Глава 20.2

Міріам Ліндгрен підскочив з місця, коли побачив, що його син схопився з місця суддів та побіг за лаштунки. Мелорі не знав, що тато вирішив порадувати його і прийти на конкурс, а Міріам не поспішав розкрити себе.

— Він знову посварився з Бренданом? — зітхнув Міріам, а потім сів на місце. — От уже ця парочка! Але я точно знаю, що вони будуть разом.

— Ти впевнений, що то була гарна ідея? — спитав Реджинальд, що сидів поруч. — Все-таки, якщо наші діти дізнаються, що ми таємно пробралися на це свято… Знаєш, мій син мене не дуже шанує. Йому хотілося залишитися більше з татом, ніж зі мною, як мені здається.

— Він підліток, Редже, — махнув рукою Міріам. — У цьому віці вони завжди знайдуть, над чим поплакатися. Не зважай, ок?

— Ти сам часом поводиться як підліток.

— Так? Не помітив. Напевно, я начитався книг із виховання дітей. Там говорилося, що потрібно наслідувати своїх дітей, щоб вони відчували себе у своїй тарілці. Я дуже відповідально підійшов до виховання єдиного сина, перечитав поради психологів, скидався на курси, навіть завів щоденник!

— Де це був його батько? — поцікавився Реджінальд.

Міріам знав, що це питання рано чи пізно випливе, хоча на початку відносин обидва уникали теми з невдалим шлюбом. Але тепер, коли перша стіна між ними ніби зникла, ця тема більше нікому не здавалася забороненою.

— Батько Мелорі… — замислився Міріам, пригадуючи той самий день, коли залишився сам із дитиною на руках. — Я тішуся з того, що більше ніколи його не побачу, бо готовий убити цього мудака своїми ж руками. Він припинив цікавитися мною ще задовго до народження Мелорі, і йому було начхати, що я вагітний. Мовляв, ой, помилочка вийшла! Спадкоємець йому не потрібен, бачите.

— Що? Так і сказав? — округлив очі альфа.

— Ага. Це в його стилі, — спохмурнів Міріам. — Зрештою, він таки прийшов до мене, побачив малюка і…

— Тільки не кажи, що навіть після цього він тебе покинув!

— Саме це й зробив, — рикнув він, захоплений спогадами.

— Але чому?

Міріам не знав, як краще відповісти. Він навіть Мелорі не зміг розповісти всю правду. Хоча, якби Мелорі копнув трохи глибше, то одразу наткнувся б на істину, заховану під носом. Він розумний хлопчик і це іноді лякає.

— Та не важливо! Більше того, він сказав, що Мелорі — помилкова дитина та взагалі не повинен існувати. Мелорі, він… Він не схожий на свого батька, хіба трохи зовні, але характером… Ні, він і на мене не схожий. Я пишаюся своїм сином та не хочу, щоб хтось бачив у ньому те, що бачив його батько.

— Твій син чудова людина, Міріам, — м’яко посміхнувся Реджинальд, обійнявши його за плече. — Якщо його батько був таким жахливим, то добре, що ти від нього втік, хіба ні?

— Я подбав про те, щоб він нас ніколи не знайшов, — усміхнувся той. — Навіть якщо прокинеться сумління. Я ніколи не вибачу його.

— І я тебе чудово розумію.

— Ой, я щось заговорився! Розповів тобі все! А ти? Розкажи мені свою сумну історію.

— Я, як і ти, не був одружений офіційно, — відповів Реджинальд. — Ми жили разом якийсь час, я був у захваті від свого молодшого чоловіка. Такі відносини влаштовували нас обох, навіть коли народився син. Потім моєму обранцю це набридло, він дуже любить подорожувати світом, а я — домосід. Він сказав, що повернеться, і тоді ми одружимося, але… Так і не повернувся.

— В сенсі? Може, з ним щось скоїлося?

— Ні, я точно знаю, що з ним все гаразд, — Реджинальд не став уточнювати, звідки в нього інформація, а Міріам не допитував. — Іноді він надсилав листи до нашого сина, в яких пояснював, що не хоче пов’язувати себе з кимось обов’язками. Йому було легше втекти, аніж вирішувати проблеми.

— А! Так ось чому ти такий серйозний!

