Глава 20

Глава 20

Де б ти цього хотіла?
Вибір за тобою, солоденька: моя планета чи твоя?
“Aviation” | The Last Shadow Puppets

Наступний тиждень тягнувся довго, як зацукрений мед, і нагадував радше сон, ніж реальність. Але сон, прокинутися з якого було неможливим, скільки б її не трясли за плечі чи били по щоках. Понеділок перейшов у вівторок, вівторок прошелестів паперами у середу, а середа влилася дощем у четвер. За четвергом прийшла п’ятниця. 

Здається, саме в п’ятницю, з її свіжою, переродженою погодою і трелями птахів, Доріс трохи стрепенулась. Подивилася на безхмарне ранкове небо, згадала, якого кольору були очі Маєрса вчора на тренуванні. Усміхнулася й одразу ж приструнчила себе, ніби була скупою на посмішки. 

Вони тренувалися в одній залі. Вони тренувалися в одній залі. Вона, як зазвичай, прийшла туди саме перед початком сніданку. Не витягуючи навушники з вух, кинула спортивну сумку на підлогу, витягла боксерські бинти і заходилася намотувати їх на кисті. 

Хтось торкнувся її плеча.

Доріс рвучко обернулась. Наткнулась на Солдата, що стояв перед нею на відстані витягнутої руки. Вона бачила його виступаючі ключиці, пасма волосся, що вибилися з хвоста, рельєфи вен на живому біцепсі. Террі відчула нестримне бажання торкнутися його, вивчити на дотик, як шрифт Брайля. 

Помахуючи білим рушником у біоніці, він щось говорив. У вухах досі бахкала музика.

– Пробач, ти щось хотів? – вона витягнула навушники і кинула зверху в роззявлену пащеку сумки. Ті приземлились акурат на чистий комплект спідньої білизни, в який вона хотіла переодягнутись після душу. Доріс заплющила очі і подумки відвісила собі гучного ляпаса.

– Я тебе кликав, але ти не чула. 

– Вибач, я не знала, що тут вже зайнято. Я піду до іншого залу, – вона почала нашвидкоруч збиратися, через що ту саму злощасну білизну зажував замок.

 – Взагалі-то, я хотів запропонувати тобі потренуватися разом.

Вона не стрималась, розсміялась. Тоді схаменулась, що виглядає грубіянкою. Підняла на нього очі, оцінила шанси виграти. Кажуть, що ніколи не буває нуль процентів для перемоги, як не буває ста процентів для програшу. Яка ж це відверта брехня.

Кінець кінцем він погодився потримати їй грушу. Доріс гатила по ній кулаками в бинтах, спершу дещо боязко, вже потім увійшла в смак, але як не намагалась, не могла відірвати погляду від міцних витончених пальців по боках шкіряного циліндра – п’ять живих, п’ять металевих. Він тримав грушу так сильно, що його нігті побіліли. 

Щось відбулося того дня, що vice versa змінило їх ролі. Іронія та й годі, та Доріс більше не розуміла, хто ціль, а хто переслідувач. Тепер це він ловив її на кожному кроці, шукав приводу заговорити. Дарував їй побіжний погляд підбитого в бою ока, що дуже повільно прояснювалось від кривавої паволоки, ніби шукав чогось. Невпинно, безшумно, він опинявся поруч, де б вона не була, чи то черга в їдальні, чи місце на стрільбі. Ненав’язливо, але завжди поруч. Вони стикалися в коридорах, їх відвідини до спортзалу все частіше співпадали, від чого Доріс ставало дещо не по собі. Варто було поглянути на нього, коли він не знав, що за ним спостерігають, – високого, аристократично-блідого і закам’янілого на обличчі – як вона опинялася на тій злощасній арені, люди гвалтують її вуха власним ім’ям, а прожектор шкрябає очі. І він, він несеться на неї, готуючи біонічний кулак.

Його постать чигала на неї за стелажем у рідній канцелярії, у дзеркалі, в сутінках нічної кімнати. Його очі над маскою горіли синім полум’ям, наче й без люті, але з холодним зацікавленням, жадобою, наказом. Вона торсала Ніну, доки та не прокидалася, а потім ще з годину сиділа на ліжку, підібгавши під себе змерзлі ноги. Дивилася на стілець, на якому він сидів кілька хвилин тому, ліниво поклавши протез на столик, відбиваючи ритм “Танцю лицарів” крижаними пальцями. 

