Глава 20. Жіноче діло

«Та ну тебе нахрін!», – завіси дверей кабінету не витримали удару новонародженої мисливиці. Дверне полотно впало всередину кімнати, піднявши в повітря хмару пилу й крихти штукатурки зі стін. «Ніхріна я можу», – Естер здивовано оглянула своє плече й передпліччя, розгублено потерла лікоть. – «Бляха, Сандро мене вб’є… Чорт. І як я поясню йому, що не могла зрозуміти, в себе він чи ні, тому випадково, ДУЖЕ ВИПАДКОВО вибила двері в його кабінеті? Так, а зараз-то він чомусь ніяк не реагує…»

Жінка зайшла всередину й одразу ж зупинилася. Непритомний Сандро лежав навпроти вікна. Естер підійшла до нього, не зважаючи на те, що тягне за собою все сміття, яке осіло навколо дверей. Вона опустилася на коліна й перевірила пульс чоловіка. «Наче живий… Так, треба його якось до тями привести. Скільки він взагалі тут лежить? Ото знайшов, де лежати!», – жінка торкнулася його щоки, легенько потрусила його за плече, але мессір ніяк не зреагував.

«Знаєш що, от не треба зараз мене лякати, окей?», – Естер поспіхом оглянула кабінет і помітила під столом пляшку, заповнену десь на дві третини. – «Сподіваюся, це в тебе все ж вода. Так, прошу вибачення, але ти на нормальне не реагуєш». Жінка потягнулася до пляшки й відпила трохи, щоб перевірити, що в ній. «На смак як вода, значить вода», – потисла плечима вона й вилила все на обличчя Сандро.

– Добрий сранок, винороби, прокидаємося, не лякаємо людей, що сталос… О, яка я рада, що ти живий! – її тон став значно м’якшим, коли мессір розплющив очі.

– Ага, привіт, – він витер обличчя краєм шарфа й спробував сісти. – Я щось так… Ну… Не знаю чому, щось координацію трохи втратив… А ти б мене про візит попередила, я був би обережнішим… – чоловік обперся об стіну й витягнув ноги вперед. – А що то в тебе за лайно на кросівках? – він спробував зазирнути за спину Естер, але вона обійняла його, не даючи побачити нічого крім тканини свого гольфа.

– Та нічого, вступила десь у щось, ти сам-то як? – жінка розуміла, що її спроби сховати слона серед кімнати абсурдні, але не поспішала здаватися.

– Притомно… Але зараз ризикую задихнутися, – спокійно відповів Сандро.

– Ти драматизуєш, – Естер погладила його по голові.

– Есті, можеш мене відпустити?

– Та тебе лиши на п’ять хивлин – свідомість втрачаєш і на підлозі чілиш!

– Які п’ять хвилин? Тебе тут місяць не було! Так, все, я зараз ображуся на тебе. Ну Есті, ну якого чорта?

– Обіцяй, що не вб’єш мене, – скоромовкою видала Естер.

– Та я й не збирався! Ну нарешті, – він заплющив очі й знову відкинувся потилицею на стіну. – То за що тебе не вбивати?

– Ну, я тобі тут трішки по підлозі пилюку зі штукатуркою порозносила… Але є хороша новина! – жінка поклала руку йому на плече: – Сьогодні робочий день.

– Ну, я не такий робітник, як ти… В мене й роботи в традиційному розумінні нема… Тому для мене що робочий, що вихідний – однаково, – потис плечима Сандро. – Та й навіть якщо ти знову знайшла роботу, я вперше бачу людину, яка така щаслива від того, що сьогодні робочий день. Якби мені доводилося ходити на роботу, я б радів тому, що робота закінчується.

– Ти ходячий італійський стереотип, Кастільйоне, – закотила очі Естер. – Взагалі, я крута, бо даю столярам можливість зробити більше роботи й заробити більше грошей.

– Яким столярам? – не розплющуючи очей перепитав Сандро. – Тим, яким ти зателефонуєш і попросиш замінити мені двері, які винесла, я переконаний, чисто випадково?

