Руки, – Стемптон клацнув нігтем по бильцях, помітивши, що Солдат зчепив долоні на колінах. – Руки сюди. 

Він вклав зап’ястя у громіздкі скоби, одразу відчувши сплавлений шов, який муляє кісточку. Барнс завмер, очікуючи на їх гучний клац – постріл стартового пістолета, який свідчив, що його гонка завершилася, навіть не розпочавшись. Але сьогодні крісло стояло безмовне. Воно не гуділо (від цього наростаючого вібрування зуби починали деренчати один об одне), тільки жалібно поскрипувало, коли він совався. 

ПУСТІТЬ ПУСТІТЬ ПУСТІТЬ

“Навіть ти зламався друзяко, а я ще живий”

Стемптон підкликав кількох підлеглих, зиркаючи на Зимового, чи той бува не вичудить чогось. Барнс прикрив очі, прокручував у голові останній абзац книжки, який він так і не дочитав. Він намагався не думати ні про що, окрім книги, але розум не слухався. Вже вкотре.

Все, як в тій книжці. Він ручка, якою пишуть історію. Переписують її, пропускають через товсті шари кальки і десятки чорновиків, витираючи зайві слова та дописуючи потрібні його ж руками і неусвідомленістю. Він машина для переробки паперу, яка своєю вагою витискає чисте полотно із колись правдивих джерел. Його історію давно змінили, перетворили на моторошну байку перед сном, то чому б не змінити й усе інше?

За спиною хтось вовтузився, кряхтів, гримлячи інструментами. Один із науковців приніс дві скрючені металеві пластини, в яких Джеймс, на превеликий подив, впізнав найголовніший елемент, який припасовувався до скронь. Виглядав він так, ніби ним проїхався бензовоз. 

Інженери метушилися навколо нього, міряючи “вінок” та його висоту, і кожного разу, коли чола торкалася холодна сталь, він готовий був закричати. Але відчуття зникало, і крик застрягав у горлі. Він намагався стискати бильця так, щоб це не було помітно. 

Коли все завершилось і крісло таки ожило, закрутивши електричним обручем, як ласо, (він, на щастя, вже встав і стояв під стіною) його відпустили, красно подякувавши за “співпрацю”. 

– Заходьте ще, – Стемптон обдарував його посмішкою і наважився поплескати по спині. Відчуття було таке, ніби його ляпнули дохлою рибиною. 

Джеймс не зміг дочитати книгу. Букви стрибали перед очима і складалися в просту фразу, повторювану з рядка в рядок. 

“Відродження відбулося”