Ось я й дійшла до перекладу моєї першої великої роботи без бети 2015 року. Власне, я тоді вступила до коледжу, тому й події розгортаються навколо такого навчального закладу.
Глава 20
від ArabellaЧитаючи щоденник, не помічаю невеликого вогника, який знаходиться надто близько до мого вікна. Проте запах диму відчуваю дуже добре. Хтось запалив документи, які я забрала з будинку Григорія. Звідки знаю? Роблю правильні висновки, коли бачу шматок паперу, який не до кінця спалився.
Незабаром вогонь перекидається на дерева. Саме тоді я його й помічаю (чи це було раніше?), коли одне дерево валиться, слідом за ним інші, що знаходяться поблизу, які тягнуть за собою дроти, що відповідають за світло, Інтернет і мобільний зв’язок. Я за всім цим спостерігаю, залишаючись біля вікна.
Бабуся стукає в мої двері й кричить, що нам необхідно тікати звідси, поки ще є така можливість. Вона мені каже, що перший поверх у вогні, але ж не можу я ризикувати щоденником своєї сестри та ноутбуком разом із телефоном.
– Я тебе наздожену, обіцяю! – кричу у відповідь, збираючи необхідні речі, без яких мені у цьому світі не вижити.
Перший поверх дійсно загорівся швидко. Коли я вибігаю з кімнати з рюкзаком на одному плечі, то розумію, що живою мені не вибратися, якщо не постаратися, звісно. Яка ж прикрість очікує нашого директора і викладачів, коли я помру так тупо. А може це все вони підлаштували через ті документи? Найбільша моя помилка – я недооцінила їх можливості й бажання вбити мене. Боже, тільки б вони не чіпали моїх друзів, які не винні, що я народилася такою, якою є. Повертаємось у реальність.
Сходи довго не витримають, тому потрібно діяти швидко. Але хто казав, що я так вмію? Бігти з усіх сил, щоб на останній сходинці спіткнутися і впасти обличчям вниз? Так, це я вмію. Одна справа бігти до сходів, бо вогонь починається з другого поверху, інша – бігти й розуміти, що коли вогонь добереться до першої сходинки доведеться стрибати. Взагалі-то цей другий варіант можливо зробити тільки в кіно, в якомусь бойовику чи фільмі, де головний герой відправляється назустріч пригодам. Я ж не є героєм. Проста така собі дівчина, яка залишилася сама в домі у полум’ї. Доля, якщо я повинна померти, то чому повинна страждати? Краще померти швидко, ніж повільно.
Повільно, але вірно вогонь добирається до першої сходинки. Зібравши волю в кулак, біжу і навіть встигаю спуститися до того, як вогонь починає пожирати сходи, але те, що сталось потім змушує мене зупинитися посеред вогню і почати панічно шукати інший вихід.
Вхідні двері завалені. Та й вогонь там сильніший, ніж в інших місцях. Видно, це джерело. Мені не вистачає повітря, бо воно просякнуте димом, і до речі, якщо довго тут знаходитися, то можна побачити перед смертю поні та єдинорогів. Дихати все важче. Скоро я втрачу свідомість тут і ніхто не знайде мене вчасно (хіба все не так заплановано?). Коли сюди приїдуть пожежники, від мене залишиться купка попелу. Невже все закінчиться саме так? У вогні й на самоті?
Раптом одна дуже геніальна думка приходить мені в голову, точніше ця думка спала на думку різним режисерам, які не розуміють, що в житті можна й поранитися. Тут є великі вікна, які можна розбити й таким чином врятуватися. Біжу знову, стараючись обходити вогонь. Здається, виходить. На перших декількох кроках.
Перша пляшка з коктейлем Молотова летить саме в те вікно, яке повинно бути стати моїм порятунком. Її сюди вкинули спеціально. Значить, мене намагаються вбити досить оригінальним способом. Такі коктейлі летять у кожне вікно, посилюючи вогонь, який вже був у будинку. Починаю молитися про чудо і воно відбувається.
З найтемнішого кутка вискакує давно знайома мені істота, але я все списую на галюцинації, бо вже починаю втрачати свідомість. Воно підхоплює мене і вискакує у вікно, якимось чином проминувши небезпечний вогонь.
Істота схожа на людину. Принаймні на обличчя точно. Правда, воно стоїть якось дивно, наче не може нормально стати на обидві ноги й одне коліно воно згинає, щоб не втрачати рівновагу.
– Дякую, – шепочу перед тим як відключитися.
І знову мене переслідує директор. Тільки сьогодні він вирішує прихопити з собою фізкультурника та інших. Остаточним є те, що там ще була наша викладачка математики. Вона з’явилася з усмішкою на обличчі, а рукою тримає горло, з котрого тече кров.