— Що ж, мабуть…

— То ж, — Міріам засміявся, — ми невдахи! Нас обох кинули з дітьми на руках! Тільки я своїй дитині невимовно радий, якби не він… Я б, напевно, так і залишився б колишньою… Я був тією ще сволотою.

— Частково я тебе розумію. Тільки якщо твоя дитина вся така розумна і розважлива, то моя… — і закотив очі. — Я не можу виховати його так, як хочу.

— Не потрібно. Не ламай його індивідуальність, він дуже талановитий, — усміхнувся Міріам. — Одразу видно, що впертий і задерикуватий. Ті, хто найбільше намагаються виглядати такими, зазвичай відчувають порожнечу всередині.

— Я знаю, але… — Реджінальд зітхнув. — Він весь такий крутий і незалежний… У нас, альф, якось не прийнято говорити про те, що нас бентежить усередині. Думаю, якби тато залишався з ним, то все вийшло б інакше.

— Агов, а це не твій щойно пішов через чорний вхід?.. — показав пальцем Міріам, ігноруючи правила етикету. — Щось сталося?

— Не знаю… — стурбовано відповів Реджинальд, і помітно напружився. — Ти не проти, якщо я…

— Звісно, іди, — посміхнувся Міріам.

Він давно не бачив нормальних альф. Що вдієш, якщо йому з ними зазвичай не щастило? Втім, Міріам не дуже й намагався завести відносини, думаючи, що наткнеться на одні й ті ж граблі, а помилятися більше не можна — страждати Мелорі він не дозволить. Але Реджинальд здавався зовсім іншим. Він справді любить свого сина, хіба це не показник?

Усміхнувшись, Міріам дістав з кишені один цікавий амулетик, який здатний відбивати дурманові атаки. Недаремно він узяв його собою, не дарма перемістив властивості на Мелорі. Хто б міг подумати, що він таки знадобиться?

— Міріам? — він здивувався голосом і поспішно сховав амулет у кишені, щоб не видати себе.

Виявляється, тут був Гвіневр Пендрагон, він якраз спускався сходами, але помітив давнього знайомого.

— Гвіневр! — нібито зрадів Міріам. — Не чекав тебе побачити!

— Мені здалося, що я беру мало участі в житті свого сина, — дуже стримано відповів Гвіневр, хоча чого ще чекати від молодшого короля Камелота? — А ти…

— По тій же причині.

— Наші діти, вони… — Гвіневр спробував зробити вигляд, ніби чудово обізнаний про стосунки цих двох, але Міріам знав його надто добре:

— Брендан тобі нічого не сказав.

— Так, — приречено видав той, сівши на пусте місце поряд. — Може, я щось роблю неправильно? Я не знаю, що діється в його житті. Він прийшов учора від вас таким щасливим, але коли я поцікавився, як пройшла вечеря, він обійшовся кількома словами та пішов. І це не вперше…

— Ось тобі й виховання сильного альфи, — хмикнув Міріам.

Гвіневр навіть не образився, він повернувся до співрозмовника з якимось сумом в очах: ​​

— Як ти спілкуєшся зі своїм сином? Він зовсім не веде себе як омега гарного виховання… О боже! — відсмикнув себе той. — Я не хотів образити його, вибач, будь ласка! Я лише хотів сказати, що його виховання зовсім не як у…

— Та зрозумів я, — перебив Міріам, його починала дратувати ця офіційність. — Я не нав’язував йому своїх цінностей. Пріоритети на життя він обирав сам, я лише допомагав вставати на ноги та надавав підтримку. Ох, а як мені довелося вмовляти його носити брекети! Стільки істерик було! Але нічого! Ще трохи і будуть рівні зуби, ще дякує.

— От бачиш? Ти гарний батько. Тому я питаю твоєї поради.

— Насамперед, ніколи не критикуй і не нав’язуй свою думку, для підлітків це взагалі злочин століття, — переконливо відповів Міріам. — Брендан хороша людина, але боїться здатися поганою так сильно, що перегинає палку, та в результаті не може втримати планку. Розумієш про що я? Не тисни на нього, от і все.

— Якби я знав точно… — Гвіневр зітхнув. — Він останнім часом змінився. Я гадаю, це завдяки твоєму синові. Коли Мелорі був у нас у гостях, я бачив, як Брендан дивився на нього. З такою повагою, наче…

— Вони парочка.

