Глава 2

Нова школа — це все одно, що новий світ. Я просто не очікував, що ця величезна триповерхова будівля в сучасному стилі, де є навіть панорамні вікна в деяких коридорах, виявиться звичайнісінькою школою. Навіть моя минула була не такою… модерною, чи що? Коли я вийшов з авто, то Нєж люб’язно поспішив повідомити мене:

— Не роби такі круглі очі! Просто головний спонсор чомусь вирішив підтримувати нашу школу на рівні вищого класу. Мабуть, тому що так захотів його старший син. Ну, це не важливо.

Суміре пройшов повз мене, не відриваючись від телефону. Він високий, як для омеги, але надто похмурий і насуплений, ніби спробуй-но відволікти його від набору тексту, як він без докорів сумління вдарить між ніг.

— Суміре! — покликав Нєж. — Ти не підеш з нами?

— Ні, — відрізав той.

— Ну, Суміре-е! — пронизав Нєж, як дитина.

— Відвали.

Він зник у натовпі старшокласників, які зависали біля входу до школи. Остін поїхав геть, тільки побажавши вдалого дня, мабуть, теж поспішає на роботу, як і мій тато. Дивно, що Міріам ніколи не згадував про друга з коледжу. Зазвичай у нас немає подібних секретів.

— Суміре просто… малотовариський, — усміхнувся мені Нєж. — Не гнівайся на нього, гаразд?

— Та я… я й не думав…

— Ми не рідні брати, — чомусь сказав мені Нєж. — Його батьки, так вийшло, відбувають термін у в’язниці. А мій тато, як найближчий родич, займається вихованням Суміре вже добрих шістнадцять років. Ми з ним росли разом, але… Він такий злюка…

Здається, Нєж тепло відноситься до Суміре, хоча останній явно ще та язва. Гаразд, зате я зрозумів, чому вони такі різні.

Нєж провів мене до школи. Усередині вона нагадувала музей своєю помпезністю, але водночас присутній мінімалізм заганяв мене в незручне становище. От не думав, що тут усі такі любителі вбрання! Кожен перехожий міг похвалитися чимось чіпляючим погляд. Особливо це стосувалося омег.

— Я вже очима загубився… — поскаржився я.

— Це тільки так здається, — підбадьорив Нєж. Він ніби не помітив зацікавлені погляди від омег. — Думаю, так здається у будь-якому незнайомому місці. Коли ми перейшли сюди, тобто в п’ятий клас, то я загубився дорогою разів сорок, не менше.

— Неймовірно… — промимрив я.

***

Знайомство з моїм новим класом відбулося досить швидко. Нічого особливого, вчитель витягнув мене до дошки, представив, запитав, чи не хочу я розповісти про себе (звичайно, я не хотів), і відправив на вільне місце. На щастя, тут таких багато наприкінці кабінету. Я сів біля дверей, щоб лишитися непоміченим до кінця своїх днів. Але на першій перерві до мене прилетіли зацікавлені персони. З деякими навіть вдалося зав’язати діалог, але я не впевнений, що знайду собі друзів так швидко.

Останнім уроком була хімія, а потім мені треба біло піти до бібліотеки та забрати свої нові підручники. А поки що доводилося боротися з почуттям «третього колеса», сидячи у компанії дивних однокласників. Дивних тому, що один із них намагався стягнути в портфель одну наповнену рідиною колбочку, раз у раз оглядаючись, щоб його не помітили.

— Містер Бастіан! — вчитель невдоволено глянув на мого сусіда, який одразу вдався до старанного учня і сховав колбу під парту.

— Я вас слухаю, ось, усе записано! — запевнив той.

Дивно, звідки має весь конспект у блокноті? Я готовий заприсягтися, що він і не торкався ручки весь цей час.

— Ви знову намагаєтеся вкрасти сірчану кислоту? — хімік обігнув парти, щоб пройти ближче до нас. — H2SO4 Вам не іграшки! Ми вже проходили цю тему!

Вчитель поправив свої прямокутні окуляри, які або робили його очі яскравішими, або надавали такий ефектний відблиск. Цей ефект складно не помітити — надто яскраві зелені очі у альфи.

