Розділ 20

З тих пір, як я повернулась зі свого першого відвідування Долини стихій, минуло 6 років.

За ці роки багато чого сталось в Селищі. По-перше Мінато змінив радників. Старійшини, учні Другого Хокаґе, були замінені однолітками нинішнього Хокаґе. Новими радниками стали голови кланів Учіха, Нара та Інузука.

На першому році мого навчання в Селищі піднявся шум. Подробиці мені з’ясувати не вдалось але навіть те що я змогла дізнатись було достатньо. Хокаґе почав проводити масові перевірки в різних сферах. Це призвело до великої кількості звільнень, штрафів, а інколи навіть, арештів. Десь в цей період, Данзо зник із Конохи, і за нього оголосили винагороду. Орочімару теж втік. Але з набагато більшим шумом. На жаль, що один, що інший втікачі залишили за собою багато трупів.

Данзо, зрозумівши, що Хокаґе скоро до нього дістане, зібрав своїх найвідданіших АНБУ Кореню і покинув територію Країни Вогню. Решта, ті що не попали під категорію «найвідданіші», були вбиті.

Орочімару, коли зрозумів, що Данзо його кинув, спробував знищити лабораторію де проводились експерименти, разом із піддослідними, але йому завадив Третій Хокаґе. Тож, після досить гучної бійки, Орочімару все таки вдалось покинути Коноху.

Вся ця метушня, яку виставили на показ для жителів Конохи відволікла їх увагу від того, що стало з Дев’ятихвостим. Цивільні майже забули про Лиса, радісно перемиваючи кістки Старійшинам, новій Раді, Данзо та всім хто попав під санкції від Хокаґе. А у шинобі, у зв’язку зі всіма змінами було достатньо роботи, щоб не відволікатись на плітки.

Сам Мінато був щасливим, хоча і втомленим, батьком. А Кушина в своєму бажанні поділитись своїм щастям з іншими, заповнила наші зв’язані записники описанням того який їх син маленький, красивенький, миленький, розумненький і так далі. Я ввічливо відповідала їй побажаннями щастя-здоров’я і всього найкращого їй, Мінато, їх сину по черзі і всім разом.

Зруйноване – відбудували, старе – оновили, а нові керівники потихеньку звикали до своїх обов’язків. Ніхто і не знав про нового Джинчурікі, про клан Учіха говорили не більше гидоти ніж зазвичай, Орочімару створював Селище, приховане Звуком, Обіто, десь там, разом із Зецу збирали Акацукі, а Данзо все ще крутив свої інтриги, але десь подалі від Конохи.

Шисуі закінчив академію разом зі всіма, через два роки після мого вступу. Зараз він має звання чуніна, і разом із своєю командою виконує не дуже серйозні місії. Обидва члени його команди були значно слабкіші за нього. Але брату вони подобались, тому вони втрьох часто разом тренувались, а потім приходили в гості. Мені залишалось сподіватись, що вони стануть сильніші, отримають звання джоніна і не помруть від випадкового куная.

З Ітачі ми поступили в один рік, але були в різних класах. Він в класі А, де, як я помітила, навчались більшість відмінників і дітей з головних гілок різних кланів. А я потрапила до класу B. Де вчяться середнячки. Причини на те були дві. Перша – це те, що він син Голови Клану, а я – лише племінниця. А друга – він був генієм, а я у свої 6 (ментальні 30+) була досить тупою в теорії деяких предметів, але досить непогана в практиці. Ітачі теж, якимось дивом (особисто я підозрюю втручання Шисуі), вирішив закінчувати Академію не завчасно, а разом з однолітками. Навіть завів собі друга в Академії. Що було для мене дивно.