– Бачиш, що ти зі мною зробила? – таким невинним голосом питає вона.
– Таню, що я з тобою зробила? – звідкись з глибини моєї свідомості чую голос Анни, яка, певно, прийшла навідати мій труп у місцевому рівні. Але трупи не розмовляють!
– Що? – питаю. Знайомі стіни. Я коли-небудь перестану сюди потрапляти? Це ж наша рідна обласна лікарня.
– Ти говорила, що я з тобою щось зробила, – відповідає мені моя подруга.
– Тобі всього не зрозуміти. Де мої речі? – зіскакую з ліжка і з полегшенням сідаю назад, побачивши свій рюкзак цілим та неушкодженим.
– Всі твої речі в порядку. Правда, сам рюкзак трохи постраждав, але ж можна купити собі новий, – заспокоює мене Аня. – Ти знаєш, хто це зробив?
– Ні. Думаю, директор чи хтось із його компанії. Найголовніше, що вони проникли в мій будинок, забрали документи, які належали одному з убитих футболістів. Потім їх спалили надто близько до дерев, вони теж загорілися і вогонь перейшов на будинок, це я все сама бачила. Коли намагалася вибратися із будинку, почали кидати коктейлі Молотова. Ти ж знаєш такі. Кожен їх робив у дитинстві на звалищі чи за будинками. – розповідаю. Тільки б мені не довелось пояснювати, що це за штуки.
– Ні. На пустирі краще. Там звук якісніший і сусідів немає, які пообіцяють, що наступного разу засунуть тобі ті штуки в зад, – усміхається вона.
Я й сама згадую своє дитинство. Ту частину, яка пов’язана з “козаками-розбійниками”, в які грали всі пацани та дівчата з мого двору. Але там зброєю були в основному палиці та сміття, що знаходили на вулиці. Про коктейлі Молотова нам розповідав мій батько, тільки він збирав у дітей обіцянки, що ми ніколи такого не робитимемо, і не “зливатимемо” бензин з чужих машин. Повірте, й такі умільці серед нас були. Тепер їх немає. Всі кудись пороз’їжджались. З бойової банди дівчат залишилася тільки я.
– Г’юстон, у нас проблеми. – Аня дивиться на чоловіка, який стоїть у дверях. Директор.
– Чув, що у Вашому будинку сталася пожежа, тому ми з іншими викладачами вирішили допомогти Вам і Вашій бабусі матеріально. Скільки потрібно гривень, щоб відбудувати Ваш будинок? – ввічливо цікавиться він у бабусі, котра стоїть у нього за спиною. Вона дає йому аркуш, на якому, схоже, записана необхідна сума. – Це багато, але ми зробимо все можливе, щоб, ще раз нагадаю, відбудувати ваш будинок.
Бабуся усміхається. Тільки ми з Анею відчуваємо напругу у всіх м’язах. Вона до болю стискає мою руку. Я ж готова вбити його прямо зараз.
– Ви зможете нам допомогти, якщо скажете, хто винен у пожежі. – бідний мій язик. Кажу це на автоматі, бо думки мої розташовуються саме в такому порядку. Я хотіла поставити таке питання.
– Звідки мені знати? Чи ви хочете, щоб я викликав сюди поліцію і ми разом у всьому розібрались? – помічаю позаду нього ще й лікарів і нарешті розумію, чого він хоче. Переманити всіх на свій бік. Зробити з мене хвору дівчину, зі смертю якої за нею ніхто не плакатиме.
– Ти раніше не здавався таким хорошим. Особливо коли гнався за мною та моїми друзями по парку, тримаючи в руках пістолет! А що ти відчував, коли катував Костю? Не переживай, я все про тебе знаю! Ти можеш здаватися таким невинним вовком в овечій шкурі перед другими людьми, але не переді мною. – знаю, що починаю злитися і повністю втрачаю контроль над собою.
– Та що ти кажеш? Ви бачите, яка вона хвора? – голосно питає всіх присутніх директор. А до мене потім звертається пошепки:
– Тільки спробуй ще комусь про це розповісти й цілком можливо, що на Різдво ти отримаєш голову когось зі своїх друзів у подарунок.
Ковтаю. Мені ніколи не доводилося так сильно хвилюватися і починати шукати підтримки у друзів. Аня дивиться на директора і лікарів, які сильно переймаються за мої подальші слова. Вони ж повірили, що у мене проблеми з головою.
– Добре. Ви мене заспокоїли. Але про ваші брудні справи будуть всі знати все одно, – шепочу у відповідь.
0 Коментарів