— Я нічого не… — хотів був відкрутитись однокласник із прізвищем Бастіан, але вчитель дуже вчасно вихопив його руку з потрібною колбою. — А, то ви про це? Це сірчана кислота? Хто б міг подумати!

— Справді? — відібрав кислоту хімік. — Подумаєш, лише величезним шрифтом написано! Як Ви її примудрилися дістати? Ах так, ззаду шафка. Я був певен, що закривав його.

— Ні, забули, — похмуро відповів учень, поправивши темно-каштанове волосся з різнокольоровими пасмами (як новорічна ялинка).

— Абель! — обурено зітхнув учитель хімії. — Мені не хочеться знову проводити з тобою розмови з цього приводу.

Абель Бастіан пробурчав щось незрозуміле під ніс, коли хімік відійшов назад до дошки із заповітною колбочкою. Цікаво, навіщо простому учневі потрібна сірчана кислота? І навіщо її красти?

— Містер Верджіл так дратує. Що він собі дозволяє? — Абель схрестив руки на грудях, злісно свердливши поглядом фігуру вчителя.

Отже, Абель — альфа, який, певне, терпіти неспроможна хімію. Або, навпаки, так її любить, що не бачить заборони.

— Гей, новенький! — я здригнувся, бо не сподівався, що цей тип заговорить зі мною. — Що скажеш про школу? Чи правда ж занудне місце? Навіть у будинку для людей похилого віку можна відірватися!

— Ем… Не знаю… — ніяково відповів я. — Не бував у будинках для людей похилого віку…

— Зараз ти вже в ньому, — Абель знову зло глянув на хіміка. — Цей бовдур вічно заважає мені! О, знаєш як непросто дістати якісь реагенти в нашому забутому богом містечку? А кислоту будь-кому в руки не вручають. Ось я і викручуюсь

— Навіщо тобі сірчана кислота? — здивовано спитав я.

— Це один із компонентів для мого… — тут він запнувся, а потім різко розплився в якійсь зловісній усмішці: — Оу, то ти ще не знаєш?

— Що? Ти про що?

— Круто… — зовсім не розумію, чому він тягне цю усмішку. — У цій школі повно безневинних овечок, які навіть не здогадуються, що серед них причаїлися вовки. А ти — вовк.

— Що?

— Розумієш, деякі один одного здатні помітити. Наприклад, я відразу зрозумів, хто ти такий, — це нормально, що я гадки не маю, про що він говорить? — Правда, не знаю, яке твоє коріння? Може, ти взагалі нова порода вовка, га?

— Абель! — хімік підскочив надто несподівано, злякавши тим чи не весь клас. Стукнувши по стільниці долонею, він грізно поглянув на Абеля. — Хочеш повторити історію, що трапилася з Хартом? Не думаю.

При згадці якогось там Харта, Абель чомусь коротко посміявся. Мені здається, що цей альфа трохи небезпечний. Може, це лише моє припущення.

— Харт з самого початку знав про свої особливості, — загадково відповів Бастіан. — А ось новенький, мабуть, ні.

Та про що він? Це такий жаргон? Щось подібне до шкільних жартів, про які я ні сном ні духом? Бракувало ще виставити себе цілковитим ідіотом. Навіть відчув на собі погляди нових однокласників — їм, мабуть, теж цікаво, чому Абель так озвався.

— Містер Бастіан, попрошу пройтись до директора, — грізно прошипів містер Верджіл. — І без зайвого звуку, зрозуміло? Не смій знову залазити у чужі справи. Це серйозна річ.

Вони говорять про щось недоступне мені. Гаразд, я, як новенький, повинен тихо просидіти двадцять хвилин уроку, що залишилися. Що ж, перший день міг пройти й гірше, чи не так? Друзів знайти не довелося, але не все так швидко. Зрештою, хоч ми з татом й переїхали до цього міста, знаходити друзів завжди складно. Це не п’ять центів підібрати! Особливо коли дуже складно зрозуміти місцевий гумор. Або… хоч би що воно не було.