Серед нашої компанії (я, Шисуі, Ітачі і Саске) саме Шисуі легко знаходив собі друзів. Саске був дуже жвавою дитиною, але він був дуже власницьким, і кожна спроба з ним потоваришувати закінчувалась нічим через його, досить таки, вибуховий характер; його єдиним другом (крім нас) був Наруто. Мені досі цікаво, чи бачить особистість Саске краще за інших, або в своєму сліпому оптимізмі не бачить його взагалі.

Я більше любила читати книги і грінд ніж спілкуватись з кимось. А Ітачі любив свого брата, і був дуже тихим. Тож коли, одного разу, поруч з ним з’явився якийсь жвавий хлопчина, я трохи здивувалась.

Саске з Наруто, це окрема тема. Познайомили цих двох їхні матері. Кожна їх зустріч просто таки сповнена суперництвом. Починаючи з дрібниць, по типу хто більше з’їсть, або хто збере більше відбитків котячих лап, закінчуючи вивченням нових технік. Доходило до того, що Фугаку і Мінато доводилось відбирати в своїх синів підручники і сувої з техніками, які вони нарили десь в схованках своїх батьків. Здавалося б, ну вчяться і нехай вчяться, але тут тільки у мене була Система, однією із задач якої було забезпечувати мою безпеку в розвитку і прибирати мої ліміти. А у жителів цього світу були давно визначені рамки, кого, чому і коли треба вчити. Тож дітям довелось чекати і задовольнятись лише тайджутсу. Тільки коли їм виповнилось по п’ять років, батьки нарешті почали навчати їх технікам. Який Саске гордий ходив коли вивчив Техніку Вогняної кулі. З обпеченим ротом, щоправда, але все одно гордий.

Десь на другому році мого навчання, я згадала про Хінату, і спробу її викрасти. Я написала про це Мінато, в надії що ще не запізно. На щастя – ні. Спроба викрасти відбулась лише через рік, під час підписання мирного договору із Селищем, схованим в хмарах. Тож Хокаґе був до цього готовий. Дівчинку врятували, а Мінато отримав важіль для тиску на Райкаґе.

Що стосується особисто мене, я облажалась. Коли я рвалась в академію навчатись, моєю основною метою було дізнатись про цей світ а також про шинобі і їх методи більше. Чого я не очікувала так це того що мені доведеться крім всього цього також вчити хімію, фізику та інші точні науки необхідні для мистецтва позбавлення життя людей. На жаль характеристики Інтелект та Мудрість не додавали мені ні розуму, ні кмітливості, ні швидкості мислення, тільки кількість чакри, контроль над нею та пошкодження які наносять мої нінджутсу. Так наприклад Сила давала мені фізичну силу, Жвавість давала мені гнучкість тіла та точність ударів, Витривалість давала мені фізичну витривалість, здоров’я та захист, а довбані Інтелект і Мудрість не давали мені анітрохи того, що казала їхня назва, ані тобі +1 до IQ, ані якого бонусу до пам’яті. Тож я як і в минулому житті ледь-ледь могла зрозуміти, що там і як, в тій хімії та фізиці вираховують. На щастя, тепер у мене був Шарінґан, який намертво випалював в моїй пам’яті те, що я ним побачила, навіть якщо я цього не хочу (Лис, що трощить Селище, все ще з’являється мені в кошмарах). Тож, ті формули, що нам давали я запам’ятала. Проблема була в тому що я не зовсім розуміла як і куди ті формули підставляти, але потрохи, я таки набрала прохідний бал для здачі фінальних іспитів.

В Нінджутсу та Тайджутсу справи у мене були набагато кращі. Хоча мені і довелось витратити небагато очків навиків для вивчення джутсу зі шкільної програми, вони були досить легкі у використанні і проблем це не викликало. З тайджутсу я справлялась самостійно, але досить часто приєднувалась до тренувань Ітачі.