– А як ти… Ну…

– Ти не така шафа, щоб все моє поле зору займати, – всміхнувся він і глянув на неї без тіні злості. – Тільки підлогу сама помиєш. А потім заходь до мене в спальню, вип’ємо вина, поговоримо трохи… Все ж місяць тебе не бачив, а від юного графа чув, що ти почуваєшся, цитую, «нормально». І все, уявляєш?

– А що він мав сказати? – здивувалася Естер. – Нормально я. Що ще?

– Ні, ну ти що, туди ж? – Сандро відкинув назад пасмо волосся. – Ну невже я маю вчити вас таким речам? Ти що, в шкільному театрі кущ грала?

– Зате який кущ! – навіть не думала ображатися жінка.

– Та ну, справді? – здивувався він. – Це що ж за жахливого режисера ви мали, що давав маленьким акторам ролі кущів?

– Та такого ж довбанутого, як ти! – потисла плечима вона. – Заявив, що всі мусять когось зіграти. А я знаєш де вертіла його заявки… От і сказала, що зіграю кущ. Він на мене чогось образився, зате більше до випускного не чіпав.

– Який кошмар, Есті… Я б ніколи не дозволив нікому грати кущі, дерева й тому подібне.

– Слава Богу, що ти не режисер шкільного театру. А ти кого грав? Смерч? Торнадо? Когось у сраку вжаленого?

– Це чому? – Сандро окреслив у повітрі щось незрозуміле.

– Бо бігаєш постійно, руками розмахуєш хрін зрозумій чого… – жінка запустила пальці в його волосся, скидаючи й без того неслухняні пасма на його обличчя. – Та й ото вигляд у тебе вічно такий, ніби за тобою менти женуться.

– Ой, серйозно? – він байдуже поправив волосся. – Нормальні ролі я грав, не треба тут.

– От і молодець. А ми з графом не театрали. Він-то, мабуть, взагалі нікого не грав. Не думаю, що в Ордені є якийсь самодіяльний театр. Тому дай нам бути собі кущами, яких ніхто в сраку не жалив.

– Два чоботи пара, – Кастільйоне махнув рукою. – Нехай. Швабра десь там, ганчірки теж, вода у ванній. А я пішов шукати якесь хороше вино.

***

Альда несміливо сіла на траву навпроти Інгвара, розправила спідницю й склала руки на колінах. Хлопець окинув її поглядом і не стримав сумної усмішки. Рейн уточнила:

– Щось не так? Ти не хочеш мене бачити?

– Хочу, – кивнув він.

– Окей, а чому так дивишся, ніби я, не знаю…

– Як дивлюся? – перепитав він. – Мій погляд тебе образив?

– Ні, не в тому суть, – Альда опустила очі на свої руки. – Забий.

– У мене просто враження, що ми трішки обмінялися ролями в екосистемі, – він теж опустив погляд. – Ну справді. Візуально точно. Воно мене трохи розвеселило, але що я подумав… Такий собі обмін. Нікому не побажаю бути пов’язаним із Орденом. Але тобі личить ця сукня.

– Дай подивитися на тебе, – Рейн погладила його потилицю. – Давно ж я тебе не бачила.

«А казав, що в спектрі Ордену наче як немає фіолетового», – не без задоволення вона відмітила його яскраво-фіолетові штани із червоно-жовтим паттерном медузи Ронданіні. Поверх тонкого білого гольфа з принтом ренесансних ангелят Інгвар абияк накинув блакитну сорочку, закотивши її рукави до ліктя. Волосся на скронях і потилиці відросло на добрих півтори сантиметри, в той час як довші пасма весь час норовили впасти на його обличчя й лізти в очі. За місяць життя в общині мисливець замінив звичні туфлі з берцями на кросівки.

Проте Рейн не могла сказати, що він аж надто змінився. Все той самий розсудливий погляд, який так не личить його юному віку. Ті ж стримані жести й інтонації. «Закладаюся, Сандро страшенно біситься через те, що він не описує кожен стовп десятком прикметників і метафор», – Альда поправила пасма на його скроні й торкнулася його щоки:

– Ти схожий на бунтівного аристократа.