Не знала, чого саме боялася – що він її скривдить? Що сказані Ніною слова все ж підтвердять себе? Кожного разу несподіванка, кіт в мішку,  уривчасті діалоги з суцільних  пасажів, що тільки більше розхитували її вже сформований образ в голові. Проте чого б вона не навигадувала, дивлячись на його неприкаяну постать, мимоволі упускаючи зміст слів через хрипкий тембр голосу чи жести біонікою, Агент ніколи не порушував її особистого простору. Навіть не намагався. Як людина, яка знала ціну дотикам і їх наслідкам, він тримався осторонь і все ж  ухитрявся дихати їй в спину. 

Вона навіть спромоглася переконати саму себе, що більше не боїться. Аж доки не обернулась і не стикнулася ніс-у-ніс із блискучими чорними скельцями маски. Доріс впустила букет свіжих квітів. 

– Срань Господня! 

Маска Агента приглушено зареготала. На плечі впало довге руде волосся. 

– Ніно! Ти здуріла?!

Ніна – а це була саме вона – засміялася ще сильніше. Вона заливалася при вигляді Доріс, обличчя якої змінювали фарбу щосекунди, з кольору молока до відтінку вечірнього сонця. Епогеєм стало те, що вона заплуталася в пластичних ремінцях. Маска повисла донизу, як підбита щелепа. 

– Я тобі казала, бляха, не лякати мене так! 

– Я знаю, знаю, пробач. Більше так не буду. 

– Засунь своє “більше не буду” в одне місце, – огризнулася Доріс, та поступово її накрило усвідомлення безглуздості всієї ситуації. Вона нахилилася за розсипаним букетом, вже вдруге за цей ранок збираючи квіти. 

Волошки, дзвіночки і мак (його в Соковії росло на диво багато) все ще зволожували шкіру прохолодною росою. Поле було геть близесенького, а в кабінеті Хоукінса кожен куточок просмердівся пилом і старістю, там не рухався час, про що свідчив допотопний настінний годинник. Свіжі квіти мали бодай на два дні втрутитися в наукову задуху.

– Де ти її доп’яла? – поцікавилася Террі, граючись із маскою в гляділки.

– Позичила на складі. Хочеш, для тебе візьму екземпляр? – Ніна лукаво усміхнулася.

– Ні, красно дякую. 

Вони так і увійшли в лабораторію: шумні і заведені, два китайських феєрверка. Здавалося, принишкнеш – і почуєш тихе шипіння запаленого гніту. У Ніни в той день він сипав навколо іскрами. Гніт Доріс ледь тлів. 

– Доброго ранку, – усміхнулась вона професору, хоч ранніх пташок було двоє. Хоукінс неуважно обдарував її кивком і занурився у своє заняття. 

Він почухав сухорляве вухо олівцем, тоді щось написав, відтак наслинив палець і перегорнув сторінку пом’ятого кросворду. 

Ніна принесла з кабінету громіздку вазу, а тоді чкурнула геть, пояснивши, що в неї починається лекція. Шкло вази потьмяніло і вкрилось чимось на кшталт плісняви. Доріс вимила її, набрала води і опустила туди букет. Вийшло досить непогано. 

За її діями з кутка спостерігала пара пильних очей. Липких, як деревна смола. Важко було не помітити власника, а ще важче було вдати, що ти настільки байдужа. 

– Які чудові квіти, любонько, – Хоукінс обернувся до Солдата: – Погодься, вони прекрасні, Джеку? 

Джек кинув погляд на прикрашений стіл і кивнув, продовжуючи шнурувати кросівки. Чистим його волосся виявилось ледь хвилястим, як шерсть кокер-спаніеля. На сірих спортивних штанах були вологі бризки, до підошов кросівок приклеїлась трава. Очевидно, щойно з пробіжки.

– Рендалле, що в мене сьогодні? 

– Секундочку, любонько, – він цитьнув на неї вузлуватим пальцем. – Хочу закінчити кросворд. Яке слово має десять букв, перша “А”, остання “Я”?

Доріс не знала, та й питання адресувалося не їй. Зимовий тріпнув головою і встав, пройшовся до вікна, виглянув. 

– Анігіляція. 

– Спасибі, – Хоукінс, як стародавній писар, вмить записав підказане слово і взявся за наступне.

У тиші чулось лише шелестіння неякісного паперу і шурхіт графіту. Террі почала викладати документи з сумки. Декілька недописаних заяв, один акт про звільнення, чотири незрозумілих для неї бланки, які потрібно було скопіювати. А в канцелярії таких листочків вчетверо більше. Її загружали роботою по самі вуха, та вона не скаржилася. У декого робота ще гірша.