— Що? — здивувався Гвіневр. — Вже?

— Ні, тому що Мелорі ламатиметься довго, але результат очевидний. Слухай, я знаю, що кандидатура Мела тебе може не влаштовувати, він не підходить під твої високі ідеали, але якщо так хоче Брендан, ти повинен це прийняти. Це й означає не нав’язувати думку.

Гвіневр трохи замислився, дивлячись на сцену. А потім повернувся до Міріама:

— Мелорі мені імпонує. Знаєш, він… Він нагадує мені одного друга сім’ї, — Міріам напружився, молячись, щоб не пролунало його ім’я, — але, думаю, це не важливо. Гей, Міріам…

— А?

— Чому я не можу згадати, коли ми познайомилися? Я ніби знаю тебе вічність, але не можу згадати точно…

— Тому що це було так давно, що я й сам не пам’ятаю, — відповів Ліндгрен.

— Так… Ти маєш рацію, — відступив Гвіневр, підводячись з місця. — Вибач за витрачений час. І велика подяка за пораду. Ще побачимось.

— Звичайно побачимось! — помахав той на прощання.

Посмішка спала з його обличчя, коли Гвіневр зник з поля зору.

***

Реджинальд вискочив за сином надвір.

Там зараз уже потемніло, а народу взагалі не було. Автостоянка була заповнена, світло з вікон школи висвітлювало майданчик, куди обидва вийшли.

— Так і думав, що ти тут, — зітхнув Крист’ян, повертаючись на Реджинальда. — Щось не так?

— Це ти мені скажи! Чому ти пішов? Твій виступ усім так сподобався!

— Ну, бо інакше не буває, — якось боляче байдуже відповів Крист’ян, відвівши погляд. — Навіть якби я сфальшивив, ніхто б не помітив, чи не так?

— Але ж ти так хотів виграти! — Реджинальд ніяково усміхнувся, він тільки почав вважати, що порозумівся з сином.

— Ага… — той байдуже хмикнув. — Все одно програю, Пендрагон розлютився на мене та вирішив завалити.

— Що?.. — здивувався Реджінальд. — Чому? Що ти зробив?

— Здається, — усміхнувся Крист’ян, — ми запали на одного й того ж омегу. Він це відчуває потенційну загрозу. Хто б міг подумати, так? Я раптово переходжу дорогу самому Пендрагону!

— Запав на омегу?.. — і тут Реджинальд опустив погляд: — Але ж я ніби… Маю плани на тата того, в кого ти…

— І що? Було б круто, хіба ж ні? Хоча… про що це я? Пендрагон виграє цю війну, а я вдаю, що не зазнаю поразки… Це весело, якщо подумати.

— Що?.. — Реджинальд вигнув брову, знову не розуміючи, про що міркує його син. — З чого ти взяв, що програєш?

— Все очевидно. Може, річ у твоїх генах, я не знаю. Слухай, не чіпляйся до мене. І без тебе настрій ні до біса. Я додому, — махнув рукою він, наближаючись до свого мотоцикла. — Все одно програю на цьому конкурсі, який сенс тут стирчати?

Реджинальд не розумів сина багато в чому, але він все рівно дуже любив його. І бачити муки своєї дитини, нехай і приховані, нестерпно для кожного з батьків у світі. Крист’ян, якби був упевнений у своїй перемозі, то не став би так засмучуватися.

Реджинальд дивився, як мотоцикл віддаляється від школи, поки зовсім не втік за деревами.

— Ти повинен був виграти… — прошепотів собі під ніс Реджинальд.

Коричневий щур прибіг до його ніг, заглядаючи в очі, але господар не звертав на нього жодної уваги.

З того часу, як маленький Крист’ян залишився без тата, та ще й у новому невідомому світі, Реджинальд намагався дати йому все, але цього явно було мало. А що ще потрібно робити, щоб твоя дитина хоча б усміхалася частіше, ніж сім разів на день?

— Я не залишу це поза увагою, — сказав він. а потім глянув на щура. — Я попереджав їх, щоб вони залишили перемогу Крист’яну, та вони не послухалися. Принеси мені артефакт, я обов’язково їм помщуся.