– Нічого подібного, – відмахнувся Інгвар. – Я воїн, а не оте, що ти сказала.

– Оте, що я сказала, буквально описує Сандро, – всміхнулася дівчина. – А в тобі зараз є щось таке від нього… Ну щось є.

– Просто намагаюся мати вигляд, відповідний до цих місць, – мисливець потягнувся до пляшки вина й простягнув її Альді: – Пригощайтеся, міледі. Перепрошую, що без келиха, можу піти й принести.

– Та яка я тобі міледі! – розсміялася вона.

– Ну як же яка. Ти ж наче як супутниця мого дядька. Він лорд, отже ти – леді, ні? Є в тобі щось від нього, так.

– Ти нестерпний, – Альда закотила очі.

– От, от він теж так робить, – Інгвар схрестив руки на грудях. – Давай, сестричко, випий зі мною й розкажи, що тебе сюди привело.

– А візьму й вип’ю! – дівчина зробила ковток просто з горла пляшки. – Бачиш, все зі мною добре… А що це за вино?

Альда обперлася руками на траву і якусь мить дивилася на неї, намагаючись знайти точку опори. «Так, щось мені не окей…», – вона розвернулася до кущів до того, як її знудило. Інгвар підійшов і поклав руки їй на плечі:

– Ти як?

– Зараз легше… Дякую… – дівчина взяла носовичок, запропонований мисливцем.

– Пташенята мої, що тут у вас? – Сандро, який вийшов у сад, сів на газон поруч із ними. Біля нього опустилася Естер. – Альдо, мені покликати лікаря?

– Та ні, мессіре, все добре, – відмахнулася вона. – Може, справа у вині.

– Сандро, це те вино, яке ми з тобою пили, – Інгвар показав йому пляшку. – Сестричко, може справді викличемо лікаря?

– Мене сьогодні й від сигарет Хеммінга трохи паморочило, то й що?

– А ще від чого? – втрутилася Естер, яка до цього мовчала.

– Від кави, але там могла бути надто сильна концентрація і…

– Менстра остання в тебе коли була? – грубо перебила її жінка.

– Шість тижнів тому… А ми знайомі взагалі? – Рейн збентежило те, як безцеремонно говорила та.

– Естер Конде, – кинула вона й продовжила: – Сексом займаєшся?

– Есті, та де ж так можна… – почервонів Сандро.

– Закрий вуха й не слухай, – Естер знову звернулася до Альди: – То займаєшся?

– З-займаюся…

– З мужиком?

– Т-так…

– Презики?

– Що?

– Використовуєте?

– Н-ні… – Рейн остаточно засоромилася.

– Ясно. Так, малий, йди в аптеку й купи тест на вагітність. А ми що, ми сидимо й чекаємо малого.

– Ти допускаєш, що я могла завагітніти? – тихо перепитала Альда.

– А толку з моїх допущень? Зараз перевіримо, тоді й будемо говорити.

***

Інгвар повернувся за десять хвилин – найближча аптека знаходилася через вулицю від будинку. Естер пояснила Альді, що робити з тестом і відправила її в туалет.

Рейн виконала вказівки жінки, сіла на унітаз і прикрила обличчя руками, не бажаючи дивитися на результат. Цікавість перемогла за ще за кілька хвилин. «Чорт…», – вона відкинула тест із двома смужками в протилежний кінець туалету. – «І що накажете мені з цим робити?»

Рейн тремтячими руками погладила живіт. Термін був ще надто раннім, щоб відчути що-небудь, але їй не вистачало якогось тактильного контакту, щоб почуватися в безпеці. Раптом її накрила хвиля суму й відчаю – дівчина надто добре пам’ятала все, що казав їй Хеммінг про ймовірну дитину, про те, через що тій доведеться пройти в підготовчих казармах і після них. Він говорив про це з неприхованою гордістю. В Ордені вважалося честю вести родову гілку – стабільна передача мисливського гену була показником «чистої» кровної лінії. Хеммінг належав до однієї з таких ліній і не перший зі своєї родини входив до довіреного кола Грандмайстра – хоч Альда й не знала, чим саме він там займається.