Маєрс знову дивився на неї, косячись над плечем. Він невідривно слідкував за вмістом її поношеної сумки. Його пальці тарабанили по підвіконню. Доріс і гадки не мала, що ж конкретно він шукає, та що б це не було, йому не пощастило. Сумка, вже порожня (за винятком косметички і пляшки води), повісилася на спинці крісла. 

Барнс розчаровано зітхнув і відвернувся. 

Чому саме сьогодні? Чому саме у той день, коли він набрався рішучості забрати те, що належить йому, Бішоп залишила щоденник вдома? Протягом тижня вона носилася із ним, як свідок Ієгови із пропагандистськими буклетами, ковтала сторінку за сторінкою, а він міг лише спостерігати. Напевно, думала, що він не бачить. Він не знав, наскільки далеко вона просунулась, але ліва частина записника, делікатно розділена посередині її пальцем, поступово товщала. Це кидало його в розпач. 

Він намагався пригадати, в якому порядку робив записи, та це виявилось майже нереальним. Кепський з нього хронолог. Залишалося чекати і сподіватися, що його щоденник не перетворився на купку попелу у вогнищі на задньому дворі.

Доріс взялася за заповнення, спідлоба спостерігаючи за обстановкою. Спокійно. Солдат все ще стояв біля вікна, час від часу стискав ліве плече під футболкою; Хоукінс бурмотів собі під ніс. Щойно вона опустила очі на порожні клітинки, як професор вигукнув:

– Хто знає, що таке “рядок або кілька рядків, які повторюються в кінці кожної строфи”? Шість букв. Крутиться на язику, а згадати не можу. 

Ось це вона знала. Тому подала голос з-за свого нагромадженого стола. В унісон із нею пролунало знайоме гортанне муркотіння:

– Рефрен.

Якусь мить вони з Маєрсом дивилися один на одного. 

 – Я перший, – знущається з неї.

Те ж саме він сказав, коли вона зайшла до “їх” спортзалу минулої п’ятниці. І потім в неділю. І в понеділок ввечері. Доріс підняла брову.

– Знав-знав і забув, – Хоукінс перевів підозрілий погляд з Доріс на Зимового і щось буркнув. Тоді захлопнув “Тисяча і один кросворд” та піднявся. 

– Ну-с-с, Джеку, я вільний. Ти ж не просто так прийшов? 

Доріс писала, сама не знаючи, що. Її увага сконцентрувалася на розмові. 

– У мене знову був напад. 

Барнс бачив, як насупився Хоукінс. “Напад” означав цілу низку понять: головний біль, різкі галюцинації, безсоння або панічні атаки, під час яких його серце билося об зуби і прагнуло вивалитися назовні, а піт лився відрами. 

Та найгіршими були фантомні болі. Вони приходили геть неочікувано, не махали тобі червоними прапорами ще на горизонті і не сурмили в труби. Ріжуче, холодне відчуття впивалося в давно відсутні м’язи за момент і вже не відпускало, як би ти не крутився. Коли таке сталося з ним вперше, він подумав, що просто-напросто відлежав руку. Вже під вечір того дня він гатив по ній кулаком і роздирав нігті об метал, аби тільки той припинив так сильно пекти. 

– Коли почалося? 

– Близько другої ночі. Я не спав. 

– Ти колов анестетик? 

– Я вийшов на прогулянку. Мені полегшало, – поспішив виправдатися Зимовий, коли Рендалл несхвально вказав йому на кушетку. 

Він опустився на її роздерту плоть, жовтий поролон замість нутрощів. Відірвав невеличкий шматочок шкірзамінника, отримав легенького щигля по пальцях. 

– Немає чим рук зайняти? Знімай футболку. 

Доріс підвела голову, але, наткнувшись на його готовий погляд, знову її опустила.

І так постійно. Константа їх перебування в одному просторі. Ніби гра в пейнтбол – вони фарбують один одного позирками-пострілами, ставлять мітки на ставку “хто більше, хто влучніше, хто ближче до серця”.

“Ти дивишся?” 

“Я дивлюся”.

Барнс відвернувся, стягнув футболку і кинув її поруч. Відчув, як від прохолодного повітря затверділи соски. 

Бішоп ніколи не фліртувала з ним, не намагалася звабити коливанням стегон чи іронічним фліртом, як вона неодноразово робила з іншими агентами. Ті реагували по-різному: одні охоче відповідали взаємністю, знаючи, що це нічого не означає і що завтра вона на них навіть не погляне; інші, більш сором’язливі, ніяковіли від її дзвінкого сміху і небездоганної, але милої посмішки. А він почувався так, наче його обділили ковтком свіжого повітря. 

– Агов, ти тут? – Хоукінс клацав пальцями у нього перед обличчям. – Я питаюся, де болить? 