Оскільки у мене все ще було шило в дупі, і просто сидіти над підручниками і намагатись зрозуміти хімію-фізику-біологію мені було занадто нудно, я ходила на курси ніндзя-медиків. Що ж… зараз я можу непогано лікувати подряпини і синці. За переломи або серйозні рани я навіть братись не хочу, занадто великі ризики при зрощенні тканин. На щастя Система пообіцяла, що після 10 рівня «Містичної долоні», яку використовують для лікування, у мене буде можливість заплатити очки навичок і прокачати її, це дасть мені можливість загоювати більш серйозні рани без ризиків. Для інших людей. На мене лікування працює кожен раз однаково – достатньо тільки відновити необхідну кількість HP і рани затягнуться. Звісно і для мене існують винятки, для важких поранень і каліцтв треба навичка вищого рангу.

Щотижня, на вихідних, я викликала Кіна з Долини Стихій та відправлялась в підземелля. Хорошими новинами було те, що я назбирала багато корисного: ресурси, Кристали, зброя, броня, прикраси, а інколи навіть падали пляшки із зіллям високої якості. Поганим було те, що я застрягла. За 6 років я не отримала ні одного сюжетного задання. Та що там, крім стандартних завдань всередині Вежі типу «піднятись на наступний поверх», «вбити певну кількість монстрів» або «вбити боса», за які давали в кращому випадку від одного до десяти мільйонів XP, я не отримала жодного завдання. Я, звісно, змогла завершити завдання за яке мені дали просто астрономічну кількість XP, але воно було єдине таке, і для його завершення мені знадобилось шість з половиною років. Але зрештою я якось доповзла до 77 рівня.

Завдяки тим сувоям, кресленням і мапам, що я знайшла на верхніх поверхах Вежі, я потихеньку будувала нову, більш досконалу Вежу. На неї в мене пішло набагато більше часу, адже деталей для налаштування було значно більше.

∞

Нарешті настав день розподілення по командам.

Як я і очікувала, бал по письмовому іспиту в мене був досить середній. З іншого боку нінджутсі і тайджутсу в мене було на висоті. А, от, таланту до ґенджутсу в мене не було зовсім. Я могла його помітити, або зламати, але ні в якому разі не створити.

Вчитель, ім’я якого я постійно забуваю, нарешті зайшов в аудиторію.

– Добрий день. Зараз я оголошу хто в яку команду потрапив. Коли я назву ваше ім’я – піднімайте руку. Ваш джонін-наставник забере вас після оголошення складу вашої команди.

В класі, який замовк при появі вчителя, знову піднявся шум. Діти були в захваті. Не знаю чого вони чекали. Можливо пригод, можливо крутого джоніна, який їх всьому навчить. Але мене це зовсім не цікавило. Я постійно переживала через занадто далеке майбутнє і війну. Я прекрасно розуміла, що до нього ще приблизно дев’ять років, але все одно не могла думати про щось інше.

Я майже пропустила свою чергу, поки мене не ткнув під ребра сусід по парті.

– Учіха Сецуко!

– Так, я.

Я підняла руку. Вчитель кивнув.

– Ти знову спиш? Ти в команді номер 17.

Я хотіла заперечити, що я ніколи не засинала на заняттях. Якщо я дивлюсь в стіну порожнім поглядом, це означає що я обробляю інформацію, досить називати це сном, я не володію технікою сну з відкритими очима (на відміну від деяких Нара). Але я прослухала все що він говорив, тому вирішила не спорити. Це відбувалось досить часто. Я легко відволікалась від лекцій, якщо звісно вчителя не були надто захоплені своїм предметом і не вели заняття якось цікаво. Що було ще однією причиною моїх проблем з точними предметами. В своє виправдання можу сказати, що я дуже, ну дуже старалась бути уважною на заняттях. Хоча це не завжди працювало.

В клас зазирнув якийсь чоловік середнього віку в жилеті джоніна.

– Команда номер 17. За мною.

Я піднялась, як і ще двоє хлопців, і вийшла з аудиторії.

– Йдіть за мною, підем кудись в затишніше місце.