***

Бібліотека була на другому поверсі, одразу ж біля сходів, тому губитися мені не довелося. Мене вразило найбільше те, що тут були комп’ютери для пошуку інформації. Я думав, у таких містечках такого не дочекаєшся. Кілька учнів щось писали, напевно, реферат, тому навіть не глянули на мене, коли я ввійшов.

— Добрий день! — неймовірно, що хтось таки помітив мою персону.

Досить гарний омега з голлівудською усмішкою та каштановим волоссям, заплетеним у низький хвіст, взяв мене за лікоть і поволок у бік величезного стелажу.

— Ти ніби вищий за мене, правда? Допоможи дістати ту книгу в синій палітурці, будь ласка!

Якщо вже просять допомогти, то я обов’язково постараюся. Хоча мені здавалося, що цей омега одного зросту зі мною. Довелося стати навшпиньки, щоб дотягнутися хоча б кінчиками пальців. І тут книга ніби сама по собі вискочила і потрапила мені прямо до рук. Бути такого не може! Я здивовано глянув на синю книжку з написом «Красень і Чудовисько», а потім на ту саму полицю. Як так вийшло?..

— Я Белль Емерик, бібліотекар, — представився цей омега, який виявився навіть старшим за мене самого. — Дякую за книгу.

— Але… вона сама… я… — ну, і що сіпає мене за язик?

— Розумію. Іноді книги ніби живі, — Белль неправильно зрозумів мене, хоча це мені на руку. — Кожна має свій характер і свої погляди на життя. Начебто спілкуєшся з різними людьми, які діляться своїм досвідом. Може, я трохи романтизую свою любов до книг. Адже якщо замислитися, то це лише текст на дереві, вірно? — і легковажно розвів руками.

— Мені здається, не так важливо, де і як читати, — сказав я. — Немає різниці, електронна книга чи паперова, текст і сенс від цього не змінюється. Тільки тому, що один текст був надрукований, не робить його красивішим за інший. Зрозуміло, я зовсім не маю на увазі ці жахливі новомодні писанини на кшталт «Сутінків».

— Здається, ти знаєш про що говориш.

— Мені довелося багато читати. Іноді не було потрібних книжок в бібліотеці, тому доводилося купувати електронну версію, — потім мені стало ніяково — з чого б я так розговорився? Зазвичай таке відбувається лише у присутності тата, тому що я більше ні з ким не спілкуюсь. — Втім, скільки людей, стільки й думок.

— Кожна думка безцінна, якщо вона справжня, — трохи дивно ось так поетично і таємниче говорити, але Белль вміє привернути до себе. — Ну, розумієш… Прочитати цитатку з інтернету, а потім видавати її як власну життєву позицію не те саме, як дійти такого висновку самому.

Але принаймні такі люди бодай мають життєву позицію.

— Пробач, щось я розперезався, — Белль метушливо поклав книгу «Красень і Чудовисько» на свій стіл.

Вона йому що взагалі не потрібна була? Тоді чому він попросив мене дістати те, що могло і до нього вистрибнути в руки?

— Знаєш, у нас у школі є… хм… незвичайні учні. Прямо під стать їхнім батькам. Якщо чесно, мій милий Ноель входить до їхнього числа. Він старший за тебе, до речі… ой, не так. Все я почав не так!

Хм, гаразд… Я трохи не розумію, що за дива тут відбуваються. Деякі люди ніби знали про мій приїзд заздалегідь… Як ще пояснити те, що директор особисто потис мені руку перед третім уроком? З чого б?.. Не кажучи вже про те, що відбувається зараз. Мені не дають шансу представитися.

— Так, знаєш що, Мелорі, ми почнемо спочатку.

Здається, представлятись і не потрібно…

— Звідки Ви знаєте моє ім’я?

— Оу… — оглянувся Белль. — Ти ще зовсім не знаєш? Про що думав Міріам?

— Ви знаєте мого тата?

Белль зовсім знітився. Напевно, своїми очевидними питаннями я щойно загнав бібліотекаря в безвихідь. Але хіба ж тут є моя вина? Це мій перший день у новій школі, а я зовсім не розумію, чому кожен, хто проходить повз, так дивиться на мою персону… Не можу пояснити конкретно.