– Всюди. Плече найбільше. 

– Який біль? – чутливі пальці старого общупали його завиваючі м’язи. Джек скривився. 

– Колючий. Я майже не відчуваю пальців. 

Рендалл кивнув і перелетів до білої шафки, де, як знав Барнс, зберігалися медикаменти різного гатунку. Повернувся з упаковкою Екседрину і шприцом. 

– Як завжди. Набери, будь ласка. 

Рендалл доручав йому набирати дозу – посилався на те, що його приціл вже збився. Джеймс набрав рівно п’ятдесят міліграм, перевірив придатність шприца, порснувши у повітрі фонтаном, а тоді тонка голка ввійшла у невеличку ділянку на плечі, якраз на стику плоті і сталі. Тілом розлилося тепло, а рій бджіл під пластинами, здається, затих. Хоукінс прийнявся розтирати його плече, звук від сухих старечих долонь нагадував шурхотіння зім’ятого паперового пакету. 

– Готовенький. Жити будеш. Бонні, я принесу вам розклад на середу, – Хоукінс, у його запанібратській манері, поплескав Барнса по коліну й попрямував у кабінет, по дорозі викинувши використаний шприц. 

Доріс взяла останню заяву, коли скляна колбочка дзенькнула об дно смітника. Чомусь не задумувалася про те, що у нього бувають фантомні болі. Протез ніби заперечував їх можливість, він заповнив несиметричну пустоту і для болю не мало б залишитися місця. 

Барнс востаннє потер шрам, зайвий раз прикувавши її увагу. Вона не хотіла на нього дивитися, але оте щось, що променями тяглося від біоніки і аж до лівого соска, було занадто реальним. Як іржавий накип, як мазки бурою фарбою, той шрам світився омертвілою плоттю і порепаними краями. Тепле тіло так рвучко переходило в протез, що в животі бридко млоїло. Їх ніби зіштовхнули на велетенській швидкості, та так і залишили, кострубатими і недовершеними. 

На шкірі ще виднілися розмиті синці, вицвілі до жовтого і блідо-зеленого. Декілька подряпин на ребрах, як лінії на сторінці зошита. Він встав з кушетки, потягнувся здоровим боком. Його штани трохи сповзли і стало видно доріжку з короткого лобкового волосся, яка впиралася в резинку трусів. 

Доріс відірвалася, коли повернувся Хоукінс, відсторонено відклала ручку. Підняла аркуш і примружила одне око – крізь рвану дірку подивилася на Зимового. Той натягував знайдену толстовку. 

Волтер ніколи не скаржився на її хватку. 

Вона гмикнула. Хоукінс із добродушною усмішкою опустив папку їй на стіл. 

– Чого так весело, Бонні? 

– Настрій хороший. 

– Нечасто ж він у тебе буває, – старий підморгнув, від чого помолодшав років на десять. Доріс ніяково стенула плечима. 

– Трясця! – пролунало позаду. 

Їх голови сіпнулися на джерело звуку, Террі схопилась зі стільця, вхопивши ручку (Брок вдавився б зі сміху) як зброю. Маєрс тер спину зі звуками, схожими на шипіння щойно відкритої банки содової. Відповідаючи на їх перелякані, готові до бою обличчя, він похмуро обсмикнув толстовку. 

– Рука. Мене вдарило струмом, – чоловік запхав кулаки в передню кишеню. Нащупав там щось, і його обличчя проясніло. Хоукінс пирхнув, зібравши перенісся гармошкою. 

“У нього сталеві нерви”, – подумала Доріс, насторожено опускаючись на стілець і без наміру знову вставати. Та довелося – треба замінити зіпсутий документ. 

Вона прослизнула повз Маєрса, націлившись на старенький принтер в куточку. Доки біла машина ковтала білосніжний аркуш і механічно плямкала, її погляд мандрував по кімнаті. Впав на календар на протилежній стіні. Під глянцевим зображенням пари диких коней на просторих преріях виднілися страшні цифри. Двадцяте квітня! 

Волтер телефонував їй тиждень тому. Рівно тиждень тому вона виклянчила для себе час. Дякувати небесам, Лейн був поступливішим, ніж та, хто чекатиме на неї на смертному одрі. 

Доріс похнюпила носа. Витягуючи теплий аркуш з пащі принтера і не помічаючи, як розмазує чорнило, думала про повернення додому. Треба купити білети і підійти до Штрукера, пояснити, що її мати вмирає, так і так, дядечку Вольфганг, відпустіть її попрощатися.

– Бонні? 