Грубий допит Естер теж не був тим, через що хочеться пройти в такому непевному стані. Рейн зловила себе на думці, що жінка лякає її. Вона пересіла на підлогу й обійняла себе за коліна. В двері тихо постукали.

– Ти в порядку? – звичним відстороненим тоном запитав Інгвар.

– Ні, не в порядку, – дівчина опустила голову.

– Я можу зайти?

– Вас там скільки?

– Я сам.

– Заходь, – не піднімаючись, Альда відімкнула двері.

Інгвар зачинив їх за собою і сів на підлогу навпроти. Оглянувши невелике приміщення, помітив тест. «Позитивний. Що ж, тепер зрозуміло, чому вона не в порядку», – мисливець нахилився вперед і легенько стис її передпліччя. Вона підняла очі й зустрілася з його розсудливим поглядом.

– Що далі? – пошепки запитала Рейн. – Я не хочу робити аборт. Я ношу дитину від неймовірного чоловіка.

– Ти зараз точно про мого дядька? – зітхнув він.

– Але цей неймовірний чоловік бачить лише свою правду. В нього світ чорно-білий і як я не намагаюся пояснити йому інші кольори – все марно. Я дізналася про дитину й зараз почуваюся, як сурогатна мати. Це наче не моя дитина, а дитина Ордену, розумієш? І я боюся, що не зможу її віддати.

– Якщо залишишся з Хеммінгом, у тебе не буде варіанту «не віддати».

– То що, зовсім без варіантів? – Альда відчула його руку на своїй щоці.

– Їдь звідси. Щоб мій дядько не знав. І не кажи нікому, куди саме – ні мені, ні Сандро. Переїжджай щоразу, як буде ймовірність того, що Орден на тебе вийшов.

– А є така ймовірність?

– А ти наче не знаєш, чим Хеммінг займається у Внутрішньому Колі, – хлопець знову сумно всміхнувся, дивлячись на неї своїми блакитними очима.

– Не знаю.

– Адмініструє каральну систему. Всі ці рейди, інспекції – його сфера. Він може ініціювати перевірку в будь-якому місці, де є хоч один адепт Ордену. Тому старайся зайвий раз не привертати увагу поліції – з ними наші теж часто співпрацюють.

– І довго так переїжджати? – Рейн ще не змирилася з цією думкою, але твердий голос Інгвара заспокоював її.

– Після семи років у дитини проявиться ген – а він цілком може проявитися… Чому тебе ініціював Сандро?

– Через приступи.

– Значить у дитини, вважай, стовідсотковий шанс успадкувати ген. Після семи років десь до років дванадцяти-чотирнадцяти даватимеш їй препарати, з якими я зараз працюю. Про доступ не хвилюйся, думаю, мессір тебе ними забезпечить. Далі вже можна й осісти – десь у тому віці перша хвиля має минути. Дитя буде вже надто доросле для Ордену. Другу хвилю вирішить лише остаточна ініціація, але її можна провести тут.

– То мені як мінімум дванадцять років тікати?

– Виходить так. Але після семиліття й первинної ініціації можеш і осісти, як все добре буде. Складно передбачити зараз.

– Що ж, – видихнула вона. – Я ж хотіла світ побачити… До речі, я тут згадала… Може, зараз не той момент і все таке… Але я все одно скажу, добре?

– Слухаю.

–Пам’ятаєш, ти казав, що заплетеш собі дреди, коли я завагітнію від твого дядька? – Альда обійняла його. – Вибач, що несу хрінь. Мабуть, стрес і…

– Заплету, – потис плечима він. – Як і казав, вплету туди блакитний. Все, що завгодно, щоб хоч трохи розвеселити тебе, сестричко.