— Все складніше, ніж ти собі уявляєш… — прошепотів Белль. — Давай так, я тобі все поясню після закриття бібліотеки.

— Що? Але я прийшов по підручники.

— Тоді й видам їх, — хитро посміхнувся Емерік. — Це за годину. Поки що, будь ласка, дозволь мені підготуватися. Якби твій тато все розповів заздалегідь! Це б значно полегшило роботу!

— Боже мій, що відбувається? Розповів що?

— Ні-ні-ні! — Белль буквально випхав мене з бібліотеки. — Приходь за годину! Чекатиму!

І ось, як мені реагувати на такий перший день?

Зневірившись в себе, я вирішив зателефонувати татові і дізнатися, що за чортівня тут діється. Навіть якщо заваджу на співбесіді. Та кого я обманюю? Воно вже минуло! Тато відповів на дзвінок, окрім його голосу, я чув звук метро. Не думав, що так сумуватиму за цим шумом.

— Мел? Що трапилось? — спитав він, намагаючись перекричати міський натовп. — Вибач, я їду в автосалон, лишилося три станції.

— Значить, тебе прийняли? — це перше, що я запитав.

— Так! — радісно вигукнув він. — Сьогодні піца! Гуляємо!

— Ура… — сухо прошепотів я. — Слухай, що діється? Звідки тут мене всі знають? Чому деякі виявляються твоїми друзями?

На мить повисла мовчанка. Напевно, навіть тато мав від мене таємниці. Таке здається важко, але цілком імовірно.

— Ми… насправді вже мешкали тут, — заговорив Міріам. — Тобі й року не виповнилося, тому ти не пам’ятаєш. Я хотів дати тобі життя інше, у сенсі… Щоб ти міг вибирати… Це важко пояснити телефоном…

— Про що ти?

— Ти вже познайомився з Белль?

— Так, він сказав, що все пояснить за годину. В чому справа? Що я маю знати, тату? — а шум метро стає все гучнішим, заглушаючи якісь слова Міріама. — Тату? Алло!

І тут зв’язок перервався. Мабуть, він заїхав туди, де його оператор не ловить. Що ж, гаразд. Все одно я дізнаюся про все, ми ж в одному будинку живемо! Ні, я зовсім не відчуваю зла через якусь там таємницю, мені яка справа? Просто перший день у незнайомому місці і без цього вимотує. А тепер чекай незрозуміло чого, незрозуміло від кого і чому.

Прикро зітхнувши, я закинув рюкзак на плече і пішов сходами вгору. Якщо вже видалася вільна годинка, я хочу поблукати школою.

На третьому поверсі сьогодні побувати не довелося, а там що не коридор, то панорамні вікна. Цікаво оцінити вигляд. І я лишився ним задоволений. Видно не лише стоянку старшокласників, а ще й низку найближчих будиночків, та автобусну зупинку. А ще побачив футбольне поле. Тож хтось зараз тренується в американському футболі! Ніколи його не розумів, та й правил не знаю. Напевно, це тому, що я типовий омега.

— Геть з дороги! — купка спортсменів безцеремонно відштовхнула мене до вікна, пробігаючи повз нього. Напевно, поспішають саме на тренування.

Ото тобі й манери!

Похмуро глянувши їм услід, я вже точно вирішив, що не спілкуватимуся з цими биками в спортивних толстовках. Хоча з такими альфами я ніколи й не спілкувався. Мабуть, щось мене берегло від розчарування у житті. Ці бики так мене штовхнули, що окуляри на бік з’їхали.

— Чорт, піди з дороги! — мабуть, ще один дуже ввічливий чоловік відштовхнув мене вбік, та так, що мало не викинув у вікно!

— Та тут вистачить місця на автомобільну дорогу! — огризнувся я, бо день явно не мій.

На жаль, цей спортсмен зупинився. Напевно, я щойно нарвався на знаменитість. Що ж, чому я не здивований? Світловолосий альфа повернувся до мене. За звичкою від гарних людей у ​​мене звело у животі. Або не варто було їсти той підгорілий тост уранці.