Вона рвучко повернула голову, тріпнувши закрученим волоссям. Своє псевдо-ім’я, вимовлене цим голосом, вона ще не чула. 

Любить же він підкрадатися зі спини. Зимовий щось простягав їй. То був білий квадратик тканини, акуратно згорнутий на його долоні. 

– Що це? 

– Носовичок. Я повертаю позичене. 

– Та не варто було… – почала вона. Чоловік шугнув рукою у кишеню і витяг ще один носовичок, уже її власний. Помережаний дрібним горошком. 

– Я пробував відчистити його, але… – він розгорнув хустинку, щоб показати слід від крові. Пляма вивелася, та не зовсім, і нагадувала квітку без пелюсток. – Не вийшло. 

Він дивився на неї, блимав досі червоним оком, наче ліхтарем світлофора. Набряк поволі розсотувався. На кісточках все ще рябіла запечена кров і синці. День-два і буде як новенький. 

Ну, не зовсім. 

– Це зайве, справді.

– І все ж, – він вперто переступив з ноги на ногу. Під отим кривавим оком їй стало незатишно. 

– Гаразд, дякую, – Доріс прийняла компенсацію. Від носовичка віяло чистотою і ледь відчутним ароматом гелю для душу. Вона не мала нічого взамін, а серце аж волало, що варто щось зробити. Сказати, показати, відповісти взаємністю. Недовго думаючи, Террі випалила:

– Давай завтра на дванадцяту? В спортзалі.

Його брови здивовано піднялися. Вони ніколи не тренувалися вдвох в “офіційному” значенні цього слова, як це робили Ніна і Брок, для прикладу. Їх нерегулярні зустрічі відбувалися лише завдяки його вмінню вираховувати звички людей. Часом він навіть картав себе за це – що, як Бішоп не хоче його бачити? Терпіти його присутність вдавалось не кожному, принаймні, не так довго, як це робила вона. Джеймс знав, що вона його боїться. Думка звична, але раптово по-новому болюча. Він не хотів викликати страх. І справа тут була вже не в щоденнику. Не тільки в ньому.

– То як? – весь цей час вона терпляче чекала на відповідь. Тверда, мов криця, у своїй пропозиції.

– Гаразд, – він відчайдушно хотів зловити наступні слова, але ті вислизнули і злетіли з губ: – Я знову буду першим.

Бонні усміхнулась. Йому. 

“І батьком їй був сам Наполеон, а матір’ю – Скарлет О’Хара”

– Якщо вкладу тебе на лопатки, то так вже й бути, пробачу.

Барнс кивнув, ніби інші варіанти подій і не розглядалися. Його ще ніхто не перемагав у двобої, якщо він сам цього не хотів. А завтра… Можливо, він цього захоче.

– Якщо ви закінчили, – якось сором’язливо почав Хоукінс, – то я дозволю собі зайнятися своїм пацієнтом. 

– Звісно, він весь ваш, – Доріс повернулася на своє місце. 

Йому знову видали порцію таблеток. Дві круглі білі, ще двійка більших, з витисненою буквою “М”, яку можна було відчути язиком; одна рожева продовгувата, гірка, як мелена кориця. Різні знеболювальні, антидепресанти, опіоїди. Його другий сніданок, підобідок і десерт. 

– Вип’єш перед сном, перерви до п’яти хвилин. Зрозуміло? 

Він кивнув, пластмасова баночка пірнула в кишеню толстовки. Невеличке поповнення в його колекцію “на чорний день” за гратами вентиляції. Якщо він правильно порахував, там вже лежить доза, достатня для сну без будь-яких жахіть. Такий собі білет в один кінець. Тільки не потягом, ні, краще літаком або лайнером. Він не любить потяги, сам не знає, чому. 

Хоукінс відклав ручку. Нахилився вперед, кліпаючи сльозавими очима. 

– Як ти, Джеку? 

 

– Як ти, Джеку? 

– Хто я такий, Рендалле? 

– Що ти маєш на увазі? 

– Хто я насправді? 

– Насправді? Не розумію, – старий перекинув стетоскоп через шию, як модну дизайнерську краватку. 

Вони були вдвох; за вікном лютував шторм, найсильніший за зиму 1998-го. Сніг кавалками ляпав об вікна, ніби гупав, щоб його впустили. Холодний вітер облизував його поперек і босі ноги. 

– Моє ім’я не Джек, і ти знаєш це. 

– Тебе звати Джек Маєрс, ти колишній автомеханік, що вижив при падінні літака, ми вже проходили це, – Хоукінс нахмурився. Тоді у його волоссі ще виднілися натяки на смоляну чорноту, а на носі не було звичних окуляр.

– Тоді чому в мене якісь видіння? Події, яких я не пам’ятаю. 

– Які події? 

– Я пам’ятаю той інцидент. Але то був не літак, а поїзд. І ніякої жінки та дитини. Тільки… високий білявий чоловік. І ми вдвох на поїзді, – згодом блондин залишиться сам-самісінький, бо він впаде і буде падати у безкінечність, відчуваючи жар від заледенілого поручня на долонях. 

Ніякої дружини і сина, ніякої поїздки у Массачусетс з нагоди дня народження тещі, ніякого Джека Маєрса. 

– Послухай, – Хоукінс присунув стілець і розвернув його задом наперед, тоді сів. – Те, що ти бачиш – несправжнє. Це трюки твоєї підсвідомості. Тобі ввижаються і сняться ті речі, яких ніколи не було, через відсутність моментів з минулого. Пам’ять намагається заповнити твою голову фальшивими спогадами.

– Але ж… Але ж воно було таким р-реальним, – він затинається, згадуючи той сон у всіх деталях. 

Гострий вітер. Свист потягу і чорну горлянку тунелю попереду. Вагу безпомічного тіла, яке лантухом висить над прірвою. Руку у шкіряній коричневій рукавиці. Він бачив її потріскану текстуру. Він ковзав по ній пальцями. 

– Я знаю. Дива, що може робити людський розум, еге ж?

←◁↭▷→

– Я вдома! – Доріс гримнула дверима. В унісон під дзеленчання ключів, рясно всіяних брелками, скинула один черевик, потім другий. Паркет приємно холодив ноги навіть крізь шкарпетки. 

– Не уявляєш, що сьогодні зробив Маєрс… – вона попрямувала темним коридором до вітальні. Навпроти входу стіну займала проекція – велетенська тінь від лампи і жіночий профіль.

– Він повернув мені носовичок, уявляєш? Не той, що я йому дала, а новий. Не знаю, купив він його чи ні, але глянь, – Доріс застигла з витягнутою рукою. 

Ніна стояла до неї спиною. Одягнена у тонку ситцеву сукню, чисту, але добряче зім’яту. Вона ніби натягла на себе вітрило човна, а волосся підв’язала квітчастою банданою. 

Жінка розвернула корпус, не піднімаючи голови від чогось у своїх руках. 

– Ти мала знищити його. 

Доріс скинула сорочку, під якою була футболка з емблемою бази. Кинула її на ліжко. 

–  Кого? 

– Його, – Ніна розвернулася, її босі п’яти заскрипіли об паркет. Руда підняла погляд на Террі. Її вилиці вкрились червоними плямами, ніби та занадто довго пробула на сонці. 

Тонкі пальці гралися зі сторінками щоденника Дж. Б. Барнса, водночас бридливо сіпалися, коли вона торкалася рельєфу його почерку. При світлі лампи щоденник здавався обгорілим до чорноти. А Ніна – засушеною і вицвілою. 

Доріс пополотніла. 

– Ти брала мої речі. 

– Я прибирала. 

– Ти нишпорила, – Террі прикинула, що ще вона могла знайти. Флешку? Посвідчення зі Щ.И.Т.а? Благо телефон був із нею. 

– Я всього лиш прибирала у своєму домі, – Ніна наголосила на останніх двох словах. Вона захлопнула щоденник, не потурбувавшись випавшою сторінкою. Як осінній пожовклий листочок, вона задрейфувала повітрям і опустилася на підлогу. Дата вказувала: “20.04.1967”. Доріс не встигла прочитати до другої половини шістдесятих. 

– Я викину його. 

– Ти мала зробити це давним давно. Якщо ти не спроможна, тоді це зроблю я, – відрізала Ніна. Все ще тримаючи записник біля себе, як антикварний клатч, вона відштовхнула Доріс і попрямувала на кухню. Її тінь спотворила картину на стіні, затопивши дім мороком. 

На кухні жінка гарячково висовувала кухонні шухляди, повні посріблених виделок і ложок, гримала ними, коли ті заклинювали. Вона розправляла крила настінних шафок, черпала рукою всередині їх животів, але не могла знайти те, що шукала. Щоденник лежав на столі. 

– Ніно, каюсь, це моя провина. Мені стало цікаво і я забрала його собі. Що ти робиш? – Доріс стривожено помітила крихітну коробочку, яка вивалилася з котроїсь із поличок. Упаковку пожирали намальовані язики полум’я. 

Руда в буквальному сенсі розірвала її і відкинула шмат картону. Сірники посипалися навсібіч, засіваючи підлогу. Один підкотився до Террі, і вона зрозуміла, що зараз станеться. 