— Мабуть, ти не розумієш, — альфа поблажливо посміхнувся. — Коли я йду — всі розступаються, зрозуміло?

— Всі — це натовп, а я тут один, — заперечив я.

Напевно, краще б кивнув, щоб уникнути конфлікту.

— Ти розумний?

— Мудрий не все каже, що знає, а дурень не все знає, що каже.

— Що?.. — одразу загубився спортсмен, який, зрозуміло, не чув цього крилатого виразу. — Слухай, ти зараз не на своєму місці. Тобі краще заткнутися переді мною. Серйозно, мене дратує, коли такі бідолахи намагаються всіма силами показати свій характер. Мені начхати на твій характер. Як і на тебе. Просто не мозоль очі.

— Брендан! — в коридор сходами виглянув дуже симпатичний омега з довгою шевелюрою русявого волосся, на ньому була футболка шкільної спортивної команди, а отже, я вляпався. — Тренер вже волає, як сирена! У нас днями матч із «Койотами», а ти тут прохолоджуєшся з… — і тут омега зверхньо глянув на мене, — якимось очкариком. Ну, ти і низько впав…

— Нікуди я не впав, мій любий, — трохи грізно прошипів цей самий Брендан. — Ми закінчили.

Омега з шикарним волоссям, високими вилицями і великими очима знову глянув на мене як на непорозуміння. Круто, стереотип про злих спортсменів та їхню підтримку щойно підтвердився на моїх очах. Ці двоє зникли з поля зору, тоді я зміг полегшено зітхнути.

— Ти будь обережніший з ним, — і тут я так злякався, що трохи добровільно у вікно не вилетів.

Поруч зі мною вже стояв якийсь низькорослий омега, що шалено нагадує того, хто повів із собою спортсмена. Ну, окрім короткої стрижки у стилі французький боб.

— Цей гордовитий ідіот — мій брат, що шалено бісить.

— Ем… який із них?

Незнайомець весело засміявся. Йому, мабуть, сподобалася моя відповідь. Омега простягнув мені руку:

— Я Блейз Б’ю, — представився він. — Молодший брат цього ідіота з гривою блискучого волосся. Його звуть Блейн. Попрошу нас не плутати, буду ображений до глибини душі. Наші батьки подумали, що назвати нас такими схожими іменами буде вдалим рішенням. Ніфіга.

Він мені подобається. Усміхнувшись, я теж представився:

— Мелорі Ліндгрен, — і потис йому руку. — Просто Мел. Новенький у цій школі.

— Воно й видно. Зазвичай Брендана знають усі, — Блейз закотив очі, вміло перекрививши, мабуть, свого брата: — Він такий гарний! Справжній лицар на білому єдинорозі! А ще він найкращий квотербек у новому складі!

Не витримавши, я розсміявся:

— Ти перший, хто так підняв мені настрій за сьогодні!

— Звертайся, — сказав той. — Зазвичай, я не зайнятий. Було б чим. Несправедливо, що для омег так багато зачинених дверей, правда? Чому я не можу грати зі всіма в американський футбол? Це через ріст? Чи статуру? Ні, це все виправдання. Впевнений, що це латентний сексизм.

— Латентний?.. Хоча ні, не відповідай, — щиро кажучи, мені до цього.

— Якщо знову зустрінеш цих красенів, — Блейз красномовно глянув у бік сходинок, де зникла пара хвилиною раніше, — закривай очі. У мене від них помутніння розуму. Не те щоб я був затятим ненависником самозакоханих півників… Хоча ні, я саме такий. Мій брат відноситься до них. Я все ще шукаю доказів того, що ми не рідні. Поки що безрезультатно.

— Не будь таким критичним, — сказав я без осуду. — Зрештою, добре мати брата.

— Ти єдина дитина в сім’ї?

— Так.

— Воно й видно… — а потім знову заговорив на початкову тему: — Знаєш, Блейн зустрічається з Бренданом уже два місяці, а хвалиться цим цілодобово. Повір мені, я цю компанію завдяки домашньому ідіоту добре знаю. Брендан надто самовпевнений, але… Думаю, він має виправдання.