– Ні, ні, ні, зачекай! 

Доріс кинулася до Ніни, яка вже черкала сірником об залишки коробки. З кожним новим розчерком, акордом на уявній гітарі, з її скривлених губ вилітала лайка. 

– Не треба, не пали його! 

– Я знищу його. Я виконаю свій обов’язок, – Нінина рука впала на місце, де донедавна чекав щоденник, але там була порожнеча. Її долоня лише тихо ляснула. 

Доріс притискала його до грудей і сама не помічала, як гне і так побиту обкладинку. Вона закусила губу, в її темних очах танцював єдиний вогник від запаленого сірника.  

– Віддай його мені, – головка сірника дещо засліплювала зір, та Ніна вперто тримала її на рівні очей. Через гру світла і тіні її обличчя перетворилось на спотворений череп. 

– Я дійсно позбудусь його, тільки не пали його. Прошу, – Доріс ковтнула, ще сильніше притискаючи до себе зшиток. Вцілілий кутик кігтем врізався їй під дих. 

Вона ж заховала його так надійно, як тільки змогла. Закутала в поношений джемпер, мов новонародженого, напхала шкарпетками і білизною, а тоді поклала на сам низ дорожньої сумки. Сумку вона не чіпала на очах у Ніни, ніколи – вона так довго простояла в кутку, що майже злилася з ним. 

“Вона лазила по твоїх речах вона лазила по твоїх речах вона лазила лазила вона знайшла”

– Для чого все так ускладнювати? – Ніна втомлено прикрила очі, блиски в надрах очиць черепа зникли. – Чому ти просто не могла зробити так, як тобі сказали? 

Доріс мовчала, занадто напружена і вражена, щоб дати адекватну відповідь. Відповідь, яку б Стрейт зрозуміла. Щоденник став їй дорогим – безглузда прив’язаність до речі, яка не мала жодного відношення до неї. Читаючи записи, повторюючи хаотичне письмо пучком пальця, вона проживала події слідом за автором і розуміла, що не зможе його позбутися. Той чоловік не може просто так зникнути. Не для того він писав.

Ніна зрозуміла це, бо змахнула сірником, і той згас, завернувши яскравою шевелюрою. Тоненькою цівкою закурився димок. 

– Гаразд, давай забудемо про це. Мені не варто було так різко… кидатись на тебе, – руда затягнула бандану на голові, аж шкіра на лобі натягнулась. Дуги її брів піднялись ще більше. 

Доріс кивнула і повільно опустила схрещені у захисті руки. Але щоденник не відпустила. Навпаки, нігтями впилась у шкірзамінник на обгортці. 

– Я піду переодягнусь. А тоді викину його. Обіцяю. 

– Авжеж, авжеж. Я приготую щось… Чай може, – Ніна сперлася на плиту, гіпнотизуючи чайник. Доріс хотіла зауважити, що так чай не готується, проте річ в її руках змусила пошвидше покинути темну кухню. 

Чай виявився не чаєм, а ледь розбавленою заваркою з такою кількістю цукру, що після першого ж ковтка починаєш підозрювати швидкий візит карієсу. Доріс сьорбала цей горе-напій, спідлоба спостерігаючи за подругою. Їй понад усе хотілося вшитись звідси, але щоденник, надійно перехований момент тому, служив їй якорем. Та й дивлячись на змарніле, вороже обличчя чужачки на сусідньому стільці, бажання втекти притуплювалося жалем. 

Террі відламала шматочок тістечка і наколола його на десертну вилку. Мерехтливий метал навів на неї ще більшого смутку. Крем був таким самим солодким, що й чай. 

– Брок казав, що краще було довірити його комусь іншому, – просипіла Ніна, тоді ковтнула з горнятка. Доріс тихо жувала листкове тісто, прислухаючись до хрумкотіння цукру на зубах. Почула, як чай покотився горлом Стрейт. 

Вона припинила жувати. Емальоване горня стукнулось об стіл, від делікатного вушка відколовся крихітний шматочок. 

– Що ти сказала? 

– Що? – тупо озвалась Ніна. 

– Повтори свої останні слова, – Террі напружилась усім тілом, готова до втечі. 

– Я сказала, що Френк був правий на рахунок того блокнота. Треба було спалити його одразу ж. 

– Ні, ти сказала інше. Ти назвала його Броком. 

– Броком? Не може бути, – Ніна роздратовано надпила знову, її пальці переплелися, як щупальця восьминога. Чашка деренчала об білосніжні зуби. 

– Ти назвала його Броком, – Доріс перевернула вилочку, перетворивши її на сяку-таку зброю. Ноги свербіли піднятися і вибігти геть, подалі від цієї кухні, подалі від неї. – Але ж він Френк. 

– Ну так, він Френк, яка різниця? Я просто обмовилася… – жінка не закінчила, бо стіл вгатив їй у живіт, притиснувши її до стіни. Чотири гострих кінця вилки впилися їй в шию. Доріс притиснула їх досить сильно, аби на шкірі виступили бусинки крові. 

– Бонні, відпусти! – руда забрикалася, але руки стримував добротний кухонний стіл, який вона придбала на розпродажі. Вона вилаялась ще раз, і під вістрям вилки заходило її адамове яблуко. 

– Звідки ти знаєш його справжнє ім’я? Звідки? – Доріс відчайдушно змушувала вилку не тремтіти, але вдавалося погано. Вона тільки дряпала кремову шкіру. 

– Пусти мене. 

– Відповідай мені! Звідки? – прикрикнула Террі. Вона злякалася власного голосу – таким вимогливим він був. 

Очі Ніни скаламутилися, вона піднесла їх до стелі і закліпала, як метелик затріпав крилами. 

– Доріс… Пусти мене. 

Террі відсахнулася, впущена вилка дзвякнула разом із стогоном Ніни. 

–  Як це… 

– Доріс, я знаю, хто ти, – Ніна підвелася, так натужно, ніби її суглоби скував артрит. – Я знаю про твою місію. І я знаю, що ти маєш викрасти Зимового Солдата. 

Доріс позадкувала, по дорозі напоролася на кут. Спиною хляснув біль. 

– А Брок?

– У нас із ним… Роман, гадаю, – чоло рудої прорізали зморшки.

– Хто ще знає? – Доріс підступила ближче. – Хто? 

– Тільки він. І я.

– Чому ти досі не викрила мене? 

– Не знаю. Напевно, тому що ти мені подобаєшся, – вона розвела руками, довге волосся стікало її плечима так само, як сльози щоками. – Але не хочу, щоб ти закінчила, як Шеррі. 

– Тому ти знайшла щоденник? 

– Я натрапила на нього випадково, клянусь. Але побачивши його в тебе… – вона замовкла, не знаючи, що додати. 

Террі стисла кулаки. 

– Я ще не дочитала його. Невже він настільки небезпечний?

– Дійсно? – Ніна підвела голову. В її рухах зажевріло життя, а тоді знову стрімко згасло. – Ох. 

– Що? 

– Дж. Б. Барнс, себто Джеймс Бьюкенен Барнс, – вона зам’ялася, тручи свої щоки, вкриті доріжками від сліз. Доріс могла примружитися – і побачила б суперечку ангела і демона у неї на плечах. – Це… Це якби синонім до Зимового Солдата. 

Жінка траурно затихла, наче щойно сповістила про втрату близької людини. 

– Тобто? – Террі занудило. Тістечко підняло бунт і тепер виривалося назовні. 

– Ти не дочитала до запису 10-го серпня 1968 року, – Ніна усміхнулася, але від цього ситуація стала ще абсурднішою. – Там він вперше згадує біонічну руку. І вперше згадує Стівена Роджерса.

То вона не помилилася. Це справді той, про кого так старанно мовчали хроніки Щ.И.Т.а; той, хто залишився написом на монументі у головному холі Тріскеліону ще дуже-дуже давно.

Доріс глухо гавкнула. Її вирвало на підлогу і рвало доти, доки перед очима та в пам’яті пролітали безкінечні рядочки нерівного почерку, розірвані сторінки з воланням про допомогу, беззмістовні монологи, у яких слово не в’язалося зі словом, онулення, тошнотворні місії, тоді знову онулення, онулення, онулення. Море крові і хор криків. 

Зненацька став зрозумілим той вичікувальний погляд Маєрса (Барнса), яким він зустрічав її кожного разу. Вона лише сьогодні бачила той шрам. Від згадки про сьогоднішній безкорисний подарунок і його ввічливу впертість її вивернуло ще раз. 

Коли Доріс оговталася, то відкинула простягнуті руки Ніни. Зіп’ялася на ноги і похитнулася, як п’яна, ледь не ставши у калюжу власного блювотиння. 

– Я… Я переночую сьогодні на базі, – у роті стояв бридотний присмак, горло пересохло і свербіло, а стравохід горів вогнем.

Чомусь думка про сплячу під боком Ніну тепер лякала Доріс більше, ніж ночівля під одним дахом із Зимовим.

Дж. Б. Барнсом.