— Ось як? Для такої поведінки можливі виправдання? — вигнув я брову.

— Ага, він же… — Блейз глянув на годинник і жахнувся. — О ні! Запізнююсь у клуб! Слухай, ще побачимось!

— А… гаразд… А що виправдовує поведінку цього альфи?

— А точно! — Блейз ненадовго затримався, відповівши перед тим, як сховатися в іншому коридорі: — Він же Пендрагон!

Пендрагон? Як Артур, верховний король бриттів та Камелота?

***

Белль впустив мене в бібліотеку, квапливо зачиняючи двері на ключ. Навіщо це? Невже мені доведеться пройти обряд посвячення? Сподіваюся, мій день не настільки невдалий.

— Вибач за очікування. Я не міг вигнати учнів до офіційного закриття бібліотеки, — сказав Белль. — Вони не повинні знати… Ну, що у світі є те, що не піддається науковому поясненню. Прагматичність заважає людству, але дозволяє їм жити на рівні з нами і без магії.

Тут я насупився від нерозуміння:

— Магії? Мені не почулося?

— Ні. Саме магії. Розумієш, коли твій тато забрав тебе з цього міста, він сподівався, що ти ніколи її, магію, не відкриєш. Воно було б чудово! Повір, багато хто хоче жити за межами Гріммвіля! Але… — він розвів руками. — Тільки ти не став простою людиною, вам довелося повернутися сюди.

— Що? Це жарт? Вибачте, але в мене і так день не задався.

— Жарт? Хіба? — Белль узяв у руки книгу «Красень і Чудовисько». — Я більше сміявся з того, яким ніжним і вразливим мене зобразив Шарль Перро. Втім, є кілька варіантів, але цей веселить мене й досі. Чомусь ніхто не спромігся навіть ім’я мого «чудовиська» написати.

Я зрозумів! Він з’їхав з глузду. Це чекає і на мене, якщо заміню людей книгами. Ну що ж, не так вже й погано.

— Розумієш, казки не зовсім вигадка. Можливо, згодом сюжети надто барвисто змінювали з метою показати дітям якісь цінності чи погляди на життя… Але щось таке відбувалося насправді.

— Ага, — скептично видав я. — Сноувайт* відіспався в кришталевій труні в оточенні гномів, поки його не поцілував прекрасний принц.

— Все було не зовсім так. Кажу ж, деякі моменти люди просто перекрутили. Зрозумій, у світі існували ті, хто міг уві сні заглядати в інший світ. Час між нашими вимірами тече по-різному, тому деякі письменники давно писали те, що для нас було кілька років тому. Це важко зрозуміти.

— Ага…

Він думає, що я повірю в це?!

— Дехто все ще бачить те, що відбувається в нашому світі. Тільки зараз модно знімати мультфільми, а не випускати книги… — Белль напружився від мого погляду. — Ти зовсім не віриш у чаклунство. Адже віра — це основа магії. Люди не повинні знати про її існування.

— Допустимо, я вам повірив. Чому люди не можуть знати про магію? — завжди хотів це запитати, але не знаходилося відповідного психа. — Можна зцілити невиліковні хвороби, відкрити нові світи для вивчення…

— Оу, це так наївно, — бібліотекар посміхнувся мені, як дитині. — Думаєш, держави не використовуватимуть магію у боротьбі проти один одного? А як же корисливі люди? Ті негідники, яких садять за ґрати через вбивства? У світі не так багато людей, гідних мати таку силу, Мел.

— Так? Тоді вперед! Чаруйте!

Белль скромно посміявся, а потім відповів:

— А я не чарівник. У моєму роді були прості люди. А мій чоловік натерпівся від магії на все своє життя. Проходив кудлатим чудовиськом півстоліття, його можна зрозуміти.

Тепер моя черга посміхатися:

— Так? Тоді як Ви доведете мені, що магія реальна?

— Ти чарівник, Мел. І я допоможу тобі повірити у це.

Примітки:

*Сноувайт — Білосніжка.